1.05.1988

Неділя. Дуже гарний день. Демонстрація. На нас з Павлом дивляться, як на чортів! 

- Украинская мова и мова! Надоело уже! – обурювався Карпенко з обкому, сусід Павлів. – Мушкетик тоже постоянно об этом же!

Я дивився демонстрацію з Києва і радів: лозунги й плакати всі українською, спів, інтерв’ю, вигуки; українські національні костюми.

О недаремне, ні! ведем тяжку війну
За рідне слово, право на культуру.

Перебудова почалася. Вона вже зачепила народ, і зерна, посіяні нами за два роки, зійдуть і заколосяться.
 

2.05.1988

Сонце! Починається буйне цвітіння дерев. Учора боліла голова, але випив таблетку і пішов на Бистрицю. Там скинув спортформу, і сонце обцілувало мене промінням. Голова заспокоїлась. Там зі мною був Йосип Гах. Розказував, як Іван Скиба сказав Куравському зробити місце для Марії Стеф’юк у театрі, але він був з жінкою, і не знав, де Марію посадити, бо всі місця були розподілені. Тоді пересували на одне місце всіх – Скиба сказав.

Тарас учора з друзями ходив до лісу: гітара, обід і шалу повна голова.
х х х
По українському телебаченню показували телефільм «Червона рута Івасюка». Робота нам вдалася. Виступ мій розрубали на багато уривків і вийшло так, що ми із Зінкевичем ведемо дуетом розповідь про друга. Ротару глаголила «по-великоросски» і ота дама, що «стріляла» за Володимиром (з телебачення), теж. Стріхович починав і завершував фільм. Я і сам здивувався, що так у мене щиро вийшло і незле, а особливо про те, як Володимир-місяць молодий підняв крила української естради, коли вона під кригою застою опустила їх. І добре мені вдалося сказати про його сині очі, в яких можна було втопитися, і порівняння з Миколою Леонтовичем, якого вбито в двадцяті роки. Йшло кілька пісень у передачі, серед яких «Шумить пшениця, як Дунай» на мої слова.
х х х

Гомонять, що Скиба їде до Києва першим секретарем ЦК. Було б непогано. Дуже складна обстановка в промисловості. Якесь розгублення чи навмисне гальмування. Скорочення апарату треба було провести блискавично. Тепер виробилась стратегія гальмування. Шкодять. Кажуть, що Рейган видав книжку, в якій пророкує розвал соціалістичної системи й СРСР. Дивно, що така книжка вийшла перед приїздом до СРСР.

3.05.1988

По республіканському радіо транслювали мій літвечір зі Спілки «Слово о полку Ігоревім» (міфи, фольклор, література). Страшенно обскубали, але моїх опонентів дали повністю: Німчука, Пінчука, Тараканова, Варченка. Співали дифірамби мені. Перетворився Пушик в найавторитетнішого дослідника «Слова» – отаке говорили по першій програмі радіо. Я втомився вже від тих виступів: учора по телебаченню, сьогодні по радіо. Все це тягарем лягає на душу, перебуваєш в якомусь чеканні, і енергія людей, які говорять про тебе і обговорюють, тисне, хочеш ти того, чи не хочеш. Важко носити шапку Мономаха.

4.05.1988

Я вчора відзначив день преси, хоч свято аж завтра. Хотілося якось з себе скинути тягар виступів, поїздок, передач – підсумувати все й братися за нову працю.

Був у Спілці. Приїжджав з Рунгур Микола. Хоче видати кілька книжок (раніше було скромніше бажання – одну), та писати не навчився. Я вже йому деякі вірші правив, дещо друкував у газетах, але він хоче стати великим, хоч йому вже 50.
х х х
Були партзбори. Нудні, ніякі, примітивні, як і завжди в «Прикарпатській правді». Я сказав Громадському, що пора вже щось друкувати в газеті. Він відповів, що письменники багато беруть на себе. Я сказав, що бідний Тарас Шевченко не порадився з Громадським і взяв так багато на себе.
х х х

СИЛА ВОЛІ

Каже Павло Добрянський:
-Я таки маю силу волі: не п’ю, не курю і навіть з жінками кинув.
- А я, Павле, кинув пити, курити, але з жінками… оте не можу ніяк покинути. Безвольний я, друже.

