02.02.1988

Учора був прекрасний зимовий день. Вітри вщухли, небо вичистилося, і сонце сяяло над білими кучугурами. Я передав до Львова, у «Жовтень», купу фотографій для ілюстрації «Галицької брами», був у Спілці, в педінституті, в школі. Почав Тарас зразково вчитися, але старання вистачає не надовго. Мушу постійно його контролювати. Недурний хлопець, має прекрасну пам'ять, вірш вчить за кілька хвилин, але, як і кожний хлопець, має свої «мухи». Закінчує восьмий клас, і мушу насісти на нього, аби працював так, як треба працювати завжди.

х х х

Борис Микитович Харчук, якого знав я добре, помер на 57-ому році життя. Помер, розказує Добрянський, від інфаркту, коли їхав з Прибалтики. І цього з’їли. Пригадую статтю Ярмиша, що тепер редактор «Радуги». Як він при Маланчукові топтав цього письменника!
А Виноградський друкував це. Добивали і Тютюнника, і Харчука, і мене товкли тоді. І чи настане день розплати?

х х х

Дочитав «Діти Арбата» Рибакова і першу подачу «Третьої роти» Сосюри. Десятки статей, оповідань – все переварити важко. ХХ століття і 2-ге тисячоліття підводить риску і виводить баланс між активом і пасивом.

03.02.1988

Телефонували з Києва, що передача моя вийде 13 лютого. Хотіли взяти інтерв’ю для тижневика «Говорить і показує Київ», але мене не було – говорили з Тарасом.
Вдосвіта бігав до матері в лікарню. Температура вже майже нормальна, але ще колотимуть. Могла мати померти через лікарів, якби я вчасно не кинувся рятувати.
Мало пишу, але політично росту не днями, а годинами. Страшенно багато читаю. Дав завдання Арсеничу скласти списки тих літераторів, яких треба реабілітувати. Добре було б, якби Дучимінську поновили в Спілці. Влітку буде їй 105 років.

Арсенич склав текст листа про відкриття Шевченкового музею в колишньому товаристві «Сокіл» коло нового обкому, де тепер «Авангард». До першої світової війни тут стояло погруддя Т. Г. Шевченка, але російські солдати-шовіністи розбили цей бюст. Петро Арсенич дуже неграмотний, робить помилки граматичні, і я сьогодні вичитав оті його листи, поправив помилки і підписав клопотання. Листа цього інші бояться підписувати. Нікудишня в нас інтелігенція.

х х х

Зустрічаю сьогодні Гуменного і Чернявського, і розказують вони, що в театрі підслухали розмову одну: Пушикові ходу не давати, не популяризувати і т. д. Не хотіли сказати, хто це давав таку установку: Лихачова? Токаренко? Шукайло? Дізнаюсь.

Відчуваю, як загарчать нині вони, прочитавши реагування Міністерства внутрішніх справ УРСР. Генерал-майора Старовецького, який мешкав по сусідству з нами, знято з посади начальника Одеського управління внутрішніх справ, і ще кількох знято. Виїхала група з Москви шукати тих, що били начальника слідчого відділу.

Парткомісія союзна вже покарала багатьох. Тепер справи підуть далі. Цікаво, як Боровик вертить хвостом у Києві, ставши там головним політиком Міністерства. В Україні незабаром буде велике чистилище, коли піде з посади Щербицький. Прогнило все наскрізь. Особливо при Брежнєві, коли за будь-яке слово могли кинути за грати, вбити, втопити, повісити. «Тобі радянська влада не подобається?», «Ти що? Проти радянської влади?» - ось головні звинувачення, які висували тоді. Нині паскуди злодійкуваті причаїлися. Але якби вони з’їли Горбачова, то нами були би заповнені всі тюрми.

04.02.1988

Відлига. Сонце сяє і капає з дахів. Зиму цьогорічну вовки з’їли.

