Сусідська дівчинка пішла до першого класу. Різка зміна погоди, зміна середовища та ритму і способу життя зробили те, на що й варто було сподіватися: внаслідок ослабленого імунітету Настя „підхопила” ГРВІ.

При зустрічі питаю сусідку: - Як мала?

-         Кашляє ще, але завтра іде вже до школи, - відповіла вона.

Я, звісно, здивувалася. Як так: за вікном дощі, в Україні оголошено штормове попередження, у класах холодно.

Відповідь турботливої матусі була більш, ніж вражаючою: - Вона вже багато пропустила, їх там зараз вчать писати палочки, а вона не вміє, бо в садочку того не вчили.

Здавалось би пересічний діалог, про який через кілька хвилин варто забути. Однак ці кілька фраз стали приводом для серйозних роздумів...

Про життя загалом.

Чому мама, котра ніде не працює, не може навчити дитину вдома у теплі писати палички у правописах, поки чадо хворіє?! Невже настільки складно приділити дитині час?!

Невже роль матері-батька зводиться лише до того, щоб народити. нагодувати і вдягнути?! Щоб потім вимагати поваги і допомоги на старості літ.

У цій ситуації у мене ще багато риторичних запитань.

Сталося так, що всі нарікають і на державу, і на освіту. Є за що. Але... у цій державі чудово навчилися пристосовуватися не лише ті, кого називають олігархами.

Як, наприклад, моя сусідка, мама першокласниці. Для держави вона офіційно – мати-одиночка, котра претендує чи не на всі пільги світу сього. А насправді у неї цілком нормальна відносно забезпечена сімя, глава якої працює і на здоров’я не скаржиться, та й мати не дармує – продає крадені медикаменти.

Неузаконений державою шлюб дає їй пільги, свідоме безробіття – допомогу з цього ж таки безробіття. Це все бюджетні кошти, які зявляються не з неба, а з кишень тих, хто працює і платить податки та соціальні внески.

Навчити дитину писати елементарні палички, на її переконання, повинна вчителька, котра теж таки отримує зарплатню з бюджету, тобто з кишень платників податків.

Ми постійно чуємо про нестачу бюджетних коштів, нарікання, і разом з тим щораз впевненіше перетворюємося на суспільство споживачів, а діти підростають і повторюють звичний їм уклад життя.

А поміж тим моїй сусідці не важко працевлаштуватися: за фахом вона кухар. Таких у Львові постійно запрошують на роботу.

Але офіційне працевлаштування позбавить її допомоги з безробіття та інших соціальних виплат. І їй начхати на те, що ті, хто щоранку постпішає на роботу, працюють не лише на себе і на свою сімю, а й своїми відрахуваннями з заробітної плати оплачують її так зване безробіття, соціальні пільги, зарплату учителів та навіть те, щоб її дитині було тепло у школі.