5.05.1988

Зранку теплі хмари ходять над краєм. Теплі короткі дощики гріють цвіт. За одну ніч вишня розцвіла, та мало бджіл у місті.
День преси.

Вчора у виступі «відвінчував» Громадського за нікудишню редакторську діяльність: «Молодий ти, а борода в душі виросла». Він був червоний, як буряк.

Завтра буде велика війна з приводу наших зборів і статей про збори. Обком збирає театралів і літераторів. Збурення пекла! Чорні сили казяться. Приїжджала вчителька музичної школи з Бурштина і розповідала, як Малашевський, заступник начальника управління культури, звинувачував їх у націоналізмі за проведений шевченківський вечір. Там іде гризня в школі.
х х х
У суботу в парку було відкриття фестивалю народного мистецтва.
Провів заняття з літстудійцями. Обговорили вірші Василя Мороза, прозаїків і прочитали вголос статтю Романа Іваничука, що надрукована в журналі «Київ». Стаття могутня, стаття про нашу національну гідність. До того він виступав у львівській молодіжній газеті. Молодь дуже зацікавлено сприймає такі публікації. Запалюється ними.
х х х
Потелефонував Петро Палій. До стелі підскакує, бо одержав телеграму-вітання, що його поновлено в Спілці письменників. Зрозуміло, що без моєї підтримки на приймальній комісії його б не поновили. Я, можливо, не воював би за нього, якби не внуки-сироти, не той вірш, за який його виключено.
 

6.05.1988

Сонце і багато цвіту. День Юрія-Георгія Побідоносця. Під його знаменом ідемо сьогодні на війну проти шовіністів з театру, які хочуть загибелі нашої мови. Тепер уже чітке протистояння: хто за, хто проти. До статті в «Україні» були усні виступи. Було їх багато. Тоді – вибух бомби в найпопулярнішому журналі. Далі в «Жовтні» - за пам’ятник, в «Культурі і житті», по телебаченню тричі, по радіо. Це дуже розворушило сон людей. Вороги сичать, але всі, «хто серцем кучерявий», збагнули, що нема кращого золота, як рідна культура, мова, гідність народу. Пішла в народ енергія письменників, і цей титан, цей Юрій Побідоносець, рве кайдани, ідучи вперед. Князь Ігор у день цей вирушав на половців.

х х х

Кожне століття всій цивілізації приносить свої випробування, як і людині її вік. Випробування йде на виживання фізичне й духовне. Фізичне виживання – перша половина ХХ століття, духовне – друга половина ХХ століття. Український народ пережив страшну катастрофу. Нас почали нищити 1905 року, потім нищила перша світова війна, громадянська, голод 1933 року і репресії тридцятих, друга світова, репресії сорокових, а потім дике топтання гідності, культури і всього святого. Ніколи ще не було такої катастрофи, як оця, катастрофа ХХ століття.

Я знав, що буде багато противників перебудови, але такого опору не чекав. Я боюсь, дуже боюсь, аби не перемогли чорні сили. В такому випадку буде, як у Чілі. Мені здається, що оті незадоволення, різня – штучно створені. Я завжди виступав за братерство і рівність народів, за взаємоповагу і взаєморозуміння. Комсомолець і комуніст – це не космополіт і не націоналіст, а патріот. Це той,що не зрікається своєї матері, своєї мови, але шанує і чуже.

