11.Х.1988.

Сонячно і погідно, спав погано, бо сняться тяжкі сни, лізуть у голову всякі думки. Мати в лікарні, а теща повільно помирає. Жінка постійно плаче, аж жаль збирає, але нічим помогти не можу. «Вже на Божій дорозі» - так говорили наші предки про людину, яка доживає свого віку.

Прочитав першу подачу спогадів Михайла Грушевського в журналі «Київ». Аж дивно мені, що такий цікавий чоловік мав таке нецікаве дитинство. Або не вмів оповісти про нього, зате зумів створити історію України в 10-ти томах. Я дуже багато читаю. Серед ночі прочитав казки, легенди, перекази, притчі й пісні Козака закарпатського. 

                              Х                       х                       х

     Щербицький, смердючий політичний труп, учора на Пленумі ЦК у черговий раз проїхався по письменниках і по «Літературній Україні». Очевидно, що сьогодні його не знімуть, але покладуть на Титаренкове місце того, хто замінить цього брежнєвця. Всюди перебудова, а в Україні і далі «завинчивание гаек». Але на цей раз зірветься різьба. Мовчати не будемо. Вчора я виступав різко і пристрасно перед робітниками, а робітники – сила. Не дивуюся тепер, чому не надрукували нашого звернення про державність мови. Щербицький органічно ненавидить письменників, як і письменники його.

                           Х                        х                    х

      Були з жінкою на вечорі пам’яті родини Крушельницьких, яку майже всю знищено в тридцятих роках. Крушельницьких фактично виманили зі Львова до Харкова, заарештували й розстріляли. Письменник Крушельницький поїхав по смерть. Ярош зробив вступне слово (банально й з перекрученнями, як і все в нього), тоді промовляв Арсенич Петро, Іван Михайлович Михайлюк з Коломиї, приїхали зі Львова обидві Крушельницькі – археолог і музикантка-піаністка. Дуже схвильовано вони розказували про пережите. Я і не знав, що сім’ям репресованих не можна було жити ближче, ніж за 50 км до кордонів України, тому й Крушельницькі переїхали до Курська. Одна з Крушельницьких, яка консерваторію закінчила під прізвищем матері, грала Барвінського. Дуже добре співали хлопці з музучилища – фольклорний ансамбль «Калинова сопілка», читала вірш Крушельницького дочка Турянської, співав Головатий, співали бандуристки.

     Для мене було ударом те, що Любомир Дмитерко давав фальшиві свідчення на Крушельницьких і ще на багатьох письменників, звинувачуючи всіх у належності до різних націоналістичних організацій. Тим самим займався і Ткачук Іван – уродженець П’ядик, земляк Ірчана. Примусили його. Виявився слабосильним. Це мені розказував Іван Михайлович Романюк з Коломиї. Цей лікар також був засланий в Якутію. Він знає багато цікавого і страшного.

  14.Х.1988.

Погідно. Осінь тиха. Покрова. «Ой, Покрово-Покровонько, покрий мою головоньку, як не хустков, то онучев, най ся дівкою не мучу» - отак молилися дівчата в давнину.

     Я не спав цілу ніч. Це завжди так, коли перенервуєш. Вчора була зустріч з членами  бюро обкому, і ми з Павлом Добрянським і ще Ярош виступали. Я казав, аби готель для «білих» (будинок Маргошеса) передали під музей літератури, а Будинок політосвіти - під палац піонерів, якщо вже не віддають обком; Павло, за моєю намовою, вдарив і за перекручені назви і за мову українську (боявся виступати, та після мого виступу підвівся). Молодець Павло, бо й за Калуш і за Лімницю вдарив.

     На мене розсердився П’ятківський, бо врізав і йому за колишнє розпинання: «Поменше диктату щодо обласної преси і радіо. Ви, Іване Григоровичу, зобов’язали персонально опікуватися завідувачами відділами всім, що йде в газети і ефір. Але ж, скажімо, П’ятківський, може, й непоганий, як керівник, але нікудишній журналіст! Коли він починає поучувати, як писати, то це ображає».