Учора передали по телебаченню указ, що на 40% обрізують кількість службових машин, які на державному бюджеті, й на 20% тих, що на місцевому. Дуже мудрий указ. Тепер багатьом начальничкам доведеться пішечки ходити, як і їхнім жіночкам та діточкам. Третина чиновників буде змушена приземлитися.

Ура! Ура! Прикро, що аж влітку. Треба би швидше! А скільки то бензину державного йшло в приватні машини! Скаженіють і божеволіють учорашні всевладні. Багажники були забиті продуктами. І сам вертався ситенький і п’яненький, і додому віз у машині. Першого липня почнеться велика чистка-скорочення. Багатьом чорним полковникам скажуть посунутися, бо скорочення йде.

05.02.1988

Опівніч. Серце болить. Не спиться. За мною постійно слідкують з КДБ. Що я винен? Те, що виконую ухвалу з’їзду письменників і виступаю на захист рідної мови і культури? Невже ідеологи наші не розуміють, що в цій обстановці міжнародній треба гуртуватися слов’янству, всім народам, аби вижити. На сьогодні не головні національні питання, але екологічні, але без поваги до самого себе, без любові до джерельця, садка, ліска, поля нема любові до землі. З природою щось робиться страшне.

Я боюся, що вороги перебудови беруть на облік кожного, хто підтримує політику Горбачова. Боюсь, що може повторитися 1937-ий рік. Треба бути пильними. Провінція страшна і дика. Можуть тобі пришити націоналізм, антирадянщину і що завгодно, бо ти говориш правду.

х х х
Про мене і далі поширюють різні чутки. В Тисмениці йдуть плітки, що мені відрубали руку. Але найбільше мене вбиває інше: шушукання, що мною цікавляться кадебісти. Хай цікавляться, чорт з ними! Така вже доля українського письменника. Я, може, в чомусь і помиляюсь. Але ж письменник має право на помилку. Він – першопроходець, а це так нелегко. Письменник – совість народу, то невже хтось думає, що совість може мати якусь норму, як ковбаса. Пайки совісті не видають нікому. Совість або є, або її нема.

Після оцих страшних борінь я щось напишу, або не напишу нічого. Тривожна птаха не співає. Треба якогось просвітлення на душі.

х х х

У молодості мені було значно легше, ніж тепер. Тоді я навіть на Маланчука свистав, що бив мене. А тепер важче на душі й на серці, все болить. Чого то світ такий? Чого? Невже люди дістають насолоду від того, що вбивають поетів? Можливо!

На мене мають лють,
І бруд на мене ллють.
Мене постійно б’ють,
Мене колись уб’ють.

Та я іще живий,
І пісня ще жива.
Співаймо, світе мій, -
Є музика й слова.

Не буде вже мене,
Та буде пісні лет.
Хтось, може, спом’яне,
Що жив такий поет.

07.02.1988

Неділя. У парку сьогодні свято «Прикарпатської зими». Зима ця дуже тепла, а тому можна сподіватися раннього цвітіння дерев. Десь у квітні зацвітуть сливи й черешні. Може сніг упасти на цвіт, бо бруньки готові ось-ось розпукнутися – зима підготувала їх до раннього цвітіння.

Гомонять у місті, що чорнобильський саркофаг у багатьох місцях потріскав. Очевидно, що через ці щілини виходить радіація. Ми сидимо на бомбі сповільненої дії.

08.02.1988

Добрянський був. Готуємо збори письменників, обговорювали доповідь. Розказував, що сильно виступали в медучилищі на захист рідної мови. Потім поїхали на м’ясокомбінат. Телефонує:

-Что такое?
- Да вот поетов на бойню привезли.
- Не понимаю!
- Что не понимаешь? Я тебе русским язьіком говорю: поетов на бойню привезли.

І вийшов зустрічати Добрянського і Рабенчука головний різник. Руки по лікті в крові, халат в крові. Добрянський назад, назад, назад.
-То не я! То він поет, - показує на Рабенчука.
А різник:
-Ні, не він! Ви – вища середня вгодованість.
…І почався виступ і сміх.

