Небезпечним  є те, які архетипи українця прагне активувати та продемонструвати публіці у даний період Савченко, як прагне розбудити підсвідоме та піднятися над ситуацією. А також - які вона проговорює  меседжі, і які моделі поведінки демонструє та привносить у масову суспільну свідомість.

Безвідносно до конкретної особи хочу поговорити про медійну персону Надію Савченко, котра з"являється у прайм-тайм на топових телеканалах. А значить доносить інформацію до свідомості і підсвідомості мільйонів українців.

У масовій свідомості, народній пам"яті існує кілька прототипів, які живуть тисячоліттями. І при певних обставинах, стимульованих ззовні, оживають у вигляді політичних міфів.  Карл Густав Юнг назвав ці прототипи архетипами. Це - базові універсальні образи. К.Юнг акцентує увагу на тому,  що праобраз, тобто архетип, - це своєрідний підсумок "величезного типового досвіду незліченного ряду предків: це, так би мовити, психічний залишок незліченних переживань одного й того самого типу".  Можна впевнено стверджувати, що кожен вдалий образ і створені навколо нього міфи мають в своїй основі певний архетип.

Недаремно теоретик  анархо-синдикалізму Жорж  Сорель казав: "Дайте мені міф, і я переверну світ".  Повернення до світу архетипу,  до витоків і до знайомих з дитинства праобразів приколисує раціональність мислення і стає ефективним засобом маніпулювання масовою свідомістю, адже міф спирається лише  на віру. Давньогрецький мислитель Платон був переконаний, що використання міфу у політиці аналогічне використанню емоцій на противагу раціональним ідеям, які цікаві і доступні не кожному.

За підсумками останніх телеефірів можна сказати, що образ Савченко будить у колективній свідомості два характерні для українців архетипи - архетип долі та архетип героїзованого злочинця. Обидва вони є характерними для візантійського психотипу.

Отже, архетип долі. Науковці характеризують його так: "Архетип долі. Прожити життя тут означає відмежуватися від відповідальності за нього, не сприймати всерйоз колізій, стресів, нещасть, сміливо нехтувати значущими "міщанськими" дріб'язками і не звинувачувати себе тоді, коли щось не вдається. Сприйняття долі пов'язане з переживанням необмеженої, нескінченної перспективи можливостей - авантюрою. Тяжіння візантійського психотипу до всіляких пригод та сумбурних переживань відображає прагнення до переживання долі та змагання з нею... Архетип долі змушує на ірраціонально-героїчні вчинки в екстремальних умовах і пасивне очікування за умов повсякдення. Життя вважається не надто цінним подарунком: його легко віддати на війні й не дуже піклуватися про нього в мирних умовах." (Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика).

От лише кілька фраз Надії Савченко під час участі в  ток-шоу "Право на владу" 15 березня: "Путін би мене повернув живою чи мертвою";  "Я запропонувала давно зняти депутатську недоторканість"; "Ми граємо на моє життя, мені втрачати нічого, тому виграю я"; "Я віддам Порошенкові Зірку Героя з задоволенням"; "За українським законодавством "світить" 15 років, у Росії мені дали 22". Ці фрази якнайкраще демонструють прагнення розбудити у масовій підсвідомості архетип долі у її авантюристичних пригодницьких варіантах, не особливо турбуючись і про життя, і його "міщанські" дріб"язки.

Дослідник сучасної соціальної міфології Е.Кассірер зазначав:  "Раніше міф вважався продуктом якоїсь несвідомої соціальної діяльності. Але тепер міфи створюються людьми, які діють у найвищому ступені свідомо, і згідно плану. Вони прекрасно знають, що їм потрібно і продумують кожен свій крок. Нові політичні міфи жодних чином не є дикими  плодами багатої уяви. Це виріб, виготовлений дуже вмілими і спритними майстрами".

Українці охоче вірять в образи, в картинки, які їм малюють творці міфів, адже ми є продуктом візантійської психокультури, для якої характерним є високий рівень сугестивності - схильності до навіювання.

Разом з тим у цій самій медійній персоні Надії Савченко закумульовано у даний момент і архетип героїзованого злочинця. Дослідники етнопсихології так описують його: "Злочинець-девіант, який живе живим життям, а не імітацією. Злочинець приваблює обивателя саме тому, що він єдиний, кому у соціумі вдається бути собою, а не грати чужі, штучно нав"язані ролі. Легітимація злочинності у масовій свідомості є одночасно і проявом протесту решти суспільства проти експлуатативної стратегії політичної еліти, і вираженням захопленням "героєм-злочинцем". Злочинець - це людина, яка живе у "точках екстремуму", у постійних "граничних ситуаціях". злочинець постає як асоціальний геній...Злочинцю в цій системі вдається добитися більшого, ніж генієві; принаймні він не залишається непоміченим, а "плоди" його діяльності відкривають можливість для високого рівня життя. Більше того, він тріумфує, перефарбовуючись у ролі державного діяча, письменника, мистецтвознавця" . (Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика).

І от перед мільйонами телеглядачів стоїть звинувачена Генеральним прокурором у змові і тероризмі Надія Савченко. Стоїть у студії (де всі вбрані відносно легко), накинувши на плечі пальто як шинель, у неї - гордо підняте підборіддя, зосереджений погляд, демонструє холодну впевненість і чітко чеканить кожну фразу, попри їх зміст. І вкотре повторює, що все про підготовку терактів розкаже на поліграфі, а також запитує, що "Хто хоч раз не думав знищити цю владу? Зірвати Банкову чи Верховну Раду?!". Образ Савченко-злочинця, який на трибуні парламенту почав малювати Генпрокурор, у телестудії перетворюється за образ героїзованого злочинця.

Розбурхання з підсвідомого архетипів долі і героїзованого злочинця водночас є небезпечним для будь-якого суспільства. Для українського сьогодні воно небезпечне у стократ, бо зерна образу, типу мислення посіяні за час ефірів на благодатний грунт архетипів, які є у масовій підсвідомості українців. І медійний персонаж Надія Савченко цих демонів намагається розбудити на тлі надскладної економічної та політичної ситуації всередині країни та зовнішньої загрози  державі не лише зі Сходу, а й зі Заходу.

