01.Х.1988.      

Жовтень надворі. Вчительське свято. Діти до школи, жінка – до мами до села. А я задоволений, що вчора провітрили найвищий ешелон влади й повиганяли на пенсію. Тепер уже почнеться і в Україні чищення срачів. Невідомо ще, кого поставлять на місце Щербицького. Я підагітував телебачення зробити для «Прожектора перебудови» випуск «Кого ждут Карпатские терема». Дав згоду розповідати про Добрикову дачу в Чорному лісі, про осмолодську дачу, про яремчанські борделі, в Пігах, за Рогатином, під Рожнятовом, на Бурштинському морі, в Бубнищу, в Лукві, за Косовом у Діброві, під Страгорою на вулиці Шевченка, про новий обком і житловий будинок на Ватутіна, який терміново заселяють чиновники. На зустрічі в обкомі хочу підняти це питання передачі спецбудівель. Наступає той момент, коли треба діяти, бо в нас, у області, найгірший настрій серед людей.

                         Х                         х                         х

     Газета «Агро» фірми «Прут», яку редагує Дмитро Захарук, набагато цікавіша, як «Прикарпатська правда». Лихі люди збагнули, що колгоспна газета перетворилася в обласну, тому заборонили передплачувати її.

                         Х                       х                         х

    Сьогодні до хати приліз якийсь провокатор, почав молоти, що він Нестор, що шанувальник мого таланту, що хоче запросити мене в училище № 4, що зі Львова, що він націоналіст, і був там, де вбили Івасюка. Я спочатку подумав, що він психічно хворий, а коли почув, що від нього несе горілкою, то випроводив з хати.

    А вчора приходив до нас обідати брат Сенька Івана. Начебто на курсах директорів у педінституті. Я йому попідписував книжки й братові його, але не знаю, чи справді то Сеньків брат,…   

02.Х.1988.    

Я вирішив зробити собі відпустку на один-єдиний день. Взяв жінку, Тараса, сіли ми на автобус і поїхали до Боднарова. З Боднарова пішли в Бабинський ліс і лісом ішли аж до льонопереробного заводу. Назбирали підпеньок кілька відер і верталися через заводське подвір’я. Не думав, що так багато прекрасної землі пішло під цей завод. Дуже хворі на голову проектанти, господарники.

     Під вечір вернулися до міста. Тіло гуде, але душа відпочила.

                                    Х                        х                      х

       Повернувся з Києва Павло Добрянський і розказує, що сам Олесь Гончар настоює, аби мою кандидатуру висунули на здобуття Державної премії імені Т. Г. Шевченка. Запорожець навіть підкреслила: «Це кандидат номер один». Виходить, що Борис Олійник з Олесем Терентійовичем оговорювали мою кандидатуру, бо я сумніваюся, щоб сам корифей читав мою «Галицьку браму», а «Брама» начебто теж фігурує. Я вірю й не вірю, що дадуть мені Шевченківську премію. Вже один раз давали. 

                              Х                          х                       х

      Горбачов учора став президентом. Нарешті можна з упевненістю сказати, що він надійно сидить у сідлі керівника держави. Тепер наступає черга почистити українські стайні. На республіку може сісти Скиба. Про нього гомонять і в Києві. Ця кандидатура ліпша, ніж всі інші. Чекаємо змін!

                              Х                         х                      х

      В Києві був вечір Лесі Українки. Телебачення зігнорувало цей захід, що обурило київських письменників. Очевидно, що це реакція на кіровоградські події. Зустрів сьогодні Клікавку і її чоловіка. Говорить, що ми під час свята перевернули Кіровоградщину. В обласній газеті є навіть те, що я нашого Посторонка критикував за зневагу до рідної мови. Молодці кіровоградці, що надрукували це у своїй газеті. Йде війна, і поки що ми здобуваємо перемоги, але україножери казяться.

 05.Х.1988.      

Погідна осіння днина. Мені гарно пишеться восени, але ця осінь, як і рік увесь,тяжка і тривожна. Рано-вранці поїхав до села й привіз до обласної лікарні маму. Сказали, що зі Львова викличуть кардіолога, і будуть вирішувати, оперувати чи ні. А поки мама лежить у нас, кашляє. Сумно.

  06.Х.1988.       

Наближаються приморозки нічні. Вже сива роса. Бойко в селі, Добрянський на виступах. «Прикарпатська правда» хоче друкувати мою розповідь про предків Т. Г. Шевченка. Довелося скорочувати трохи. Ця газетна публікація для читацького загалу важливіша, ніж вихід збірника.

Зустрів Добрянського Василя і Чорнокниша. Хлопці пишуть прозу, та з друком їм важкувато. Уклав угоду з «Карпатами» Добрянський, а книжку ще не редагують, бо зібрала всього 8 тисяч тиражу. Чорнокниш відклав роман і пише повість. Я прочитав початки їх творів і бачу, що буде толк з обидвох. Тішуся, що після моїх виступів та розмов у обкомі з Новицьким Добрянському повернули партквиток. Я про нього говорив і з Федорчуком. Василь Добрянський каже, що після того, як його вигнали з багатотиражки, приходив до нього додому той самий міліціонер, який забрав його до витверезника. Каявся старший лейтенант. Світ цей загадковий, підлий і фальшивий.

