01.УІІІ.1988.

Сонце. Спека. І навіщо я згодився летіти з телевізійниками на Мангишлак? Нема квитків, я чекаю виклику в Івано-Франківську, а Скидан б’ється в Києві. Я добре вивчив біографію Т. Г. Шевченка, особливо знаю до дрібниць 10-річне заслання, а все решта засвоїв значно раніше. Правда, пам’ять моя вже не витримує величезної кількості інформації. Завтра вже остаточно знатиму, чи тепер летимо, чи аж 25 серпня.

Мангишлак може перерости в повість. Я Середню Азію трохи знаю: Туркменія, Узбекистан, а тепер пахне дорога в місто Шевченкове на Каспії.
х х х

Днями був у мене Богдан Шиптур з жінкою. Я дав йому якийсь вірш, а сьогодні він каже мені, що створив пісню. Ми з ним маємо вже кілька пісень.

х х х

Намочив я чотири бутлі вишень – так у нас в селі кажуть, хоч правильніше – засипав цукром. Буде вишняк. Хоч антиалкогольна пропаганда йде вже на спад. Нічим платити людям за роботу, і від сьогодні в кав’ярні дали коньяк, вино, з’явилося пиво по торговельних точках, і все повертається на старі кола.

Самогонники виявилися сильнішими за державну монополію. А скільки постраждало за «період боротьби»! Скільки повмирало й стало каліками через те, що пили всякого чорта! Тепер «зелений змій» знову заповзатиме в кишені й душі, витягатиме грошенята, а дехто наживатиметься, як і раніше. Жаль, що багато виноградників повикорчовували і виноробні заводи стали не тими, що були. І прекрасних вин нема нині.

А скільки творів понищили цензори, вилущуючи згадки про вино, горілку, коньяк. Та попри все, цей захід був розрахований на розумних, і отверезіння наступило. Я гадаю, що почали думати й переоцінювати все не в хмільному чаді, а на світлі голови.

х х х

Чую, що Шукайло, секретарка міському КПУ з ідеології, дуже скрипить зубами, що в парку святкували Івана Купала.
- Больше я не разрешу этого никому и никогда! – кричала перед Кіращучкою, директоркою парку.

х х х

Мою «Галицьку браму» читають. Маю вже гарні відгуки. Вчора був тут Качкан (вертався з Трускавця і їхав у Шешори, рятується з сином і жінкою від радіації), і ми багато з ним говорили про різне. Каже, що вийшла Петрашева книжка, яку готував він до друку. Видавництво спочатку мені пропонувало переписати цю річ, але я відмовився, писав тоді «Браму» і ще дещо, сил не було в мене ще й за цей рукопис сідати.

Гомонять, що на Крилосі відновлять церкву Успенську. Якщо так, то є нагода збудувати добротний музей «Княжий Галич». Сьогодні ми радилися з Фіголем, аби цей музей був нічим іншим, як поновленням митрополичих палат – фундаменти збереглися. Правда, невідомо, де поділася позолочена чаша, хрести, євангеліє в срібному окутті.

х х х

Сьогодні підірвали ракети на нашій базі, які підлягають знищенню. Залишилися осколки. Йде скорочення зброї.

03.УІІІ.1988

Зрадів я, що переноситься наш виліт на Мангишлак. Гадав, що хоч тиждень поп’ємо східницької мінеральної води, та високе теленачальство здобуло шість квитків, і я вирішив летіти. В Східниці був тільки два дні. Там Борис Олійник з жінкою відпочиває, Марія Байко з малоцікавим чоловіком-скульптором, Колесса з онукою, мої, Тамара Косичка з малим. Я покликав Бориса Олійника з жінкою на кавуна, який ми привезли з Івано-Франківська. Зібралася уся наша компанія. Жінки поспівали, а ми з Олійником погомоніли. Багато цікавого почув від нього. Раїса Горбачова по батьку Титаренко з Чернігівщини, а мати сибірячка. Казала Борисові, що з батьком пов'язаний Шевченко на стіні, а з матір’ю – сибірські пельмені. Борис з нею засідає у фонді культури.

В Москві багато ворогів України й української культури. Навіть звіти приховують. Олійник взяв читати два номера «Жовтня» з моєю «Брамою» і «Україну» з «Бусом» (моєю статтею). Пізно ввечері ми з жінкою потелефонували до Києва, і Скидан, завредакцією літдрами, сказав летіти, квитки пробили. Я вже не спав, бо не було коли спати.

