1.04.1988

Добрянського кличуть до обкому.

Театрали підняли бучу після наших зборів про русифікацію. Іваницький договорився до того, що театр наш має ставити вистави не лише російською, а й англійською. Я кілька разів телефонував керівництву театру від імені англійця, що начебто гостює тут, і питався, коли прем’єра вистави англійською мовою.

Висловив їм подяку від Маргарет Тетчер, прем’єра Англії. Дурні, як чопи. Сприйняли за реального англійця.

2.04.1988

Цілу ніч падав теплий дощ. Від сьогодні ввели картки на цукор. Ходять чутки, що в Києві був страйк. Я гадаю: розпускають такі чутки навмисне. Компрометують політику Горбачова.

Напруга на Кавказі не спадає. Очолює рух вірменський кандидат наук. Вся нація виступила за свою гідність. Це щось глибше, як «Солідарність» польська. Вірмени начебто виступають за розпуск Компартії, яка спровокувала себе в 30-ті й 40-ві репресіями, а пізніше хабарництвом, злодійством, бюрократизмом. Справи серйозні.

х  х х

Вчора у філармонії був вечір гумору. Добрянський відкрив – бліденько виступив. Нестеренко взяв на себе роль ведучого. Це була моя ідея провести такий вечір Чорногуза Олега. Судити його. 

Павло цей хід підказав Нестеренкові-режисеру, але вони погубили все. Вітошинський читав Дудареві гуморески й мої «Файні люди», Дейчаківський читав Стефаника й Руданського. Найкраще виступив новий ансамбль «Верховинці» – Володимир Пірус заспівав мою і Білашеву пісню «Над горою місяць повен».

Ляльковий театр зіграв якусь мініатюру. Дуже примітивна інсценізація за гуморескою Жванецького. Гаврилюк з Калуша читав пародії на Павличка, на Чубач, на мене теж прочитав. Ми були на вечорі всією сім’єю.

х  х х

Вчора Добрянський був у обкомі. Там Борис з Добряком нападали на нього за наші збори й вимагали вибачення й спростування статті у «Комсомольському прапорі». Б’ють на те, що стаття ідеологічно шкідлива. Турелик перелякана. Куравський, П’ятківський і Курищук зайняли нейтральну позицію, але, щоб їх не звинуватили, схиляються до театру. Любимов, Борис – талановиті, але політичні спекулянти.

3.04.1988

Наступає весна. Шуткова неділя. Птаство оживило весь світ. На сонці велика активність. Кажуть, що такої активності не фіксували за 140 років.

Розказують, що в Києві на стіні написали чорною фарбою: «Дядя Миша, тетя Рая, дайте сахара до чая». Боюсь, що існує змова проти Горбачова,  і ним хочуть так же закусити, як Хрущовим.

х  х х

Вчора дивився телепередачу: інтерв’ю Погрібного з Гончарем з нагоди 70-річчя. Молодець Олесь Терентійович. Виступив на захист мови і культури, Ми з Богданом Бойком послали вітальну телеграму Гончареві. Заслужив старий доброго слова.

х  х х

Вчора був звіт Миколи Ковтка з нагоди його 50-річчя. Співав у концерті пісні на мої слова «Треба йти до осені», «Човенце», «Я пригадую верби», а «Любисток» виконав Богдан Юрків з ансамблем. Я Миколу привітав, альбом подарував. Співав Микола класику і сучасні пісні. Має голос і душу полтавець,що виріс у Жабйому і Долині. Тепер чомусь нема таких співаків. На природі колись росли люди, а тепер по норах ростуть.

4.04.1988.     Ніч була безсонна. До 4-ї години я вичитав рукопис «Славетний предок Кобзаря» і сьогодні відіслав один до «Радянського письменника», а другий до журналу «Київ». День дуже теплий. Вчора виграв на лотерею курочку, поки в підвалі, треба відвезти в село.

     Був у Спілці й редакціях. Нам чіпляють усякі ярлики на «ізм» - націоналісти. Галина Турелик пише «від редакції», передає в обком і тікає до Києва. Пробував дещо вверстати в її «від редакції», але боїться. Сумніваюся, що листа з театру надрукують. Було б навіть добре. Це викличе шалений ажіотаж і приверне увагу громадськості. Прогниле болото і жаби! жаби! жаби!

