22 липня 2018 р.     

…Я не можу знайти причини, чому й за що вдарила доля мене на такий тривалий час.

Здавалося б, що успіх за успіхом, що і родині, і друзям, і чужим людям робив добре, але тяжка заздрість людська впала на мене. Поховали матір, поховали двох братів і сестер, а перед ними батька шваґра Василя, пізніше шваґра Богдана Гойсана…

Хай Господь простить моїм ворогам. Не хочу тут називати близьких людей, для яких головне бажання – скористати.

Мені інколи здається, що «Бусова книга» вдарила мене. Цей величезний матеріал не міг не подіяти на інших, включаючи і літераторів, наших так званих науковців.

Я перепрацював і знепритомнів і один раз, і другий, і третій. Тріщина правої ноги, побиті ребра, операція на серці, … падіння в київському метро, порятунок Зіновія Бойчука (дістав гроші на операцію серця), реакція на злодюг, що закрали гроші, які виділили на видання моїх книжок.

А ще похорони вуйка Йосифа і вуйни Марії, двоюрідного брата Славка, Вишиванюка, Гордієнка і інших… Болить, що втратив Василя Пилип’юка, не віриться, що Ромко Бучковський відійшов раніше, ніж я.

Мене болить те, що кадебісти закрали мої підручники-щоденники. Мене болить шлунок, нирки…

Але все має свій кінець і початок. Важке самопочуття, низький тиск, не слухаються ноги. Але радісно, що виростають онуки. Олесеві допоміг дійти до четвертого курсу юридичного факультету, Святослав працьовитий, розумний і вже на другому курсі Київського політехнічного інституту вивчає комп’ютерну справу, цікавиться наукою і мистецтвом, фізикою й астрономією. Йому часто говорять: «Ти такий розумний, як і твій дідусь Степан», а я тільки всміхаюся.

…Я ледве тягаю ноги, але вийшов на балкон, розклав свої зошити і пишу. А з лип уже осипаються жовті листочки. …Вечорами парубота затягне кілька рядків співанки, та фактично фольклорові й сучасній українській пісні оголошено смерть україножерами.      

23 липня 2018 р.     

…Бачу, що Україна, крім власних ворогів, друзів має малувато. Переговори Трампа з Путіним, на яких начебто не йшлося про Україну, фактично велися, як ліквідувати Українську державу.

                        *     *     *

Такої спеки, яка стояла досі, серце не витримує. Болять ноги, крижі, ребра, і прошу в Бога єдиного – дати мені хоч кілька місяців, щоб відредагував книжки легенд і поезій.

Доносяться телефонні дзвінки, але я уникаю пустопорожніх, довгих розмов.

24 липня 2018 р.     

Третя година ночі. Я то дрімав, то набирав на комп’ютер давні поезії, бо коли лягаю, то все одно не спиться. Важко дихати.   

                        *     *     *

У моєму віці малий ефект від нічної творчої праці. Комп’ютер виснажує. Дощова ніч напувала землю, та тільки не душу.

Дивно, що стояла надзвичайно душна і гаряча погода, але так швидко похолодніло, майже поосеніло. Хотілося поїхати до рідного села, зустрітися з родиною і приятелями, які ще живі.

25 липня 2018 р.    

До полудня хмарно, і здається, буде дощ. Крізь відчинені двері на балкон до світлиці вривається дзвінкий стукіт каблуків.

                        *     *     *

Мені 74,5 роки. За все життя ніколи ще не було такого важкого року.  Розмовляю з різними людьми і майже від кожного чую, як важко стало жити. Я б сказав, що йдеться не про матеріальне становище, а про гнітючий настрій. Я планував піти на пошту, до редакції, до адміністрації, до банку «Аваль» і не тільки.

Вночі було важко. Апетиту нема. Послав дружину на базар, щоб купила баклажанів, бо саме в баклажанах є ті мікроелементи, які потрібні моєму організмові. 

Пробую дивитися телевізор, але передачі гидкі, бездарні, недолугі. …Уряд вдає, що нарешті наведе порядок, хоч насправді все вже скерували в бік виборів. Яке бридке слово «проплачено». А насправді торгівля на виборах, мітингах, підкуп давним-давно стали нормою.

                        *     *     *

Богданові Бойкові торік минуло 80 років від дня народження. Будував Богдан хату у Діброві, та смерть перервала будівництво.  І ось завтра о 10-ій годині повинні ми відкрити анотацій ну дошку Богданові Бойкові. Запрошують виступити на відкритті.

                        *     *     *

Дуже хочу десь поїхати з Івано-Франківська, а поки що зганяю з себе воду, заживаю ліки, оце сиджу на внутрішньому балконі й пишу під велетнем-дубом. І сумую. Чому такий сумний цей світ, коли тобі виповнилося багато літ? …Уже майже накрила місто темрява, але я все одно сиджу на балконі й слухаю тишу.

