Купити квартиру Івано-Франківськ

ПОРТРЕТ ПРОФЕСІЇ


Портрет професії: керівник військових вишколів
Сергій Демчук: громадський діяч та захисник національного бойового мистецтва. Сергій Демчук є видатною особистістю, яка впливає...
Портрет професії. Водій
«Під час зустрічей з колегами розумієш, що насправді є війна, - розповідає водій в АТ...
Портрет професії. Воєнний розвідник
7 вересня 2021 року українська воєнна розвідка відзначає 29-у річницю створення. За цей час відомство...
Комплектувальник товарів: обов’язки, плюси та мінуси професії
З розвитком гуртової та роздрібної торгівлі, а також численних інтернет-магазинів набула актуальності вакансія «комплектувальник товарів»...
Портрет професії. Дизайнер прикраc
Її прикраси носять тисячі людей в Україні, Італії, Польщі, Росії, Америці, Іспанії, Греції, Норвегії, Грузії.....
Портрет професії. Електрогазозварник 5 розряду «Івано-Франківськгаз»
Лідія Анікеєнко: «Коли ставлю шов, вогонь мене заряджає… Тому я б не змогла працювати за...
Портрет професії. Миловар
Заради нової справи вона залишила звичний побут та стабільну роботу у Франківську і перебралась до...
Портрет професії. Кондитер
Щодня у стрiчцi соціальних мереж нам трапляються фото апетитних тортiв та кексів, вiд споглядання на...
Портрет професії. Тренер з НЛП (нейро-лінгвістичного програмування)
У нашому суспільстві багато говорять про те, що НЛП – це маніпуляції. Демонізуючи НЛП, люди...
Портрет професії. Інженер з якості
У рамках відзначення міжнародного тижня інженерії та технологій продовжуємо розповідати про інженерні професії. Чи задумувалися ви...

БЛОГИ


Юридичні консультації
вул. Івана Франка, 4 Івано-Франківськ 76000 тел.0342...
Координаційний центр з надання правової допомоги та Національна соціальна сервісна служба спільно захищатимуть права вразливих категорій осіб
Координаційний центр з надання правової допомоги та Національна соціальна сервісна служба, як центральний орган виконавчої...
14.7.2023, 10:09
ЩОДЕННИКИ СТЕПАНА ПУШИКА
З люб’язної згоди дружини Степана...
Жовтень, 1989: Пушика продовжують "звинувачувати" у націоналізмі
11/10/1989 «Прикарпатська правда» надрукувала мою обскубану репліку-відповідь Дедуріну, який мене й Товариство звинуватив у націоналізмі. Я...
2.2.2021, 12:57

ОПИТУВАННЯ


Чи любите ви пампухи з ружою?
Так
Ні
Це що?

НАШІ ДРУЗІ


Говорити лихе, а промовчувати добре – однакове зло

Блог на БРІЗ


ЩОДЕННИКИ СТЕПАНА ПУШИКА
З люб’язної згоди дружини Степана Григоровича – пані Ганни, його сина Тараса і доньки Лесі окремим блогом починаємо друкувати (вибірково) «Щоденники Степана Пушика», щоб дати змогу нашим краянам якомога краще відкрити для себе нашого земляка й патріота.
Сутичка влади з патріотами: Я ... Степан Пушик! Не бийте людей!
16.9.2020, 12:16

   21.ІХ.1989.                    

У Києві дуже тепло. Золота осінь. У Спілці обговорив усе, що пов’язано з поїздкою до Польщі, полагодив усі справи, пов'язані з Товариством мови, влаштувався до готелю «Київ» і пішов до будинку вчителя на вечір Коцюбинського. Тут виступав я. Павло Загребельний потроху оклигує після перелому ноги. Довго лежав на витяжці. Попросив, аби я роздобув йому тяжку палицю, бо не годен ходити. Ми з ним багато балакали.

Загребельний виголосив слово про Коцюбинського, тоді говорили Чендей, Гуцало, Мотрич, онука М. Коцюбинського, я, Богатирьов з Воронежа. Був концерт.

     Іван Чендей виголосив на вечорі найкращу промову, яку мені доводилося  чути за все життя.

     «Народивши Тараса Шевченка, наш великий український народ народився, аби бути серед усіх народів у світі безсмертним. Народивши Коцюбинського, український народ утвердив себе українським словом серед усіх народів у світі. Слава Коцюбинському!»

     Я попросив Івана записати мені свій виступ, і він записав на календарному плані. Колись напишу про нього, бо Чендей немало розказував про себе під час виступів, на які ми їздили.