      5.ІУ.1988.       Сонячно. Годуємо курку в підвалі. Їмо салати з кропиви, щоб поновити запаси вітамінів в організмах. Засів знову за «Слово». Маю надію, що воно таки піде в книжці. Півдня просидів у бібліотеці. Перечитав журнал «Огонек» за цей рік. Неможливо всього осягнути, що друкується. Був у музеї. Заніс книжку Арсеничеві про опришків.

     Чорні сили дуже озлоблені на перебудову. Обласні чиновники пророчать, що на партконференції Горбачова знімуть з Генсека. Шиплять, казяться й бісяться. Треба пильнувати, як ніколи, цього чоловіка. На цей раз народ не обхитрити.

     7.ІУ.1988.Благовіщення. Сонце сяє. Вчора з Москви приїхав Володимир Піщулін, мій однополчанин. Він був техніком на ракетній базі, а я – солдатом. Після закінчення Літературного інституту він працював у газеті «Красная звезда» і «На боевом посту», звідки пішов до редакції «Советского воина». Дослужився до полковника, вийшов у відставку, а тепер працює кореспондентом якогось журналу. Ми вчора посиділи з ним у ресторані (він приїхав у відрядження). Після того прийшли до нас додому і ще тут сиділи допізна. Я не виспався.

    8.ІУ.1988.Передав фотографії для Канади, провів заняття з літстудійцями. Каюся, що раніше не взяв цю студію. Молоді люди зразу хапають оте,що їм говориш.

     Деякі літературознавці, як ось Погребенник, Мишанич, ще деякі «діячі» порпаються в рукописах великих і повірили в те, що й вони великі. До сучасних письменників ставлення в них зверхнє. Їх аж дратує те, коли хтось починає поправляти чи уточнювати, вказувати на їхню тугодумність і тупоумність. 

                           Х                      х                       х

     Є магнітні аномалії. Але є такі аномалії, як моя Україна, через яку прокотилося тисячі війн, навколо якої гриміло і гримить, яку топтали і топчуть, убивали й убивають, де відбулася чорнобильська трагедія. Сьогодні зустрічаю працівника військкомату. Каже, що 36 офіцерів посилають у Чорнобиль. А це молоді хлопці. Люди не хочуть туди їхати, шукають будь-якого приводу, аби не бути опроміненим.

  10.ІУ.1988.    Великдень. Дощі, сніги. Дітей, як і щороку, кличуть до школи, щоб не «знищити обрядовість», але народ – повінь. Розказує Добрянський, що в Калуші все місто вийшло святити паски – молоді й старі. Тупоумні чиновники й порожні атеїсти вважають, що народну поезію можна знищити. Та народ не віддає своїх святинь і святощів. Упирається, як тільки може.

                             Х                        х                        х

    У «Літертурній Україні» стаття Раїси Скалій, у якій вона розбомбила підлого Фіалка з кіностудії імені Довженка. Там сильно окопалися сіоністи й шовіністи, і найменший прояв українського духу трактують, як націоналізм.

12.ІУ.1988.      Сьогодні гріє сонце і навіть душно. Закінчив рецензію на рукопис Володимира Качкана. Був у Спілці. Гуляли з Бабієм і Шумейком. Любомир Бабій із Серафинців. Він з усіх, так званих науковців, найбільш підготовлений.

    По телебаченню опівночі перед Великоднем передали церковну відправу за участю патріарха Пимена. Дива! В Сільці відкрили церкву, якої люди добивалися довгі роки, на Великдень відкрили.

    Померла Стефанович, керівник капели бандуристів, моя велика прихильниця. Вона мала рак мозку. Колись я написав про неї та про її капелу для «Прикарпатської правди». Було дуже багато людей на похороні. Їй було 54 роки.

 13.ІУ.1988.          Цьогорічні великодні свята відбулися під знаком відродження обрядовості. Коло церков роїлася молодь і не було нарядів «активістів», що розганяють молодь, яка збирається на гаївки. В Грушці робили хлопці «дзвіниці», а дівчата хороводили навколо церкви. Є і моя краплина в цьому «дозволі». Мої статті, виступи тут і в Києві теж зробили своє. Люди відчули, що перебудова не на словах, а на ділі.

