Блоги на БРІЗ | СТЕПАНА ПУШИКА ЩОДЕННИКИ http://www.briz.if.ua/blogs/77 Блогер СТЕПАНА ПУШИКА ЩОДЕННИКИ http://www.briz.if.ua/logo.gif http://www.briz.if.ua/square_logo.png Uk (c) briz.if.ua Sun, 19 May 2019 14:02:25 +0300 CMS 1 29 липня 2018: Сьогодні я почуваюся здоровішим, але це не той Степан Пушик, що був молодим http://briz.if.ua/blogs/604.htm http://briz.if.ua/blogs/604.htm 22 липня 2018 р.     

...Я не можу знайти причини, чому й за що вдарила доля мене на такий тривалий час.

Здавалося б, що успіх за успіхом, що і родині, і друзям, і чужим людям робив добре, але тяжка заздрість людська впала на мене. Поховали матір, поховали двох братів і сестер, а перед ними батька шваґра Василя, пізніше шваґра Богдана Гойсана...

Хай Господь простить моїм ворогам. Не хочу тут називати близьких людей, для яких головне бажання - скористати.

Мені інколи здається, що "Бусова книга" вдарила мене. Цей величезний матеріал не міг не подіяти на інших, включаючи і літераторів, наших так званих науковців.

Я перепрацював і знепритомнів і один раз, і другий, і третій. Тріщина правої ноги, побиті ребра, операція на серці, ... падіння в київському метро, порятунок Зіновія Бойчука (дістав гроші на операцію серця), реакція на злодюг, що закрали гроші, які виділили на видання моїх книжок.

А ще похорони вуйка Йосифа і вуйни Марії, двоюрідного брата Славка, Вишиванюка, Гордієнка і інших... Болить, що втратив Василя Пилип"юка, не віриться, що Ромко Бучковський відійшов раніше, ніж я.

Мене болить те, що кадебісти закрали мої підручники-щоденники. Мене болить шлунок, нирки...

Але все має свій кінець і початок. Важке самопочуття, низький тиск, не слухаються ноги. Але радісно, що виростають онуки. Олесеві допоміг дійти до четвертого курсу юридичного факультету, Святослав працьовитий, розумний і вже на другому курсі Київського політехнічного інституту вивчає комп"ютерну справу, цікавиться наукою і мистецтвом, фізикою й астрономією. Йому часто говорять: "Ти такий розумний, як і твій дідусь Степан", а я тільки всміхаюся.

...Я ледве тягаю ноги, але вийшов на балкон, розклав свої зошити і пишу. А з лип уже осипаються жовті листочки. ...Вечорами парубота затягне кілька рядків співанки, та фактично фольклорові й сучасній українській пісні оголошено смерть україножерами.      

23 липня 2018 р.     

...Бачу, що Україна, крім власних ворогів, друзів має малувато. Переговори Трампа з Путіним, на яких начебто не йшлося про Україну, фактично велися, як ліквідувати Українську державу.

                        *     *     *

Такої спеки, яка стояла досі, серце не витримує. Болять ноги, крижі, ребра, і прошу в Бога єдиного - дати мені хоч кілька місяців, щоб відредагував книжки легенд і поезій.

Доносяться телефонні дзвінки, але я уникаю пустопорожніх, довгих розмов.

24 липня 2018 р.     

Третя година ночі. Я то дрімав, то набирав на комп"ютер давні поезії, бо коли лягаю, то все одно не спиться. Важко дихати.   

                        *     *     *

У моєму віці малий ефект від нічної творчої праці. Комп"ютер виснажує. Дощова ніч напувала землю, та тільки не душу.

Дивно, що стояла надзвичайно душна і гаряча погода, але так швидко похолодніло, майже поосеніло. Хотілося поїхати до рідного села, зустрітися з родиною і приятелями, які ще живі.

25 липня 2018 р.    

До полудня хмарно, і здається, буде дощ. Крізь відчинені двері на балкон до світлиці вривається дзвінкий стукіт каблуків.

                        *     *     *

Мені 74,5 роки. За все життя ніколи ще не було такого важкого року.  Розмовляю з різними людьми і майже від кожного чую, як важко стало жити. Я б сказав, що йдеться не про матеріальне становище, а про гнітючий настрій. Я планував піти на пошту, до редакції, до адміністрації, до банку "Аваль" і не тільки.