На завтра у Львові готується новий мітинг коло пам’ятника Каменяреві, тому газети, радіо, телебачення передають Указ Президії Верховної Ради України про демонстрації, мітинги, який щойно видано, теж у зв’язку з львівськими подіями. Весь рух очолюють Макар, Чорновіл, Калинцева жінка. Цей Макар – український Валенса. Львів кипить, нуртує, шукає.

04.УІІІ.1988.

Сергій Козак летить з нами до Рівного, а звідти їде до Володимира Антоновича Плютинського, голови передового колгоспу. Я з ним познайомився в Узбекистані на Декаді української літератури і мистецтва. Розказував Козак, як на нараді ідеологічного активу у Верховній Раді він сказав:
-А чи знаєте, як Хрущов співає українські народні пісні? Ми з ним співали на пару. І оцю, заборонену в нас, «Ой на горі там женці жнуть». Співаємо, а я думаю, а як Хрущов співатиме далі. А він: «Попе –попереду Дорошенко!» І в мікрофон я заспівав у Верховній раді. Злива оплесків, реабілітація пісні.
Хрущов зняв Щербицького. Він пішов Першим секретарем у Запоріжжя, дістав інфаркт. Коли його повернули (після падіння Хрущова), то він іронічно запитав:
-А что сегодня спойоте?

Після того, як зняли Шелеста, назначили Маланчука. Цей Маланчук-Мільман від 1971 року до 1973 року почав розправлятися з лідерами літераторів, композиторів, художників, музичними й кіно. Вихованець Грушецького, який колись ешелонами українців західних областей вивозив у Сибір, почав геноцид.
Критика роману Олеся Гончара «Собор», зняли його з голови Спілки.

Георгій Майборода, голова Спілки композиторів, був доставлений у витверезник – компрометація, зняли. Звинуватили Сергія Козака, тоді голову музично-хорового товариства, у різних махінаціях, хоч головна вина – 365 музичних шкіл, які відкрив, хорову капелу Дорогого і ще три художні колективи.
Зняли Василя Касіяна, теж звинувативши у всіх гріхах.
Зняли Наталію Ужвій. Щоб пригасити шум, який зчинився, через півроку дали їй Героя Соцпраці. Вручав нагороду Щербицький, але не прорік жодного слова. Коли вчорашня голова українського театрального товариства попросилася на прийом до нього – не допустив до себе.
Почалося «избиение» Миколайчука, Параджанова, Ільєнка.
А нині Україна чекає, коли нарешті виженуть Щербицького. Одні сподіваються приходу Івана Скиби, інші Розумовського, а дехто навіть Капта бачить на посаді першої особи республіки. Гомонять кияни, що Фідель Кастро не захотів Капта на посаді посла на Кубі.
Х х х
Ми в літаку АН-24, летимо з Києва до Харкова. Хмари над цією частиною республіки, але не дощові. Дощик тільки поросів і сильний вітер. Вчора я зустрів Тараса Салигу в академкнизі. Не хотів признатися, чого прилетів. Очевидно, що це пов’язано із статтею в «Літературній Україні» проти його виступу. Сьогодні вийшла газета. Є ця стаття. Міг Грабовський потелефонувати Тарасові, й він прилетів. Тарас скриває. Є щось загадкове в ньому поряд з гарним і людяним.
З Харкова вилітаємо до Казахстану близько 18 години.
Х х х
Точно за графіком злетіли з Харківського аеропорту й попливли на південний схід. Пробиває хмари ТУ-134 А і такі, ніби по грудках їде віз. Якась жінка, коли летіли зі Львова, казала: «Трохи є грудок у небі, але нічого». Трьома перескоками дістаюся до місця заслання нашого Тараса. Я давно мріяв побувати тут, і вже посилали, та секретарка сказала Борису Олійнику, що я не полечу. Тоді я сердився, що мене не взяли, а тепер думаю, що краще сталося, бо я начитався літератури і з кіногрупою більше побачу, ніж міг побачити тоді, коли треба було виступати на вечорі в Шевченковому. Зрозуміло, що треба просити Бога, аби благополучно долетіти і сісти, бо ось літаком так кидає, що аж скрипить у вухах. Ще ніколи я не летів у таких ямах. Очевидно, що вже почалися оті вітрища, про які попередили по телебаченню, коли ми чекали рейсу в депутатській кімнаті. Те, що сам міністр робив нам квитки, вплинуло й на обслугу аеродрому. Ніхто не обмацував, провели перших до літака й розсадили, і ось линемо до обласного центру Мангишлак – місто Шевченко, де 130 років тому наш Шевченко карався, мучився, але не каявся. Його корінь вріс у Карпати, а крона розпростерлася по всьому світу. І ось лечу я туди, де він жив, на березі Каспію. Що мені, нащадкові Тараса, сказати і тим людям, і своїм про Мангишлак нашого Кобзаря?
Х х х
АКТАУ – Біла гора, це готель, де ми поселилися в Шевченку. Ще рік тому це був центр Мангишлацької області, але після демонстрацій, під видом скорочення чиновників Колбік «упразніл» цю область, приєднавши Мангишлак до Гур’євської області. Гур’єв – нині центр області, як і колись. Шевченківці ображені. Ми прилетіли, нас не зустріли навіть. Поселили в готелі «Біла гора», нема води. В обласному центрі вода була б.
Коли ми прилетіли, то заходило сонце, і я бачив такий же червоний смуток, як і Шевченко бачив, і намалював. Дика пустеля і червоне сонце, а з-під нього вітер з моря, та здається, що то вітер з України. І ще я бачив з літака круг берега моря. Дивна дуга.