З учорашньої зустрічі я виніс єдине: середній інтелігент – ніхто, перекотиполе. Люди не думають про те, що Сталін, Гітлер, Пілсудський породили страх і ненависть. Невже і тепер складуться умови так, що будуть крутити голови? Якщо так, то наступить велика катастрофа. Втомилося ХХ століття, сп’яніло від крові, від брехні втомилося.
Мене дивують ті літератори, яких влаштовує отаке ставлення до мови. Хто ж їх читатиме завтра, якщо сьогодні мова має вмерти?
х х х
Самосвідомість кожної людини, особливо національна самосвідомість народів і народностей СРСР, росте щодня й щогодини. Я вірю, що нема в світі такої сили, яка могла би зупинити того ангела-благовісника, що вирвався з-під каменя гніту в ці дні перебудови. Фактично після наших з’їздів почався цей невідворотній процес відродження. Преса, література вже зачепила широкі верстви населення, наші слова сходять у народі, а врожай колись буде.
Горбачов – єдиний керівник держави, якому вірить простолюд.

Революційний ренесанс нації неминучий. Імперії розвалилися повсюдно, але дух імперіалізму живучий, і саме в СРСР є дуже велика чорна сила вчорашніх функціонерів, катів, демагогів, які ладні піти на все, аби знищити весняну зелень демократизму, гласності, загальмувати процес оновлення, як це сталося в 1964-ому. Але на цей раз Геракл не дасться скувати.

10.05.1988

Учора я повернувся від матері. Нічого так не заспокоює, як ночівля в рідній хаті. Жінка з дітьми повернулися до міста в неділю. На Лису гору йшов пішки, а там мене підібрав наш вікторівський газда. Про мене ходять легенди помежи люди, усі переживають, аби чогось не сталося зі мною.

Вчора в парку святкували День перемоги. Виступали художні колективи міста, пекли шашлики, продавали пиво, морозиво, різні солодощі, працювали атракціони. Напередодні було свято преси, але мене не запрошували. Громадський образився на мене за критику на зборах.
 

11.05.1988

Учора дістав верстку «Галицької брами» (перша подача в «Жовтні»), прочитав, виправив помилки.
Після наших виступів з трибун і в пресі вчора збиралося бюро обкому, де дуже гостро обговорювали екологічні питання. Романенка, директора «Хлорвінілу», директора Бурштинської ДРЕС, директора Надвірнянського нафтопереробного заводу зобов’язали в найкоротший термін завершити будівництво очисних споруд. Це добре, що з нами, письменниками, почали рахуватися, й слова наші нарешті стали діловими.

Коли була нарада в будинку політосвіти, то Новицький постійно, що не говорив, питав у Добрянського і в мене, чи правильно він каже. Відступати нам уже нікуди. Тепер може бути тільки загибель або наступ. А в селі мені кажуть:
-Ти взяв на свої плечі непосильну гору.

Комусь треба взяти. А якщо не я, то хто візьме? Наші письменники, як здохлі кури. Добре, що Павло Добрянський переміг себе.
х х х

На вулиці Шевченківській зустрів хлопця з Довгопілля, де я колись працював. Вступає до педінституту на музпед. Коли я познайомився з ним, то він аж затремтів:
– Ви – Пушик?! Я вам щось скажу! Мені дали команду піти по селах і позбирати журнал «Україна» з вашою статтею, але я відмовився. А коли вийшли відгуки, то секретар парткому колгоспу Савчук сказав: «Я знав, що цей чоловік на місці!» Це про мене він так говорив.
х х х
Учора водив літстудійців на радіо, і там записали велику передачу. Студенти від задоволення аж підскакували. Доведеться мені котрогось дня з Богданом Кучером почистити цей запис, щоб вийшла гарна передача.
Х х х
Вчора телефонував мені додому Токаренко, що роблять пам’ятник Височанові у Вікторові. Це після моєї розмови з ним на нараді тиждень тому, коли нас збирав Новицький. Головне, щоб поставили пам’ятник цього року, бо всього можна сподіватися завтра. Крім пам’ятника, я пробиваю асфальтову дорогу до села. Іванишин дає згоду і асфальт зі щебенем. Робоча сила за селом.
х х х
Дивився з Харкова шевченківське свято. Який мудрий Павличко! Врубав вірш про моголів українських. Монголи не проміняли б мову за пів-Європи й за Азію, а наші манкурти-моголи добровільно зреклися. Трансляція отакого вечора рівнозначна трансляції роботи з’їзду партії, а, може, й важливіша. Народ прокидається зі сну. Треба все робити, аби він не задрімав знову. Участь у святі гостей з різних республік і країн піднесе Україну й сина України – Тараса.