Люди прагнуть дива і готові повірити тому, хто це диво обіцяє. Саме оця дитяча віра у казку і диво штовхає людей  шукати міфічних  Месій. Найбільш на прихід месії в образі політичного діяча чекають люди у час кризи, розгубленості, зневіри у традиційних способах досягти результату. Ще Зігмунд  Фройд писав, що психічно надламана людина, щоб здолати відчуття внутрішньої пустки і безсилля, схильна вибирати об"єкт, на який вона проектує найкращі людські чесноти - розум, силу, сміливість, мужність.  Людина, котра відчуває, що не отримує від держави належного піклування, ідейних установок, зрозумілих візій майбутнього, на підсвідомому рівні шукає це у нових Месіях. Минає зовсім мало часу, і думки такого героя стають думками його послідовників. Е. Фром писав, що "ідейно дезорієнтована людина вірить, що ці нові герої виражають його думки, тоді як насправді вона сприймає їхні думки за свої власні, тому що вона вибрала їх своїми ідолами, божествами мудрості та знання. Саме тому людина залежна від своїх ідолів і не здатна відмовитися від них". (Фромм Э. Душа человека / Пер. М.: Республика, 1992. 430 с.)

"У багатьох випадках жертва не помічає прорахунків брехуна, віддаючи перевагу трактувати незрозумілі речі у поведінці у вигідному для себе руслі, таємно потураючи брехні, бажаючи уникнути неприємної ситуації викриття обману" - про це пише Пол Екман у праці "Теорія брехні".  Саме ці моменти трактування незрозумілих речей у поведінці у вигідному для себе руслі становлять другу групу складових іміджу Героя-Месії - так зване "фантомне навантаження".  Воно акумулює у собі реально відсутні, але такі бажані характеристики в особі героя. Автори теорії психоаналізу пояснюють живучість міфів тим, що вони необхідні для заспокоєння народу, для того, щоб подарувати надію на "світле майбутнє", захистити від стресів та страху, які переслідують "маленьку" людину. Саме несвідоме відіграє компенсаторну роль, нейтралізує негативні емоції у часи, коли в суспільстві виникають кризові ситуації.  Тим самим політична міфологія створює емоційний захист  і втіху соціально незахищених верств суспільства. Тим паче, що дуже часто позбавити людей від щасливої омани неможливо, оскільки більшість не бажає позбуватися своїх  ілюзій про неминуче щастя.

У літературі описано чотири основні політичні міфи, які беруть свої витоки у релігійних міфах та народній творчості - Єдність, Рятівник, Теорія змови та Золотий Вік. Одним з найпотужніших міфів є міф про Рятівника, Месію, який готовий раз і назавжди подарувати Золотий Вік, звільнити суспільство від всіх проблем. Цей потужний архетип  зустрічаємо у релігійних текстах, народних казках, фільмах, які закінчуються хеппі-ендом.  Людині властиво мріяти про безсмертя і перемогу над хаосом. І у цю систему добре вписуються сюжети з хеппі-ендом. Серед архаїчних міфів особливе місце займає  група героїчних міфів - це міфи про героїв-людей, що принесли благо людству. Героїчні міфи розповідають про найважливіші моменти життя героя, вони створені і переповідаються як його біографія.

У різних країнах світу періодично з"являються лідери, які є виразниками настроїв і почуттів народних мас, які ведуть їх на боротьбу за "світле майбутнє", соціальну рівність, свободу, демократію. Образ героя-рятівника у сучасній політиці експлуатують у всіх країнах світу. До прикладу, такими рятівниками у США були Лінкольн. котрий рятував націю, Рузвельт, котрий рятував економіку від кризи, Кеннеді рятував демократію, Трамп рятував США від мігрантів. У Румунії його використали Антонеску, король Міхай, Чаушеску як "улюблений син народу". У 1992 році його використав Ілієску: "Ілієску приходить - і Сонце сходить".

В Україні теж шукають Месію і сподіваються на його прихід. Вдало міф про Рятівника нації експлуатували при приході до влади Віктор Ющенко та Петро Порошенко, які обіцяли все і одразу в новому ідеальному, створеному ними, суспільстві. Шати Героя-Месії намагались і намагаються приміряти на себе й інші вітчизняні політичні діячі. Дослідники українського менталітету пишуть: "Українець ладен закрити очі на всі негаразди соціального буття, оскільки сприймає соціальну матерію персоніфіковано - через окремих носіїв, політику - через окремих лідерів (психологічний номіналізм),  а решту інших - як нуль. Він не займає позиції, знаючи, що її відстоювання потребує більше зусиль, аніж відмова від будь-якої позиції" (Архетипи соціального життя і політика.  О. Донченко, Ю.Романенко. - К. : Либідь, 2001. - С.260).  Образ Героя і Рятівника є у всіх українських народних казках, міфах і легендах.  Ці герої захищають рідну землю, вони  є уособленням мужності, благородства, непідкупності, доброти, і перемагають негативного героя, носія зла. У цьому Герої-рятівнику у казках -  народна мрія про всемогутнього чесного захисника скривджених. 

Окрім того, пошук такого доброго турботливого лідера, який однаково любить кожного "маленького українця",  спричиняється і релігійність українського народу. Адже відомо, що Бог любить усіх і перед ним усі рівні, добрих винагороджує, а злих карає.

І саме оця міфічність образу і проходження основних стадій становлення Героя або Месії і не дає українським політикам шансів на кар"єру у майбутньому після перемоги. Незалежно від прізвища того політика, хто обрав собі  для перемоги архетип Героя, або шлях Месії, він об"єктивно приречений на силу народної  нелюбові після перемоги. Оскільки упродовж тисячоліть міф і казка не розповідають людям про те, що після перемоги Героя, не настав обіцяний Золотий Вік, що Герой продовжив життя звичайної людини без "фантомних навантажень" людської уяви. Відповідно до заданого образу Герой унаслідок перемоги має принести здійснення їхній мрій і сподівань тим, хто за нього вболівали. А сам - або померти, або продовжувати здійснювати подвиги.

Тому архетип Героя-Рятівника добрий і доцільний в Україні лише для забігу на короткі політичні дистанції. 

Це меседжі двох лідерів думок - у кожного з них по кілька тисяч друзів і підписників у Фейсбук. Так чи інакше вони де-факто нам пропонують визнати себе співучасниками усього бардаку, який твориться навколо.  Мені би не хотілося думати, що це робиться навмисно і цілеспрямовано. Можливо, це Великопістне і спроба заглянути у себе, а відтак побачити світ крізь призму визнання людської недосконалості.