Вночі було важко. Апетиту нема. Послав дружину на базар, щоб купила баклажанів, бо саме в баклажанах є ті мікроелементи, які потрібні моєму організмові. 

Пробую дивитися телевізор, але передачі гидкі, бездарні, недолугі. ...Уряд вдає, що нарешті наведе порядок, хоч насправді все вже скерували в бік виборів. Яке бридке слово "проплачено". А насправді торгівля на виборах, мітингах, підкуп давним-давно стали нормою.

                        *     *     *

Богданові Бойкові торік минуло 80 років від дня народження. Будував Богдан хату у Діброві, та смерть перервала будівництво.  І ось завтра о 10-ій годині повинні ми відкрити анотацій ну дошку Богданові Бойкові. Запрошують виступити на відкритті.

                        *     *     *

Дуже хочу десь поїхати з Івано-Франківська, а поки що зганяю з себе воду, заживаю ліки, оце сиджу на внутрішньому балконі й пишу під велетнем-дубом. І сумую. Чому такий сумний цей світ, коли тобі виповнилося багато літ? ...Уже майже накрила місто темрява, але я все одно сиджу на балконі й слухаю тишу.

26 липня 2018 р.    

Сьогодні на будинку, де вже є дошка Павлові Добрянському, відкрили дошку й Богданові Бойкові.  Я вранці почув, що серце "не тягне". Але з підстраховкою дружини зійшов по сходах вниз. На Шевченківській побачив, що темні хмари згустилися над містом. Кроки важкі. Під 78-м будинком уже згуртувалися люди. Марцінківа, міського голови, ще не було, і я привітався з жінками, літераторами, жителями будинку, журналістами й кількома чиновниками, пенсіонерами, директором Літературного музею.

Відкрили дошку Марцінків з Бараном, але моя промова була найдовша і найпристрасніша. Я говорив про наше приятелювання з Богданом, але вже вночі прикинув, що кращої нагоди, аби вибити квартиру Ользу Слоньовській, не трапиться.

...Сказали, що синів тут нема, і дружини Ліди нема, померла. Та я подумав собі, що не була вже Ліда дружиною, а з Ободянською зв"язався, яка брала хабарі, щоб і дітям, і собі купити квартири. А коли студенти виказали її, то всіх хабарників з філологічного здала міліції, і тільки ректор Кононенко  врятував їх. Ободянську засудили умовно, дали примусівку, вона у видавництві працювала, а коли повернулася на кафедру, то відбулося скорочення, і від неї відсахнулися колеги й колежанки.

Журнал "Перевал" став сімейним. Богдан і своїх синів влаштував, і Ободянську та її сина. Ліда стала в журналі непотрібна. Для Ободянської теж все закінчилося плачевно.

...Я сказав, що в будинку живе дух Богданів, дещо згадав з пережитого, згадав книжку "По голови... по голови...", хоч подумав, що ніяк не слід було йому давати мерзенні інтерв"ю для "Комсомольськой правды".

Марцінків похвалився, що вже відкрили 102 анотаційні дошки, та я мовив, що голові міському варто дати одну квартиру письменниці й науковцю Ользі Слоньовській, чоловік якої отемнів, а мати прооперована на рак.

Я говорив Марцінківу, аби він узяв під свій контроль квартири, в яких доживають віку безрідні одинокі діди й бабусі. Я, маючи на оці сусіда, сам знаю чоловіка, який переписав на себе п"ять помешкань бездітних пенсіонерів, пообіцявши їх поховати і поставити пам"ятники, але як тільки дід чи баба напишуть заповіт, він відвозить їх у хоспіс і навіть не цікавиться ними.

Я сказав, що всі такі квартири мають бути в голови міста на обліку, і з цього фонду виділяти житло творчій інтелігенції й малоімущим, а народ не забуде, що при Марцінківу навели з цим лад.

Я пройшовся по чиновниках, що в палаці Потоцьких організували концерт оголених ідіотів, пропонував по 25 гарячих дати; припинити ставити пам"ятні знаки чужоземним окупантам, познімати вивіски з торгових точок, якщо це написи не українською мовою.

Мене дуже й дуже підтримали. Йшов запис для студій телебачення. Розумію, скільки ворогів нажив. Але я сказав, що мені уже погрожували відвезти до лісу і там розправитися.

Врізав по Єшкілєву і Бондарєву, які понаписували в "Кореспонденті", що Олекса Довбуш - бандит. А то не бандити ті, котрі розстрілювали українських патріотів або вивозили їх у Магадани, Красноярські, Караганди, Тюмені та Воркути, Сандармохи і Печори?