                            х                      х                   х

   У «Сяйві» накупив книжок. Моя «Галицька брама» розбіглася моментально. Був на прес-конференції в Спілці письменників про народний рух. Багато нового, багато розмов, багато зустрічей. Ввечері ми допізна чаркувалися: Федорів, Іваничук, Ільницький, Зубанич і ще хлопці. Було нам весело в моєму 901 номері готелю «Київ». Сказав мені Ільницький, що впорядковує книжку повістей Богдана Лепкого і десь там вичитав, що Лепкий теж галицького князя вважає автором «Слова», лиш тільки неправильно називає його.  Як то погано, що від мого покоління було відрізано цілий материк літератури! Романові Федоріву «неформальні рухачі» теж наплели чорт зна що про мене. Йде компрометація. Роман Федорів теж сварив мене, чому я не приїхав на з'їзд НРУ. Треба було мені плюнути на шевчуків… Павличко, бачу, їде всюди, куди кличуть. На фестиваль «Червона рута» запросили і його, і мене. Я – не поїхав, а він – у Чернівцях, щоб проголосували на виборах за нього.


     23.ІХ.1989.             

 Субота. Дні дуже теплі, листя золоте під золотим сонцем. Оксюта сказав мені, що їдемо до Варшави берлінським поїздом з Києва (через Брест). З Варшави повезуть у Лодзь, але я поїду до Вроцлава.

    О 10-ій почалося засідання об'єднаних конференцій Товариства мови й Пленуму, де обговорювали ми закон про мови на Україні. Не давали приміщення, аж театр імені Івана Франка вдалося орендувати.

     Мушкетик виголосив прекрасну доповідь. Павличко вів засідання. Виступав я у театрі. Але мало не втратив свій виступ, бо йшов фільм по центральному телебаченні «Тарасові шляхи». Я працював над цією стрічкою в Казахстані й хотів подивитися, як по-російському продублювали мою мову. Дивився в кабінеті директора театру. Коли зійшов до зали, мені надали слово. Говорив, як у нас б'ють людей гумовими палицями, як шельмують членів Товариства мови і т.д. Виступала директор школи з Гнідина, Перерва, Білаш, міністр освіти, директор школи з Донецька (школи, якої поки що не існує). Кравчук з ЦК виступав. Говорилося багато мудрого і багато дурного. Йшло наше зібрання до 17-ої години, а від 18-ої був мітинг на центральному стадіоні. Леопольда  Ященка відновили в Спілці композиторів. Він привів свій хор і пізніше очолив хід до стадіону зі співами.

      Київ прокидається, задумується, діє. Всі з нетерпінням очікують, коли геть піде Щербицький. Незадоволені виступом Горбачова на пленумі, особливо його заявою про державність російської мови.


  24.ІХ.1889.                               

Неділя. Приїхав поїздом з Києва. На об'єднаному пленумі й конференції були Лесюк, Путько, Шулепа, калушани й коломийці. Поверталися разом. З Янковським і Гаврилюком обговорювали план дій під час виборчої компанії. Я себе зніму на користь Павличка, хоч Дмитро як замутеличений. Він не орієнтується в обстановці. За ці три дні, що я був у Києві, з центра міста викрали й кудись вивезли новий «куб демократії», а натомість коло кінотеатру Франка встановили два «куби» з неіржавічої сталі. З помсти, що знищено другий куб, хтось уночі взяв чорного лаку й заляпав ним усі міськкомівські агітки й вирізки зі статей, включаючи й вірші Павличка проти «тризубників».

     З жінкою трохи ходили по місту. Ввечері дивилися заключний концерт конкурсу «Червона рута». Пустили в ефір пісню Панчишина «Бо до Львова приїжджає генеральний секретар». Такого ще не було в історії нашій. Йде і на Україні великий процес воскресіння нації.

                        


   25.ІХ.1989.                     

Читання, писання, телефонні дзвінки. Вчора порадував мене син Тарас. Написав пісню на мій вірш, що в журналі «Україна», «Інакший світ». Робиться з нього серйозний юнак.

    Приїхав з Ленінграда Іонесян, копаються в Галицькому районі Ауліх, Лукомський, Томенчук, Баран. Рвуть, розривають давнину галицьку різні варяги, амбітні історики. Іонесян уже кілька днів ловить мене. Сьогодні поїдемо в Галич.

                         х                    х                     х

     Не поїхали! Оці вибори забирають у мене все здоров'я і всі дні. Приїжджав Тарас Петраш – моя довірена особа. Сказав йому, як і Занику, як і деяким іншим довіреним, що зніму себе на користь Павличка. Я тільки не розумію, чому він поперся до Калуша, Вигоди й Долини, а мені навіть не потелефонував. Кажуть, що відчуває якусь провину через те, що його кандидатуру висунуто з моєї ініціативи, а тепер він – конкурент. Хай не переживає! Я розраховував, що будуть окружні збори. На тих зборах треба було підпирати один одного. Я тепер підпиратиму його, якщо зніму свою кандидатуру. Мене вмовляють не робити цього. Павличко вчора хотів виступити в Калуші, та вимкнули мікрофон.