Але незалежно від мотивів озвучення таких думок, вони - то зерна почуття спільної колективної провини - і за мішки готівки, вказані у е-деклараціях, і за Роттердам+, і за діряву "Стіну" на сході, і за те, що в.о. міністра охорони здоров"я не розрізняє сиворотку і вакцину, і за ще багато чого.

А нав"язування почуття провини - то маніпуляція. Навіть якщо вона несвідома і без жодного злого умислу.  

Маніпуляція стає забороненою зброєю тоді, коли вона впливає на систему цінностей та самоідентифікації людини. Маніпуляція - це прихований вплив на стереотипи поведінки людини для того, щоб досягнути потрібної лінії поведінки.

Психологи добре знають: однією з успішних маніпуляцій є вміння нав"язати почуття провини за те, що нібито людина чинить погано і неправильно. Маніпулятор знецінює, змушує думати про те, наскільки ти недосконалий, некомпетентний, і ти починаєш відчувати провину за свої вчинки.

Психологи одностайні: нав"язане почуття провини  і помилкової глупості -  контрпродуктивний стан, який програмує людину на самозвинувачення та самозасудження. Це своєрідна агресія, спрямована на себе самого. Однак той стан не означає, що людина, якій нав"язали почуття провини, готова брати чи візьме на себе відповідальність. Радше навпаки. Саме з такого народжується інфантилізм. У тому числі громадянський.

Тепер про державу і владу як "наше дзеркало", за яке ми голосували. Перепрошую, але хлібороб, який голосував за "АТО за кілька днів" і "Президента миру вже у першому турі", яким чином винен у феномені Насірова? Яким боком український солдат, який голосував "за успіх всіх і кожного" авторства  Яценюка, винен у тому, що мадам Корчак виписувала собі премії по 200 тисяч гривень? Таких риторичних питань можна наводити сотнями. Серед навіть гіпотетичних відповідей на них нема аргументів про те, що ми всі винні у бардаку, бо самі цю владу обрали.  Люди голосували за те, що їм обіцяли. Якщо ви замовили товар, а вам його не доставили, або доставили зовсім не те, що ви замовляли, то винен постачальник, а не покупець.  У нашому випадку постачальником обіцяних послуг є влада, яка давала обіцянки перед виборами. І покупець (громадяни. виборці) не має почуватися винним і дивитися в дзеркало з надією побачити там недобросовісного постачальника. 

Жити по-новому закликає з екрана Петро Порошенко. Все нове - добре забуте старе: заборонити, вилучити, знищити.

Учора у Львові пінкертони Петра Олексійовича "накрили" друкарню, де друкували тираж, у якому розповідали про життя шоколадного короля. Газету не бачила, що саме там надруковано - не читала. Але зі слів штабістів Порошенка знаю, що там писало все не зовсім не те і не так, як це роблять порошенківські правдописці. У друкарні не мало не багато у серці Галичини побачили ...руку Кремля: друкарню оперативно пов"язали з людьми Медведчука.

Свобода слова, демократія - цінності, за які стояв Майдан. Ті, хто під сценою. А ті, хто на сцені? У них чомусь  поняття демократії і свободи слова своє: говорити те, що дозволено і потрібно.

Тому штабісти Порошенка в друкарню поїхали самі і викликали людей у погонах, і тиражу тимчасово не стало.

І порушення ніби-то знайшли - газета без вихідних даних. Тягне на адмінку.

Але ж головним у цій ситуації була не адмінка і дрібне порушення. а дві прозаїчні речі.

Перша - штаб Порошенка у Львові нарешті знайшов інформаційний привід, щоб продемонструвати свою роботу і відданість патрону.

Друга. Це власне не дозволити посіяти сумніви у серця тих, хто вже увірував у святість Порошенка.  Бо демократично подати до суду, якщо у публікаціях є наклеп чи образа чесні, гідності  і тд.

Але суд то довга процедура, його рішення кому потрібні після виборів? А зараз головне виграти вибори.

Але якщо так піде і Петро Олексійович зійдуть на президентський трон, Північна Корея може стати реальністю в Україні і на голубому екрані інформацію отримуватимуть з 5-го каналу... А на всіх інших звучатиме музика, музика, музика

Турбота про братів-кримчан і фашисти-бандерівці на російському ТВ дали свої результати миттєво: рейтинг Путіна в Росії небачено "зашкалює". Російський електорат по-весняному бадьорий, черговий день перемоги. Значить ВВП має підтримку, тобто розв"язані руки на подальший порятунок світу і встановлення справедливості.

Але на прикладі Криму мали би і пересічні росіяни розуміти, що справедливість не є синонімом злодійства. Поясню чому. Росія каже, що історично Крим належить їй. Погоджуюся, можна дискутувати. Росія зробила все для того, щоб кримські бабушки проголосували на референдумі за анексію. Теж згодна. АЛЕ!!! НАШ, УКРАЇНСЬКИЙ ФЛОТ не належить кримським бабушкам! Його будувала ВСЯ Україна! І тут ми можемо говорити про елементарне нахабне цинічне злодійство. Мені учора поважний чоловік з регаліями намагався пояснити, що у безвиході кримські контрактники пішли на службу до Росії разом зі своїм робочим місцем. Це що за причуди приватизації по-кримськи? Чи може вони готові повернути Україні зі своїх кишень гроші за це так зване робоче місце? Отже, це елементарне пограбування. Зухвале і безумовне.

Цинізм ситуації у тому, що кримські бабушки з їх дисциплінованою антикиївською позицією як кістка у горлі нинішній київській владі. Це для Путіна мільйон пенсіонерів більше-мільйон менше - як соціологічна похибка. Для розтерзаної України їхні голоси могли бути визначальними. І чиєсь дуже велике патологічне бажання отримати владу на виборах зіграло вирішальну роль: Крим віддали. Його віддали не в день референдуму, а задовго до нього. Найперше призначенням колишнього командувача ВМС України Тенюха у крісло міністра оборони.

А далі коротко нагадую хронологію. Непорозуміння у прем"єрському кріслі з появою "зелених чоловічків" у Криму заявив, що це "Путін зриває курортний сезон".  Чи сам придумав, чи хтось порадив - тепер несуттєво. Але ідіотизм тієї заяви можна порівняти хіба з Саакашвілі, який поїдав власну краватку. Як то кажуть, з ким поведешся...