Коли ми відкрили анотаційну дошку Богданові Бойкові, вдарила сильна злива. З помічником Марцінківа зайшли на каву. Я довго сидів у кафе і аналізував усе. 

28 липня 2018 р.    

Буде Українська автокефальна православна церква. До Києва на святкування 1030-річчя з"їхалося багато делегацій.

Пригадалося мені, як 30 років тому у Великому Новгороді святкували ми 1000-річчя прийняття християнства на Русі, хоч не в Новгороді і не в Москві хрестили Русь, а в Києві. Я був членом делегації. Івано-Франківщина дружила з Новгородщиною, і нашу делегацію запросили. Нас приймали краще, ніж всесвітню делегацію, і ми їздили ночувати аж на Валдай. Савченко, Богдан Михайлюк, Іванова були ще живі-здорові. Ми, письменники, теж часто обмінювалися делегаціями.

І ось сьогодні Великий Володимир, князь, над Дніпром зустрічає багато вірян, що належать до автокефальної української церкви і до Київського патріархату. І без провокацій не обійшлося, бо запустили чутку, що чернігівський митрополит застрілити патріарха Філарета, коли той снідав у Києві в трапезній, але це неправда. Буковинський лакей, як і раніше, лизав московські зади. Він, мабуть, гадає собі, що коли помре Кирило, то його Москва підніме, щоб остаточно не втратити паству в Україні.

Велика подія відбулася в Києві після місячного затемнення в ніч з 27-го на 28-е липня. Заступник Варфоломія приїхав, щоб на весь світ сказати, що 300 літ Москва незаконно захопила і утримувала українську церкву.

                        *     *     *

Увечері пішов до аптеки купити ліки. Але аптеки вже позакривалися, і тільки в дитячій лікарні ще працювала.

Мене впізнав якийсь чоловік, коли довжелезний грім довго котився над містом. Сказав, що моє обличчя йому знайоме. Під густим дощем розговорилися, і я почув, що вони - батько й син - Панови. Батько служив у карному, а сина я вчив. Два роки син навчався на китайському відділенні в нашому університеті і поїхав до Китаю. Тепер повернувся і в нас викладає китайську мову.

Гомоніли під дощем, йти я не мав сили і присів на сходах дитячої лікарні, зажив ліки. Мені виспівували дифірамби. Молодий Панов через телефон познаходив мої пісні, світлини, матеріали з ювілейного вечора... Батько з сином провели мене додому, бо наближалася вже 23-тя година, а ноги мої не слухалися. Хвороба не покидає мене, якийсь ослаблений...

29 липня 2018 р.      

По телебаченню передали, що загинув один військовий на Донеччині. Там не видно кінця-краю війні, і нині немає нічого такого гидкого, як Росія, Москва, Путін. ..

Сьогодні я почуваюся здоровішим, але це не той Степан Пушик, що був молодим. Вчора я довго сидів за комп"ютером і редагував поезії свої 1980-х років. Телефонувала долинська журналістка. Спробую у вересні організувати в університеті обговорення її книжки. Ця Ровенчак виділяється з когорти борзописців. Писарчуків є багато, а думаючих мало. Там на Долинщині ще Василь Олійник міг організувати Лолинське Франківське свято, але вмер Василь, і свято вмерло, як і криворівнянські свята.

                        *     *     *

На Рожнятівщині гуляла Лімниця, Бистриці виходили з берегів, Прут і Черемоші на Гуцульщині чистили річища від сміття і бруду. Потрібно, щоб хоч один раз на кілька літ природа сама чепурилася.

                        *     *     *

Войовничого католика Тараса Салигу приголомшило те, що створюється Українська автокефальна церква - не телефонує. Він сердитий на мене, що не написав статтю або нарис, а я не мав ні здоров"я, ні часу. Бо такі писання забирають у мене багато сил, а небагато читачів люблять порпатися в отих мудруваннях про доробки літературознавців і критиків.       

                        *     *     *

Зателефонував Богдан Горинь з Києва. Він виписався з "Феофанії", бо ходив на похорон Левка Лук"яненка; виступав і він, і Дмитро Павличко, хвалили один одного. Лук"яненко ще був при свідомості, коли Богдана привезли до лікарні.