14.05.1988

Сьогодні моя половина відзначає своє 40-річчя. Хотіла Ганна вести гостей до ресторану, але я порадив готувати вечерю вдома. Тут можна й до ранку бавитися, а в ресторані – не довше 23-ої години. Цілий тиждень дістає продукти, закуповує, варить, смажить. Я наносив крісел з центру технічної інформації, щоб було на чому сидіти. Мене отакі гостини страшенно втомлюють. Повна хата гостей. Ми не спали. Не люблю отаких вечірок, сидінь по ресторанах. Очевидно, що вік уже не той.

16.05.1988. У Галицькому районі розпочався тиждень літератури. Виступають Василь Кохан з Ужгорода, Неоніла Стефурак, Ярош, Дорошенко, Добрянський. Я поїхав на відкриття і виступав у Бурштинському енерготехнікумі, на ДРЕС і в будинку культури «Прометей». Був на Касовій горі. Я каюся, що сказав при Ярошеві й Стефурак, що їду на гору. Вони подалися слідом, і Неоніла нарвала великий букет горицвіту, божого тіла і ще різних рідкісних квітів. Я висварив її. У віршах і статтях захищати природу, а насправді – нищити.

Люди дуже сильно сприймають виступи. Каже Дорошенко, що всі хочуть лишень Пушика і Добрянського. До мене знову підходили працівники музшколи. Там бунт проти директора. Вони скаржилися аж до Горбачова. Знов обком розбирався. Мене обсіли, як бджоли матку, молоді викладачі: поможіть! А я критикувати в пресі не хочу, бо ж він талановитий організатор хорів. Просив його, аби помирився з колективом.
 

18.05.1988

Нема дощу. Дуже суха весна, що нагадує 1979 рік, коли зник Володя Івасюк, коли ми його ховали. Весна тоді була спекотна. Через 9 років ми зробили про нього передачу.

Сьогодні Токаренко, Любінець, заступник обласного архітектора, галицький архітектор Дяків, Сопільник (скульптор), Гордійчук, секретар райкому і я їздили до Вікторова вибирати місце під пам’ятник. Я підключив ще й Коваля, директора школи, голову сільради. Була пропозиція на горі біля долішньої церкви, але я вимріяв місце на роздоріжжі, серед села, де автобусна, і моя, як кажуть, взяла. Вирішили, що там стоятиме Височан.

Я скористався з нагоди і поїхав до Галича, бо вже три дні відпускали для моєї матері вугілля. На це раз вдалося купити 4 тонни. Дали мені й машину. Приїхали на подвір’я, а там слід від вугілля: Василь-швагро вчора поїхав на паливний склад і купив машину вугілля. Тепер матимуть чим палити на два роки.
х х х
Телефонував Скорина з Києва, що мені треба їхати до Новгорода на святкування 1000-ліття слов’янської писемності. Очолює делегацію Бондарєв, збір у Москві, але я, мабуть, полечу до Новгорода прямо з Івано-Франківська на Ленінград.

19.05.1988

У нас підло обирали делегатів на партконференцію. Де-не-де були збори, а потім на пленумі назвали, хто їде. А їдуть всі ті ж лжепередовики й чиновники: Посторонко, Корчинський, Кондратюк, Бойчук – нікого з інтелігенції не беруть. Боюсь, що ця мафія може вчинити переворот, якщо по Союзу обирають так само.
х х х
Цього року священикам і віруючим було дозволено відправу за полеглих з нагоди Дня Перемоги, християни зі священиками ходили до могил. Це з нагоди 1000-ліття хрещення Київської Русі, з одного боку, а з другого – Афганістан. Щоб заглушити гнів, обурення і прикрощі, бо ж так багато полягло в тій волелюбній країні наших хлопців і ще більше афганців, дозволено помолитися рідним за спасіння душ жертв. Щодня показують один і той же підрозділ, що вертається додому, вже на території СРСР показують, і передають, що з Пакистану йдуть каравани зі зброєю. Буде ще тут багато лиха і нам, і афганцям, які вже ніколи не простять того, що там содіяно.
Узяв квиток на Ленінград, провів заняття з літстудійцями.