     Каже Павло, що він образився. Нехай! Гадаю, що й задумається.

     Я пішов до педінституту, не добув до кінця. Тут я веду літературну студію. І мені добре з цими юними людьми.                         

 15.Х.1988.

Золота осінь. Бабине літо. Сонце сяє над золотом парку. І почалися приступи в тещі. Помирає. Жінка моя поїхала до неї. Плаче, аж розхворілася. Я бігаю до своєї мами до лікарні. На операцію наважитися боюсь. 69-ий  рік і операція на серце. Страшнувато.

      В «Прикарпатській правді» почали друкувати моє есе «Славетний предок Кобзаря». Резонанс дуже великий має моя перша подача. Студенти педінституту майже силоміць затягли мене до себе на політгодину. Математики, а так зацікавлено слухали! Ми робимо величезну справу, і якщо колись будителів було небагато, то тепер – полк. Діємо.

     Учора передавали виступ Романа Іваничука «Від першої особи». Моя передача була довшою. Роман за годину встиг сказати багато. Паралельно по першій програмі центрального телебачення пустили фільм «Білий птах з чорною ознакою».

17.Х.1988.     

Вчора дивився по телевізору півгодинну передачу за книжкою Галини Турелик «Монологи». Коли я летів до Казахстану, то був у Скидана, радилися про фільм, і Скидан повів мову про Турелик. Я, звичайно Галину підтримав. Сказав, що треба дати передачу про неї. Скидан і запланував передачу «Світ поезії». А Богдан Фіголь у вчорашньому номері «Прикарпатської правди» написав про Галю і дали добірку віршів. Слухаючи вчорашні Галині вірші, я відчув якусь нарочитість. Мені здається, що Турелик не творить, а робить.

                           Х                          х                       х

     Наша праця недаремна. Зустрів Славка Харандюка з об’єднання «Геофізприлад». Розказує, що відбулися збори в них. Робітники й службовці вимагають українізації підприємства. Якщо цей рух перекинувся в робітничі колективи, то оця наша боротьба за українську мову недаремно ведеться, але кричати «ура!» ще зарано.

     20.Х.1988.

Дні лише блискають. Побіг вранці до парку. Вночі моросів дощ, падає мокре листя з дерев, тисячі галок присіли високі дерева. Коли я сплеснув у долоні, то те чорне зграїще зривалося в сіре небо і неслося на місто. Я сплеснув ще і ще. І каркання, шум крил, роїння переповнило світанкове повітря. Виглядає, що скоро похолодніє, якщо стільки галичі злетілося до міського парку.

                               Х                        х                        х

    Сьогоднішня «Літературна Україна» на першій сторінці надрукувала мою фотографію з хутора Надія. Очевидно, що вже висунули на Шевченківську, раз отак подають. Є надія, виходить. Мені було би приємно дістати цю премію в рік 175-річчя Тараса Шевченка.

                               Х                         х                       х

    Сьогодні Грабовецький перепросив мене. Після того, як я підколов його за помилки, провінціали почали з усіх боків забавлятися ним. Професор, знаючи, який з нього фактажист, забоявся, що я його розіб’ю, і сьогодні вибачився в присутності своїх колег з проханням більше його не критикувати; сказав, що мене не публічитиме теж. Я пристав на таке. Професор почав сперечатися, але я його першоджерелами переміг.

                            Х                    х                     х

     За клопотами я забув, що сьогодні заняття літстудії. Разом з Добрянським ходили на літературно-музичний вечір Антонюк з Миколаєва. Вона з чоловіком підготувала «Марусю Чурай». Деякі підсвинки з фізкультурного технікуму прийшли в навушниках до філармонії. Квитки розповсюдили, а на вечір прийшло фізкультурників мало. Антонюк скаржилася, що в Миколаївській філармонії казали їй:

• Зачем ето нада?

    Звіріють чорні сили, та молодь стільки набрала в себе правди, що вже нас не перемогти. Цих трьох років вистачить на ціле покоління  людей.

