1.ІХ.1988.     

Не спав, бо Леся температурила. Не хотів будити жінку (плаче, що в матері невиліковна хвороба, вчора серцевий приступ був), то сам зробив малій масаж, натер горілкою з оцтом і чорним перцем, червоною паприкою, напоїв чаєм з обліпихою, і (диво дивнеє) Леся вранці була здорова, пішла на ранок. Пішов і я до школи, бо запросили на урок миру. Я їм розповідав дещо й читав вірші. Гадав, що попрацюю, але потягли до школи №20. Не міг відмовити, бо теперішня директорка вчила Тараса.

 Ауліх образився, що я над ним покепкував у “Галицькій брамі”. Жінка його написала мені листа, Крушельницька потелефонувала – ні гумору, ні критики не визнають учені мужі, амбіція і амбітність. Нехай! Знаю єдине, що Галич треба передати в одні руки. Хай патріот, а не варяг перевертає землю, хай не розтікаються знахідки по світах.

                                   х                      х                     х 

Дорошенко організовує виступи в Долинському районі. Кликав і мене, та я відмовився їхати. Добрянський, Ярош і Смоляк їздили до Коломиї, Косова й в Кути – Франковими дорогами. Цього року, як ніколи, відсвяткували ми день народження Каменяра. Неля Стефурак лишень до Коломиї доїхала, а хлопці аж у Буркуті були.

2.ІХ.1988

Телефонував Іван Малкович, аби давати анотацію до книжки, яку планують на 1990-ий рік. Я передзвонив йому. Назвав майбутню книжку “Галич”. Хай буде вже пара до “Галицької брами”. Передруковую деякі вірші, які написав цього року, деякі злетіли з “Лун”, деякі з інших збірок — гадаю, що “Галич” вийде, бо попереду ще більше року. Подам збірку, аби рецензували, а поки дійде до редагування, напишу нові поезії або й поеми. Коби тільки здоровим був я, родина та й мирно життя текло. Чую, що душа моя переповнена і болем, і враженнями, а голова — знаннями. Є про що писати. 

3.ІХ.1988

Пишу спогади про Івана Миколайчука, передруковую нові вірші для майбутньої збірки “Галич”. Мало сплю, але бігаю і гуляю щодня. Читаю.

Зустрів Богдана Фіголя (крилоського), який на меблевому комбінаті завідує цехом індивідуальних замовлень. Два місяці був у Криму. Розказує, що між Ялтою і Севастополем на мисі Сокур вибудували дачу-палац для Горбачова. Будували військові, керує командувач Чорноморським флотом, а наші, як і завжди, виконують усі дерев'яні роботи: меблі, столярку, облицювання, все. Виходить, що Горбачова стара дача не влаштовує. Богдан каже, що всі матеріали, які йдуть на будівництво будинку по вулиці Ватутіна, оформляються за заниженими цінами. Перегородка коштує 4000 крб., а калькуляцію складають на 1000 крб.

4.ІХ.1988.        

Крутиться-вертиться в моїй голові задум поеми або драми “Син Сталіна”. Працюю від раннього ранку, хіба що з Бойком походили по місту. Він нарешті завершує свій роман “Столочене жито”. Я йому подарував свою книжку, видану “Дніпром”, і показав поетичну. Зустріли Бориса, режисера, з Карась і Мелкумовим. Я йому виклав усе, що думаю про театр і про нього, і про репертуарну політику взагалі. Почав, що за “Іванова” його візьмуть до Москви й Кишинева, а що з Українки чи Воробкевича?

- Та ти б від цього і починав. Ти працюєш не задля народу, який тебе годує і одягає, а задля того, щоб показати себе в Москві й Кишиневі... А такі, як Курбас, розуміли театр інакше.

Нарешті я йому дорікнув за те, що пообіцяв поставити інсценізацію Антківа за Романом Іваничуком “Шрами на скелях”, і нічого не робить. Борис, щоб згладити все, запитав, що я думаю про “Отчий світильник” Романа Федоріва.

    - Ставити треба і негайно! - кажу йому.

Ми попрощалися і розійшлися. Богдан побіг передруковувати роман, а я спогади про Івана Миколайчука. На базарі купив грибів, і діти аж підскочили.

                               х                       х                       х

Готується перевірка області й пленум про продовольчу програму. Щоб показати, як турбуються населенням, місто завалили кавунами, помідорами, динями, виноградом. Ніколи ще не продавали кавуни по 30 копійок (тобто за останнє десятиріччя). Ті, що везли кавуни за тридев'ять земель, аби заробити, не мають ніякого зиску, бо кавуни вже не хочуть купувати.

5.ІХ.1988.     

Був на художній раді у філармонії. Гризуться там, як собаки Легкий, Воротняк, Шиптур, Дев'ятов. У Воротняка визріла вар'ятська ідея: створити камерний хор. Бази, практично, ніякої, кадрів теж нема, жити ніде. Я сказав, що на базі коломийського танцювального колективу (з Греції золоту нагороду привезли — перше місце) треба створити щось таке, як “Жок”. Кілька років б'юся,аби до програми включили “Гордіянку” і ще дещо з Даниних танців – не вдається рутину перемогти. Сьогодні начебто помирилися Легкий з Шиптуром. Богдан взявся писати “Пісню про Тлумач” (в жовтні 650 років першої згадки) на бездарні слова. Мене довго просять написати пісню. Я сьогодні, повертаючись з художньої ради, написав слова, а Шиптур компонує музику. Хай мають. Я там закінчував технікум, та й жінка моя тлумацька.

6.ІХ.1988.      

У Литві на атомній електростанції сталася аварія – загорілися кабелі. Що думають собі прокляті чиновники? Гадаю, що Литва тепер не мовчатиме. “Правда” заколисує народ, одразу ж дали статтю “После Чорнобыля”. Чигиринський майданчик передали під завод – все це одночасно, аби не було вибуху обурення.

10.ІХ.1988.             

Вчора посварився з Громадським. Сказав йому все, що накипіло на душі. Підлабузник, донощик, мабуть. Газету перетворив у листок поліцейського управління.