9.02.1988

Вівторок. Захмарилося. Трохи заспокоїлось серце. Сьогодні оповіщено про заяву Горбачова про вивід радянських військ з Афганістану. Почнуть виводити з 15 травня 1988 року. Це дуже добре. Вулиць у селах не вистачає називати іменами полеглих інтернаціоналістів.

10.02.1988

Тумани, сирість, сніг зникає. Зібрались їхати до Городенки Добрянський, Бойко, Ярош і я. Машини довго не було, а тут зателефонував жінчин брат Федір, що дістає машину «Москвич» по черзі, та його викреслили зі списку, бо припиняється випуск «Москвичів», двигуни яких працюють на 76-ому бензині.

Попереднього разу йому давали, але на 93-му бензині, він не взяв. Тож і сказали, що черга втрачена – починай спочатку. Ось і довелося мені втрутитися, бо за законом той, хто купує, має право двічі відмовлятися. Але цього не дотримуються. Тут процвітає спекуляція і хабарництво. Я поїхав на станцію технічного догляду, зайшов до головного інженера Стіни, і диво-дивнеє, назвавши своє прізвище, я Стіну «пробив». Стіна написав резолюцію, за рахунок резерву виділити Боговичу машину. Федір дуже зрадів. А ми поїхали до Городенки.

Зустрічалися із вчителями і школярами. Районний будинок був переповнений. Приймали нас чудово: горілку тепер подають у збанку для компоту. Цей струс позитивно вплинув на моє серце і на серце Павла Добрянського.

Вчора він посварився з Шукайло та з іншими чиновниками. Вони вирішили зробити так, аби свято Т. Г. Шевченка відзначати у заводських клубах радіозаводу й «Позитрону», але щоб не було загальноміського вечора. Ми боремось за театр. Не виходить! Сьогодні порадилися з Павлом і вийшли на обком партії. Куравський і в кут, і в двері, але не мав де дітися. Трошечки змінилася ситуація, але ще доведеться боротися.

12.02.1988

Заходив до «Прикарпатської правди», де лежить півроку уривок з роману. Ніякі люди, «на ніщо» перейшла газета. Бояться, дуже бояться. Мене давненько не запрошують на зустрічі з активом області (після моїх гострих виступів) – тепер там Галина Турелик і Неоніла Стефурак виступають «так, как нада». Цікаво, що й Добрянського і Бойка не кличуть теж.

13.02.1988

Учора «Известия» надрукували статтю Цикори про те, що відкрито вільний доступ до праць академіка-історика Грушевського. Ще недавно за Грушевського, коли ти читав, давали по 25, 15, 10 років, а при Брежнєві 3 -7. Тисячі людей постраждало і ось… Грушевський реабілітований… Вірю, що й буде виданий.

х х х
Були письменницькі збори. Ми з Добрянським домовилися дати бій в області такий, як на з’їзді й на пленумах наших у Києві. Позапрошували з культури, театрів, комсомолу, освіти, був з обкому Куравський.

Говорили про стан з вивченням рідної мови, про повагу, про культуру, екологію, піднімаємо, щоб відновити Коломийський театр і створити журнал «Карпати». Куравський доповів, що єдина з пропозицій моїх на зустрічі з членами бюро обкому виконана – творча інтелігенція матиме пайки, з іншим важче.
Але, як би там не було, ми добиваємось великих перемог. Учорашні принишкли. Правда, дехто й шкодить.

Куравський сьогодні мене критикував за те, що я Савченко у виступі назвав «цьоцею-дрибцею, якій давно пора на пенсію», а про Токаренка сказав, що йому не культурою керувати, а бути офіціантом у ресторані. Погрожував, що можуть мене до суду подати за образу гонору.

