Наша славетна краянка, член Національної спілки письменників Орися Яхневич відсвяткувала 65-літній ювілей

24 Жовтня 2012 p.

Цю маленьку жінку в погожу днину раніше часто можна було побачити у дворі однієї з багатоповерхівок.

Вибратися зі своєї однокімнатної квартири на першому поверсі їй допомагав племінник Іван або ж співчутливі сусіди чи знайомі. Та нині, каже поетеса, член спілки письменників України з 1985 року Орися Яхневич, їй більше хочеться тиші. Заглибитися в роздуми про своє життя-буття, долю, яка до неї не вельми прихильна…

Не зупинюсь, не похитнуся,
Нехай хурделиця сніжить,
Бій ховоробі... Я - сміюся!
Триматись буду! Буду жить!...
Хай сто недуг і бід на душу –
Впаду і знову підведусь.
Бо кедром я стояти мушу,
Бо я до тебе, сонце, йду...

/Яхневич 0. „Назустріч сонцю”/.

Світ через вікно

Бо як же інакше означиш життя маленької жінки, десь із метрового зросту? Родом вона із села Семенівки, що неподалік від Дністра, там і досі мешкає вся її родина. Із сестрою Мирославою вони — двійнята, і чи могла собі уявити колись Орислава, що легеньке знемагання невдовзі прикує її до ліжка? Було їй тоді лише п’ять років. І почалося…

До школи ходила якихось кілька місяців. Майже нерухома, лежала вона роками. Так і зосталася ростом, як маленька дівчинка. «Діти бігають, граються, вчаться, — розповідає Орися Яхневич, — ось і сестричка… завжди їй ніколи:уроки, уроки. А я? Добре, що мама поруч: то грілку до ніг приставить, то постіль поправить. Я ж лежала, щільно замотана від ніг до голови. Чекала з нетерпінням тата з кузні, який неодмінно знаходив для мене лагідні слова. І мріяла. Згадувала першу вчительку, світ навколо, і по-дитячому щиро вірила, що скоро все погане минеться, і я буду така, як усі».

Не вийшло. Роки нерухомості, дні й ночi тривог. Грамоти навчала сестра та сусідська дівчинка Параска. Лікувалася в протитуберкульозному диспансері, та тіло й далі не слухалося. Заледве в одинадцятирічному віці взяла ручку в скрючені хворобою пальці. Школа була поруч, і дівчинка чула навіть шкільні дзвінки. Уява малювала дитячі розваги, ліс поруч її хати, річку неподалік. Вчителька почала ходити до неї додому, і так, за допомогою рідних та друзів, закінчила заочно Незвиську середню школу. А душа вже тоді літала десь високо-високо! Надіслала свій вірш до районної газети, відтак — обласної, де зацікавилися долею непростої дописувачки. Моральна підтримка була вкрай необхідна дівчині, та вона не хотіла коритися долі й далі залишатися в такому важкому фізичному стані. 

Орися погодилася на операцію, бо треба було ламати зацементовані від нерухомості суглоби. Певний ефект від таких «тортур» був, бо дівчина вже могла сяк-так ходити на протезах, що здавалось тоді їй такою перемогою!

Я - щаслива!
У 1977 році вийшла перша книжка поетеси "Я іду". Передмову до книжки написав відомий поет Дмитро Павличко, зазначивши, що «тут пульсує щирість, тут майже в кожному вірші живе мотив надії, віри в життя велике і прекрасне». Що цікаво: Орися описувала світ, який часто бачила лише через вікно. Вона малювала принади життя, так і не пізнавши багато з того, про що так щиро писала. Її мрії літали так далеко, що вона, скалічена хворобою, наче й справді стала окрилена. Випадкові зустрічі, погляди, ніжні слова — все це залишало такий глибокий відбиток у зраненій душі! Незважаючи на свій стан (ходити могла, лише спираючись на важкі милиці та з пришнурованими грубими протезами до ніг), кохала й була коханою. А чого не було — домислила, дофантазувала… Й виходили такі щемливі вірші, сповнені небувалою енергією та снагою!

