З усієї величезної творчої спадщини Степана Пушика – українського письменника, лауреата Шевченківської премії, фольклориста, професора, громадського діяча на зламі тисячоліть окремою планетою «пливуть» у віки його Щоденники. Попри усю його зайнятість цей невтомний чоловік щоденно упродовж більш як 50-ти років робив детальні записи прожитого ним дня. І назбиралося цих зошитів-записів, які сам він називав своїми «підручниками», понад три сотні конспектів. Це унікальний життєпис, в якому пристрасно відтворена історія не лише його особиста, а всього краю й України в цілому.

В одному із своїх спогадів Степан Пушик писав: «…я прожив надзвичайно цікаве життя, зустрічався й пив по чарці з президентами, прем’єрами, міністрами, дипломатами, мандрівниками, губернаторами, пастухами на полонинах, лісорубами, трактористами… Сам був пастухом, їздовим, косарем, садівником, скотарем, солдатом, рахівником, економістом, журналістом, головою клубу творчої інтелігенції, поетом, прозаїком, драматургом, есеїстом, критиком, перекладачем, літературознавцем, фольклористом, редактором, безробітним, альпіністом, мандрівником, викладачем, доцентом, професором, членом редколегій і головою державної комісії, мужем, батьком, дідом…».

Від себе додамо: у 90-ті роки – депутатом Верховної Ради України першого демократичного скликання, у 2000-ні – депутатом Івано-Франківської обласної ради, а ще – особистістю неординарною, часто безкомпромісною, але надзвичайно цікавою для своїх сучасників та, переконані, для прийдешніх поколінь українців.

З люб’язної згоди дружини Степана Григоровича – пані Ганни, його сина Тараса і доньки Лесі окремим блогом починаємо друкувати (вибірково) «Щоденники Степана Пушика», щоб дати змогу нашим краянам якомога краще, через призму його світобачення й оцінок фактів, подій, ситуацій, відкрити для себе нашого земляка й патріота Степана Пушика.

…У січні 2019-го йому виповнилося б 75. Але минулорічного серпневого ранку, 14-го числа, Івано-Франківськ облетіла звістка про його раптову смерть. А ще 13-го Степан Пушик, почуваючи себе хворим і немічним, зробив свої останні, дуже короткі, записи у щоденнику. І записи цих серпневих днів засвідчують, що наперекір серцевій недузі він працював, писав, творив…

13 серпня 2018 р. Понеділок.

Ці майже безсонні ночі, спекотні дні. Юсип Дмитро сидить у Лужках на Бойківщині і плаче, що безконечні дощі, грози, зливи. Я вранці трішки задрімав.
Львівська професура розлетілася по морях. Салига Тарас теж загальмував десь Кріті чи іншому острові.
Хороб Степан повернувся з Черчого. Грязі не допомогли.
…Дружина поїхала на город садити полуниці.
…Ще зо два тижні і зароїться місто студентством, з’їдуться юні з усіх кінців краю.

12 серпня 2018 р.

Ніч майже безсонна. Ранок похмурий. Падав дощ. …Ліки малоефективні. Я зажив їх близько 7-ї ранку, але ефекту нема ніякого, рідина з мене не сходить.
Після сніданку приїжджала братова Ганна. Внуків дочка забрала в Крим, у Саки, а вона їздила до Варшави, до сина. Москальня в Криму бідує. Там водка і «сєльодка». Дорога від нас до Перекопу – тисячу гривень на автобусі. Дитячий квиток з Криму до нас 500 гривень.
* * *
Я трішки подрімав і взявся за писанину. Тарас з дружиною і дочкою ще вчора поїхали в гори. Я ще минулого року в Яремчі залишив кілька своїх книжок, їх продали, і тепер син зателефонував:
– Я гроші за книжки візьму собі.
– Хай Бог помагає.
Албанці наші телефонують зрідка. Аж не віриться, що єдина родина на літо окупувала три частини світу: Європу, Азію і Африку.
Дружина поїхала на оптовий ринок, де щотижня знижують ціни на продукти харчування по акціях. Цей розпродаж називають «Калинова слобода».
* * *
До полудня мучилося небо, а я весь день мучуся. Від обіду сонце взялося ламати хмари.

11 серпня 2018 р.

Майже безсонні ночі. Щоденно зганяю з себе рідину. Ноги попухли.
* * *
Ти куди пливеш, горо Парашко?
Це тебе навіщось біс накидав?
Тобі важко… Мені дуже важко…
На усі Горгани і Бескиди.
Та про тебе люди вже не дбають.
Що тобі? І що мені робити?
Всі ліси вже хижуни рубають.
Ці поганці наші – непосиди.
Що залишать з матері? Руїну?
Довели мене всього до трему.
Продавали Матір-Україну
І сьогодні продають нікчеми.
* * *
По обіді на півночі почало глухо гриміти. Гриміло безконечно і все сильніше й сильніше. Грім наступає владно на місто, і мені здається, що злива таки буде. Я перебрався з хати на балкон. …Варяться громи. Шумить дощ. Вітер не ворушить навіть листочком. Такого дня в горах б’ють сильні блискавки і громи.
Через годину дощ майже перестає падати, і сонний настрій на балконі пропадає. Пробирається небо. Грає водостічна труба. А вже жолуді бомблять балкон.
* * *
У «Літературній Україні» волиняни опублікували довгий список лауреатів премії імені Гр. Сковороди, серед яких є прізвище нашої Ольги Слоньовської.
Учора ввечері я зателефонував їй, привітав, зраділа. Для неї велика проблема власної хати. Матір оперували, син з невісткою хати не мають – біда. Намагаюся допомогти, але нелегко.

8 серпня 2018 р.

Вранці з Албанії телефонувала Анничка. Їй виповнилося 14 років. Я привітав онучку, а подарунок дістане від дідуся, коли повернуться з відпочинку. А наш Святослав і ще три студенти летять до Єгипту на короткочасний відпочинок перед початком занять у вишах.
Приїжджав Олесь. 5 вересня йому виповниться 20 років. Юнак зрілий, високий, вродливий. Заробляє собі машиною, що чистить матраци. Говорить, що хоч місяць попрацював напружено, але заробив непогано. Розказує, що вже раніше мав невеликі заробітки, які йому, студентові, були не зайві. Добре, дуже добре, що внуки працьовиті.

Я постараюся приурочити свою нагороду до його 20-річчя.
* * *
Я сидів за ноутбуком і набирав легенди й перекази, писав. Моя «Бусова книга» дуже багато прояснила не тільки мені те, що стосується нашої далекої цікавої історії.