14.УІІІ.1988.

Учора цілий день збиралося на дощ, а вночі били сильні громи й блискало. Нічна серпнева гроза була коротка, тепла. Вранці бігав парком. Росте там посаджена мною вербичка з Чернечої гори, а прутики з Шевченкової верби мангишлацької я тримав у воді, а вчора висадив у грядку, бо вже показалися корінці. Дощ полив мої верби.
х х х
Багато читаю, а, точніше, перечитую всього Шевченка. Журнал «Всесвіт» надрукував уривки з книжки Грабовича, яку мені показувала Соломія Павличко. Бачу, що я міг написати глибше про міфологію в творчості Кобзаря. Можливо, що я відгукнуся великою рецензією на цей твір американського українця, але то мудрування схоласта. Чужий Грабовичу Тарас.
х х х
Є митці, в яких імпровізація сильніша, як реалізація задуманого твору.

х х х
Володимир Ульянов, можливо, що не став би вождем, якщо б цар не повісив його брата за замах на нього. Підготували першу революцію 1905 року – невдала; лютнева і третя – Жовтнева. А далі почалася громадянська війна. Дивно, але факт, що Сталін знищив тих воєначальників, які відзначалися в нищенні інших людей у громадянську. Хіба Тухачевський, Блюхер, Якір, Фрунзе не вбивали повсталих селян під проводом Антонова, українців? Можливо, що діє якийсь вищий закон: ти убив і тебе вбито. Але чому тоді такі вбивці, як Молотов і Каганович прожили таке довге життя? Неосвіченого Дем’янюка євреї знайшли і в США, судять, а чому нема суду над євреями, які винищили мільйони українців, бо в Губчека, ГПУ, НКВС, КДБ на 80-90 відсотків сиділи Генріхи Ягоди, батири Косіора, Кагановича. Чому не судять Кагановича?

15.УІІІ.1988

Сонячні, спекотні дні. Тарас перся у Ворохту, але я його не пустив. Леся побула трохи тут, їздили з мамою до Вікторова, а тепер знову захотіла пасти корову у Грушці. Діти повиростали в цьому селі, й воно їм миліше, як Вікторів. Правда, Тарас тепер уже до ніякого села не хоче їхати. Почався період повноліття. Горнеться до серйозної літератури, читає. Навіть батькову «Галицьку браму» в двох журналах прочитав.
По радіо вчора передали інтерв’ю зі мною про зйомки телефільму «Тарасовими шляхами» в Казахстані.
х х х
Здається, що за мною постійно ведеться спостереження. Не знаю, чи хочуть мене зробити ворогом народу, чи дивляться, з ким спілкуюся у зв’язку з поїздкою до Канади. Під опорним пунктом міліції, під нашими вікнами, на лавочці сидить то один в цивільному, то другий. То підходить до того в картатій сорочці, то відходить, а потім заходить у коридор сусіднього будинку. Провінція живе за своїми законами, і ця величезна кількість кадебістів і міліцейських, просто не має чим займатися. Топтуни, топтуни…
На Україні панує велика реакція. Прочитав у «Известиях» про львівського Пижика і про всю мафію. В суботньому номері є велика стаття про «Память», яка дуже активно мітингує у Ленінграді. Виступають в основному проти євреїв, але шовінізм, як правило, розчиняє одними, а місить іншими. В Ленінграді можуть собі дозволити, а на Україні розігнали раз-два і львів’ян, і киян. Та, на мою думку, це не вихід із становища, що склалося. Хочуть того, чи не хочуть такі, як Щербицький і Лигачов, але іти на поступки в національному питанні доведеться. Уже тільки терор може налякати людей, та й то не всіх.
Питає мене колишня викладачка педінституту Купріянівна:
- Ви – член партії?
- Член.
- А скажіть мені, як ваша партія могла допустити таке, щоб Сталін, Берія, Каганович знищили свого народу більше, ніж Гітлер, Мусоліні, Піночет разом узяті? Мій батько теж вірив у ідеали, був членом партії, та і його розстріляли. І я вирішила тікати все далі й далі на захід, і опинилася аж в Івано-Франківську.
Що я мав їй, Купріянівній, відповісти? Я не йшов у партію за вигодою. Я дихнув свіжим повітрям у добу Хрущова. Коли служив у армії, то ще не відчував, що змінився світ за три роки, що Брежнєв із клікою хочуть повернути культ. Я молодим поступив у партію, а в партії люди різні. Ті, що найбільше клянуться в ідейності і вірності, будують для себе величезні квартири (12 квартир) на Ватутіна, а 12 сімей викладачів живуть у гуртожитку поблизу й запитують: «А що нам, безквартирникам, робити? І з гуртожитку виженуть…»
Світе мій, куди ти заїхав? Який ти підлий і фальшивий! Тонеш у бруді й гинеш гниючи…
На паркані, за яким виріс будинок для обласних чиновників, хтось написав крейдою «Геть буржуїв!» Цей напис поспішно витерли.

17.УІІІ.1988.

Приїжджав Михайло Івасюк з дочкою Оксаною і зятем. Задумав Івасюк роман про Дядька Дмитра, тобто про загибель Галицько-Волинського князівства, і попросив мене показати Галич. Я, звичайно, погодився. Спочатку поїхали на Криліс. Я провів екскурсію і по території дитинця, і по музею; поїхали до Княжої криниці, де і пообідали. Потім поїхали на розкопки церкви, фундаменти якої вже засипали землею. Я пішов до Ігоря Коваля і взяв у нього рукопис Йосипа Пеленського (Й. Гр. Пеленський «Галич і його будівництво в давній добі ХІІ – ХІУ ст.». жаль, що я раніше не прочитав цю рукописну працю. Тепер перечитую.
Але щойно потелефонувала сестра Олеся, що погіршився стан здоров’я матері. Треба буде знову бігати по лікарнях і просити, щоб взяли до лікарні. Тепер і теща, і мати хворіють, і все на нашій голові.

18.УІІІ.1988

Засів за працю Й.Гр. Пеленського «Галич і його будівництво в древній добі (ХІІ-ХІУ ст.)», Львів 1952.
Дуже амбітний і самовпевнений Пеленський, але роздуми його цікаві.
Сполудня поїхав до села до матері. Їй стало краще, п’є козяче молоко. Жінка ходить в лікарню до своєї мами. Підозрюють рак. Вона дуже схудла.
Добрянський з радіокомітетчиками та бандуристками їздив на полонину, кликав і мене, але я відмовився їхати. Нема радості, коли хворі обидві мами.
х х х

Розказують про те, як розганяли учасників мітингу у Львові. Хапали за волосся, викручували руки й кидали в машини. Хто пробував фотографувати, в того виривали з рук фотоапарати й розбивали об землю. Цей погром сильно зневірив людей у перебудову. Виходить, що Україна може існувати лише на правах губернії-провінції, й тільки провінційний рівень життя, мислення допустимі. Дуже плюють на першого секретаря Якова Погребняка, який недавно прийшов на місце Добрика.