    Днями передавали про свято мови в Кіровограді. Транслювали і мій виступ з віршем «Виставка собак».

  21.Х.1988.

Орнат повернувся з Канади і привіз мені листи від Петра Кравчука. Виходить, що і мене, і його обдурили. Мені брехали, що з Канади не прислали виклик на мене, тому я не міг поїхати. А Кравчукові потелефонували, що поїде Погребенник і Зіновія Франко, а я – ні. Кравчук обурений лжеперебудовою. А я ще більше обурений і ображений. Яка тільки підла система!

       Не пустили на Близький Схід.

       Не дали Шевченківську премію.

       Не пустили до Канади.

       Вигнали з роботи.

       Не вірю, що буде моя кандидатура в новому списку висунутих, хоч і висувають.

     Суцільне топтання, шкідництво, приниження, обман. Де я живу? Всяким лахундрам можна їздити за кордон, а мені заборонено.

     Виступав перед учнями профтехучилища № 2. Сильно виступав. А за дверима стояв нюхач і утікав, коли я виходив. Та я вже перестав боятися. Я безправніший, ніж папуаси. Ніззя! І нікому нічого не доведеш. Мав я вчора виступати на одному підприємстві, але виступ зірвався. Я гадаю, що мене навмисне намагаються ізолювати. Помста. За все мстять озвірілі дикуни.

    22.Х.1988.      

Приїхала із США Євгенія Фучило з Лемкосоюзу. Мені потелефонував Сливоцький, і я зустрівся з нею, подарував свої книжки.

    О 12-ій годині почалися збори письменників. Збори були бурхливі, сильні, напористі за участю чиновників з обкому управління культури. Я виступав і за екологію, за мову і культуру, піддав сильній критиці Посторонка й інших чинуш. Сказав, як мене обдурили з поїздкою до Канади. Всі говорили пристрасно, викривали страшні речі, що діються в області. Я вперто добивався, аби будинок Маргошеса передали під літературний музей. Критикував і за пародійну зустріч членів бюро з нами.

      Прийняли до Спілки Ольгу Слоньовську і Бундзяка, випили коньяку з кавою і пішли до педінституту на зустріч лауреатів премії Ірчана з молоддю. Я читав «Сталініста», «Хто там кличе мене», «Виставку собак» і говорив до молоді. Богдан Бойко теж говорив непогано, Турелик, а художники й театрали - кепсько. Сливоцький виконав мою пісню «Співають гори». Було контролерів багато: Куравський, Полонін, ще кілька.                        

    23.Х.1988.     

 Опівніч. Не спиться. Ігор Кічак з Коломиї написав репліку на «Буса і Джуса», і в «Літературній Україні» надрукували. Таке, що нема що в дві тріски взяти, але й жаба хоче копнути коня. Я відповів йому на шести сторінках. Дурний, а ще дурніші в редакції, що дали.

                          Х                        х                    х

    Одержав з Києва два примірники пісенника «Сміються, плачуть  солов’ї», який я впорядкував, включивши багато своїх записів народних пісень про кохання. Післяслово скоротили, але щире воно. Цензура не пропустила, бачу, «пане-капітане» і поміняли на «козаче». Але друком, оформленням, форматом я задоволений. Головне, що пішли пісні такі, як: «Повіяв вітер степовий», «Їхав козак на війноньку», «Служив козак у війську» - пісні, що давно не потрапляли, або й ніколи не потрапляли до книжок. Записані мною співанки теж друкуються вперше. Ця збірка майже вся саме записана мною. Я цим пісенником задоволений і, гадаю, що молодь теж скаже мені «спасибі» за тридцятип’ятитисячний подарунок. Вважаю, що це видання важливіше за оригінальну книжку. Такий мій перший вклад у діяльність комісії фонду культури, до якої я входжу.

                           Х                            х                     х

      Жінка вчора повернулася з села плачучи. Рано-вранці я взяв Лесю, жінку і поїхали до Грушки. Вдалося швидко доїхати. Після нічного приморозку днина була сонячна й світла, а очі моєї тещі вже потьмяніли. Мучиться, не їсть, але ще при свідомості. Я довго говорив з нею. Розказувала, що народилася тоді, коли сапали картоплю і кукурудзу. Як батькові хліба несла в поле й не привіталася, а сусід питав:

    -Ти що там у писку маєш?

