1.ХІІ.1988.

Засідала наша приймальна. Після прийому нових кандидатів до Спілки з Опанасюком поїхали до «Веселки». Нас ввели до редакційної ради видавництва. Примусили виступити. Я говорив про те, що майже не видають фольклор, особливо легенди, ігри, пісні, казки, що треба видати все те, що про нас говорили колись зарубіжні історики, мандрівники, письменники…

 Поїхав до видавництва «Радянський письменник», впорядкував рукопис книжки «Дараби пливуть у легенду», а працю про «Слово» забрав, бо хочу сам відредагувати й передрукувати. Тоді пішов до університету. Студенти-журналісти запросили Плачинду й мене. Тут, в університеті, почалося неспокійне життя. Створилася «Громада», «Меморіал», видають «Дзвін». Дихнув свіжий вітер у стіни університету. Особливо цікавий виступ проти військової кафедри, де виставлено було пікети, вимагали не прикликати до армії, закрити цю кафедру і т. д. Драч на пленумі захищав студентів. Особливо розгорілася зацікавленість Биківнею, де енкаведисти розстрілювали й хоронили розстріляних під Жовтневим палацом.

 6.ХІІ.1988 р. 

І вчора, і сьогодні читаю верстку роману «Галицька брама». Добрянський навозив меблів, спілчанська хата стала затишна. Правда, деякі старі меблі він забрав собі, але хай… Я вже знаю, як то нелегко діставати і звозити все. Ми з Бойком і Дорошенком розвантажували з машини й складали шафи.

 Приходив якийсь підозрілий тип у кожусі. Сказав, що з Глибівки Богородчанського району, що «з релігійним питанням». То, безперечно, провокатор, бо напроти будинку стояв ще один тип (очевидно, що обидва з КДБ). Ще й запропонував написати релігійне клопотання. Я його до хати не запросив, а пальцем показав на того кадебіста в чорному плащі, аби він йому написав і порадив, до кого звертатися «з релігійним питанням».

 Після того, як прозвучало у виступі П. Мовчана: «Ось ми говоримо про мову, а Пушик каже, що в Івано-Франківську партійна конференція пройшла російською», Кравчук з ЦК потелефонував до нас, у обком. Тепер тут перекладають поспішно доповідь Посторонка з російської на українську. Після мого виступу в автопарку водії запротестували проти проведення політінформацій та зборів російською. І вирішили мене купити напередодні конференції. Для виступу шукали матеріалу, мабуть. Ось і підіслали «з релігійним питанням». Свинота!!!

 х х х

 7.ХІІ.1988

Зустрів підполковника Мантолу. Він з курсантами школи міліції був у Чернівцях. Кинули пригашувати мітинги. Заступник міністра внутрішніх справ був там. У виступі звинувачував Баранова ( з міністерства охорони здоров’я), місцевих і пресу, особливо «Молодий буковинець», де лиса дитина на тлі Чернівців. Створили групу провокаторів, яка била вікна й вивіску розбили. Зайняла міліція облвиконком. Заплювали все. Чиновники принишкло сиділи в кабінетах, а потім Євдокименко (?) (перший міськкому Чернівців) у виступі дякував, що навчили, як треба працювати (тобто міліція навчила). Смішно, страшно, нікчемно. Люди сміються, що від талію, який у бензині, чотири рази мили Чернівці. Тут діє підприємство, яке переробляє плутоній – кажуть. Начебто сидить шофер таксі, який уночі бачив, як солдати в костюмах протихімічного і протирадіаційного захисту дезактивацію проводили. Там, де були поруділі дерева, їх вояки зрізали й зробили майданчик для дітей. Сталося щось жахливе…

 х х х

Добрянський каже, що з Дорошенком виступали в Новиці Калуського району. Начебто в Петранці Рожнятівського сталося таке: голова сільради шукав способу, як знищити церкву й наказав різати смереки, аби вони падали на церкву, але церква витримала. Тоді він з «активістами» увірвався до середини, стали зривати ікони й топтати. І Павло Добрянський навів цей факт.