20.05.1988

Вичитав верстку збірки пісень «Співають, плачуть солов’ї», яку я впорядкував ще торік влітку. Дещо повикидали, скоротили передмову, яка стала післямовою, але добре те, що виходить. Хай молодь співає народні пісні. Правда, планувалось 40 тисяч примірників, а виходить 35 тисяч.

Розказує Добрянський, що Посторонко на пленумі обкому розповідав про довірливу розмову Горбачова з керівниками республік та областей про врегулювання афганської проблеми. Признався Горбачов:
- Я хоч і був у Політбюро, але питання, вводити війська в Афганістан, чи ні, вирішувалося без мене. (Брежнєв, Устинов, Суслов і, мабуть, Андропов схвалили цей божевільний крок.). І ще сказав Горбачов, що загинуло 15 тисяч солдатів і 30 тисяч поранених. Ці цифри, мабуть, дуже занижені військовими обліковцями. І сказав Горбачов, що війну треба закінчувати в Афганістані. Твердомисляча людина Горбачов, а військові обурені його політикою. Гинули не чиновники, а рядові солдати. Високі офіцери й генерали наживалися на війні: контрабанда, високі оклади, рік за три, звання і безвідповідальність, хоч і фронтовики…
 

22.05.1988

Лечу на Ленінград – 1000-ліття впровадження християнства і словесності. І хоч Володимир хрестив Русь у Києві, зробили так, аби Київ був збоку.
Було хмарно. О 4-ій вилетіли з Івано-Франківська і через 2 години приземлилися в Пулковім під Ленінградом. Я тримався своїх, щоб не мати мороки з квитками і посадками. І добре зробив. Уже в аеропорту нас зустріли з мікроавтобусом. Їдучи Радіщевським шляхом «Із Петербурга в Москву», завернули в лісок і перекусили. Погода стояла прекрасна. Влаштували нас у готелі «Садко». Тут ми ще почаювали і пішли спати. Комарі кусали немилосердно і ми не виспалися.

23.05.1988 

Новгород. Свято слов'янської писемності й культури Учора ЯКом прилетіли до Ленінграда: Богдан Михайлюк з редакції, Савченко з міськвиконкому, Іванова з педінституту. Живемо з Михайлюком в одному номері.
Новгород змінився до невпізнання. Я тут утретє (вперше був з нашими літераторами наприкінці шістдесятих, потім у 1972-му і ось знову). Рано-вранці з’явився Юрій Гребенюк з Людмилою Савченко, яка з нами була постійно. Дуже вродлива і мила особа. За сніданком дізналися, що на свято відпустили півмільйона карбованців, а решта грошей з місцевого бюджету.
Багато церков й будинків реставрували й відремонтували, багато вулиць заасфальтували, багато збудували нових будинків. Нам влаштували екскурсії по Ярославовому дворищі, приймали в райкомах і міськкомах, гостили, розказували й слухали нас. Пообіцяли мені, що назвуть вулицю іменем Франка і магазин «Карпати» чи «Галич», бо я їм сказав, що є в нас вулиця Новгородська, ресторан «Ільмень», бар «Садко». Познайомився з ансамблістами козацької пісні з Москви.
 

24.05.1988

Поз’їжджалися! З Москви приїхали Юрій Бондарєв, Сергій Залигін, Петро Проскурін, а з ними Валентин Распутін, Сангі, Юрій Кузнєцов і багато інших. З багатьма я познайомився ближче. Сангі, наприклад, розповів мені, як Чингіз Айтматов створив свою повість «Рудий пес, що біжить берегом моря». Каже, що Айтматов був у нього вдома. На вечорі, де ми читали свої поезії, Сангі запитав людей у залі:
- Скажіть мені, ви хотіли б, аби я знав лише російську мову чи і свою рідну мову нівхів?
А із зали відповіли:
- І свою рідну!
- Ось бачите, а в нас уже не було шкіл і не вивчали мову. Я тоді звернувся до Верховної Ради і ухвалили, аби знову навчали дітей писати і читати рідною мовою.