    На все життя запам’ятала, що треба вітатися. Євдокія Богович згасає на очах. Люди приходять провідувати і ніби прощатись.

                        Х                    х                     х

     Після обіду повернулися до міста. Потім пішов у місто і збагнув, чому таке пильне патрулювання. В будинку культури виступають Остап Стахів і Коник, а члени «Руху» збирають підписи проти розбудови калуської хімії та за державність української мови. Я теж підписався. А людей було дуже багато, і кадебісти пасли хлопця і дівчину, які збирали підписи. Настав той момент, коли заворушився весь народ. Українізації не уникнути чинодралам. А вони звіріють. Дочка Василя Сологуба в інституті нафти і газу написала конспект українською мовою, а викладач примусив переписати, бо «вуз всесоюзний». Дико! 

                           Х                    х                     х

     Невже наші дурні, що при владі, не розуміють єдиного: народ –море. Списані на пенсію займають керівні посади, робляться керівниками товариств книголюбів, пам’яток історії та культури, фонду культури і т. д., а молодь, яка могла би робити цю працю набагато краще, не має занять і об’єднується в неформальні об’єднання. Старий партархів не дає ходу молоді.

                         Х                       х                  х

     Був у матері в лікарні. У вівторок випишуть додому. Від операції поки що утримаємось. Тяжко, дуже тяжко. А ще постійно чипить під будинком чоловічок з КДБ. Негласний  надзор. О скільки можна нюхати!

Я, здається все своє свідоме життя під наглядом, і ці наглядачі викликають огиду і образу. Колись говорив мені один нюхач, що я на особливому обліку в КДБ. Але за що, питається?! Невже справді діє змова проти Горбачова, і кожний, хто за перебудову, небезпечний?

  24.Х.1988.    

 Прокинувся близько четвертої від якогось сну. І жінка не спала. А в цей час умирала жінчина мама, а моя теща. Близько сьомої дуже дзвінко й дуже довго задзвонив телефон і побудив дітей. То був Федь-брат жінки. Сказав, що померла мати. Добре, що я вчора поїхав до села з жінкою і Лесею. І ось тепер, коли жінка голосить, Леся теж плаче, Тарас сів і схопився за голову. Я дорікнув йому, що не поїхав попрощатися з бабусею, яка його няньчила. Прожила 76 років. А хотіла ще жити. Вчора казала:

    - Не знати, чи я з цього ще вийду, чи ні?

     Учора прийшла до тещі моєї сусіда і сказала їй теща:

    -Маріє, сеї ночі я буду вмирати…

Передчувала смерть свою, і підганяла доньок, аби буряки викопали, моркву, аби позамітали подвір’я.

     Дивно світ цей створений. І дивно людина створена. Листя опадає з дерев, завмирає природа й умирає жінка, що знала тільки землю.

                           Х                       х                     х

    По телефону з Добрянським ми перемовилися про одичіння обласних керівників. Я сказав, що треба їхати до Горбачова, бо тут нас мають за дурних. Наші телефони прослуховуються.

     Новицький пізно ввечері потелефонував мені додому, що він не шкодив мені, що підписав мої документи в Канаду.

• Ну то тоді КДБ постарався! – сказав я.

 І висловив усе, що накипіло. І про бездарну доповідь Посторонка. І про гру, жонглювання, безпринципність. І про переслідування мене. І все говорив, що недоговорив на зустрічі в обкомі. Сказав, що такі зустрічі не потрібні нікому. Сказав: «Ви вже двадцять років бавилися мною, маєте нагоду ще побавитися. Мене висунули на Державну премію імені Т. Г. Шевченка, то можете не пропустити, як до Канади не пустили». Він викручувався, а я наступав і наступав.

     26.Х.1988.