06.УІІІ.1988. Дали нам землячку-супровідницю, й ми виїхали за 132 км до Новопетровського укріплення – форту Шевченка, повертаючи на тюркські кладовища. Діна Михайлівна Децюк-Семиниченко (дівоче) родом з Чернігівщини (її чоловік звідти ж) поїхала з нами до форту Шевченко. Вона, крім основної праці, екскурсовод, розповідала дуже багато цікавого про Мангишлак. Я і не знав, що тут відкритим способом добувають уран. Зверху пустеля, а внизу чорний шар глини – то руда. Тут дуже багато засуджених працює. Про це саме чули ми й від першого секретаря.

Місто Шевченко особливе. Тут нема жодної розвалюхи – все нове, хоч і воду дістають з морської. Бачили ми унікальні цвинтарі. Дуже оригінальні пам’ятники на могилах. Є мавзолей «Дуся». Солдат був поранений, його виходила (навіть кров свою давала) українка Євдокія, і казах оженився з нею, привіз на Мангишлак, вона народила йому дітей. Повмирали обоє порівняно молодими, мають мавзолей, названий іменем українки. Вона померла християнкою, він – мусульманином.
Не зуміли повечеряти, і велике щастя, що запаслися консервами. Це був наш підвечірок, вечеря і сніданок. Ще випросив чаю без цукру у чергової – і при цім лягли спати.
Зранку знімали майдан, Тарасову вербу, музей, землянку. Я наловив тут цікавих людей з Тули, Києва, Казахстану, вів з ними розмову. Взяв кілька гілочок з Тарасової верби, щоб виростити з них Шевченкові верби вдома.
Потелефонував я до партсекретаря, аби хоч в обід погодували нас гарячим. Він дав команду, і кафе відчинилося, казашки зварили обід. Я розплатився, налив повну каністру чаю, і ми поїхали в пустелю – туди, куди Шевченко ходив у Чорногірську (Каратоуську) експедицію. Там є Тарасові джерела, звідки він пив воду, де малював. Були у місцині, що називається Канга-Баба, де теж є цвинтар, поховання знатної туркменки, джерело і руїни дитячого будинку. Розказував молодий казах, як у 1929 році напали на сиріт туркменські басмачі й вирізали всіх. Інший казав, що 1934 року віспа косила. Що одні від хвороб вимерли, інші – від голоду. Я зрозумів, що це сталінське божевілля було. І ще зрозумів, що старші про басмачів поганого не говорять.
Були ми в селі казахському, де нас пригостили верблюжим молоком-шубатом (я випив аж дві піали), знімали юрту, в юрті казахів. Я організував спів. Потім з молодим казахом їздив поруч на коні, а також поїхав у степ, знайшов старого аксакала на ослі. За ним біг молодий віслюк і собака. Я його запросив під’їхати до юрти, а стара казашка помітила, не зрозуміла, чого я забрав старого зі степу, і бігла зі сваркою, чи добрим словом. Коли хлопці все познімали, поїхали до криниці, де набрали води. Над цим джерелом була моя розповідь для телеглядачів.
До нас пристав Ілик Сергій Васильович, який нібито в Києві працював у інституті вдосконалення вчителів, а вчився в інституті з Мушкетиком і Плачиндою. Щось він поганої думки про Мушкетика, але я, спілкуючись з ним, відчув, що цей Ілик із якогось вінницького села, хоч і ветеран війни, гірший Мушкетика. Він розказував про батька поетеси Оксани Забужко Степана. Виявляється, що він із Львівщини, сидів там же, де й Сліпий. Цей Ілик, яко ветеран, один раз в рік має право мандрувати безплатно хоч би на край Союзу і поїхав собі до Оренбурга, Орська, Гур’єва, сюди – по Шевченківських місцях. Про Гур’єв він поганої думки. Нарікає, що росіяни ніде не вшановують пам'ять Т. Шевченка. Нема ні музеїв, ні пам’ятників, ні меморіальних таблиць.
Повернулися з форту Шевченкового ввечері.