14.02.1988

Учора вийшла в ефір моя телепередача «Від першої особи» і тривала цілу годину. Після того мій телефон був червоний від дзвінків. Телефонували з Києва Миколайчук Марія – Іванова жінка, Зінкевич-співак, Мирослав Скочиляс зі Львова, Олена Скунць з Ужгорода, Лупій Олесь з Києва і безперервно дзвонили з міста. Всім дуже сподобалась моя передача, хоч її трохи обрізали. Відчуваю, як кипів Посторонко (перший секретар), коли я говорив про Калуш, про Дністер отруєний, як інші кипіли, коли я за мову й пісню говорив. Дали вірш «Виставка собак», вірш про Івасюка і багато інших творів. Добрянський мені не телефонував і не привітав. Бойко Богдан привітав, і ми ходили з ним до опівночі. Десятки привітань над озером, телефонують і вранці.
х х х

Кілька днів тому телефонував один Лупій з Одеси, а вчора – Олесь Лупій з Києва. Дякують, що після мого виступу на Пленумі, замість трьох копій рідною мовою надрукували 50 українських копій «Князя Данила Галицького».

х х х
Проходу не дають. Усі вражені телепередачею. Навіть Постронко перестрів мене і зупинив:
– А… дивився, - проковтнув критику за Калуш і похвалив. – Гарна передача. Сім’єю дивилися всі.

Ми стояли, а люди підходили вітатися. І було мені незручно, що Посторонка, першого секретаря обкому, не знають, а мене всі знають, вітають. Я вже тактовно знайомив: «Оцей чоловік – перший секретар». Бачу, що така передача зробила більше, ніж тисячі звичайних виступів.

Дружина бігала до моєї матері в лікарню, і мати розказувала, що там розбилися на дві групи. Одні вболівали за мене під час передачі, другі бурчали: «Опять об украинской культуре и язьіке», треті демонстративно ходили по коридору, аж медсестра влетіла до ординаторської, куди набилося повно хворих дивитися передачу, і почала кричати: «Хто вас сюди пустив?». Але черговий лікар сказав: «Ідіть і робіть свою роботу! Хай дивляться!»

Мати моя говорить:
- Не треба йому було так гостро! То Гітлер так робив. Коли прийшли німці, то дали людям свободу, аби видіти, хто чим дихає, а потім похапали й повбивали весь цвіт. Так і тепер може бути…

х х х

Телефонують. Якийсь з Моринець напрошується, щоб мене побачити. Лишень глянути, але в мене в хаті. Слідом інший дзвінок. І російською:
- Это зоопарк?
Я здогадався, що цьому не сподобався вірш «Виставка собак», який я читав у передачі.
- Похоронне бюро, - кажу.
- А почему уши торчат с трубки? – і поклав трубку.

х х х
У наш час знаменитим можна стати через п’ять хвилин. І все це завдяки телебаченню. Сьогодні телефонував онук Василя Стефаника зі Львова і ще багато телефонували, окрім літераторів, журналістів, акторів. Творча братія мовчить, немовби заціпило їм. Заздросте, заздросте, невже ти і наді мною отак запануєш?!

16.02.1988

Бігаю до матері, ношу домашні обіди. Вона дуже любить борщ, який варить моя жінка, її невістка.

Почалося переселення нашої Спілки. Добрянський, здається, знову поїхав на виступи з Рабенчуком, а я мушу складати різні списки – собі на голову виступив на зустрічі з членами бюро обкому, щоб нам давали пайки, і справа зрушилася, хоч Добрянський за тими пайками бігав, та не зміг пробити, а мені вдалося.

Після телепередачі переполох у Калуші. Прискорено будують очисні споруди – сказав мені завпропагандою міськкому. Це дуже добре.

х х х

Сьогодні одна жінка прибігла до моєї на роботу й сказала, що за мною пильно слідкує ОБХС. Виходить, що мене хочуть скомпрометувати, і можна сподіватися будь-якої провокації. А я, дурень, гадав, що то з КДБ ходять за мною. Я обов’язково про це говоритиму із секретарем обкому. Моя телепередача викликала співчуття людей, і вони прибігають, кажуть, що вариться довкола мене.