Уночі вдарив сильний мороз і випогодилося. З настанням  темряви сходив учора ввечері величезний місяць і світив разом із сонцем уранці. В повісті Распутіна є геніальна думка, що недобре, коли місяць і сонце разом на небі. І справді недобре. Померла теща моя.

     Дуже тяжко пережила похорон матері моя жінка. Марії-сестрі легше, бо вона вигоріла вже, коли помер Михайло, її чоловік.

     З цвинтаря поїхали автобусом на поминки, пообідали й поїхали до міста, хоч жінка хотіла ще лишитися, але я сказав їхати, бо за три дні і дві ночі вона геть почорніла. А ще до того плакала щоденно. Приїхали книготоргівським автобусом всі четверо, помилися й полягали спати, а я оце пишу, бо сон не береться. Леся, виявляється, всі ці дні ходила з температурою.

 27.Х.1988.      

Я дуже вигорів, здають нерви. Руки болять, ноги болять і все в середині болить. Леся кашляє, температурить, до школи не пішла. Стан здоров’я мами погіршився, видно смерть свахи вплинула на неї. 

    Вчора відбулися партзбори в «Прикарпатській правді». Обрали Михайлюка секретарем парторганізації. Виступав Новицький, другий секретар обкому, і критикував мене за «нетактовність», бо три дні тому я різко з ним поговорив по телефону. Академік Голубець каже: «А нам би хоч одного такого Пушика!» Лишень Пушикові не легше ні від перших, ні від других.

    Провів заняття з літстудійцями. Цікавий народ і цікавляться літературою. Правда, між ними є ті, що доносять про кожне мовлене мною слово. 

                          Х                       х                      х

    Сьогодні телефонував Станіслав Лазебник з Товариства «Україна». Просить, аби я написав книжку для українців. Я застрайкував. Каже, що наступного року поїду до Канади. Це вже реакція на моє обурення. Знають уже, що Орнат був у Канаді. Інформує їх посольство чи служби. Мене не пускає обком.

   29.Х.1988.

Спалось мені погано. Вчора дружина їздила до Грушки, але скоро повернулася (брат Федір привіз). Була на могилі матері.  Я геть розбитий, хворий.  Я гадаю, що наближається зима, тому й стан такий після стресів.

     В нас проходить фестиваль фільмів Миколайчукових. Ярош організував показ погано. Що не робить, то сяк-так. Калушани розказували, що це компрометація, а не прославляння Миколайчука. Мене Ярош відшив від участі у фестивалі, хоч ми з Миколайчуком були друзями сердечними від ранньої юності. Заздрісний і злий Ярош, хоч я його пропонував на своє місце голови клубу творчої інтелігенції.

                       Х                     х                      х

    Здобуто ще одну перемогу. В інституті нафти і газу прокатали секретаря парткому Григоренка. На збори прийшов секретар міськкому Ноздрін і зятьок Шокалюка, інструктор Головчанський. Старалися з усіх сил, аби залишити Григоренка секретарем парткому. Але виступив Яремійчук  і нагадав Григоренкові деякі  його гріхи, і навіть те, як мене, Добрянського, Турелик, Стефурак не пустили виступати перед студентами. Угодник Сухоребрий, голова профкому, теж рятував Григоренка, і за це його не вибрали до парткому.

    Обрали «товариша майора» Максиміва з Криховець. Він колись очолював обком профспілки електриків. Розумний, гарний хлопець, що зовні схожий на Франка. Я гадаю, що кращої кандидатури годі знайти. Яремійчук так виступив, що йому вчинили овацію. І пішло… Григоренко навіть не добув до кінця зборів. Час настав такий, коли кажуть: «Вуйку, посуньтеся!» І посунули.

                 Х                          х                     х

                         ЛИТВИН   І   БЕРДНИК

    Був я з Тарасом на денному виступі Олеся Бердника та кобзаря Литвина, брата Миколи. Граф з міськкому телефонував директорові будинку культури: 

• Дивіться, аби там чогось не сталося!

 А з будинку культури відповіла: 

• Та вони вже якісь листи зачитували, що перед будинком культури проведуть концерт, якщо не дозволять в будинку культури.