Далі було ще одне: на засіданні РНБО з"являється ...ВОНА, яка не є членом Ради Нацбезпеки і Оборони. Якби запросили академіка Володимира Горбуліна, було би зрозуміліше. Очевидно, у цьому гешефті він не в долі. Чому і як з"явилася ВОНА? Офіційно запросити міг тільки Турчинов. Він це і зробив. Чорнішим від хмар і небагатослівним з цього засідання вийшов Кличко, коротко заявивши, що Тимошенко 3 години не давала прийняти нормального рішення.

Відтак політтехнологічно перед загрозою зовнішнього ворога народ мав би об"єднатися і навіть не пробувати рипатися на тему кабальних умов кредиту МВФ, на тему призначень та інших речей, за які за нормальних обставин мав би просто зжерти ту владу, а не проковтнути її вибрики.

Отже, Крим здали спільними зусиллями і Януковича, і нинішніх, знову згадався ПРіБЮТ. Я хочу спитати підмосковного вязня,який "жив і легітімєн": - верховний Головнокомандувачу без армії, так званий Гаранте цілісності, суверенності, ДЕ РЕАКЦІЯ "ЖИВОГО І ЛЕГІТИМНОГО" НА АНЕКСІЮ КРИМУ?!

Про офіцерську честь. Вона в українських офіцерів є. Окремі з них це довели у Криму. Справжні чоловіки і герої.

Для моряка-галичанина Ігоря Тенюха нагадую: ненасильницький спротив в армії називається капітуляція. Незастосування зброї при нападі на частину рівнозначне вивішуванню білого прапора над нею. Жінки і діти перед БТРами з"явилися пізніше, спочатку окремі частини брали так звані "зелені чоловічки".  Але жодного пострілу. Можливо, випусник Інституту Іноземних Мов Військово-морських сил США Ігор Тенюх привіз з собою мовою оригіналу праці Шарпа про ненасильницький спротив і перечитує їх щовечора?! Можливо. Але з армією ненасильницький спротив нічого спільного не має. 27 днів галицького патріота, колишнього командувача ВМС України у міністерському кріслі призвели до того, що Україна фактично не має флоту. Тому прохання про відставку після анексії Криму різнозначне відомій фразі "Мавр зробив свою справу, Мавр може іти". Слова Тенюха "Честь маю"наприкінці виступу у Верховній Раді виглядали як цинічне знущання, бо наявність офіцерської, людської, чоловічої, громадянської честі у цій ситуації мали бути підтверджені пострілом собі у скроню наприкінці виступу.

Утім, флот то наживне. За нього можна судитися, виставляти рахунки. Найголовніше інше. Наші діти з року в рік на уроках історії вивчатимуть тему про анексію Криму, і вироблятиметься на підсвідомому рівні комплекс переможеного народуL. І з цим потрібно терміново щось робити. Недоречним навіть є питання, чи задумувалися над цим учасники гешефту з відділення Криму? Ні! Бо гешефт вимірюється вигодою, прибутками і активами, а не національною гідністю і етнопсихологією майбутніх поколінь.

Коли і де зупиниться Путін, у якого тепер захмарна підтримка у Росії? Не у Криму. Це точно. Крим потрібен був як плацдарм, зрештою, як черговий крок до підняття того ж рейтингу всередині Російської Федерації.

Путін не мстить Україні за Майдан чи тим паче за Януковича, якого він вважає відпрацьованим матеріалом. Ні. Зрештою, Путіну стратегічно не потрібні наші лани широкополі, і Дніпро, і кручі. У нього стратегічне завдання одне: не допустити сил НАТО на кордоні з РФ. До Львова чи Франківська він не дійде. Логіка очевидна: Галичина = Чечня-2. Приєднувати Південно-Східні регіони до складу РФ теж невигідно, бо тоді знову ж таки отримає НАТО на кордоні...Відтак завдання максимум: розподіл України з новим кордоном трохи на захід від Києва. А от там, між Галичиною і РФ, і має постати путінська Україна з позаблоковим статусом і дешевим газом для того, щоб енергозатратні підтриємства могли працювати.

Хто допомагатиме йому тепер у Києві і на місцях?!  

Якщо ми перестанемо на них акцентувати увагу і давати свіжі інформаційні приводи, то цей міф вигорить швидше, аніж планується.

Міфи є основою будь-якої пропаганди. Сьогодні одним з найсильніших засобів пропаганди є телебачення та інтернет. Виходячи з цих двох постулатів, розуміємо, що телебачення та інтернет транслюють у нашу свідомість та підсвідомість міфи.

Якщо міфи запускають, значить це комусь дуже потрібно.

Отже, російське ТВ і бандерівці

Будьмо реалістами і визнаймо: російське телебачення працює насамперед для мешканців Росії: від Ростова до Камчатки. Зрештою, виборці Путіна теж на цій же території, відповідно і його рейтинг теж. І як би не дратували випуски НТВ, "Россия24" у Західній Україні чи в Харкові, ці канали формують міфи насамперед і передовсім для глядачів від Ростова до Камчатки. Лише ці глядачі, незалежно від віку, національної самоідентифікації, роду занять є цільовою аудиторією російської пропаганди.

Пропаганда, як відомо, потрапляє лише у сприятливий грунт на основі знань, наприклад, про історію. Велику Вітчизняну у Росії нинішній сприймають по-іншому, аніж у Західній Україні, і 9 травня наповнено іншим змістом...

Боротьба з фашизмом і перемога у Другій світовій для росіян священна.

Тепер додаткові чинники вже з України. Адже якщо у випусках новин йде мова про Україну, то й інформаційні приводи потрібні з України. А трактувати їх, звісно, будуть, у потрібному напрямку для глядача від Ростова до Камчатки. Рушійна сила Майдану - вихідці з Західної України. Принаймні кількісно. Географічно - бандерівщина (так 70 років у побуті східняки називають західняків). Червоночорні стяги, факельні походи. Цього достатньо, аби створити образ фашиста-бандерівця. Для цього не потрібно бути Кісельовим чи українофобом. Свого часу Леонід Кучма на цю тему сказав: "Точку зрения определяет место сидения".

