Про аромати дитинства. І не тільки…

29 Грудня 2012 p.

Розповідь про те, як подорож до рідного села стала не лише підгрунтям для щемливих спогадів про минуле, але й спонукала замислитися над цінностями маленького села, та й загалом українців.

Сторінки дитинства завжди приємні. Коли нам прикро чи боляче, подумки повертаємося в той далекий світ, туди, де було так безтурботно й тепло, де не треба було поспішати, чогось досягати й прагнути.

Іноді, згадуючи зі щемом звабливу природу, звивисту стрічечку Дністра вздовж усього села Корналовичі, що на Самбірщині Львівської області, пахоші духмяних лісових трав та квітів, так хочеться зануритися в спокійний сільський побут, без міської суєти й тиску цивілізації, пізнати вповні принади навколишньої дикої природи. І, полишивши всі справи, їду туди, де пахне дитинством, віє затишком і теплом.

Отож, сидячи в автобусі й минаючи Самбір, думаю про свою сільську родину. У передчутті близької зустрічі, а надто ж — у спогляданні таких знайомих до щему краєвидів відчуваю неймовірне піднесення. Ось — минули одне за одним села, Дністер… через хвилю й виходити!

Трепетно й радісно ступила на таку знайому стежину, ось — обросла віковічними сиво-зеленими вербами річечка. Аж незвично, бо на Прикарпатті, де нині мешкаю, це вже велика ріка з крутими берегами. Фотографую-вихоплюю такі рідні обриси, до щему знайому дорогу, хати, де колись минуло моє дитинство.

Наближаюся до вулички, де колись стояв рідний дім. Аж дихання перехопило від думки, що ступлю на цю землю. І хоч знаю, що нашої хати вже давно немає, як магнітом, проте, тягне до того місця. Хочеться вдихнути атмосферу безтурботного дитинства, при згадці про яке огортає щоразу тепла хвиля добра і спокою.

О, як я чекала тієї миті! Адже перед поїздкою щораз більше відчувала втому, потребу відпочити — фізично й душевно. Дається взнаки щоденна напружена робота, недавно пережита трагедія... Давить атмосфера міста, й так хочеться зануритися в розмірене спокійне минуле, коли нікуди не треба було поспішати, чогось досягати. Саме тому вже кілька літ плекала надію податися бодай на якийсь час до рідного села.

Отож, омріяна мандрівка нарешті відбулася. У селі ж — як у селі. Але за роки не стерлися з пам’яті ні стара криниця обабіч дороги, ні ось цей склеп, як по-місцевому називали крамницю, ні споруда дитячого садка, яка видавалася колись такою великою. Жаль, що від старої школи — лише руїни, а нова нічим не вабить… Натомість незвичайне хвилювання викликала стара церква, де не раз бувала з бабусею.

Моя екскурсія в маленьке село не могла не залишитися непоміченою, і поодинокі перехожі уважно вдивлялися в гостю. Невдовзі у маленькій, ще не старій селянці я впізнала колишню сусідку. Поринули у спогади: ось місце, де стояла наша стара хата, а там була стодола. "А ця грушка і кілька старих яблунь та вишень, — мовила, — ще з вашого саду зосталися".Торкаюся кожного дерева, ніби вдихаю аромат плодів.

Посходилися ще сусіди колишні, далека родина, і хоч здалися спершу зовсім незнайомими, зустріч вийшла теплою і щирою. Пригадали найкращі в селі помідори і полуниці рідної тітки Марині. Так у спогадах минув день. Зайшла ще на цвинтар, і вже з вікна автобуса ловила останні картини рідного села, уважно розглядаючи пізніх пасажирів з надією впізнати бодай якихось знайомих. І подумки мандрую в минуле…