7.УІІІ.88р. Далеко за містом стояла веселка-райдуга. Це велика рідкість – веселка над пустелею і над морем, але цього року, розказував директор музею, в пустелі лили дощі, та такі, яких давно не було.
08.УІІІ.1988. Коли душно, я не годен спати. Вставав, брав душ, пив воду, лягав і вставав, не виспавшись. Коли сходить і заходить сонце, над Мангишлаком з’являються хмари. Казав директор музею, що кілька великих дощів було у них – це нечуване для Мангишлаку. Таке трапляється дуже рідко. А на цей час напоїла пустелю вода й не пересохнуть джерела.
Після вчорашнього «фортування» (це я так називаю наші зйомки телефільму «Тарасовими шляхами» у форту Шевченка) Богдан Доценко вмирає. Я теж почуваю себе кепсько. З одного боку – це через велику спеку, обезводнення, незвичні харчі, опріснена вода й верблюже молоко: шабат нам дуже посмакував, але треба пам’ятати, що росли ми з коровами, а не з верблюдами. Я приберіг пляшку горілки і вирішив «поборотися з тверезістю». Взяв перцю, солі, розвів на горілці й почав лікуватися. Це діє безвідмовно на шлункові розлади, хоч медики інколи протестують проти цього. Лікував Доценка.
Х х х
Сьогодні по телебаченню сказали, що день щасливий – чотири вісімки зійшлися: 8.8.88р. Не знаю, як хто, але я щасливий тим, що побачив місце заслання Кобзаря.

09.УІІІ.1988. Вчора, після дводенної праці тяжкої й голодування в форту Шевченко та в пустелях, зробили ми собі перепочинок.
Сплю мало, багато читаю. Купив декілька книг про Мангишлак. Сполудня поїхали на базар, накупили кавунів, динь і поїхали на море. Море прекрасне, а кавуни ні. Відчувається багато нітратів. Мангишлак забезпечується продуктами централізовано, через Москву, бо тут виробляється своєї продукції дуже мало. Правда, море таке, що може годувати всю республіку, якщо набудувати санаторіїв, профілакторіїв, допускати інших туристів. Тут прекрасний камінь-вапняк білий, рожевий. Німеччина купує, Японія. Каменярі заробляють валюту, аби синки й дочки високих чинів гуляли по світах, як ото донечка Льоні Брежнєва Галя гуляла по Югославії. Так що в усі часи є свої царі, царята і свої Тараси. Хай і не такі, як Кобзар, але є, бо ж без них світ був би суцільно чорним.

МОРЕ і ПУСТЕЛЯ

Вітер гоготів! А хвилі з потужною натугою, з інтервалом 2 -3 хвилини вилітали на берег: шу-шух! шу-шух! шух! шух! Де вона бралася ота біла хвиля в свинцевому морі. І тільки там, де була течія моря, якісь білі смуги, неначе смуги морських аеродромів, стелилися далеко від берега.
Морська течія!
І течія його життя!
А дощ рідкими, але важкими краплями падав на сухий, прогрітий, пропечений пісок, розбивався об гострі голки верблюжої колючки, падав на полинові кущики, які ще не спасли каракулеві вівці. Вітер жене хвилі.
З берега вітер – холодна вода.
З моря вітер – тепла вода.
А верблюди ходять берегом і байдуже їм, що море, що хмариться, що ми знімаємо їх. Пасуться. Місяць можуть жити без води. А пустеля, як шкіра мишачого верблюда. А білий верблюд-альбінос ходить подалі.