Марно сподіватися на те, що після випусків новин росіяни будуть шукати у Вікіпедії статтю про Бандеру і бандерівців, роздумувати над історією УПА. Їм просто ніколи. У одному з попередніх блогів я вже писала про те, що чимало галичан вважають Крим татарським лише тому, що так сказав Джемільов, а де прийняв хрещення Володимир і коли - не настільки й важливо.

Так само з Бандерою і бандерівцями у Росії. І цей образ створюють лише для внутрішнього російського споживання. Ми повинні це усвідомити і не перейматися особливо тим. Так само як ми не переймаємо тим, що американцям з покоління в покоління їхня пропаганда вішає локшину про незалежну пресу, демократичні цінності,  свободу вибору і право на простест та інше, а про глобальне стеження і стукацтво дізнаємося з файлів Сноудена.

Ще кілька днів тому у мережі активно поширювали інформацію про те, що в Криму запровадять талони на продукти. Ну воно як би логічно: історична пам'ять видає на-гора образ: на окупованій території хлібні карточки. Звісно, цей міф було створено не для Владивостока і не для Феодосії, а лише для материкової України. І в нього теж повірили. Одиниці перепитали про ситуацію у родичів чи знайомих. Всі інші переконані в тому, що прочитали чи почули.

Тепер для чого з точки зору міфотворчості Путіну Крим? Щоб показати своєму електорату, що Росія - велика і могутня, яка може захистити росіян. Щоб показати Заходу, що Крим в результаті референдуму обрав Росію, а не ЄС. Щоб зрештою школярі під час вивчення історії не шукали "город русской славы" Севастополь на карті України.

Пояснювати російській глибинці навіщо витрачати мільярди доларів на Крим важко, ще важче пояснити навіщо перетворювати братську Україну у державу де-факто без флоту і кримських курортів, натомість набагато легше відправити вояків захищати росіян у Криму від фашистів-бандерівців.

Я не вдаюся у нюанси юридичні та політичні, історичні та інші, я намагаюся проаналізувати з точки зору PR-технологій навіщо для внутрішнього російського споживання створено міф-образ фашиста-бандерівця. Впевнена, він принесе немалі дивіденти російським політикам ще у багатьох внутрішніх питанннях.

А от кому як кістка в горлі був потенційний електорат в Криму і навіщо нам образ злого зовнішнього ворога - спробую пояснити у наступному блозі. Бо за законами PR, справжня перемога там, де ворог грізний: явний чи уявний. Навіть якщо це банально "договорняк" чи гешефт.

Як відомо, позавчора у Сімферополі від вогнепальних поранень загинув український прапорщик і "самооборонівець" з числв донських козаків.

Трагедія, підстава для роздумів і пошуку винних. Обов"язковим у цій ситуації є пошук безпристрасний і професійний.

Натомість на арену виходять кровожадні політики - кримський Аксьонов і американська Джен Псакі.

Інакше я це назвати не можу. Намісник Криму Аксьонов через кілька годин після трагедії заявив, що спіймали 17-річного снайпера -правосекторівця з Львівщини. Чого він досягнув цим? Про імідж Західної України у Криму зараз говорити не будемо, то окрема тема. Натомість для тих, хто повірив у цю версію, "Правий сектор" став організацією, у якої 17-річні пацани добре підготовлені снайпери і спецпризначенці ще ті.

Ну Аксьонов то фігура, яку приймають у Кремлі, для Києва він злочинець. Для країн, які розділяють офіційну позицію Києва - теж.

Інша річ представник Держдепартменту США - Джен Псакі. Масшаб набагато крупніший, аніж у Аксьонова. У легітимності і США, і Держдепу, і його працівників у світі, здається, не сумнівається ніхто. І як на цьому фоні розцінити писанину Псакі у Твіттері "Припиніть стрільбу у Сімферополі. Ясно, що Росія першою відкрила вогонь і зараз повинна проявити стриманість". Під час брифінгу у Держдепі вона так і не змогла пояснити журналістам звідки у неї ця інформація.

Виважений політик у цій ситуації мав би оперувати щонайменше показами свідків і балістичної еспертизи. До завершення офіційного розслідування і вироку суду є презумпція невинності. Це так нагадування про всяк випадок для демократично налаштованої громадськості.

Коли слідство заходить в глухий кут або сумніваються у його об"єктивності, іноді люди у відчаї звертаються до ясновидящих. Схоже, на світовій арені з"явилася ще одна - Джен Псакі, якій формальності не потрібні, вона отримує інформацію з космосу і ділиться нею у Твіттері.

У ситуації, коли Крим нагадує порохову бочку, у висловах, їй-Богу, варто бути обережнішим усім. І американцям у тому числі 

Тема Криму від 1 березня - це, безперечно, тема №1 не лише новинних стрічок, а й побутових розмов. Про Крим говорять усі. Що стосується ЗМІ, то мушу сказати, що темою Криму маніпулюють і українські, і російські мас-медіа. Це називається інформаційна війна. Кажу так, бо маючи друзів і родичів у Криму, маю картинку, яка відображає ситуацію якраз десь посередині того, про що розповідають з екранів.

Два останні дні деякі мої друзі, львів"яни, мене відверто шокують. Забувши про що вчили на уроках історії, наслухавшись політиків і різного калібру експертів, дякі з них щиро  вважають, що "Путін отримає в морду. коли кримські татари будуть визнані корінним населенням Криму". На моє щире : "З якого такого раптом перепугу?" у відповідь чую безапеляційне: "А що, москалі?!".

Учора від людини з вищою освітою почула таке, що розриває мозок: "Ну в Криму завжди татари стояли, бо наші козаки постійно робили набіги і визволяли українських невільників, тому там корінний народ татари!".

Щоб не переповідати усілякого роду домисли, маніпуляції і спекуляції, скажу коротко: історія і цивілізація у Криму були задовго до Золотої Орди.

Як аргумент наведу лише коротко цитатами історію з Вікіпедії двох кримських міст - Севастополя і Феодосії.

"На березі Стрілецької бухти у 7-3 тисячоліттях до н. е. існувало неолітичне портове місто, яке відноситься до кемі-обинської культури[1]

 В античну добу територію, на якій розташована частина сучасного Севастополя, займала грецька колонія Херсонес, заснована вихідцями з Гераклеї Понтійської в V столітті до н. е. Пізніше вона входила до складу Римської та Візантійської імперій.