    - Перегоріли провідки, - сказали.

    - Коли говориш людям правду, то завжди чомусь перегоряють дротики, - начебто сказав Павличко.

                            х                 х                   х

    Калуська окружна комісія чинить злочинно проти Павличка, Голубця і мене. Калуцького порозвішували по всіх містах і селах, дають інтерв'ю в пресі й по радіо, а про нас роблять спільний плакат, але самі не знають, коли його надрукують. Завтра думав їхати до Калуша, але не поїду, відпала охота. Зневірився в багатьох людях.

    Сьогодні мене прикро образив Петро Арсенич. Я проводив правління Товариства мови, а він бовкнув, як у бочку п…ув. Якийсь дрібничковий і дріб'язковий отой Петро.

                           х                    х                    х

                         РОЗКОПАНА  МОГИЛА

     Сьогодні за містом, коло села Загвіздя, розкопали частину могили, де лежать невинні жертви сталінських катів. У 1940-41 роках тут був лісок. Частину того лісу загородили («Дем'янів Лаз») й сказали, що військовий об'єкт. Та сюди беріївці возили зі станіславської тюрми розстріляних людей. Люди бачили кров, що капала з машин. Ту кров засипали піском. Пізніше возили живих з тюрми. Вони копали могили, їх страчували і везли нових арештантів. Отаке «визволення» принесли в 1939-му році.

До перебудови люди боялися й говорити про це. Та через 50 років заговорила земля. Розкопали за день 106 кістяків. Кулями пробиті черепи. У ту траншею складали людей очима до очей у два ряди. Траншея 8 метрів довжини, 2,5 метри  глибини. Земля зберегла свідчення. Черепи прострілені. Дівочі коси добулися, збереглися гуцульські кептарики й кожушки. В кишені знайшлися вироки за підписом коменданта й ще якогось чина. Добулися чоботи, вставлені в гумові галоші. Так колись берегли взуття. Галоші чернівецької та львівської фабрик випуску 1940-го і 1941-го років. Золоті й білі зуби добулися. Енкаведисти робили свою чорну справу раніше, ніж гітлерівці. Почерк у них один.

Добровольці йдуть копати. Начебто курсантів школи міліції залучають. Комісія працює… Стаття «Станіславські Куропати» своє зробила.

                           х                     х                  х

    Жаль, що не поїхав на конкурс «Червона рута», але на двох обідах одночасно не побуваєш. Чиновники чернівецькі чинили великі перешкоди. Першого дня міліція відбирала національну символіку, але одна дівчина вкусила міліціонера. Ще одного члена Товариства Лева дуже побила міліція і його повезли до Львова. Символіку національну вдалося відстояти. Концерт проходив з великим тріумфом. Віктор Морозов виступав там із заявою. Було багато кореспондентів, артистів з різних країн. Намагалися не дозволити відкрити криницю Володимира Івасюка. Чи міг я подумати колись, що мій юний друг по смерті своїй стане великим смолоскипом, символом пробудження нації. До конкурсу «Червона рута» Чернівці спали історичним сном. Тепер уже ніколи не заснуть. Треба ще щось зробити із Закарпаттям.

                          х                  х                    х

     Два кобзарі з Києва Микола Будник і Богдан Островський побували в Чернівцях на конкурсі «Червона рута». Поверталися через наше місто. Посідали посеред площі й грали на кобзі й бандурі, співали. Їх обступили довкола й кидали гроші в капелюх. Я теж кілька крб. кинув. Казали, що на відродження кобзарського мистецтва. Островський з Антонівців Шумського району Тернопільської області (живе в Києві).

    Нині багатьма струмками тече відродження українського моря.

                        


  26.ІХ.1989.                              

Замість Громницького на фонд культури пропоную Ігоря Коваля з Крилоса або Кулика з облвиконкому. То молоді люди і можуть щось зробити.

     Найважчий час – це ще не найгірший час.

                        

                           х                  х                    х

    Написав для «Прикарпатської правди» відповіді на анкету депутата, вірніше кандидата в депутати. Павличко поки що мовчить. Сьогодні в Калуші був мітинг, але я не поїхав, аби не заважати Дмитрові.