 14.ІУ.1988.       Сьогодні Богдан Шиптур дає свій  творчий звіт у філармонії. Мені там треба сказати слово про нього. Виконуватимуть чотири пісні на мої слова. Їду до Києва на приймальну комісію Спілки письменників.

     Учора передавали мій виступ по телебаченню з приводу перейменувань і перекручень назв населених пунктів. Жаль, що я не подивився. Резонанс у народі добрий. Телефонують і дякують за порушену проблему. Заодно вдарив я, що зникли українські назви населених пунктів.

                                Х                        х                     х

       Готується пленум обкому про освіту. Роблять так, аби ніхто з письменників не виступив на ньому. Порадилися з Добрянським, що треба наполягати, аби дали виступити.

                                Х                          х                      х

      Богдан Шиптур мав у філармонії творчий вечір. Я виступав на ньому. У виступі зачепив чиновників, які викинули прізвище Бажанського з меморіальної таблиці на колишній гімназії, зачепив,що руйнують колишній готель «Брістоль», де помер Січинський, говорив про музичних діячів краю, традиції яких має розвивати Богдан.

      Вітав його і Богдан Янівський зі Львова. В концерті звучали чотири пісні на мої слова. Три я почув, а четверту – ні, бо поїхав на вокзал. Зі мною в вагоні їхав якийсь музикант, що захоплювався моїми книжками й виступами в пресі. Я такі захоплення вислуховую з напругою, неприємно, коли у вічі отак говорять.

      17.ІУ.1988.        З Іваничуком, Керекешем їздили з Ірпеня до Києва дивитися «Листопадову ніч» Юліуша Словацького в постановці Краківського театру. П’єса публіцистична, постановка не сильна. Коли вийшли з театру, зустріли Ступку, що вертався з Івано-Франківська, де була конференція театралів. Казав, що хоче тікати від радіації. Скорик Мирослав, композитор, теж перебирається з Києва до Львова. Ступка мітив до театру Ленінського комсомолу в Москву. Я його вдруге бештав, Іваничук помагав. Ідучи на каву, ми зустріли такого ж ізгоя, що вернувся з Москви, Леся Танюка. Розказував, що його доїдають, але він не здається. Говорив, як негідно поводиться Іваненко з ЦК. Цей Іваненко, виявляється, з Чернігівщини. Був поганим журналістом. За Леся заступається в Москві Лавров, але в міськкомі є якийсь Зауральський, що раніше був у КДБ, і тепер з’їдає Танюка. Називає його ворогом.

      В Києві в агонії Щербицький і його підніжки. За памфлет «Кирильцьо» вигнали з посади редактора «Радянської освіти» Щербатенка. Тепер виганяють з посади Семиволоса, редактора «Молодої гвардії» за те,що надрукував статтю Вернадського «Українське питання і російська дійсність».

                          Х                          х                         х

     Минає рівно 20 років, коли я вперше побачив Ірпінь – місячний семінар молодих поетів і прозаїків. Живі ще Малишко, Смолич, Головко, Кирилюк Євген, Панч – і вся гвардія ведуча. Як тоді гарно було!

     І ось знов у Ірпені, але тепер – радіація. Альтанка в гаю спорохнявіла, дерева й кущі, які так веселили нас, відчужилися. Офіцери ліквідовують чорнобильську біду й харчуються в нашім будинку творчості.

     …Мені було тоді 24 роки. Аж не віриться. Фабрику побудували поруч. І лише Довженкова сосна ще залишилася рости. Крива й похилена сосна.

 18.ІУ.1988.       Понеділок. Почали ми засідати у Спілці. Приймали перших кандидатів. Я підтримую багатьох. Найбільше тішуся, що Косіва прийняли (я виступав за нього), що виконав прохання Петра Палія, що прислужився багатьом. Колись варто написати репортаж з приймальної. Дивні люди. Яка геніальна Ліна Костенко, як поетеса, а яка занудиста, як виступає. Кажуть, що і в Дрозда розвивається шизофренія. Коли Загребельний написав «Південний комфорт», той поніс його роман до прокуратури. Через це Дрозда не пустили до США. Замість нього поїхав Олег Чорногуз. Коли Чорногуз був в Івано-Франківську, то розказував, що подав заяву, аби його звільнили з посади  редактора «Перця». Почалася там гризня між ним і Чепігою. До цього Чорногуза в мене ставлення тепер особливе. Колись я думав, що він справді значимий чоловік, а тепер бачу – дрібненький. Навіть брата на ювілей свій не запросив.