Під час своєї подорожі Херсонес відвідував святий апостол Андрій Первозванний. У Херсонесі прийняв мученицьку смерть апостольський святий Климент, папа Римський. Тут помер від голоду на засланні святий Мартин Сповідник, також папа Римський VII століття. 861 року в Херсонесі на шляху до Хазарії святий рівноапостольний Кирило (тоді ще Костянтин в миру), знайшов мощі святого Климента. Тут він також знайшов абетку (кирилиця)[2].

988 року містом Херсоном (як стало іменуватися місто у візантійський час)[3] оволодів київський князь Володимир Святославич. За легендою, тут він разом із своєю дружиною прийняв християнство (щоправда, не існує ніяких історичних свідчень про місце хрещення Володимира). Херсон був знищений військами Золотої Орди, і його територія спочатку контролювалася князівством Феодоро, а в 1475-1781 роки Османською імперією."

"Місто заснували вихідці з грецького міста Мілет (Мала Азія) в середині 6 столітті до н. е., назвавши поселення Феодосія ("Богом дана").

Перші поселенці жили в землянках і напівземлянках. Займалися сільським господарством, ловили рибу, розвивали ремісничу справу, налагодили торгівлю з батьківщиною і з місцевими племенами. Зручне географічне розташування на перехресті торгівельних шляхів, родючі землі та зручна гавань створили сприятливі умови для швидкого розвитку міста. Грецькі купці везли на продаж оливкове масло, вино, прикраси, посуд, а купували шкіри, ліс, рибу, хліб. Наймана морська служба була головним родом занять більшості вільних громадян Феодосії. За свідченням грецького історика Страбона, порт міста того часу міг прийняти до 100 кораблів. Це був типовий грецький поліс, тобто місто-держава."... "Перші століття нашої ери ознаменувалися для Феодосії набігами загарбників - сармати, готи і гуни, нашестям яких приблизно в 370 році місто було зруйноване і розграбоване. У 5 столітті сюди прийшли алани і зруйноване місто стало називатися Ардабда, тобто "Семибожне". Біля VII століття н. е. Феодосію захопили хазари, а потім, в XIII столітті - татаро-монгольські орди.".." Влітку 1475 року в порт Кафи увірвався турецький флот, турки потопили всі кораблі і спалили дерев'яні споруди. Одночасно з суші напали татари, і місто піддалося повному розгрому. Захопивши Кафу, турки перейменували її в Кефе (Кеффе) і перетворили на свій головний опорний пункт на Кримському півострові. Тут знаходилася резиденція намісника турецького султана в Криму."

Відтак, Крим - це частинка античної цивілізації, одна з колисок раннього християнства,це частинка нашої історії, у тому числі тих часів, коли відбувалося хрещення Русі, він завжди був багатонаціональним, і тему корінного населення одного з народів, які уже кілька століть живуть у Криму, просто неетично і недоцільно піднімати.

Подивилася брифінг Януковича. Емоції ніби вщухли, а от єдина характеристика усього 8-хвилинного процесу брифінгу не змінилася. То була ЖЕСТЬ:). (Перепрошую панство за сленг, але нині мені ним зручніше передавати те, що відчуваю).

Перед брифінгом тих 11 хвилин, на які затрималася поява тіла народу, я щораз більше схилялася до думки, що там за дверима конкретний "шмон": витрясують з кишень ВФЯ найрізноманітніші ручки і олівці:).

За двадцять років у журналістиці я ще не чула нічого подібного. Ну як вам картина двометрове тіло власними ногами йде до трибуни, робить якісь гримаси, а далі видає "Я жив!"?!!!

Історія світової журналістики не знає випадків, коли трупи брифінг скликають...

Далі було цікавіше. Те, що залишилося від гаранта, одягнуло окуляри. І почав читати...

І тут я зрозуміла найважливіше - він не бреше, що погано почувається. В нього з памяттю проблеми.

Бо ті кілька листочків здорова людина за кілька днів може вивчити напам'ять. А те, що тим листочкам кілька днів можна ні на секунду не сумніватися.

ВФЯ був справжнім воїном Світла на противагу темних сил Звходу.

Листочки для виступу були написані без врахування бурхливих реалій кількох останніх діб української дійсності. Якщо би текст писали у день виступу чи напередодні ввечері, то ВФЯ обовязково говорив би про "художества" Ляшка при затриманні сепаратиста Клінчаєва, про нелогічне затримання Добкіна, яке реально не може сподобатися у Харкові. Допу, на відміну від Авакова, у Харкові "піпл хаває". Ну зрештою. ВФЯ мав би розповісти принаймні росіянам про те, як агент Заходу, він же премєр Яценюк, полетів до Обами: от бачите куди на інструктажі літає.

Далі було щось про верховного Головнокомандувача. Я чекала слів мудріших. Насамперед про недопустимість війни, і про те, що мобілізацію через фейсбук не оголошують. Навіть у новітній Україні. Зрештою, закрались сумніви: а він взагалі про мобілізацію в темі?!

Потім просто було море реготу. Як зясувалося, ВФЯ у Росії ночами не спить, і на старості років самовдосконалення дійшло до того, що почав вивчати законодавство США.

Все більше мені ставало прикро, що чоловік економить на всьому: користується послугами дешевих спічрайтерів. Міг би розщедритися з нагоди появи на очі преси і замовити якісний свіжий текст. А так...

Мені вчора наполегливо намагалися пояснити, що ВФЯ погано, що він психологічно пригнічений. І що нам тепер його пожаліти?! Я не кажу вже про економіку і корупцію, я спитаю про банальне: людина, котра маніакально організовувала свою безпеку, ЩО зробила для національної безпеки?!

Не знаю які плани у Путіна далі, але моє щире прохання: не випускайте ВФЯ більше перед телекамери.Порадьте, щоб як і Азаров завів собі сторінку у соцмережі, і періодично писав "Я жив! Я легітимний президент!". Цього буде достатньо. Не треба всьому світові створювати образ неповноцінної України. Ми зараз справді не в найкращій ситуації, а росіяни все-таки нам братський народ. І пізній Брєжнєв з Ростова нам іміджу не додає.