Сьогодні якась провокаторка підколювалася до моєї жінки, випитувала, де вона купила пальто, і чи не дістала би для її доньки, бо вона її віддала заміж і нічого не дала, а тепер готова переплатити, аби купити таке пальто. Як примітивно діють агенти ОБХС! Але все це дуже насторожує. Навколо мене розіклали «ловушки», аби скомпрометувати. Постараємось якось перетерпіти і це. Прикро, що не пишеться, коли на душі неспокійно.

17.02.1988

Сьогодні мені багато що прояснилося. Потелефонував мені Новицький Євген Антонович, другий секретар обкому. Критика моя не була марною, що він обюрократився. Вирішив зі мною погомоніти. Виявилося… Мене хочуть послати в США або до Канади. Виходить, що не без участі Павличка, Бровченка – поїду. Ось чому я був під пильним оком спецслужб. Нарешті я почув з уст Новицького, що мене в Канаді й США добре знають в прогресивних колах, і я повинен поїхати в серпні або вересні. Я, звичайно, перебуваючи в Новицького, зробив усе, аби якнайбільше забити цвяхів і добитися корисного і потрібного:

• Найперше запропонував, аби художній музей не переводити з катедрального костьолу в костьоли коло Горького, а будувати універмаг новий. Цей універмаг, що є, використати під дитячий світ, а дитячий світ віддати під художній музей. Зійшлися й на тому, щоб відремонтувати краєзнавчий музей.
• Я добився також, щоб поновили в партії Миколу Яновського і Василя Добрянського; говорив про архітектора Дяківа і Гуменного. Сказав, що якщо їх не реабілітують, то через півстоліття про Новицького й Посторонка писатимуть, як про ретроградів, душителів талантів і чинуш.
• Громадський і Федорчук (перший міськкому) пруть на те, аби створити письменницьку парторганізацію. Я категорично відмовився бути секретарем і сказав, що хочемо і надалі бути при редакції «Прикарпатської правди». Розмовлятимуть ще з Добрянським.
• Телефонні діячі не хочуть підключити наш старий телефон у нове приміщення. Новицький дав розпорядження підключити той телефон.
• Говорили про відновлення Коломийського театру на самоокупності.
• Я обурювався, що Токаренко став начальником управління культури.
• Говорили про пам’ятник Франкові. Я просив підігнати Київ.
• Зачепили багато питань… Проговорили півтори години.

х х х
Михайлові Сливоцькому написав відгук для присвоєння йому звання доцента. Говорив з Новицьким, аби підтримав його перед всесоюзним Міністерством.

18.02.1988

Виспався. Заспокоїлося серце. О 6-ій оббіг озеро, зробив зарядку. В Москві відбувається Пленув ЦК КПРС про середню і вищу освіту. Щербицькому напередодні дали орден Леніна.

Вчора написав мені Олесь Гончар. Дивився з родиною мій виступ по телебаченню. Старий став дуже сентиментальним, бо виспівав мені таку похвалу, що аж незручно. Передача його дуже розхвилювала.

Написала Колос Лариса, прислала запрошення з кіностудії Довженка. Зробили мене членом Ради з питань розвитку українського національного кіномистецтва. Запрошують 22 лютого прибути на кіностудію.

19.02.1988

Я почував себе кепсько. Все одно провів заняття з літстудійцями в педінституті. Після мого виступу по телебаченню до нас в студію почали ходити студенти з медучилища, заочники. Вчора було до двадцяти студійців. Я запросив Юрка Андруховича на зустріч. Спочатку ми обговорювали новачків, а потім слухали Андруховича.

Прочитав збірку Марії Корпанючки «Говоряща глина». Вийшла книжка Івана Малковича, яку принесла мені його сестра Людмила. Вона ходить на студію.

Йде потужна хвиля молодих поетів, а прозаїків поки що не видко.

Неборак, Олекса Ірванець і Юрій Андрухович створили свою неформальну групу «БУ – БА – БУ» (бурлеск, балаган, буфонада). Зрозуміло, що це жарт.

Вірш «Пан Базьо» написали всі троє.

20.02.1988

Субота.