Поїхав з Яновським за місто, де від четверга розкопують величезну могилу, в якій розстріляні енкаведистами в 1941-му році наші люди. На целофанових полотнах десятки і десятки черепів (добуто їх вже до 180), а ще дві ями не розкопані. Частину черепів склали в скриньки й звезли в село до Загвіздя чи в Пасічну, аби хтось не порозбивав. На окремих купах кістки з ніг, далі купкою кістки рук, ще далі ребра… і таких купок дуже багато на зеленій траві. З другого боку сушаться чорні клапті різних тканин. Ще в одному місці – ложки, частини ременів, гаманці, штучні щелепи, чоботи, гуцульські постоли, ґудзики… Є ґудзики з орлом, але обшиті тканиною – то цивільні люди ґудзиків не мали й обшивали військові. На все те моторошно дивитися. Особливо на коси дівочі або жіночі, на жіночі черепи. Сірники є і люльки. Гроші з гаманців повитрясали, але в одному збереглася виписка з вироку судового. Якогось Станіслава Мишковського, сина Івана, засудили на 10 років, він мав право в десятиденний строк обжалувати вирок, але його вночі розстріляли й привезли в Дем’янові лази. Сюди привозили живих, вони копали могили для розстріляних, а тоді і їх розстрілювали.

 Чому лази Дем'янові? Тому що належали Дем'янові Припханові з Пасічної. Правда, під час розстрілів володів цією горою між потоками його син Петро Дем'янович Припхан. Тоді тут росли різні кущі, пасли худобу в лазах. Приїхали сюди енкаведисти і сказали, що буде військовий об'єкт, обгородили. Трохи вище була стрільниця, тобто стрільбище, де вчилися стріляти. Люди здогадалися, що не те щось, коли кров побачили на дорозі. Це везли в Дем'янів лаз тіла розстріляних у тюрмі.

      Був червень 1941 року, літали німецькі літаки. Ішли вдосвіта по гриби й побачили солдата, що спав над потоком (вартовий). Він не почув босоногих грибників. А вище був офіцер і прогнав. Пішло по селі, що ховають амуніцію. Надвечером знову пішли. Нікого не було. Кинулися відкопувати «зброю», а показалися ноги, руки. Коли увійшли мадяри, почали відкопувати, але спека стояла, розкладалися тіла. Закопали, насипали могили, поставили хрести. По війні трактором зарівняли землю, хрести знесли. Команда від катів, чи й  самі.

     І ось на верху гори, яка тепер без лісу, де почали дачі давати, йдуть розкопки – ексгумація. Враження від побаченого таке, що пером описати неможливо. Щось начебто замерзло всередині. Допускають, що на цьому місці в трьох ямах закопали енкаведисти до 1000 осіб, знищених ними. Багато добровольців відкопують кісточки, бо дехто сподівається знайти батька, діда, вуйка, стрия, сестру…

     Від четверга до понеділка кадебісти розпускали, що тут жертви оунівців або гітлерівців, та коли знайшли виписки вироків, то примовкли. В КДБ збереглися й справі судові. На розкопках є і рухівці, знімають. Томенчук з музею каже, що так добувати кістяки не можна. Квіти є над могилою і вежа–чуга – знак. Машини їдуть, міліціонер не пускає. Молоді кадебісти дивляться, що хто робить. Вони в комісії теж. Богдана Бойка як депутата включили до комісії. Він був на розкопках до полудня. Я довго розмовляв з людьми сполудня. Був погідний день, сонячний.

                             х                    х                   х

     Повернувся до міста. Тут партійні боси на чолі з Ярославом Федорчуком організували мітинг про силу в інтернаціоналізмі. Зібрали партійний актив, зобов’язали організувати робітників, підготувати офіційні прапори, лозунги, повідпускали завчасно з роботи, бо мітинг о 17 год 30 хв. Яремійчукові Роману дали читати резолюцію, він радився, що робити, я сказав, аби реакційні резолюції не зачитував. Він, мабуть, послухав. У центрі міста з’явилися оголошення, що чиновницько-бюрократичний апарат готує мітинг. «Протиставимо їм свої лави, вийдемо з національною символікою! Збір у центрі міста о 17 годині!» – писалося. І зібралися люди. Я після того, що побачив у Дем'янових лазах, не мав охоти йти на мітинг, та коли побачив велику колону під синьо-жовтими прапорами із січовими піснями й вигуками, то інтуїтивно відчув, що проллється нині кров. Той ажіотаж, який розвернули партійні органи, був санкціонований. «Створити інтеррух» – ось яке завдання дістали провінційні божки й старалися. Я бачив, що твориться в Києві, знаю, що було в нас, у Чернівцях і відчув, що буде кривавий вівторок, тому й з жінкою пішов у колоні. На стадіоні «Електрон» було уже багато організованих людей, на трибуні глаголило начальство, коли ми були ще в парку. Я думаю собі, що почали мітинг, як тільки почули в парку пісні й вигуки, або по рації передали, що йде велика колона людей з національною символікою й вигуками. Ці люди рушили через парк на Дзержинську вулицю, а звідси перевулком між базою туристичною  і технікумом фізкультури. Тут шлях колоні перегородив наряд спеціального підрозділу міліції, якими командував наш сусід Ярослав Турковський. Почали співати, кричати, зі стадіону доносився голос виступаючого. Ми обійшли колону, як назустріч рушили міліціонери в касках, бронежилетах і з гумовими палицями. Гадаю, що мали і газ. Вони були страшні,а ще страшніша юрба кричала: «Фашисти! Слава Україні! Пустіть нас!». На дітей і жінок напирала лавина люду, утворилася пробка з машин на вулиці, клубок тіл, гасел, прапорів, закликів, тризубів напирав. Я бачив страх, розгублення, чорні й бліді обличчя з відчаєм. Тоді зі стадіону рушили учасники мітингу. Ці, що були під національною символікою, радісно закричали. Три шеренги міліції в бойовому обладунку були тепер відрізані з обох боків. Щось страшне назрівало. Я кинувся між колону синьо-жовтих і міліцією, що йшла на людей, тримаючи руки на кийках. Сильні хлопці з колони озброїлися металевими держаками від прапорів. Дехто ніс саме деревко, мали каміння, металеві предмети в кишенях, пляшки. Якесь оціпеніння охопило всіх. Я тоді відірвався від журналістів переляканих (Пирожука, Михайлюка, Громадського, Турковської, Петричука та інших, які перелякано дивилися на все), відштовхнув рідну жінку, що стримувала мене за руку, кинувся межи шеренгу озброєної міліції, що сунула, й за три кроки зупинилася перед людьми.