Цього дня всі ми пішли на відкриття свята слов’янського письма і культури. Прибуло багато духовних осіб. Один полковник цілувався з єпископом й митрополитами, а інший подзвонював медалями, носив портретик найбільшого ката всіх часів і народів Сталіна. Демонстративно носив. Багато було журналістів, операторів, знімали чорноризців. Ректор духовної академії з Кіровоградської області – українець. Він мене познайомив з митрополитом Ленінградським і Новгородським Сергієм та іншими духовними особами.

Усі пішли в Кремль. Там у записах дзвонили дзвони, бо новгородські зняті з дзвіниці. Чув я, як співала капела імені Глінки, церковні хори співали. Ми йшли до пам’ятників і вічного вогню, потім до трибун, де відбулося відкриття свята. Літаки розкидали листівки, і насувалася гроза, але дощ ішов недовго і говорили теж недовго, а потім співали. Приїхав сюди і Кубанський козачий хор з Краснодарського краю. Козаки і козачки співали українські пісні. Ми з Лубківським підійшли і слухали, а потім приєдналися і співали з ними. Оскільки я був у вишиванці, то і мене прийняли за кубанського козака. Ми співали дуже гарно, нас обступили з усіх боків, слухали. Я ще й дзвіночком дзвонив, який нам дали при вході до Кремля.

А потім пішли до нового театру на відкриття свята. Концерт був могутній. Виступали хори, капели, читці, танцюристи, музиканти. З нами був артист Жженов. Там йому вчинили овацію, коли він прочитав два вірші Микола Рубцова, з яким я був добре знайомий, і нині каюся, що крім спогадів, нічого не маю від нього. Згадав, як ми в Москві, коли їхали до Ясної Поляни, я цілу дорогу співав українські пісні, і Микола Рубцов слухав їх задоволено.

Після концерту допізна москвичі пиячили й співали. Я заходив до них, але розмови цікавої не вийшло.

25.05.1988

У будинку політосвіти почалася конференція «Методологічні проблеми розвитку і дослідження слов'янської культури». Назви всі з епітетом «слов’янський», але свято чисто російське. Лишень натяком говорять про Київ, що з Києва пішло все. Російський шовінізм невиліковний.
Відкривав конференцію Євген Чекалін, академік. Сухувато говорив академік Микита Толстой, онук Льва Толстого. Гідно виступав Трубачов. Для себе я відкрив немало цікавого, що стосується назв слов’янських храмів. Такі слова, як церква, хрест наші предки перейняли від германців, а не від греків. Я збагнув у Новгороді, що йде Ренесанс християнства. Йде і торгівля та спекуляція, але йде і оновлення чеснот людських. Це докотиться до нас безперечно.
Після обіду я побував на секції Трубачова, послухав тут кілька доповідей, а потім перейшов у секцію Толстого, де виступив про «Слово о полку». Старий запросив мене і вдруге на трибуну, бо кілька доповідачів не приїхало, а старому було цікаво послухати про карпатські звичаї (він закоханий у них). У його секції кипіли пристрасті щодо розвитку національних мов і культур.

Роман Лубківський перетворився в мандрівну птаху. Зі свята летить до Болгарії. Розказував про свої пригоди з встановленням пам’ятника Шевченкові, про клуб Лева і гризню, яка не припиняється у Львові. Він захищав Калинця у Москві на пленумі, а Ігор Калинець сказав, що йому захисту Лубківського не треба.

26.05.1988

Організували нам поїздку на Валдай з ночівлею в профілакторії. На Валдаї діє будинок відпочинку Політбюро ЦК КПРС. Я скупався, хоч і холодна вода. Сказали мені, що у Валдаї виявлено радіоактивний стронцій. Начебто з ракетної бази потрапив у озера чи із заводів. Зате соловейки тут заливаються, комарня кусає, риба грає. Ночували на базі відпочинку заводу.