Уночі падав сніг. О шостій пішов у чергу, щоб купити масла (бо продають лише по суботах і дуже великі черги). Потім підійшла жінка з Тарасом, аби купити більше масла, бо в одні руки відпускають тільки одну пачку, а на тиждень не вистачає. Леся хворіє.

Я перечитав матеріали Пленуму ЦК КРПС про освіту. Йде війна на верхах. Дуже багато противників перебудови, які мріють про реставрацію старого. А тим часом самосвідомість людей зростає.

В книготорзі, де працює моя дружина, відбулися збори, на яких виступав боязливий Микола Семчук, директор, на захист української мови. Колишній обкомівець дістав відвагу.

Після моєї критики по телебаченню, що Ротару не співає українських пісень, учора дали цілу передачу по радіо: «Софія Ротару співає українські пісні».

х х х

Тисменицька газета (районна) надрукувала статтю про мою телепередачу і два вірші «Пам’яті друга» (Івасюкові) та «Виставка собак», які я читав з телеекрану тиждень тому. На ці вірші багато заявок і я, нарешті, надрукував, хоч раніше не хотіли їх брати ніде.

Був у мене Василь Їжак. Гуляли. Скаржиться на високий тиск. З молодою в нього, мабуть, наступило охолодження. Йому ж 57 років…

24.02.1988

В обкомі профспілки привітали мене з Днем Армії і вручили книжки й букетик підсніжників. Весна!

Передали по радіо повідомлення про міжнаціональні зіткнення між вірменами й азербайджанцями-турками. Національне питання виплило в країні на перше місце.

Між Горбачовим і Лигачовим миру нема. Деякі злостивці по місту розповсюджують, що Горбачову залишилось керувати один місяць. Він має дуже багато ворогів серед тих катів, що нищили народи.

х х х

Телефонував Анатолій Таран, що 15 березня 1988 року у Спілці письменників відбудеться мій вечір: «Слово о полку Ігоревім» - міфи, фольклор, література». Відкриє його Павло Мовчан… Поїду! Я дуже люблю народження весни – березіль. І цей весняний вечір, після зимового по телебаченню, мав би мені вдатися. Маю надію, що літня зустріч буде в Канаді або США, якщо вже в обкомі сказали готуватися.

25.02.1988

Написав лютого листа до видавництва «Карпати» з приводу виходу книжок «Брати Галичі» й «Два Галича». Що тільки не зробили з моєю статтею історичною в цих видавництвах!

Виступав перед студентами медичного інституту, провів заняття літстудії в педінституті. Тепер не можна мовчати – народ молодий пробуджується. Я його давно вже буджу, але тепер молодь п’є слова, коли виступаєш. І тішуся тим, що літстудійці робляться активними, починають сперечатися, починають збирати фольклор і краще пишуть, більше читають потрібного… Вчора я їм прочитав лекцію з майстерності, обговорили вірші Людмили Малкович (вона перевелася з Київського інституту імені Горького), а тоді я запропонував читати вірші улюблених поетів. Читали Шевченка, Богдана-Ігоря Антонича і Павличків найновіший вірш про те, що не встав раб на Шевченківськім вечорі під час виконання «Заповіту», прочитали.

26.02.1988

У «Литературной газете» чудовий нарис Федора Бурлацького про Хрущова. Скільки нового й невідомого! З якою симпатією написано! Горбачов навчався в МДУ разом з дочкою і зятем Хрущова. Це зіграло неабияку роль для реабілітації «козака». Правда, стаття так написана, щоб дати урок оточенню Горбачова: «Дивіться пильно, бо один уже поплатився», і дивіться, що натворили сталіністи з Брежнєвим, коли з’їли Хрущова.

х х х

Після моєї сварки з міськими діячами і розмови з Новицьким Євгеном Антоновичем, другим обкому, вчора позадкували шовіністи. Дають театр для святкування Шевченківського вечора. Добрянський ходив на нараду, хотіли натиснути на нього, та Павло – молодець, сказав: «Ідіть письменникам скажіть, аби не святкували Кобзаря в театрі. Я виконую їхню волю. Було прийти на збори й послухати, як вони нарікали на вас». Нарешті організацію ми вивели на той щабель, коли з нами рахуються.