26 липня 2018 р.    

Сьогодні на будинку, де вже є дошка Павлові Добрянському, відкрили дошку й Богданові Бойкові.  Я вранці почув, що серце «не тягне». Але з підстраховкою дружини зійшов по сходах вниз. На Шевченківській побачив, що темні хмари згустилися над містом. Кроки важкі. Під 78-м будинком уже згуртувалися люди. Марцінківа, міського голови, ще не було, і я привітався з жінками, літераторами, жителями будинку, журналістами й кількома чиновниками, пенсіонерами, директором Літературного музею.

Відкрили дошку Марцінків з Бараном, але моя промова була найдовша і найпристрасніша. Я говорив про наше приятелювання з Богданом, але вже вночі прикинув, що кращої нагоди, аби вибити квартиру Ользу Слоньовській, не трапиться.

…Сказали, що синів тут нема, і дружини Ліди нема, померла. Та я подумав собі, що не була вже Ліда дружиною, а з Ободянською зв’язався, яка брала хабарі, щоб і дітям, і собі купити квартири. А коли студенти виказали її, то всіх хабарників з філологічного здала міліції, і тільки ректор Кононенко  врятував їх. Ободянську засудили умовно, дали примусівку, вона у видавництві працювала, а коли повернулася на кафедру, то відбулося скорочення, і від неї відсахнулися колеги й колежанки.

Журнал «Перевал» став сімейним. Богдан і своїх синів влаштував, і Ободянську та її сина. Ліда стала в журналі непотрібна. Для Ободянської теж все закінчилося плачевно.

…Я сказав, що в будинку живе дух Богданів, дещо згадав з пережитого, згадав книжку «По голови… по голови…», хоч подумав, що ніяк не слід було йому давати мерзенні інтерв’ю для «Комсомольськой правды».

Марцінків похвалився, що вже відкрили 102 анотаційні дошки, та я мовив, що голові міському варто дати одну квартиру письменниці й науковцю Ользі Слоньовській, чоловік якої отемнів, а мати прооперована на рак.

Я говорив Марцінківу, аби він узяв під свій контроль квартири, в яких доживають віку безрідні одинокі діди й бабусі. Я, маючи на оці сусіда, сам знаю чоловіка, який переписав на себе п’ять помешкань бездітних пенсіонерів, пообіцявши їх поховати і поставити пам’ятники, але як тільки дід чи баба напишуть заповіт, він відвозить їх у хоспіс і навіть не цікавиться ними.

Я сказав, що всі такі квартири мають бути в голови міста на обліку, і з цього фонду виділяти житло творчій інтелігенції й малоімущим, а народ не забуде, що при Марцінківу навели з цим лад.

Я пройшовся по чиновниках, що в палаці Потоцьких організували концерт оголених ідіотів, пропонував по 25 гарячих дати; припинити ставити пам’ятні знаки чужоземним окупантам, познімати вивіски з торгових точок, якщо це написи не українською мовою.

Мене дуже й дуже підтримали. Йшов запис для студій телебачення. Розумію, скільки ворогів нажив. Але я сказав, що мені уже погрожували відвезти до лісу і там розправитися.

Врізав по Єшкілєву і Бондарєву, які понаписували в «Кореспонденті», що Олекса Довбуш – бандит. А то не бандити ті, котрі розстрілювали українських патріотів або вивозили їх у Магадани, Красноярські, Караганди, Тюмені та Воркути, Сандармохи і Печори?

Коли ми відкрили анотаційну дошку Богданові Бойкові, вдарила сильна злива. З помічником Марцінківа зайшли на каву. Я довго сидів у кафе і аналізував усе. 

28 липня 2018 р.    

Буде Українська автокефальна православна церква. До Києва на святкування 1030-річчя з’їхалося багато делегацій.

Пригадалося мені, як 30 років тому у Великому Новгороді святкували ми 1000-річчя прийняття християнства на Русі, хоч не в Новгороді і не в Москві хрестили Русь, а в Києві. Я був членом делегації. Івано-Франківщина дружила з Новгородщиною, і нашу делегацію запросили. Нас приймали краще, ніж всесвітню делегацію, і ми їздили ночувати аж на Валдай. Савченко, Богдан Михайлюк, Іванова були ще живі-здорові. Ми, письменники, теж часто обмінювалися делегаціями.

І ось сьогодні Великий Володимир, князь, над Дніпром зустрічає багато вірян, що належать до автокефальної української церкви і до Київського патріархату. І без провокацій не обійшлося, бо запустили чутку, що чернігівський митрополит застрілити патріарха Філарета, коли той снідав у Києві в трапезній, але це неправда. Буковинський лакей, як і раніше, лизав московські зади. Він, мабуть, гадає собі, що коли помре Кирило, то його Москва підніме, щоб остаточно не втратити паству в Україні.