У невеликому старому саду за нашою хатою я любила кожне дерево, кожен кущик. Влітку до віконця світлиці заглядали великі яблука «білого наливу» і, дозріваючи першими, були такими жаданими! А взагалі-то я знала аромати всіх плодів. Й досі, купуючи на ринку ці фрукти, вибираю їх «на нюх», щоразу вишукуючи знайомий запах. Отоді пригадую, де росли такі ж у нашому садку. А ще понад маленьким потічком, що відмежовував нашу господарку від сусідської, височіли розлогі вишні. Гілки старезних дерев були такими недосяжними, що годі було дістатися вишеньок, і доводилося чекати хіба що на те, як, перестигнувши, вони самі впадуть у траву… А ось слив у нас чомусь не було, то я залюбки рвала їх у рідної тітки. На просторому подвір’ї в неї восени було ще й багато грушок-падачок, тож сусідська дітвора мала чим ласувати. І горох же який високий тоді ріс: ми в ньому малими навіть ховалися. А якось так замело, що годі було двері надвір відкрити, а до школи нас везли на санях! До дитячих спогадів приплітається ще історія, як ми, дітлахи, навесні ховали про запас останні льодяні бурульки: обкладали їх сіном та – під стодолу. Щоправда, згодом чомусь ніяк не могли натрапити на отой дорогоцінний сховок…

Та найбільше в пам’яті мені закарбувалося те, як одного зимового дня батько повернувся з роботи (він був трактористом у місцевому колгоспі) і сумно поклав матері місячний заробіток – 11 карбованців. Пригадую, ненька голосно приповідала, що їй уже по вінця – отого колгоспного життя, і що всьому цьому пора покласти край. Мені тоді не виповнилося й дев’яти років, окрім мене, в сім’ї було троє дітей. Не можу сказати, що ми відчували якусь нестачу, адже малим властиво бачити лише добре. Та й мама працювала в колгоспній конторі. Але, наприклад, купованих іграшок ми не мали, сякі-такі ляльки я тоді шила собі сама, зодягаючи їх у якісь дивні шати. А як я плакала, коли влітку загубила голку між складеним на нову хату деревом! Загалом жили ми незаможно, тож родичка, яка працювала в райцентрі, порадила переїжджати до міста. Вона піднайшла одиноку стареньку бабцю, яку мої батьки погодилися доглядати на умовах успадкування хати й «грунту». Перевезли навесні туди приготовлене для будівництва нового житла дерево, і так розпочалося наше міське життя.

Щоправда, я часто приїжджала до рідного села: спочатку дуже тужила за подружками, школою. А ще допомагала тітці Марині, яка працювала в ланці. Взагалі-то вона була дояркою на фермі. Йшла удосвіта, а приходила додому, то спішила ще й на поле, в ланку. Взявши на обід пляшку молока та буханець хліба, ми вирушали то на проривку буряка, то на ще якісь вічні роботи. Село Корналовичі Самбірського району розташоване на березі Дністра, а за рікою були колгоспні поля, до яких ми добиралися дерев’яною кладкою. Так ось, колгоспне начальство влітку знімало з неї дошки: це для того, щоби селяни не могли носити через кладку крадені з ланів листки буряків – «бурячанку». Сьогодні важко уявити, як то жіночки чи й діти умудрялися нести в’язанки отої краденої здобичі за плечима, йдучи тросами понад водою… А береги були в тому місці круті, і річка – глибокою! Ризикували! Бо ж через міст, до якого треба було йти зо два кілометри, не пронести було колгоспного добра для домашньої худоби. Я ніколи не наважувалася ступити на таку кладку без дощок, бо під ногами все гойдалося, але старші так призвичаїлися до того екстріму, що йшли за бурячанкою навіть уночі.

Коли ж розпався колгосп, то від своїх земельних часток відмовилася і моя сім’я, та ще дві маминих сестри, які на той час вже теж стали міськими жителями і навіть не помишляли знову повертатися до сільськогосподарських робіт. Взяла, було, для обробітку своїх належних кілька гектарів сім’я тітки Марині, що так і зосталася мешкати в селі, але згодом і вони полишили господарювання.