27.05.1988

Цього дня приймали нас у міськкомі й міськвиконкомі. Багато цікавого почули. Увечері виступали в будинку культури профспілок. Вів вечір Петро Проскурін. Гарно говорив Залигін, про християнство мовив Распутін, нівх Санчі виступав, і я з ними теж виступав.

28. 05.1988

День міста Новгорода. Ми пішли на Набережну і дивилися театралізовану виставу, яку показували на мості через Волхов. Ішли князі, царі, їхали; пливли по Волхову кораблі, човни (гості-купці, воїни), і аж до революції та війни. Великий дзвін звисав з моста і вздовж перил вітрила з гербами стояли. Листівки летіли з мосту (це революція), була й ця війна. Танцювали по берегах, і мене взяла в танець якась новгородка. Співали хори. Було гарне свято.
А після обіду поїхали ми на передмістя, де музей просто неба. Тут розпочалося велике свято фольклору. Співали веснянок, гралися, хороводи водили, весілля йшло, скоморохи веселили людей, музики грали, хори співали. Мене теж вхопили артисти й довелося гратися з ними, а потім двічі давати інтерв’ю про свято, про звичаї та обряди, про фольклор. Я обходив хати в музеї, обдивився втретє церкви дерев’яні і прийшов до висновку, що в Росії почалося щось значне. Прокидається зі сну бородата Росія, дух її росте, і це не може обминути Україну. Я з великою насолодою подивився і послухав народну драму «Цар Максиміліан». Я багато читав про неї, але це не те, що подивитися на горбку під дерев’яною церквою, де співає хор, а перед хором сидить цар Максиміліан і наказує першому міністру то гробаря привести, щоб поховав богатирів, то сина його привезти з в’язниці й стратити. Близько до вертепу стоїть оця народна драма.
Знову я тут зустрів українців-козаків з Кубані, що співали. І я помагав співати їм. Відбулося закриття свята на естраді. Знову виступ Залигіна, Лубківського, археолога-новгородця. Знову співи, танці і музики. Читали «Слово о полку Ігоревім». Не знаю, який дурень навчив артистів так псувати текст давньої пам’ятки. Вони українську мову калічать страшно.
В Новгороді було дуже багато іноземців: болгари, поляки, чехи і т. д. Я познайомився з Ковачем з Пряшева. Жінка одного з Рокфеллерів викупила в Лондоні дві ікони й подарувала Новгороду (вони тут украдені). А скільки ікон знищено в нас, на Україні? За останні роки поруйновано, попалено, поламано. Оце розказують мені, як галицькі діячі нищили в Старих Скоморохах церкву, як в Сапогові нищили, а люди кидали камінням в міліцію, захищали церкву. Багато різного наслухався я.

30.05.1988

Провів заняття з літстудійцями. Розповів їм про новгородське свято писемності, сказав, що в четвер виходить в ефір радіопередача (читатимуть вони свої вірші). Радіють студенти, велика втіха для них, що звучатимуть їхні твори їхніми голосами.
 

31.05.1988

Газета “Известия” надрукувала фотографії зі свята писемності й культури, де і мене зафіксував фотограф. Телефонував Римарук з Товариства “Україна”, аби я написав книжечку про Західну Україну для українців, які за рубежем. Почався сезон відпусток, і кияни телефонують, щоб влаштувати їх десь у горах. Єфімов просить. Приїхав Коваль з Яремичем із Вікторова. Яремичева донька до педінституту вступає і просить допомогти. Коваль працює вже директором школи в Крилосі. Учора обговорили з ним, як піднімати наш Галич. Поки що він нехай створює клас “Слова о полку” – один відділ у музеї, куди діти приїжджатимуть на урок “Слова”. Передав для “Літературної України” відгук на тези до партконференції, де теж піднімаю це питання. І не тільки історії торкаюся, але й екології та інших проблем.