Пригадую, початок 2001-го, в Києві акція "Україна без Кучми!". Повертаюся з роботи додому, мій півторарічний син у такт мітингу, що транслюють по телевізору, кричить на півквартири "Ку-ма! Га-ба!". Батько навчив :). Він не знав хто такий Кучма, він не знав, що означає "Ганьба!", він, зрештою, ще не вмів вимовляти добре слів, він ще не знав "Отче Наш", але.... Довелося пояснювати дитині, що "Ганьба!" - то слово для дорослих.

Я нічого не маю проти слова "Ганьба!", чи проти протестів, але я за те, щоб вони були усвідомленими. Понад те - розумію, що протест - це спроба одужання, бо навіть банальна підвищена температура тіла - то протест тіла проти вірусів чи бактерій. І якщо організм починає боротися, то починається одужання. Так само і суспільство. Якщо воно піднялося на протест, то значить хоче одужувати, і тепер важливим є не лише точний діагноз, а й правильний курс лікування та подальша реабілітація. Отже, галичани в силу історичних, а відтак і ментальних причин першими піднялися на протест, тобто за аналогією з медициною, подали сигнал: організм готовий боротися за одужання. Біда в тому, що консиліум Кличко-Тягнибок-Яценюк не можуть запропонувати адекватного курсу лікування та реабілізації.

Натомість з"являються два інші "П": провокатори та п..араси. Ось уже майже два місяці опозиція щоразу говорить про провокаторів. Після ночі проти суботи з"явилося ще одне "П" - "пі..араси". Черговою жертвою бійки з "Беркутом" став Юрій Луценко. Але, кілька разів переглянувши відео http://www.youtube.com/watch?v=R1aiTBvZIHA#t=14, я не можу зрозуміти як може колишній міністр називати свого колишнього підлеглого пі...расом?!! Те, що це колишній підлеглий сумнівів не викликає - Юрій Луценко перестав бути міністром щойно 4 роки тому. За цей час з лейтатанта у полковники стрибнути нереально. Як можна претендувати принаймні на роль морального авторитета у суспільстві і називати офіцера під час несення служби при підлеглих "п..арасом"??! Справжній лідер відповідальний за свої слова і вчинки, за тих, хто йде за ним і наслідує його модель поведінки. Філантроп і успішний американський бізнесмен Джо Хантсмен, котрий збудував свою кар"єру та компанію на принципах моралі, любить наголошувати, що суть лідерства у тому, щоб йти на ризик і нести відповідальність за це. Ще однією його фразою є "Справжні лідери не повинні переживати за допущені помилки, вони повинні невтомно слідкувати за тим, щоб не було за що соромитися".

 І на завершення. З часу протистояння мітингувальників з міліцією тема провокаторів - це складова подій у Києві. У цій ситуації у мене ще одне просте запитання: чому під Святошинським судом, як це видно на відео, були люди у масках і їх ніхто з організаторів не затримував, не стримував, не примушував ці маски зняти?!! Це ж так просто - примусити зняти маски людей у цивільному, так, як примушували це зробити "Беркут". Тоді тему провокаторів можна було би закрити. Але ж, мабуть, без провокаторів так важко робити революцію:(.

Після того, як вчора у густонаселеному мікрорайоні Львова, на Левандівці, у каналізаційний люк впав дворічний хлопчик, якого за добу так наразі і не знайшли, на кар"єрі Садового-мера можна ставити крапку.

Принаймні так мені здається.

Я як інші, сподіваюся на диво і хочу вірити, що хлоп"я знайдеться.

Але...

Як на мене, настав саме час для львівської врадіївки.

Ще кілька місяців тому підлеглі Андрія Садового дружно рапортували у всіх ЗМІ, що "Львів увійшов до топ-10 європейських міст, які варто відвідати улітку".

Одна з умов туристичної привабливості - безпека. Чи є нині в очах туриста та львів"ян безпечний Львів, у якому діти гинуть у каналізаційних люках?! Чи є безпечним Львів, у якому посеред білого дня на головній площі міста гамселять мера?! У мене ще багато отих "чи" у плані безпеки.

Ці всі події набувають голосного розголосу у ЗМІ.

Як і найрізноманітніші забави та фестивалі, на які щороку витрачаються гроші з міської казни. Заробляють на цих забавах-фестивалях-промоціях одиниці.  А разом з тим на люки, бачте, грошей бракує.

Та втім, танцювати потрібно починати, вочевидь не від того, на що бракує грошей у міській казні.

Вразило мене те, з якою цинічністю Андрій Іванович коментував ситуацію на місці трагедії.

Батько міста Лева без тіні сумніву казав, що за крадіжку люків потрібно відрубувати руки (http://portal.lviv.ua/news/2013/10/10/164009.html) . Разом з тим він значно поблажливіший до тих, хто його оточує - принаймні досі не з"являлася жодна інформація про те, щоб якомусь казнокраду місцевого бюджету (грошей громади міста!) за наполяганням мера відрубали руку чи ще там щось....

Понад те, Андрій Іванович за всіма клопотами навіть іноді не знає, як крадуть його безпосередні підлеглі.  Понад те - не звільняє, а тимчасово відсторонює від роботи хабарників: до речі, голову Залізничної районної адміністрації  http://galinfo.com.ua/news/143780.html.  Того самого району, де вчора сталася біда з дитиною.

Але разом з тим Андрій Іванович вміє особливо добре переводити "стрілки".

Як відомо, від міського "Водоканалу" рятувальники карту каналізації отримали через кілька годин http://galinfo.com.ua/news/143866.html. І якщо комусь здається, що мер здивований цим, то помиляється, бо, на переконання мера, ця карта повинна бути не у його орлів з "Водоканалу", а у рятувальників. Уміють виправдовуватись і його підлеглі: http://tsn.ua/ukrayina/u-lvovi-8-mu-godinu-shukayut-ditinu-yaku-pislya-padinnya-v-lyuk-uneslo-smerdyuchoyu-techiyeyu-315162.html.

Отже, врадіївка можлива і у Львові. І не потрібно карати статтею "за службову недбалість" за відсутність тих злощасних люків одного ЖЕКівця, а усю команду. Бо люки ці не краде НЛО, вони опиняються на місцевих пунктах прийому металобрухту, у яких теж є "криша", а ця "криша" теж має "кришу", і від тої "криші" хтось високо теж має свої крихти...

Вчора зателефонувала до приймальні однієї з райдержадміністрацій Львівщини. Давно такого не робила, адже піарщики зазвичай спілкуються напряму з першими особами, тобто за допомогою мобільного телефону.