ВЕРБЛЮД
Одногорбий верблюд дає більше молока. Його держать задля молока. А двогорбий – в’ючний. Далеко в степ тікають для парування. Тоді може й убити. Женуться за людиною. Трискладний, як вудка. По степу розбрелися верблюди: по двоє, по троє, по четверо. Нічого й нікого не боїться оце створіння. Ціле стадо ходить. І влітку, і взимку ходять верблюди. Снігу нема. На початку року випало 5-10 см снігу й тримався тиждень. Лежав сніг, бо вдарив мороз. Вітер змітає сніг у байрак, піском притрусить, і до весни тут лежить сніг.

10.УІІІ.1988. Ніч з 9 на 10 не спали майже. О 4-ій виїхали до аеропорту, але оскільки різниця в часі 2 години, то прилетіли до Харкова, коли сходило сонце. Коли були в небі, то воно світило там, а приземлилися – сходило. І ось ми в харківському аеропорту. На рідну Україну добралися, та з Харкова до Івано-Франківська, Львова й Чернівців літаки є, лишень нема квитків. Сиджу невиспаний і відходжу від пустелі. Там було +36*С, а тут +14*С. Коли ми виїжджали, то перед досвітком почав падати дощ. Збиралося на дощ і вчора, і позавчора, та тільки сьогодні спрагла пустеля зволожить уста небесною вологою. Київські телевізійники Дейнека, Зінченко, Доценко думають їхати поїздом. Я кидаюся в сектор посадки, вмовляю жінку чергову, здобуваю квиток у касі, заодно роблю зауваження, що не треба оголошувати «Львіва», а правильно «Львова». Отак Харків українізувався. Лечу до Львова, а не до Львіва, як оголошують. Нарешті на моє зауваження реагують. Я хапаю квиток, через ленінградський сектор влітаю на посадку, але тут – біда! Корінець мали відірвати в секторі. Я мечуся. Дві рентген-дами зчиняють крик, приводять міліціонера, і мене хочуть вигнати. Але я вже нізащо не відступлю і кажу:
- Якщо на посадку йдуть з депутатської кімнати, то треба бути ввічливим сержант. Я і званням вище вас.
Це діє. З’являється дама, що виділила для мене місце в літаку. Під’їжджає автобус. Сідаємо на ТУ-134А. І ось я уже в повітрі. Лечу до Львова. Одісея моя в пустелі Мангишлаку закінчується.
Х х х
Учора ми їздили знімати верблюжі стежки в пустелі. Коли Даценко сказав, що є квитки на Харків, то поїхали на базар. Я купив там букет гладіолусів, а тоді поїхали до пам’ятника Тарасові в місті його імені. Цей пам’ятник, мабуть, найкращий з усіх, які тільки стоять по великих містах. Цей Кобзар із солдатською шинелею на спині, в задумі. Дуже значима та задума його. Перед ним Каспій. Я поклав букет гладіолусів до постамента, а Дейнека зняв це. А потім ми кинулися шукати казаха Тараса. У форту Шевченко є їх аж вісімнадцять, але ми тоді поїхали в Кангу-Бабу й не шукали – понадіялися на більше місто. Нам дали адресу двох казахів Тарасів. Самі ми знайшли й третього. Але виявилося, що третій пішов до армії служити, другого не застали вдома, і тільки третій – Холелов Тарас, інтелігентний інженер, батько трьох дітей, дав нам інтерв’ю для фільму «Дорогами Тараса».
Повинно бути шість серій телефільму. Це ідея Гальченка. Поки що ми перші зробили про закаспійське семиліття Тарасове.

Х х х
Зробив я сьогодні великий переліт: Шевченко – Харків – Львів. Зі Львова вернувся поїздом, заплативши штраф, бо поїзд уже рушав, коли я з’явився на вокзалі. Душно. Але вдома найліпше.
Прислали верстку статті «Архітектура «Слова» з журналу «Радянське літературознавство». Запланували її у вересневе число. Дай, Боже, аби вийшла вона. Почали друкувати поетичну книжку, де переклад «Слова»; вийшла стаття про Буса й Джуса в «Україні». Це добре! Добре, що в «Молоді України» є моя замітка про продовження конкурсу на пам’ятник Франкові для нашого міста. Борюся, щоб стояв Каменяр.