 - Вони так душі наші топчуть своїми немитими чобітьми!

Люди ревіли аж. Люди співали на вечорі. Сидів Олефіренко, сидів голова колгоспу. Коли сказали, що треба машину, аби відвезти письменників, то голова бурчав:

 - Вони нас ганьблять, а ми повинні їм давати машину.

Хотіли Олефіренко й сільські боси провести ще якийсь захід, але люди не хотіли йти туди.

 х х х

Кажуть, що в Калуші, коли випускають з труби отруйні речовини, то птахи, що пролітають, падають мертвими.

 Сьогодні страшний землетрус у Вірменії.

8.ХІІ.1988.

Зранку крізь хмари пробивається сонце. Від понеділка вичитую верстку «Галицька брама». Учора виступав перед учителями в педінституті. Повинен був засідати в екологічній комісії з Адаменком, Яремійчуком (добиваємось інституту екології), та не відпустили педагоги. Я їм розказував про пленум і про все найгостріше. Реакція бурхлива, але сиділи й закаменілі душі, налякані тим, що робиться. Обласні чинуші намагаються зробити все, щоб ніхто з письменників не виступив. Я все ж наполіг, аби Павло Добрянський взяв слово. Продиктував йому виступ. Він каже, що й мене пропонував, але ж Пушик не делегат. Сьогодні з ним має балакати кадебіст. Про що – не знаю. Яремійчук мені уже вдруге говорить про те, що на людях Добрянський говорить про мене недобре. Це саме казала Кіліченко. Я, звичайно, все це пускаю повз вуха. Во ім’я діла треба прощати людям їх слабості. Від того, що Добрянський принижує мене, я меншим не стану, а сварка зруйнує все.

 х х х

Сталося вчора лихо велике у Вірменії – восьмибальний землетрус зруйнував багато міст. Загинуло багато вірменів. На кого Бог, на того й люди. Многостраждальні вірмени… Такого землетрусу не було 80 років.

9.ХІІ.1988.

Щодня вичитую верстку «Галицької брами». Зробили мені слайди Бусовиського святилища. Передплатив 12-титомник Шевченка, дістав черговий том Карамзіна, 15 крб. кожний том. Страшна дорожнеча. Провів заняття з літстудійцями. Ми випустили цілий розворот у студентській газеті. Дав інтерв’ю для дискусійного клубу істориків.

Сьогодні розпочинається обласна партійна конференція. Роблять усе, аби Добрянському не дати виступити. Павло вчора почав давати назад, але я ще працював над його виступом і наполіг добиватися слова. Ми не можемо програти війну за рідну мову. Вчора був концерт для делегатів. Нема бензину хліба підвезти й для лікарень нема, а кілька днів з усієї області звозили півтори тисячі артистів, і «баба Яга» Лихачова була головним режисером цього концерту.

 х х х

Страшне лихо впало на Вірменію. Землетрус знищив кілька міст і сіл. Загинули тисячі вірмен (кажуть, що 70 тис.). Учора показували руїни. Прилетів Рижков, перервав візит у США Горбачов. Він мав бути на Кубі й у Англії, але полетів прямо до Москви. Ще недавно різалися вірмени і азербайджанці, мітингували, з’явилося суворе попередження про масове звільнення з роботи як тих, так і тих національностей, а Бог наслав кару в Закавказзя. Тільки один-єдиний поштовх з-під землі – й сталося страшне й велике лихо. Там будинки будують з каміння, і можна уявити собі, скільки то людей ще лежить під руйновищами.

Вчора я запропонував Павлові провести кілька вечорів у фонд допомоги вірменам. Щось на цьому світі таке, чого не хоче розуміти людина. Якась закономірність діє. Наші предки це розуміли краще за нас.