 19.ІУ.1988.    Знову засідали. Щоденно буваю то у видавництві «Радянський письменник, то в академічних інститутах. З Дзюбенко редагував свій нарис про предків Т. Г. Шевченка. Обіцяє дати в збірник, що виходить наступного року. Сюди ж дають уривок з праці Грабовича, з яким я познайомився у Львові на франківському симпозіумі. Тепер я познайомився з його працею про творчість Кобзаря. Принесла книжку Соломія Павличко. Вона переклала її.

      Я був у «Веселці». Заніс рукопис Володимира Качкана з рецензією, яку написав.

 20.ІУ.1988.      З Іваничуком просиджував вечори, слухав його оповідання про батьків, про Коломию, про Львів. Коли ми верталися з театру, Іваничук показав пальцем на ощадкасу й прорік:

    -Отут зберігаються мої мільйони.

    Мільйонів він не мав. За тритомник і нові видання має десятки тисяч, але він ощадливий, не тратить, як ото я.

     Був у журналі «Радянське літературознавство», обіцяють статтю надрукувати у №7 або у №8. Другу статтю заніс до журналу «Література й мова в школі». Тут працює Анатолій Шевченко. Обіцяє надрукувати. Все про «Слово» я понаписував.

 22.ІУ.1988.        Заїхав до Львова. Речі здав до камери, поїхав до «Жовтня». Заплатив друкарці за передрук «Галицької брами». Починають друкувати з шостого номера. Тираж журналу сягнув за 30 тисяч. Вертався додому рахівським поїздом.

   Зі своїми студійцями в педінституті провів заняття. Ростуть, бачу, мої вихованці. З Павлом Добрянським ходили парком і обговорювали наші питання. За час моєї відсутності відбувся суботник: Павло, Бойко, Дорошенко, Галя-бухгалтерка, комунгоспівці впорядкували  двір спілчанський, зробили клумби. Гарно тут тепер.

    Телефонують, щоб приїхав до Монастириська на зустріч. Я відмовився. Коли був у Києві, то забігав до товариства «Україна». Казали, що мандрівка по канадських університетах, куди мав би я летіти, найкраща з усіх. Прекрасно, коби тільки не наклали табу на мою поїздку.

     23.ІУ.1988.        Субота. Дітвора в школі, жінку відіслав до села, щоб помогла веснувати. В Ірпіні я написав два вірші. Треба буде довести їх до пуття. Планують у «Молоді» збірку віршів на 1990-ий рік. У Львові я забігав на фабрику «Атлас». Там без руху в начальника виробничого відділу на полиці лежала моя поетична книжка «Луни». План роблять на романах, а виробництво поетичної книжки складне і неприбуткове. Ось і затримали. Я просив, аби прискорили друк. Обіцяли…

                          Х                        х                       х

    Розказував Реп’ях Станіслав, що на секретаріаті він пропонував мою кандидатуру до комісії по відзначенню ювілею Михайла Коцюбинського, але кияни кричали: «Всюди Пушик та й Пушик!» Коли я дізнався про це, то сказав йому: «Боже, борони!» - і зняв свою кандидатуру.

                          Х                       х                         х

    В «Комсомольському прапорі» Турелик надрукувала лист-протест театру проти наших зборів. Винен залишився журналіст Ганущак Василь. Дала «від редакції», але ніяке. Бідна Галина і бідна її газета. Бідна Україна, але найбідніші області. Ніякої перебудови, тільки божевілля бюрократів, шовіністів, самоїдів, доробкевичів.

 24.ІУ.1988.     Бігав парком. Вербичка з Чернечої гори, яку я посадив біля пам’ятника Т. Шевченкові, розпустила зелені листочки.