Велика подія відбулася в Києві після місячного затемнення в ніч з 27-го на 28-е липня. Заступник Варфоломія приїхав, щоб на весь світ сказати, що 300 літ Москва незаконно захопила і утримувала українську церкву.

                        *     *     *

Увечері пішов до аптеки купити ліки. Але аптеки вже позакривалися, і тільки в дитячій лікарні ще працювала.

Мене впізнав якийсь чоловік, коли довжелезний грім довго котився над містом. Сказав, що моє обличчя йому знайоме. Під густим дощем розговорилися, і я почув, що вони – батько й син – Панови. Батько служив у карному, а сина я вчив. Два роки син навчався на китайському відділенні в нашому університеті і поїхав до Китаю. Тепер повернувся і в нас викладає китайську мову.

Гомоніли під дощем, йти я не мав сили і присів на сходах дитячої лікарні, зажив ліки. Мені виспівували дифірамби. Молодий Панов через телефон познаходив мої пісні, світлини, матеріали з ювілейного вечора… Батько з сином провели мене додому, бо наближалася вже 23-тя година, а ноги мої не слухалися. Хвороба не покидає мене, якийсь ослаблений…

29 липня 2018 р.      

По телебаченню передали, що загинув один військовий на Донеччині. Там не видно кінця-краю війні, і нині немає нічого такого гидкого, як Росія, Москва, Путін. ..

Сьогодні я почуваюся здоровішим, але це не той Степан Пушик, що був молодим. Вчора я довго сидів за комп’ютером і редагував поезії свої 1980-х років. Телефонувала долинська журналістка. Спробую у вересні організувати в університеті обговорення її книжки. Ця Ровенчак виділяється з когорти борзописців. Писарчуків є багато, а думаючих мало. Там на Долинщині ще Василь Олійник міг організувати Лолинське Франківське свято, але вмер Василь, і свято вмерло, як і криворівнянські свята.

                        *     *     *

На Рожнятівщині гуляла Лімниця, Бистриці виходили з берегів, Прут і Черемоші на Гуцульщині чистили річища від сміття і бруду. Потрібно, щоб хоч один раз на кілька літ природа сама чепурилася.

                        *     *     *

Войовничого католика Тараса Салигу приголомшило те, що створюється Українська автокефальна церква – не телефонує. Він сердитий на мене, що не написав статтю або нарис, а я не мав ні здоров’я, ні часу. Бо такі писання забирають у мене багато сил, а небагато читачів люблять порпатися в отих мудруваннях про доробки літературознавців і критиків.       

                        *     *     *

Зателефонував Богдан Горинь з Києва. Він виписався з «Феофанії», бо ходив на похорон Левка Лук’яненка; виступав і він, і Дмитро Павличко, хвалили один одного. Лук’яненко ще був при свідомості, коли Богдана привезли до лікарні.

Виявляється, що Богдан з дружиною дітей не мають. Хоче Шевченківської премії, і я спробую у вересні підтримати його. Довгенько погомоніли. Горинь розказував, що Панченко у «Феофанії» проходить інтенсивну терапію і пише книжку про Зерова.

                        *     *     *

Горинь розказував, що Павличко посварився з Януковичем тоді, коли Драч увійшов до Громадської ради при Януковичу, до якої налізло повно російських шпигунів.

І ось нема вже ні Лук’яненка, ні Драча, ні Бориса Олійника, ні Олеся Гончара, ні Миколи Вінграновського. Думаю, що із шістдесятників Ліна Костенко може потягнути до 100-річчя. Ще добре чується Юрій Мушкетик. Пише старий.

30 липня 2018 р.    

Я дуже нездоровий, але працюю. Приходив онук Святослав і ми мудрували над моїм комп’ютерним набором поезій, легенд, есеїв…    

                        *     *     *

Один боєць загинув на Донеччині. Російські окупанти лізуть і лізуть. І тисячоліття говоритимуть і писатимуть про гібридну війну. І та війна дивуватиме, що зі Сходу України везли убитих, а московські диверсанти в палаці Потоцьких танцюватимуть і співатимуть голі, вимахуючи членами перед збожеволілою українською молоддю.

А у випуску «теленовостей» покажуть, що поблизу Маріуполя розкопали стійбище наших пращурів, якому кілька тисячоліть, і вони ліпили та випалювали прекрасний посуд, будували хати, орали й сіяли.

А ціле селище трипільців розкопують у Черкаській області, і йому теж кілька тисячоліть. Ось тільки не знаємо самоназви трипільських племен, але в нас не викликає сумніву те, що були це праукраїнці, що українська кров з того далекого часу тече в наших жилах і сьогодні, що б’ються українські серця нині так же само, як билися тоді.

                        *     *     *

А якого страшного ворога викохали ми собі на півночі й сході! Росія. Ні, не може мати майбутнього цей народ-кровопивець!