 х х х

Дуже болить голова, бо готуючи Добрянському виступ на парткоференцію, я хвилювався, нервував і наполягав, аби він добився права на виступ, аби не лякався, аби переміг себе. І я свого добився. Мій виступ, мовлений устами Добрянського, був грандіозний. Я розумію, що його не простять ні Павлові, ні мені, але це великий ляпас всім держимордам. Не ляпас, а побиття морд Посторонку, Федорчукові і всім хруням-хохлам. Хай знає світ, що наш народ не бидло, а народ. Він має ще багато світла в душі. І ми, його совість, не раби, а борці. Ми – письменники.

х х х

Розказує Добрянський, що перед ним виступав Чернов Олександр Олімпович і російською мовою сказав, що в комітет ветеранів війни і праці йдуть листи такого змісту: «Пора письменників і журналістів саджати до кліток…»

Добрянський перед виступом сказав:

 - Я прошу в мій час не зараховувати репліку на адресу Чернова. Почекайте , Олександре Олімповичу, нехай клітки трохи провітряться.

І почав виступати. Чотири рази були бурхливі овації, особливо, коли сказав про будинок Марґошеса коло парку, де ночують функціонери або їхні жінки, а мав би тут бути літературний музей; про «істребітельниє батальйони войовничих атеїстів», які щороку направляють у райони розганяти колядників, щедрівників, вертеп і маланку, про екологію, мову… Одним словом, виступ був грандіозним. Ніколи ще не піднімали ми питання, що за 50 років Радянської влади з нашого краю не було ще ні секретаря ЦК, ні міністра, ні першого секретаря,ні іншого керівника республіканського рівня, не кажучи вже про союзний. А тепер прозвучало. І що дивно! Сологуб підтримав Добрянського за церкви й екологію і говорив українською мовою. До речі, коли Добрянський сказав, що на сором міську партконференцію провели російською мовою, делегати теж вибухнули оплесками. Проти Павла проголосувало 13 дикунів, таких як Захар’ян і Чернов.

х х х

У перерві зібралися єврейки Бабенко, Крюкова-Корсун, Жолтонозька і ще кілька, і так коментували виступ:

 - То з Пушикового кодла.

А одна чорнява жінка підійшла до Павла і сказала йому про цю «рецензію». Звіріють. Бігав навколо Павла і Шестацький:

 - То Пушик писав! То з Пушиком ви робили! Я бачив!

А вони справді бачили вчора пізно ввечері, десь об 11 годині, як ми писали в Спілці, а вони гуляли парком…

 І підходив Боднар, колишній галицький перший секретар і учорашній голова парткомісії:

 - Розговорилися тепер письменники. А колись лишень отак… За комір…

 І викрутився, неначе на катку, на лакованій підлозі й пішов… Каже Павло, що Харченко, заступник начальника КДБ, підходив і тиснув йому руку:

 - І гостро, і все політично правильно…

Молоді люди сприйняли Павлів виступ емоційно, а сталіністи казилися.

10.ХІІ.1988.

Погано спав, бо перехвилювався, чи дадуть виступити Добрянському на партконференції. А, коли виступив, то реакція області (багато знають, що написав виступ Пушик) знов не давала заснути. Я вичитував верстку. А рано-вранці пішов на станцію переливання крові. І одягли мене в маску, дали на ноги чуні з якоїсь тканини, підійшов я до віконця й дав ліву руку, бо права пише. Від серця давав кров вірменам. І багато студентів прийшло на станцію переливання крові. Трохи в очах чорніє, бо не виспався і кров здав.

 Коли ішов на станцію, то прапори червоні знімали коло пам’ятника Леніну, а коли вертався, то з чорними стрічками приспускали. День трауру в країні. Здається, що вперше такий день оголосили з нагоди лиха вірменського. Раніше траур був, коли вмирали вожді.