  07.Х.1988.      

Прекрасний осінній день. Навчання в школі й роботи нема, бо ж день конституції, але я мав з учнями немало солодкої мороки. Леся наша вчиться в п’ятому класі. На батьківських зборах я підкинув учительці пропозицію: показати дітям Галич. Вчителька схопилась за ідею, але я повинен провести екскурсію. І ось сьогодні довелось мені пожертвувати одним днем. Повставали ми рано-вранці, жінка поїхала до матері в село, а ми з Лесею пішли до школи. Один з батьків виділив автобус. Я провів екскурсію по Івано-Франківську, розповідав про села та про славетних людей наших, так виїхали ми на Лису гору. Завів їх у ліс,  де городище й укріплення давні. Діти, як олені, бігали там. Тоді поїхали на Крилос. Показав їм фундаменти старої Успенської церкви, нову церкву, музей, Галичину могилу, княжу криницю, золотий тік, показав Миколаївську церкву, Покрови (де була), монастир сокільський, діброву, Кирилівку; спустились ми під Винницю, де Юрко Лукомський консервує нове відкриття «на Царинці»; він і розповідав про свої розкопки й показав знахідки (найцікавіше – три саркофаги); поїхали ми через Підгородь на Четверки, показував Вознесенську церкву Анни, каплицю, пам’ятник Хмельницькому, Гробиська, Панталеймона й Спасівку на Шевченковім. Тут я зустрів Олега Іонесяна з Ленінграда. Він уже знає, що я написав про нього в романі, але не читав ще. Він обіцяв мені невідомий документ про Ярославну, але досі не прислав. Я сварив його за паскудство на розкопках. Виявляється, що він переслідує єдине – докторську дисертацію. Розкопуючи церкву Анни, Спасівську, він прикидав фундаменти будь-як, а його попередники, навіть Лев Лаврецький, робили консервацію дуже сумлінно. Юрко Лукомський роповів мені, що Іонесян фактично знищив трипільське поселення поблизу церкви Анни.

     Буду боротися за створення Галицької експедиції. Є люди місцеві, що можуть тримати все в своїх руках, патріоти. Галич повинен  стати великим науковим центром. Потрібен Сікорський Галичу, дуже потрібен.

Поїхали ми з дітьми на Замкову гору, а звідти в сілецький ліс. Розстелили целофанові простирадла, кожна дитина виклала свій обід. Я розвів ватру, напекли картоплі. Обрали князя і княгиню (Лесі випало бути княгинею). Я оту гру закомандував. Дітям було цікаво і весело.

Приїхали до міста під вечір. Леся хотіла до Грушки, до мами, але я не пустив, вечір наближався. Тарас весь день учив уроки, а ввечері я їх обох відправив до театру на виставу «Пошились у дурні» Ровенського театру.

                           Х                     х                   х

Розказував мені Сікора, викладач з інституту нафти і газу, що діти українців, які були вивезені до Казахстану сталінцями, кинулися поступати до інституту нафти і газу. Але надійшла вказівка: пильно перевірити й не приймати на навчання, що було й зроблено. Так само кинулися сюди діти виселених в Якутію. До них теж поставилися особливо.

Ось тобі і демократія! Ось тобі і рівність! Ось тобі і правова держава!

 08.Х.1988.    

Молодці білоруси. Розкопали Куропати під Мінськом, де в тридцяті роки енкаведисти розстрілювали мінчан, а по війні частину кістяків викопали і спалили. Тепер ведеться слідство, і є надія, що буде суд над радянськими фашистами. В Україні таких самих місць є багато. Коли розкопають Вінницький парк імені Козицького?  Але українці чомусь мовчать. Такі, як Щербицький, Посторонко і іже з ними не дають і слова промовити. Це сміття ще держиться за владу, хоч 11 жовтня Щербицького повинні погнати. Дай, Боже, щоб знайшовся тверезий чоловік на цю посаду. Україна мусить зітхнути й вдихнути в легені свіжого повітря, бо інакше вона загине. Цей натиск води, ця гать прорве греблю і нема сили такої, яка могла би зупинити цей процес.                       

10.Х.1988.     

День дуже сонячний, теплий, і листя золоте опадає, та синій виноград чекає, аби я його зібрав. Цілий день пішов на те, аби матір до лікарні покласти, хіба що прочитав у журналі «Київ» спогади  Грушевського-академіка, був у педінституті, провів заняття літстудії.

     Забув про зустріч в спецуправлінні 429 «Електромонтаж», де головним інженером Гаращук М.В. Приїхав по мене, і я не посмів відмовити йому. Дивує, що люди не вірять у перебудову, бояться перемін і сподіваються, що котрогось дня переможуть свої піночети. Та я вірю, що перемога над чілійським Піночетом стала можливою через те, що в нас іде перебудова. В «Известиях» тривожні статті про екологію і радісні про з’їзд народного фронту на підтримку перебудови в Латвії.

Архів