    - Стійте! – крикнув я. – Стійте! Я – кандидат у народні депутати СРСР Степан Пушик! Не бийте людей!

    А жінки верещали: «То фашисти! Бийте їх!» А одна танцювала, як бджола. Мені показали на полковника, який ховався за спинами міліціонерів, і гнав їх на людей. Я і йому крикнув, аби не смів бити людей, бо буде кров. А юрба ревіла. Зуби полковника міліції блищали, й летіла слина з рота, розчепірена долоня в бік стадіону:

     - То не я! То вони розпорядилися!

     - Хто вони?

Він оглянувся у бік стадіону, де начальство вело мітинг.

Я вискочив на бетонований цоколь, що був основою огорожі:

     - Люди! Ви мене знаєте!

     - Знаємо! – крикнули передні, а задні свистали, кричали, гомоніли.

Я тоді побачив залізні сходи й вискочив по сходах вище, аби всі бачили мене, й крикнув щосили:

     - Люди! Я – Степан Пушик!

     - Пушик говорить! Тихше!

     - Ви ж один народ. Як ви можете бити своїх людей?! (І до юрби) Я прошу спокою!

     - А вони нас не пускають на стадіон!

     - Пустять! Витримку проявіть! Я прошу вас! Я зараз приведу когось і пустять!

     І ось дві сили, що напирала одна на одну, зупинилися в зловіщій люті. Я зіскочив на землю, де Міля Турковська, рятуючи мундир свого чоловіка, кинула: «Була вказівка приходити без національної символіки, а чому не послухали?» – і за це її хотіли розтерзати якісь молоді хлопці і дівчата. Я вхопив її і свою жінку за руки, щоб натовп не розтолочив, і побіг на стадіон, пробився до трибуни, де перший секретар міськкому Ярослав Федорчук щось говорив. Я кинувся до нього, до голови міста Яковишина, секретарів обкому Панченка, Новицького:

    - Ідіть на Дзержинського й пропустіть людей, бо там буде трагедія!

    Начальство поперелякувалося.

    - А що там? – запитав Федорчук.

    - Там буде кров! Ідіть негайно, бо почнеться погром! Негайно туди!

    - Я мітинг веду!

    - До ср….и ваш мітинг! Туди йдіть!

Він почервонів. Тоді я сказав Новицькому і Панченку (були там генерали, старі партійці, Лихачова, Шукайло і ще), аби негайно пропустили людей на стадіон. Послали голову міста Яковишина, патрульний вертоліт пролетів над вулицею Дзержинською, де вирувало людське море. Поки прийшов туди Яковишин, уже встигли розбити голову підполковнику Долішньому, і ще два міліціонери лежали, бо тепер у колонах ходять каратисти. Міліція, хоч і бита, не била людей. Лавина звалила міліціонерів.