 Пригадую, на з’їзді письменників вірменка-секретар ЦК говорила, що наш Чорнобиль врятував Вірменію від третього геноциду, бо їхня АЕС на вулканічній тріщині. І ось сталося. Західні країни не допомагали, коли сталася аварія в Чорнобилі (боялися радіації та й іронізували в пресі, по радіо й телебаченню), а тепер кинулися допомагати. Летять рятувальні бригади з псами, які чують присипаних людей, везуть гроші, одяг, харчі, медикаменти. Виступ Горбачова в ООН напередодні землетрусу, в якому він сказав про скорочення армії на півмільйона осіб, примусив світ подивитися на нас інакшими очима. Крапелька крові моєї поможе Вірменії в горі її, крапелька крові.

х х х

Рівно 40 років тому, в 1948 році, такий же самий нещадний землетрус стався в Туркменії, в Ашхабаді. Невже є якась закономірність? Невже йде землетрус у наш бік?

х х х

 Розказує Добрянський, що був на пленумі, на якому обирали Посторонка й інших секретарів. Артеменко пішов на пенсію, а його замінив Дембіцький з Городенки. Виступав там Сологуб. На цей раз російською і заявив, що перебудова перебудовою, а піднялися різні елементи,що їх повипускали з тюрем, зв’язуються з Естонією і треба їм давати по зубах. Так і сказав. І ще сказав, що треба й нам так виступати, аби народ аплодував.

 х х х

 Виступ Добрянського був «ударом по зубах» багатьом чинодралам, шовіністам, хруням. Навіть Сологуб не стримався і на пленумі, де вже залишилося саме керівне кодло, всі «глаголили» російською, і він вимагав «давать по зубам». Оцих сологубів лякають львівські і київські події. У Львові з нагоди 40-річчя Декларації прав людини знову відбулися великі події. Вірменська трагедія розбудила народи. В нас пошта завалена посилками, люди зносять консерви, одяг, гроші. Я після донорства відходжу потрохи. В голові якийсь туман.

 Учора були в нас Косики, а ми ходили до Добрянського. Він трохи пригнічений, бо Сологуб, він на людях хоч і підтримав деякі пропозиції, та на пленумі оце «давать по зубам» стосувалося й нас, як і Чернова пропозиція «писателей и журналистов пора сажать в клетки».

 х х х

 В Рожнятові гидкий клімат. Ота Майя, яка вчилася зі мною в Богородчанах, на посаді першого секретаря райкому творить розбій. Розказують, що з помсти хтось купив кілька кавалків ковбаси і це кільце повісив Леніну на шию біля райкому. Щоб не давати цьому «огласки», кільце ковбаси з шиї Ілліча зняли, бо ж боялися, що летітимуть голови.

 х х х

Дуже багато читаю. І страшно читати, як винищували мій народ сталіністи й шовіністи. Єврейські злочини проти України. Наприкінці липня 1919 року отруїли Боженка – командира Таращанського полку. 11 серпня 1919 року застрелили в штабі Тимофія Вікторовича Черняка, командира Новгород-Сіверської бригади. 30 серпня 1919 року інспектор 9 штабу Павло Соломонович Танхіль-Танхілевич застрілив на передовій під Білошицею начальника дивізії Миколу Щорса з наказу Аролова в присутності заступника Щорса Дубового Івана, якого залякали, а потім теж убили. Ще й для підстраховки послали шофера Касо Зіновія Ароновича. Труп Щорса відвезли в Самару-Куйбишев, де й поховали. Коли добули в 1949(?), він лежав, як живий, та за кілька хвилин почорнів і розсипався.

 Жінка Миколи Щорса – єврейка Фрума Ростова. Списували все на петлюрівців. Алла Розенблюм, медсестра, була при смерті Щорса, хотіла змінити пов’язку, та не дозволили.

 Іван Цюпа зробив прекрасну публікацію. Кропив’янського Миколу Григоровича теж знищили аролови, семенови й танхіли. Який жах!

Архів