х х х

Я і не знав, що днями на 94-му році помер Сергій Аврамович Верхратський. Зробили операцію на аденому і через два-три тижні не стало товариша колишнього Міністра Української Народної Республіки, особистого лікаря Грушевського, Петлюри, Винниченка. Дочекався реабілітації Грушевського й Винниченка і помер. Майже століття протекло через його тіло…

х х х

Цілий день забрала підготовка до Шевченківського вечора. Вирішували, хто платитиме за театр, за афіші, за запрошення. Посварився з діячами від культури на тій нараді, з Добрянським ходили до художників домовлятися, щоб зробили запрошення, потім до друкарні. Обіцяють зробити запрошення і афіші.

27.02.1988

«Комсомольський прапор» дав великий звіт Василя Ганущака із зборів наших. Дивуюся, що Леонід Гах надрукував. Турелик була б не дала. Де ж це вона поділася, що Гах підписує газету?

28.ІІ.1988

Учора боліла мене голова, і я не працював, а перебирав свої папери в кабінеті, і пішов до редакції – почали друкувати уривок з «Галицької брами». Бачу, що Галюк уже засох і хоче тікати на пенсію.

Цікаво, що відкрився новий кооператив. Редакція дала оголошення, але друкарка в номері телефону переплутала цифри (замість 5 надрукувала 3). То був телефон якогось фронтовика. Люди почали телефонувати. А стара тоді до редакції кинулась:
- Бандеровци проклятьіе, ето вьі специально!

Галюк відповідав тактовно. Тоді вона почала телефонувати Бондаренкові. Той сидів синій. Я цим ходом скористаюся і дам оголошення, що Добрянський відкрив кооператив з виготовлення жіночих бюстгалтерів. Оцим підколю Павла…

х х х

Якась напруга… Події в Азербайджані (сутички між вірменами і азербайджанцями) набрали катастрофічних розмірів, якщо вже Горбачов звернувся до народів з посланням. І закрадається думка, що чорні сили навмисне організовують це. Торік була серія диверсій: залізниця, море, пожежі, забруднення і т. д. Цього року почалися демонстрації й сутички, аби скомпрометувати політику Горбачова. Погіршилося постачання в багатьох містах. Треба бути дуже пильному.

х х х

Стаття про наші збори в «Комсомольському прапорі», де піддано різкій критиці політику зневаги до української мови в нашому театрі, викликала бурю в цьому осиному гнізді. Зустрів нас з Павлом Гурін і цокотів, що і нам ще нагорить за це. Шиплять… Як змії свищуть, але й шипіння не лякає, бо змія все ж таки боїться людини. Правда, серед змій треба поводитись обережно.

29.ІІ.1988

Понеділок.

Закінчується зима. Майже не спав. Тарасів учитель фізики збагнув, що коли підловить Тараса на завданні, то матиме нагоду прийти до нас, і я за нього напишу статтю. І ось вчора вже прибіг, що Тарас не дописав класну роботу. Відібрав у нього зошит і примчав. Я злість зігнав на Тарасові. А тоді пірвала мене злість на цього Колибаб’юка. Якби я не знав, який він грамотний, якби не читав його нотатки, то, може, й змовчав би. Я Колибаб’юку всипав теж учора, відкрив двері і спровадив його. А сам вже спати не міг, бо дуже рознервувався. Близько першої почав засинати і тут розбудив телефон. Арсенич має дивну звичку, вже вдруге телефонує опівночі. Це вже мене взагалі вивело з рівноваги. Каже, що запрацювався і не звернув увагу, що вже пізно. Артист та й годі. Каже, що у Львові хочуть провести конференцію про Галицько-Волинське князівство; запрошують й мене виступити на ній. Нібито Арсенич не міг мені це сказати сьогодні. І ніченька пропала.