Виявляється, що Богдан з дружиною дітей не мають. Хоче Шевченківської премії, і я спробую у вересні підтримати його. Довгенько погомоніли. Горинь розказував, що Панченко у "Феофанії" проходить інтенсивну терапію і пише книжку про Зерова.

                        *     *     *

Горинь розказував, що Павличко посварився з Януковичем тоді, коли Драч увійшов до Громадської ради при Януковичу, до якої налізло повно російських шпигунів.

І ось нема вже ні Лук"яненка, ні Драча, ні Бориса Олійника, ні Олеся Гончара, ні Миколи Вінграновського. Думаю, що із шістдесятників Ліна Костенко може потягнути до 100-річчя. Ще добре чується Юрій Мушкетик. Пише старий.

30 липня 2018 р.    

Я дуже нездоровий, але працюю. Приходив онук Святослав і ми мудрували над моїм комп"ютерним набором поезій, легенд, есеїв...    

                        *     *     *

Один боєць загинув на Донеччині. Російські окупанти лізуть і лізуть. І тисячоліття говоритимуть і писатимуть про гібридну війну. І та війна дивуватиме, що зі Сходу України везли убитих, а московські диверсанти в палаці Потоцьких танцюватимуть і співатимуть голі, вимахуючи членами перед збожеволілою українською молоддю.

А у випуску "теленовостей" покажуть, що поблизу Маріуполя розкопали стійбище наших пращурів, якому кілька тисячоліть, і вони ліпили та випалювали прекрасний посуд, будували хати, орали й сіяли.

А ціле селище трипільців розкопують у Черкаській області, і йому теж кілька тисячоліть. Ось тільки не знаємо самоназви трипільських племен, але в нас не викликає сумніву те, що були це праукраїнці, що українська кров з того далекого часу тече в наших жилах і сьогодні, що б"ються українські серця нині так же само, як билися тоді.

                        *     *     *

А якого страшного ворога викохали ми собі на півночі й сході! Росія. Ні, не може мати майбутнього цей народ-кровопивець! 

]]>
Wed, 15 May 2019 14:58:52 +0300
Останні дні життя Степана Григоровича http://briz.if.ua/blogs/603.htm http://briz.if.ua/blogs/603.htm З усієї величезної творчої спадщини Степана Пушика - українського письменника, лауреата Шевченківської премії, фольклориста, професора, громадського діяча на зламі тисячоліть окремою планетою "пливуть" у віки його Щоденники. Попри усю його зайнятість цей невтомний чоловік щоденно упродовж більш як 50-ти років робив детальні записи прожитого ним дня. І назбиралося цих зошитів-записів, які сам він називав своїми "підручниками", понад три сотні конспектів. Це унікальний життєпис, в якому пристрасно відтворена історія не лише його особиста, а всього краю й України в цілому.

В одному із своїх спогадів Степан Пушик писав: "...я прожив надзвичайно цікаве життя, зустрічався й пив по чарці з президентами, прем"єрами, міністрами, дипломатами, мандрівниками, губернаторами, пастухами на полонинах, лісорубами, трактористами... Сам був пастухом, їздовим, косарем, садівником, скотарем, солдатом, рахівником, економістом, журналістом, головою клубу творчої інтелігенції, поетом, прозаїком, драматургом, есеїстом, критиком, перекладачем, літературознавцем, фольклористом, редактором, безробітним, альпіністом, мандрівником, викладачем, доцентом, професором, членом редколегій і головою державної комісії, мужем, батьком, дідом...".

Від себе додамо: у 90-ті роки - депутатом Верховної Ради України першого демократичного скликання, у 2000-ні - депутатом Івано-Франківської обласної ради, а ще - особистістю неординарною, часто безкомпромісною, але надзвичайно цікавою для своїх сучасників та, переконані, для прийдешніх поколінь українців.

З люб"язної згоди дружини Степана Григоровича - пані Ганни, його сина Тараса і доньки Лесі окремим блогом починаємо друкувати (вибірково) "Щоденники Степана Пушика", щоб дати змогу нашим краянам якомога краще, через призму його світобачення й оцінок фактів, подій, ситуацій, відкрити для себе нашого земляка й патріота Степана Пушика.

...У січні 2019-го йому виповнилося б 75. Але минулорічного серпневого ранку, 14-го числа, Івано-Франківськ облетіла звістка про його раптову смерть. А ще 13-го Степан Пушик, почуваючи себе хворим і немічним, зробив свої останні, дуже короткі, записи у щоденнику. І записи цих серпневих днів засвідчують, що наперекір серцевій недузі він працював, писав, творив...