Але вчора була специфічна ситуація: мені потрібно було уточнити по-батькові одного з клєрків. Голову РДА з такої дрібниці турбувати не прийнято.

Тому набираю приймальню. Зрозуміло, що для людини чужої саме голос на тім кінці дроту - то є і візитка РДА.

Отже.... Гудки припинилися, значить хтось зняв слухавку, відтак секунд зо 30 чую голосний регіт, а вже потім "Алло!"

На всяк випадок перепитую чи це приймальня голови райдержадміністрації. У слухавці чую як дівчина душиться від сміху і відповідає "так". Уточнюю номер. Все правильно. Значить, я потрапила саме у приймальню голови РДА, у так би мовити, перший кабінет району. По-батькові чиновника, який мене цікавив, вже вимовила без сміху.

Нині багато говорять про зіпсований імідж державної служби бюрократією, корупцією, кумівством, відкатами і тд. Державні мужі і цілі інституції працюють над тим, аби провести у мізках суспільства хоч якусь ретуш іміджу чиновника. Вкладаються серйозні кошти. Понад те - державні мужі керівної ланки і з власного гаманця готові викладати, аби для світу виглядати пухнастішими....

І всі ці кошти і зусилля в один момент обнулюються отаким хі-хі у телефонній слухавці.

Ну як можна серйозно сприймати державного мужа, секретарка якого регоче у трубку, навіть не знаючи хто на тім кінці дроту?!.

-         Воно, звісно, так, - казала я йому. - Але ж люди оцінюють владу не лише за начальниками ЖЕКів, а насамперед за доступністю цін у магазинах.

Зазвичай на тому наші бесіди припинялися.

Минуло небагато часу, і я наступила на граблі, тобто ціни.

Одна з львівських фірм, котра займається поселенням туристів, організацією екскурсій та торгівлею різного навколо туристичного краму, зголосилась реалізовувати і мою книжку "50 куточків Львівщини, які варто відвідати".

У їхню затію з реалізації путівника я не дуже вірила. Мої аргументи були прості: їхні клієнти - переважно іноземці, а моя книжка - україномовна.

Та втім, промоція зайвою не буває, - вирішила собі я.

Ми майже домовилися...

Аж тут постало фінансове питання. Дарма, що дівчата були у класичних спідницях. У них були, як з"ясувалося, дуже широкі кишені. Настільки широкі, що моя книжка автоматично подорожчала на вісімдесят(!) відсотків.

Так я дізналася, що одна послуга з продажу - це чотири п"ятих від суми вартості поїздок автора і фотографів, роботи дизайнера, написання текстів та їх редагування а також поліграфії. Остання, до речі, складається з вартості паперу, фарби та робочого часу поліграфічної фірми.

Отже, книжка мала би стати дорогою та малодоступною. А це вже занадто. Я як автор не можу дозволити, аби людина, котрій хочеться дізнатися про Дрогобич чи Золочів зокрема, або про Львівщину загалом, була позбавлена такої можливості тільки тому, що у деяких львівських дівчат безрозмірні кишені... А вони таки безрозмірні, бо, наприклад, василіянські монастирі на Львівщині до відпускної ціни додають 30% і таким чином реалізовують поліграфічну та сувенірну продукцію у своїх крамничках.

Відтак мої аргументи річної давності про обличчя влади, яке формується доступністю цін, сьогодні розтанули, як сніг під сонцем. Ми можемо як завгодно лаяти владу, але я точно знаю, що Азаров не казав львівським панянкам-патріоткам торгувати краєзнавчою літературою з 80-відсотковою надбавкою.

І якщо в магазині біля чобіт стоїть цінник "1000 грн.", то скільки ж у цій цифрі становить власне вартість чобіт?!

При зустрічі питаю сусідку: - Як мала?

-         Кашляє ще, але завтра іде вже до школи, - відповіла вона.

Я, звісно, здивувалася. Як так: за вікном дощі, в Україні оголошено штормове попередження, у класах холодно.

Відповідь турботливої матусі була більш, ніж вражаючою: - Вона вже багато пропустила, їх там зараз вчать писати палочки, а вона не вміє, бо в садочку того не вчили.

Здавалось би пересічний діалог, про який через кілька хвилин варто забути. Однак ці кілька фраз стали приводом для серйозних роздумів...

Про життя загалом.

Чому мама, котра ніде не працює, не може навчити дитину вдома у теплі писати палички у правописах, поки чадо хворіє?! Невже настільки складно приділити дитині час?!

Невже роль матері-батька зводиться лише до того, щоб народити. нагодувати і вдягнути?! Щоб потім вимагати поваги і допомоги на старості літ.

У цій ситуації у мене ще багато риторичних запитань.

Сталося так, що всі нарікають і на державу, і на освіту. Є за що. Але... у цій державі чудово навчилися пристосовуватися не лише ті, кого називають олігархами.

Як, наприклад, моя сусідка, мама першокласниці. Для держави вона офіційно - мати-одиночка, котра претендує чи не на всі пільги світу сього. А насправді у неї цілком нормальна відносно забезпечена сімя, глава якої працює і на здоров"я не скаржиться, та й мати не дармує - продає крадені медикаменти.

Неузаконений державою шлюб дає їй пільги, свідоме безробіття - допомогу з цього ж таки безробіття. Це все бюджетні кошти, які зявляються не з неба, а з кишень тих, хто працює і платить податки та соціальні внески.

Навчити дитину писати елементарні палички, на її переконання, повинна вчителька, котра теж таки отримує зарплатню з бюджету, тобто з кишень платників податків.

Ми постійно чуємо про нестачу бюджетних коштів, нарікання, і разом з тим щораз впевненіше перетворюємося на суспільство споживачів, а діти підростають і повторюють звичний їм уклад життя.

А поміж тим моїй сусідці не важко працевлаштуватися: за фахом вона кухар. Таких у Львові постійно запрошують на роботу.

Але офіційне працевлаштування позбавить її допомоги з безробіття та інших соціальних виплат. І їй начхати на те, що ті, хто щоранку постпішає на роботу, працюють не лише на себе і на свою сімю, а й своїми відрахуваннями з заробітної плати оплачують її так зване безробіття, соціальні пільги, зарплату учителів та навіть те, щоб її дитині було тепло у школі.