    Тим часом виступав Степаняк Роман, який взявся за «Зелений світ» з моєї намови. Почали пускати людей з прапорами, і скоро стадіон переріс у гул, оплески, свист. З вигуками «Ганьба!», «Слава Україні!» величезна ріка під національними прапорами ринула до трибуни і їй наперекір ринула організована маса з транспарантами і прапорами червоними, переодягнена школа міліції, кагебісти. До мене лиш тепер дійшло, що ці люди з атрибутикою захищають чинів на трибуні. Це, очевидно, курсанти зі школи міліції або й військові в цивільному. Я побачив страшний переляк на обличчях обласних і міських керівників, коли люди під національною символікою рікою рушили до трибуни, та їм наперекір – червона символіка. В цей час виступав старий комуніст (справжнє прізвище) Арсен, та його слова заглушив крик, свист, спів. Гасло: «Геть імперську політику КПРС!».  До мене з витріщеними очима повернулися всі з трибуни, якось ніби збилися докупи, а секретар обкому Панченко сказав: «Ну что, Степан Григорьевич? Мы вас послушались! Пустили! А теперь вы видите???» На обличчях була блідність і рум'янці, бо стадіон ревів, усе летіло шкереберть. Я сказав: «Бачу!» Узяв попід руки отого Арсена, переставив його убік від мікрофонів, але зупинити людей не міг ніхто, перекричати не міг ніхто, шалений свист переповнив стадіон, бо кадебісти кинулися відбивати прапори й тризуби. І я тоді згадав Фрейда, згадав, що треба вибивати клин клином, і сказав у мікрофон: «Свищемо всі!». Я заклав у рот пальці й у мікрофон так засвистів, що весь стадіон ошелешений замовк.

    - Свищемо всі!

    Але тепер слідом за мною свистала якась частина з тисяч людей. А я свистав у чотири пальці.

     - Ну чого ви? Лункіше!

І тепер я засвистів сам, бо майже всі мовчали, лишень дехто кричав: «Ганьба! Ганьба!»

     - А тепер будемо всі разом кричати: «Ганьба! Ганьба! Ну-ну, голосніше!

     Я у мікрофон повторював усе дзвінкіше: «Ганьба! Ганьба!», а стадіон усе слабше, слабше. Але серед юрби були крайні провокатори, які ще подавали голос. І тоді я запитав їх: «Слухайте! Ви оце кричите «Ганьба!» Кому? Мені? Але ж завдяки мені ви тут! Вас пропустили! Вас не били! І міліцію не били!».

Мені багато разів кричали «Слава Пушику! Слово Пушику!» І тепер уже всі слухали, і я виголосив свою «коронну» промову. Кажуть, що цей виступ потряс і лівих, і правих. Правда, я страшенно вигорів, серце моє розболілося, я відчув велику втому, і серце моє билося з перебоями. Після виступу пішов зі стадіону геть, у парку на лавці слухав, як долинали виступи. Але тепер я був спокійний, що ніхто нікого не битиме, що реакціонерам не вдалося розколоти народ, що екстемізм приборканий. Коли почали зачитувати резолюцію мітингу, зчинився свист, майже усі з національною символікою промарширували навколо стадіону, вийшли до парку, а Шевченківською уже йшли тисячі, неслинаціональні прапори, викрикували гасла й співали, співали, співали. Люди об'єднувалися й об'єднували їх пісні: «Їхав козак через місто», «Йшли діди на муки, підуть і правнуки», січові пісні і т. д.  Потім сотні або й тисячі людей пройшли через усе місто, ззаду їхала міліцейська машина, але ніхто нікого не бив, не розганяв, не топтав. Мене цілували й обнімали десятки людей: «Ви врятували становище!» Місто й область гомонить: «Якби не Пушик, то невідомо, що було би». Я знаю, що було би дуже недобре. Може, запровадили б і військовий стан.. Були б жертви. Дивно, але мене підтримав Гладиш. «Хто не розуміє і не хоче слухати мудрих слів Пушика, той – провокатор!», – сказав Роман у своєму виступі.

     Нині люди починають тверезіти. Навіть міліція з ненавистю ставиться до апаратників, які кидають їх на людей. Мені багато міліціонерів дякують за відчайдушний вчинок, рухівці, жителі міста. Але це коштує великої душевної напруги. Не спалося вночі, все думав, перебирав у пам’яті сказане, боліло серце.

                 


    27.ІХ.1989.                            

З'явився Олег Іанесян, вірменський єврей, що живе у Ленінграді й розкопує Галич. Від 15 вересня він коло Пантелеймонівської церкви стоїть табором і шукає монастиря Святої Трійці між Шевченковим і Гробиськами, знову відкопав фундаменти Воскресенської церкви на Крилосі. Вже кілька днів ловив мене, та я мав багато клопотів, аж сьогодні зустрілися, пообідали, поїхали на Крилос і Шевченкове. Він дуже задоволений, що я про нього написав у романі. Познайомив мене з Рождественською, дочкою Всеволода. Вона вивчає графіті Пантелеймона. Про ці письмена я говорив у телефільмі «Живе слово». Але вивчає вона поверхово. Губкін тут, Єрьохін – я цих знаю.