     Цього року нікому з письменників, артистів і художників не присудили Ленінську премію. Не присуджено нікому і зі слов’янських народів. Дістає премію Тенгіз Євгенович Абуладзе за «Мольбу», «Древо бажання» і «Покаяння». Борис Олійник премії не одержав. Це вже реалістичний підхід.

25.ІУ.1988.       Продиктував Добрянському виступ, з яким виступатиме на Пленумі про освіту. В журналі «Жовтень» надрукували виклад звіту про наші збори. Це дуже підбадьорило Павла. Бо ж після розмов у обкомі, після колективного листа до «Комсомольського прапора» вийшов ще й «Жовтень». Разом з тим «Культура і життя» вдарила по запорізькому театру, де також вирішили русифікуватися. Ситуація дивна й не на користь шовіністам. Ми вирішили не відступати, а боротися за українську мову до кінця.

     Стебельська приїхала зі Львова. Там «Клуб Лева» провів гаївки в Шевченківському гаї. Падав сніг на Великдень, але молодь валила на свято. Співали гаївок, веселилися, гралися на самий Великдень. Розмножили запрошення з гаївками, продавали малюнки у «Фонд Дністра». Заворушився Львів – теперішня духовна столиця України.

Київ не такий. Київ розгублений і пригноблений радіацією, страхом, невизначеністю, а Львів дає тим часом великий імпульс. Якщо збирають кошти на впорядкування Дністра, то чом би й нам не зібрати на впорядкування озера. Треба обов’язково підкинути ідею, бо деякі чиновники хочуть засипати озеро. Треба нам створити клуб Каменяра.

                             Х                         х                           х

    Був у редакціях. Там переляк. Гордієнкові, редакторові газети «Вперед», нагоріло за матеріал Ігоря Коваля про мене і за вірш-присвяту Пушику, в якому йдеться «про собак, які руйнують церкви». Черкасова казилася. Тепер бачу, що стала вона  інструктором міськвиконкому. Очевидно, що готують її на місце Савченко. Мафія діє. Боюсь, що вона пролізе і на місце Лихачової. Каже Гордієнко, що від читачів нема відбою. Все приходять і просять, щоб дістати вірш про Пушика, який під псевдонімом написав і надрукував Дем’янюк, працівник газети.

 26.ІУ.1988.    Учора телефонував Харченкові, як звелів Галсуян перед моєю поїздкою до Києва. Переплутали «бідні» час моєї поїздки до Канади. Гадали, що в травні, як і планувалося, а перенесли на осінь. Мали мене вчити пильності, мабуть, а я гадав, що буде розпинання за виступи. Розмова не відбулася. Зрозуміло, що проти мене змова чорних сил. 

  27.ІУ.1988.     Леся захворіла і не йде до школи. Я гадав, що гірчичники з масажами допоможуть, та доведеться кликати лікарку. Ще працюю над виступом Добрянського, а взамін маю подільську народну пісню, яку він мені наспівав. Не розумію, що діється з Галиною Турелик. Після статті Ганущака про наші збори вона уникає зустрічі. Дала протестуючого листа з театру з ніяким коментарем. А я переслав ту газету в «Жовтень»-журнал, і там надрукували виклад. В театрі знову зчинився рейвах. Вчора мене викликав Федорчук Ярослав Петрович, перший міськкому. Ситуація в нього критична. Перший обкому з’їдає його. Просить підтримати його в пресі. Готує  Посторонко когось іншого на Федорчукове місце.

                            Х                      х                        хт

     Приїжджав сьогодні Мирослав Іванів зі Львова, привіз мені пісню, що написав на мої слова. Шуневич з львівської «Ватри» співає її. Він закінчив наше музучилище й консерваторію львівську.

     Телефонував старий Юрій Крих. Хоче, аби я написав про нього нарис. Старий мав колись скрипку  Страдіварі (коли Західну Україну приєднали до СРСР Калінін вручив йому цей інструмент на деякий час. Вибухнула війна, і старий переховував скрипку, аби німці не забрали. По війні повернув скрипку).