Діти не захотіли. Заростає пусткою нині не лише їхня земля, але й інших мешканців села: тутешня влада ніяк не може знайти інвестора. Зате навколишні ліси, які славляться на всю країну віковічними дубовими урочищами, розграбовані. Їх позбавлено статусу державного заповідника, що призвело до масової вирубки. Вік деяких дубів сягав кількох століть, вони були свідками гетьманських часів (із сусіднього з Корналовичами села Кульчиці походить гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний). Пригадую, малими ми бігали гратися в той ліс, який починався буквально за городами. Наберем ото сироїжок, та й печемо їх на кухні. Смакота! Здається, такого аромату грибної страви я відтоді не відчувала більше ніколи. А ще ми збирали ліщинові горішки. Навесні йшли походами за первоцвітом. Терпкий запах білосніжних квітів, які в селі називали підсніжниками, й досі п’янить. І кращих квітів для мене нема на цілому світі! Рвали би величезні букети, іноді видобуваючи квіти з-під снігу.

Щоправда, далеко вглиб нам не дозволяли заходити, та, відверто кажучи, ніхто й не наважувався: височенні похмурі дерева справляли гнітюче враження. Зате нині нічого боятися: віковічні дуби масово повирубували, нібито для того, щоб дати простір молодим грабкам… А, кажуть екологи, лише в кількох місцях у регіонах Альп та Карпат зосталися дубові праліси, яким понад 200 років. Одним із таких місць було заповідне урочище “Корналовичі”, яке знаходиться поблизу сіл Корналовичі, Дубляни й Кульчиці….

Ще не так давно ця тема була на слуху в природоохоронців. Чимало інформації про «війну» екологів та науковців я почерпнула в мережі Інтернет, а також від моєї краянки Олександри Важненко, яка працює в Держуправлінні охорони навколишнього природного середовища в Запорізькій області, керівником Орхуського інформаційного центру.

ЇЇ мама родом із Корналович. Ось що Олександра мені написала: «За цей ліс (він був унікальним) уболівають багато природоохоронців зі всієї України, а також науковці з Польщі й навіть представники діаспори Австралії. Я кажу про тих людей, що приїзжали при мені до лісу дивитись, що з ним сталось. Фотографії використовуйте, як потрібно. Я думаю, що фотографії з купою зрізаних здорових дубів були би ефектні (в обгрунтуваннях на вилучення із заповідника "науковці" написали, що всі дуби трухляві). На майбутнє, якщо Ви зможете продовжити цю тему, думаю, що дуже добре було би зустрітись з молодим науковцем Тимуром Бедернічеком і написати про те, як студенти Львівського національного університету імені Франка захищали ліс і виступили проти лісгоспу та "великих людей", за що з цими дітьми до цих пір судяться ( за образу честі, гідності та ділової репутації юридичної особи). Крім того, вони досліджували, як стрімко "вмирає" земля після вирубок: які відбуваються зміни в грунті різних періодів вирубок. Також можна було би взяти коментар у проф. Зинона Григоровича Гамкала (керівник Т. Бедернічека), який з наукової точки зору розказав про наслідки знищення лісу для людей. Цей матеріал міг би якость вплинути хоча би на місцеве населення, яке, як виявилось, у більшості поставилось доволі байдуже до вирубок. Був час, коли ми пробували зняти документальний фільм, але виявилось, що в селі практично немає людей, хто згодився би сказати щось на захист лісу... Можу надати офіційні документи… Також було кілька передач і прямий ефір на місцевому телебаченні, але це було вже давно, і вирубки, на жаль, продовжуються.»

Як мовиться, ні додати, ні відняти…

Готуючи цей матеріал, я поцікавилася, які перспективи має село нині. Отож, на сайті Самбірської райдержадміністрації натрапила на оголошення – інвестиційну пропозицію щодо продажу ділянки, яка належить Корналовицькій сільській раді. Йдеться про облаштування там полів для гольфу.

Враховуючи, що поруч – автодорога, недалеко – залізниця, найбільше ж – привабливі для туризму місця, віриться, що невдовзі село оживе й матиме майбутнє. Та наразі не спішить залишатися там молодь: давить безробіття.

Людмила СТРАЖНИК для БРІЗ

• З 11 липня прикарпатці більше не побачать рекламу айкосів та електронних сигарет, а через рік з прилавків зникнуть ароматизовані сигарети
• Львівські виробники переплутали ароматизатори зі справжнім медом

Коментарів ще не додавалось!

РОЗСИЛКА НОВИН