     А люди йшли і йшли. Зал переповнений.

     Почався дивний спів (багато творів самого Литвина), а Бердник говорив і про зруйнування Січі, і про валуєвсьі укази, і про Тараса, і про Франка, і про Лесю, і про нас. І сипалися із залу записки, питання. Було багато нюхачів, та не знали, що їм робити. Питали про Стуса (книжка його виходить, і тіло перевезуть в Україну), і про державність мови питали. Сказав Бердник, що Масик, секретар Київського міськкому, запевнив, що буде закон про державність української мови. І я тоді встав з крісла, за мною встали всі і вчинили овації. Із зали знову потекли записки, питання, квіти. Було і таке питання: «Доки Лихачова і Алоєва керуватимуть культурою?» Бердник спочатку прочитав «Лихачов» і оторопів, бо гадав, що про академіка питають, та пізніше дійшло до нього: «Лихачова». Люди позбуваються страху. Слухали кобзаря і письменника, який двічі сидів. Потім оточили цих людей, розпитували, брали автографи. Я підійшов до Бердника, бо він мені телефонував удень, і до Литвина.                      

    31.Х.1988.

Погідно і сонячно. Сьогодні хтось, не назвавши себе, потелефонував до редакції і сказав: «Чому ви мовчите про те, що в Румунії стався ядерний вибух?». Це, мабуть, правда, бо так же само, як і в травні 1986 року, болять руки, ноги. І це вже з тиждень отакий стан зі мною. Громадський каже, що з його організмом теж робиться щось незрозуміле. Невже приречені ми на загибель? Ким прокляті і коли? Якщо не від радіації, то від хімізації, але гинемо. О Господи!

                           Х                        х                       х

     Аж 145 крб. заплатили мені з «Молоді» за впорядкування збірки «Сміються, плачуть солов’ї». Виходить, що за запис пісень не дали мені ні копійки. Прислав і Князький у подарунок свою збірку (видали удвох із закарпатцем). Один з одного боку, а другий – з другого. Смішне. Володимира Товтина Скунць благословляє, а я - Князького. Попросили нас написати кілька слів, хоч ні з Князького, ні Товтина поетів добрих не буде.

                            Х                        х                       х

    Лесь Бердник і кобзар Литвин мали сьогодні виступати в актовому залі педінституту, але зірвали афіші й не дозволили їм виступати, бо вчора в будинку культури їх два виступи потрясли місто. «Ніззя!» Скаженіють гальма перебудови.

    Особливо оскаженіла Бабич з кінофікації. Вона, Граф (інструктор міськкому), Коробейник, Вайнер постаралися, щоб зробити пародію з фестивалю фільмів Івана Миколайчука. Затримали виготовлення афіш, у афішах наробили помилок, зробили вінегрет з російсько-українських фільмів. Фактично не пустили на екран «Тіні забутих предків», «Білого птаха». «Знайшлися»  тільки «Розвідники». В Калуші відбулося погано свято-фестиваль. В Івано-Франківську нагнали до «Космосу» фізкультурників, щоб не допустити до зали  людей, які прийшли вшанувати Івана Миколайчука. Граф молов несусвітнє. В Коломиї йому не хотіли дати слова. Іван Гаврилюк випив (у перерві задобрювали Гаврилюка, Степанкова й Брундукова) і почав перекривлювати Щербицького: «Товарищи! История  Советской Украиньі начинается с семнадцатого года!»

  Поїхали артисти до Києва. А Бабич розгорнула діяльність. Навіть до ЦК телефонувала, щоб Яроша поставили на місце. Він, виявляється, вигнав ще з кабінету Івана Слюсара в обкомі. Ярош говорив з Іваном, а вона ввірвалася:

    -Я попереду вас прийшов, то вийдіть звідси!

    - Что-о-о! Я до Новіцкого пойду!

   - Можете вже йти, а зараз закрийте двері з того боку!

Це найбільше озлобило керівну даму Бабич. А в цілому зробили все, аби ще раз убити Миколайчука.

Архів