 28.ІУ.1988.         О 8-ій виступав на хімзаводі. Це вже Дорошенко, як організатор бюро пропаганди художньої літератури, впряг мене в роботу. Син Добрянського привіз свого сина. Парадокс віку: онук розмовляє російською, не знаючи рідної (живуть у Криму), Павло-дідусь нині виступає на обласному партактиві на захист української мови. Я йому підготував добрий виступ. З Києва приїхав Масол, теперішній Голова Ради Міністрів, і є нагода підняти ряд проблем на республіканському рівні.

     Добрянський учора ходив на «Ярошів вечір». Він начебто приурочив до 250-річчя Довбушевого руху в рамках творчої інтелігенції, але фактично поставив уривок зі своєї драматичної поеми, і сам читав свої вірші. Мені він запропонував прочитати «Голови». Я спитав, чому тільки один вірш. Він сказав, що треба програму надати, хоч ніхто програми такої не вимагає. Не пішов я на той вечір. Добрянський був і сказав:

-      Самореклама Яроша.

    Коли потрібна була квартира, то підлизувався до мене, просив підтримки, а тепер холодом дихає.

     29.ІУ.1988.            Я дуже погано спав. Вигорів через виступ Добрянського на пленумі обкому. Продиктував, потім ще двічі правив, секретарі обкому вмовляли Добрянського не виступати, але Павло наполіг. Посторонко про освіту доповідав російською. Сухо, нікчемно, загально. Такі ж були виступи комсомолят, полковників, робітників. І ось наприкінці надали слово Добрянському. І пішов Павло говорити про печерних людей і про тих, що душі свої полишали ще по печерах. Питався, де і яка нація цивілізована ставить питання, вивчати рідну мову, чи ні? Громив інститути, культурні установи і чинуш за нищення мови і культури. Павло виступав 15 хвилин у великій напрузі. Риб’ячі очі світили з президії. Та ось зала вибухнула овацією, і тоді надали слово Голові Ради Міністрів Масолу. І він після виступу Добрянського заговорив українською.

     Виступ Добрянського був вибухом бомби. Я всю ніч не спав, бо ввечері ходили з Павлом, обговорювали. Для нікого не секрет, що Пушик написав цей маніфест, з яким виступав Павло.

                          Х                       х                      х

     Виникають Товариства шанувальників української мови. Виникло таке товариство у Вищому технічному училищі імені Баумана в Москві, хоч і чинили опір. Добрянський учора з трибуни теж говорив, що треба вводити поліпшення вивчення української мови в російських школах, що треба створювати Товариства української мови і т. д.

  30.ІУ.1988.      Починають цвісти дерева, прапори на вулицях, і Посторонко, перший секретар, все когось зустрічає або проводжає коло білого будинку на Шевченківській, і в газетах гострі публікації, але не в Україні так пишуть, у Москві. На Україні сидить держиморда-регулятор і не пускає свіжої думки. Цьому Володьці дні вже злічені. Зустрічаю Зеляка, проректора медінституту, каже, що Добрянський гостро виступив на партактиві, але Левенко, головний чекіст області, все те записував. Я кажу йому: «Писалося на магнітофон, то ж навіщо було до книжечки записувати?»  Лякаються свіжої думки.

                              Х                      х                      х

      Учора я виступав на зустрічі із статистиками області. Богдан Українчук, мій одногрупник по технікуму, тепер працює в статуправлінні. І його попросили, аби організував зустріч зі мною. Довелося виступати перед великою аудиторією. Закінчив виступ, а люди не розходилися, і я змушений був ще читати поезії, говорити про боротьбу за нове, за рідну мову, за культуру, за гідність.

                                 Х                      х                   х

   Запрошували мене до Вербівки на відкриття будинку культури. Хотілося поїхати в те бойківське село біля Перегінська, але не поїхав, бо писалося мені.

 Всі республіканські газети широко дали звіти з партактиву області, бо ж брав участь Голова Ради Міністрів Віталій Масол (йому 55 років, кандидат технічних наук). Я дуже тішуся, що вмовив Павла добитися виступу, що вдалося мені належно зробити йому виступ, що був Масол. Хай молодий прем’єр України знає думку народу, думку письменників – совісті народу. З другого боку, ми сильно вдарили по обласних чинушах. Масол і словом не заїкнувся, що у виступі щось не так, а навпаки, підтримав.

Архів