13 серпня 2018 р. Понеділок.

Ці майже безсонні ночі, спекотні дні. Юсип Дмитро сидить у Лужках на Бойківщині і плаче, що безконечні дощі, грози, зливи. Я вранці трішки задрімав. Львівська професура розлетілася по морях. Салига Тарас теж загальмував десь Кріті чи іншому острові. Хороб Степан повернувся з Черчого. Грязі не допомогли. ...Дружина поїхала на город садити полуниці. ...Ще зо два тижні і зароїться місто студентством, з"їдуться юні з усіх кінців краю.

12 серпня 2018 р.

Ніч майже безсонна. Ранок похмурий. Падав дощ. ...Ліки малоефективні. Я зажив їх близько 7-ї ранку, але ефекту нема ніякого, рідина з мене не сходить. Після сніданку приїжджала братова Ганна. Внуків дочка забрала в Крим, у Саки, а вона їздила до Варшави, до сина. Москальня в Криму бідує. Там водка і "сєльодка". Дорога від нас до Перекопу - тисячу гривень на автобусі. Дитячий квиток з Криму до нас 500 гривень. * * * Я трішки подрімав і взявся за писанину. Тарас з дружиною і дочкою ще вчора поїхали в гори. Я ще минулого року в Яремчі залишив кілька своїх книжок, їх продали, і тепер син зателефонував: - Я гроші за книжки візьму собі. - Хай Бог помагає. Албанці наші телефонують зрідка. Аж не віриться, що єдина родина на літо окупувала три частини світу: Європу, Азію і Африку. Дружина поїхала на оптовий ринок, де щотижня знижують ціни на продукти харчування по акціях. Цей розпродаж називають "Калинова слобода". * * * До полудня мучилося небо, а я весь день мучуся. Від обіду сонце взялося ламати хмари.

11 серпня 2018 р.

Майже безсонні ночі. Щоденно зганяю з себе рідину. Ноги попухли. * * * Ти куди пливеш, горо Парашко? Це тебе навіщось біс накидав? Тобі важко... Мені дуже важко... На усі Горгани і Бескиди. Та про тебе люди вже не дбають. Що тобі? І що мені робити? Всі ліси вже хижуни рубають. Ці поганці наші - непосиди. Що залишать з матері? Руїну? Довели мене всього до трему. Продавали Матір-Україну І сьогодні продають нікчеми. * * * По обіді на півночі почало глухо гриміти. Гриміло безконечно і все сильніше й сильніше. Грім наступає владно на місто, і мені здається, що злива таки буде. Я перебрався з хати на балкон. ...Варяться громи. Шумить дощ. Вітер не ворушить навіть листочком. Такого дня в горах б"ють сильні блискавки і громи. Через годину дощ майже перестає падати, і сонний настрій на балконі пропадає. Пробирається небо. Грає водостічна труба. А вже жолуді бомблять балкон. * * * У "Літературній Україні" волиняни опублікували довгий список лауреатів премії імені Гр. Сковороди, серед яких є прізвище нашої Ольги Слоньовської. Учора ввечері я зателефонував їй, привітав, зраділа. Для неї велика проблема власної хати. Матір оперували, син з невісткою хати не мають - біда. Намагаюся допомогти, але нелегко.

8 серпня 2018 р.

Вранці з Албанії телефонувала Анничка. Їй виповнилося 14 років. Я привітав онучку, а подарунок дістане від дідуся, коли повернуться з відпочинку. А наш Святослав і ще три студенти летять до Єгипту на короткочасний відпочинок перед початком занять у вишах. Приїжджав Олесь. 5 вересня йому виповниться 20 років. Юнак зрілий, високий, вродливий. Заробляє собі машиною, що чистить матраци. Говорить, що хоч місяць попрацював напружено, але заробив непогано. Розказує, що вже раніше мав невеликі заробітки, які йому, студентові, були не зайві. Добре, дуже добре, що внуки працьовиті.

Я постараюся приурочити свою нагороду до його 20-річчя. * * * Я сидів за ноутбуком і набирав легенди й перекази, писав. Моя "Бусова книга" дуже багато прояснила не тільки мені те, що стосується нашої далекої цікавої історії.  

]]>
Fri, 10 May 2019 09:20:19 +0300