     Наговорився, надивився. Іанесян каже, що треба створити галицьку експедицію і об’єднати його, Ауліха, Лукомського (який розкопує скали Бубнища і якісь ходи чи печери). Я зустрічався на полі з людьми, що буряки копали, як кандидат у народні депутати (агітую і за Павличка: «Голосуйте за письменників!»). Ходилими полями. Розкопки у Мніському саду (тут начебто був монастир Святої Трійці), по полі

Єжів, де, гадаю, могло бути й дохристиянське святилище.

    З Олегом допізна гомоніли у наметі за Пантелеймонівською церквою, що аж зорі засвітили там,на Шевченковім, де Лімниця під горою добігає до Дністра. Дивний тут світ і прекрасний, лиш тільки електростанція димить. Іанесян подарував мені цікаву книжку, а я йому свою. Коли ми гуртом: Олег, Томенчук, який розкопує Буківню, Єрьохін, ще якісь люди пили пиво, підсів незнайомець, що мене знає, і сказав Олегові, що він ленінградський кацап єврейського походження з Вірменії. Я дуже сміявся з такого визначення.


 28.ІХ.1989.                     

Написав для «Прикарпатської правди» відповіді на питання (платформа у вигляді інтерв’ю). Провів заняття літературної студії в педінституті.

Місто гуде про мій вчинок у день мітингу. Називають це героїзмом. Постраждав тоді майор міліції Долішній і ще три міліціонери. Хто з демонстрантів постраждав – невідомо. Це сталося, коли я побіг на стадіон добитися, аби трибунне начальство дало вказівку спецзагонам міліції пропустити людей. Мені тиснуть руку знайомі й незнайомі, обнімають за те, що і кровопролиття не допустив, і зірвав задум апаратників створити інтерфронт. На стадіоні змішалися червоні й синьо-жовті, і вже величезна маніфестація пройшла містом під національною символікою ввечері, коли мітинг закінчився.

 Павличко з жінкою вернувся з Києва. Сьогодні він їздив до Стопчатова, бо йому 60 років. Завтра зустрічаємось.

                          х                   х                      х

    У «Прапорі» №9 надрукували драматичну поему Лесі Українки «Бояриня» і мою статтю «Дорога через вересень».

                         х                      х                    х

    Збулося моє пророцтво: зняли одного з найбільших катів рідного народу Володьку Щербицького. Правда, залишив він після себе багато гною. Івашко Володимир Антонович сів на його крісло. Теж Володька, але з Полтавщини. Працював у Харкові, Дніпропетровську трошечки. Жартували в Дніпропетровську, що коли там першим секретарем був Бойко, то говорили:

    - Як живете?

    - Бойко!!!

    - А тепер?

    - І – вашко…

   Гадаю, що гірше не буде, як при Щербицькому. Оцей пленум, який провів Горбачов, транслювався по телебаченню й нагадував комедію з часів Анни Іоанівни. Яка бридота теперішні керівники! Яка гниль! А народ реве і стогне…

                         х                    х                   х

       «Прикарпатська правда» надрукувала статтю про мітинг і сутичку. Ні слова нема правди про те, що мало статися, з мого виступу лишився хвостик. По радіо передали виступи лизунів і апаратників. З мого виступу не дали ні слова. Отакі-то справи в нас на Прикарпатті. Добре, що хоч назвали прізвище, що виступав.

                         х                   х                  х

     У Києві на спільному пленумі Товариства української мови й Спілки письменників я сказав, що наші священики тільки тоді відпускають гріхи, коли грішник передплатив літературне видання. «Літературна Україна» на першій сторінці сказала, що я виступав, а на останній подала це як досвід з передплатної кампанії. «Помагай, Боже!»  Я і справді підмовив священиків Новосада, Дзундзу, ще кількох, аби так робили.


 29.ІХ.1989.                 

 Мало сплю. Переробив свою «платформу» для «Прикарпатської правди» і поїхав на зустріч до Калуша. Виступав на заводі, де директором головастий єврей Наму, у культосвітньому училищі. Відчуваю, що переможу на цих виборах, міг би стати народним депутатом СРСР, але це було б тяжким ударом для Дмитра Павличка. Він виступав на заводі, а його односелець зі Стопчатова сказав: «Та що голосувати за Павличка, як він за своїх 60 років у Стопчатові навіть стовпчика не забив». Віруючі й священики кажуть, що він обпльовував релігію і Шептицького. Сам Павличко не зрікається цього на зустрічах: «Такий час був. А тепер я підтримую тризуб, синьо-жовтий прапор і українську католицьку церкву!» Східняки й місцеві комуністи дуже люті на Павличка, що дволично діє.