11.УІІІ.1988. Відіслав гранки статті в «Радянське літературознавство». Почув, що вранці передавали по радіо огляд газет і згадали мій спогад про Володимира Івасюка в «Літературній Україні». Одержав газету – справді є ціла сторінка про Володю. Написали ще Братунь, Кудлик, Станкович і Щериця, передрукували Софії Ротару слово. Районна тисменицька газета закінчила друкувати мій нарис про предка Шевченка. Дав інтерв’ю для радіо про зйомки нашого телефільму про перебування там Шевченка.
Х х х
Чи може бути колективним геній? Не може. Українські поети в 30-40 роки писали колективно «Івана Голоту». На Прикарпатті колективну поему писали в 50-ті чи 60-ті роки Карпенко, Осічний, Омельченко, Кубик… Ну і що? З Музою не можна поводитися так, як з бордельною дівкою. Колективний секс – це від лукавого. Це ж саме колективна літературна творчість. А фольклор? Творить хтось один-два, а шліфують десятки, сотні, тисячі… Це редактори.
Х х х
Виводять війська з Афганістану. Трублять про героїв нагороджених. Журналіст київський каже: «Німецьких фашистів, які напали на нас, теж нагороджували хрестами й називали в Німеччині героями».
Лещинський, коментатор центрального телебачення, поїхав у Кабул через те, що має астму. Надіявся, що в цих гарячих пісках астма мине, але мікрофон видає, як він задихається.
В нас, у місті, дуже побили якогось хлопця, що воював у Афганістані.
Х х х
По вулиці Ватутіна, в саду, мали будувати дитячий садок, але начальство за кілька місяців вибудувало (руками будівельників) величезний триповерховий будинок на 12 квартир. Площа трикімнатної квартири 130 квадратних метрів. Це страшно озлобило людей. Пишуть у Москву. Сьогодні перестрів мене один чоловік і казав, що сфотографував ці «найбільшого поліпшення палати», і радився, куди послати. А чиновники бояться, що заберуть будинок, і кинули учнів профтехучилищ, студентів, щоб якнайшвидше заселити палац. Минувся час, коли боялись люди й мовчали, але й гласність ще безправна і її ігнорують чини.
Х х х

У «Креді» Миколи Реріха читаємо: «Мистецтво об’єднає людство. Мистецтво єдине й неподільне. Мистецтво має багато гілля, але корінь єдиний…» Виходить, що і письменник, і музикант, і живописець, і театральний актор, і кіномитець, і композитор – будь-який робітник мистецтва має пам’ятати, що корінь єдиний, і він заглиблений у рідну землю, в народ. Тільки цей корінь спроможний добути силу живлющу навіть в пустельні часи повсюдного отупіння й збайдужіння, і врятувати красу від загибелі. Мистецтво – для всіх, але творить його майстер один. Дуже важливо мати своє священне джерело натхнення, свою головицю. Реріх пише, що навіть тюрми мають бути красивими, тоді не буде в’язниць.
Х х х
Був у редакції «Комсомольського прапора». Сварився з дівками – Турелик і Стефурак, щоб з творчою молоддю працювали якось краще.
З «Радянського письменника» повернули рукопис Богдана Томенчука, як і Ганущака позаторік. Я сказав, аби хлопці дали мені рукописи, буду пробивати. Скількох молодих засмоктало провінційне болото! Вирвався до столиці – пан, а ось столичні пани уже не пускають уперед.
Х х х
Смерть Воронька
Потелефонував Дорошенко, що розшукують за мною з «Літературної України»: помер Платон Воронько, і дають цілу сторінку про нього. А оскільки він ковпаківець, то треба й з Карпат відгуку-слова. Я передзвонив у відділ інформації й продиктував коротке слово, а тоді зв’язався з Куравським, аби й область послала співчуття. Зроблять.
Воронько – то дуже цікава постать. З карпатського оточення, поранений, він виходив під псевдонімом сотника Української повстанської армії (УПА). Він мені розказував про свої нелегкі дороги до війни, під час війни, і як учився в Літературному інституті.
Ковпаківці з’їхалися до Яремчі відзначати 45-річчя рейду, а Воронько в цей час помирав у Києві. Ще через кілька років одиниці залишаться в живих. Час забирає людей…
vvvv