     Мені радять не знімати себе на користь Павличка. Кажуть, що я у великому виграші. Прості люди за мною, інтелігенція, робітники. Проти мене розпускають найнеймовірніші чутки, але після зустрічі люди швидко переходять на мій бік. А з Калуцького апарат робить бога. Кілька друкарень працює на нього. Доагітувалися до того, що сам Рижков, голова Ради Міністрів СРСР, радиться з ним, як розвивати лісовий комплекс. Два дні, як став генеральним директором, а до того був директором у Вигоді, виступав у Москві на нараді, де був і Рижков, і це використали для агіток за Калуцького. Аж млоїть… В окружній комісії сказали мені, що Голубець прислав телеграму: зрікся кандидатства. Мої довірені особи Довгаль, Заник, Коломієць. Коломієць казав, що Павличко в готелі журився:

   - Пушик знімати себе не хоче. Я, мабуть, не пройду…

   Я ввечері пішов до нього в готель, вивів його надвір, ми ходили довго поза готель, і я йому сказав: « Не журіться! Я себе зніму на вашу користь». Він, бідний, аж перемінився з радості. Кликав мене з ним до Долини і Болехова, але я відмовився їхати, хоч і треба було поїхати до Рахині, подивитися, що там комбінують вояки. Домовилися, що в неділю у Галичі мітинг, і я на цьому мітингу зніму свою кандидатуру. Дмитро розуміє, що галичани – мої виборці, коли підійдуть до урни. Мені телефонують і кажуть не знімати своєї кандидатури, бо маю найбільше шансів пройти. «Ти тут! Ти наш!».

    Я пізно повернувся з Калуша і довелося ще йти до редакції, бо мою виборну платформу перенесли аж на вівторок у газеті, а я задумав свою кандидатуру зняти у неділю, у Галичі на мітингу. Зрозуміло, що ніхто ніколи не надрукував би мені такого гострого матеріалу. Треба використати кандидатство для доброї справи. Я допізна свій матеріал передруковував, вичитував.


 30.ІХ.1989.                                 

Довелося скоротити в газеті свою передвиборну платформу, бо не лізло більше 20 рядків. На завтра йде і розповідь про розкопки жертв сталіністів за містом. Михайлюк пише. Я здогадався, чому мій матеріал він переніс на вівторок. Його матеріал і мій потрясуть завтра область, і в «білому домі» скаженітимуть. Дивно,але Левенко,генерал КДБ, виявився набагато прогресивнішим, ніж партійні й господарські функціонери, його заступники. Коли «Прикарпатська правда» надрукувала натяк Андрухіва про довоєнні розстріли невинних жертв, Михайлюк хотів дати новий матеріал. Але генерала Левенка, а Харченко (його заступник) злякався, побіг до обкому, поступила вказівка: «Зняти!». Добре, що Гордієнко Василь у газеті «Вперед» наважився надрукувати про злочини НКВД. І почалося… Коли створили обласну комісію, увійшов сюди голова ради ветеранів, колишній секретар обкому з ідеологій Чернов Олександр Олімпович. Він у нас панує від війни. Чинив шалений опір. Коли навіть розкопали більше двохсот кістяків, він казав, що то не може бути, і не поїхав навіть дивитися. Телефонував до Тронька, який був до війни першим секретарем обкому комсомолу, але Тронько  начебто відповів, що «він би щось чув про розстріли». Одним словом, «чорна гвардія» діяла активно, аби все списати на гітлерівців і українських буржуазних націоналістів. Але виявилося, що першими злочинцями були червоні енкаведисти.

     Левенко дав добро на публікацію. Сьогодні прислав свого помічника – лисого майора, і той вичитував статтю, яку Михайлюк дає в завтрашній номер. Великої сили детонатор закладено в наші два матеріали.


Коментарів ще не додавалось!

Залишити коментар

Ім'я: 




Архів


Березень
2024
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

РЕКЛАМА



ФОТОНОВИНИ


ФК «Карпати» нестандартно презентували нову форму та оголосили титульного спонсора – бренд «Львівське»

ВІДЕОНОВИНИ


Яку небезпеку несе генератор?
<p>
	<span style="color: rgb(15, 15, 15); font-family: Roboto, Arial, sans-serif; font-size: 14px; white-space: pre-wrap; background-color: rgba(0, 0, 0, 0.05);">Часто замінниками центрального електропостачання стають генератори, а обігрівачами приміщення - газові прилади. Поряд з тим, такі речі несуть в собі ряд потенційних ризиків. Про них розповів Богдан Левицький, лікар з гігієни праці відділу досліджень фізичних та хімічних факторів ДУ "Івано-Франківський ОЦКПХ МОЗ України".</span></p>

РОЗСИЛКА НОВИН



все для підприємців, роботодавців та орендарців