Той голос далекий, протяжний, терпкий
Ночами мене піднімає і мучить.
А в небі лукаво сміються зірки
І кличуть, і манять у трави пахучі.
Скажи, мій коханий, давно вже не мій,
Хто так ще тобі обціловує руки,
І так розуміє твого серця біль,
Як я це робила без слова понуки?

/Яхневич О. „Той голос далекий...”/.

А пісня до кінця не доспівана

1984 року вийшла друга книга Орисі Яхневич "Путь". Наступний рік був знаковий для відомої вже на той час городенківчанки тим, що її прийняли до Спілки письменників України. Вступила до всесоюзного літературного інституту імені Горького, який, проте, не змогла закінчити. Сили не було… А далі? Виходили одна за одною поетичні збірочки, все побачене й не побачене, відчуте й не відчуте, виливалося й далі на папір. Часто приходили до її домівки гості та друзі. Відвідували школярі, бувало, що й цілими делегаціями. Урочисто святкували в районному Будинку культури ювілеї поетеси, Орисю Яхневич запрошували на поетичні вечори. Не обділена вона увагою й нині. То зателефонує її давній друг Степан Пушик, то ще хтось із письменницького бомонду. Радіє поетеса, коли десь надрукують її простенькі віршики, навіть низку з них поклали на музику Володимир Стратуца та Олександр Ільєв. Приходять соціальні працівники, представники місцевої влади. Має пенсію, як інвалід дитинства, а також — по втраті годувальника (коли помер батько). До кінця своїх днів завжди поруч була рідна ненька (її не стало в 2007-ому). Нині Орисю Яхневич доглядає племінник Іван Андрухович, який працює в районному відділі освіти. Він і помиє немічну тітку, й причеше, й допоможе зодягнутися. Навідуються рідні з села, приходять друзі, яких за час життя в Городенці набула чимало. Наприклад, власники ресторану «Прикарпаття» Раїса та Василь Угрини часто постачають їй продукти.

«Лікує душі від зубожіння»

А ще є одна категорія відвідувачів. Люди приходять до Орисі просто за порадою у складних життєвих обставинах. Вона й сама не знає, чому, адже хіба може знати достеменно всі примхи нинішнього життя, коли не бачить того світу сучасного? Та, очевидно, наділив Господь жінку тонким чуттям людської натури, психології, а ще — співчуття до обділених долею. Сама не знає, звідки беруться сили слухати людські болі… Та якщо люди хочуть почути розрадливі слова, то тішиться, що вміє вказати їм якусь стежку до вирішення проблем. А, може, побачивши, як хапається за життя ця маленька жінка, й собі набираються енергії від неї? А ще в такі миті не почувається самотньою. Адже комусь іще потрібна. Хоч сама така безпомічна. Про що думає? Про те, яка старість її чекає. Чи й далі складає вірші? Дуже рідко, каже. Ось прозу би писала, стільки всього проситься ще на папір. Та несила ручку тримати довго в руках. Пальці скрючуються. Слава Богу, що зі взуттям підсобив місцевий швець, грузин Нузгар. І справді, в новісіньких мініатюрних, як у Попелюшки, черевичках на підборах немічній жінці легше ходити, якщо так можна назвати пересування на милицях. Протези вже такі пошарпані, шиті-перешиті, а замінити їх на нові наразі ніхто не поспішає, кажуть, бідний нині протезний завод у Львові… На бідних у нас, як завжди, не вистачає коштів.
Людмила СТРАЖНИК для БРІЗ

Післямова.
В оцінці снобів і голих естетів книжки Орисі Яхневич, звичайно, що не є поезією. Ще би — Єйтс, Еліот, Паунд, Тичина, Стус, Бродський — і раптом якась Яхневич зі своїми болями–піснями, напівдилетантськими і такими одноманітними. Але інколи треба мати мужність заявити, що саме така поезія, яка виходить/народжується з–під пера Орисі Яхневич, і є тим глибинним сенсом, яким сповнюється людина, читаючи ці прості і нехитрі (“невибагливі” за Дмитром Павличком) вірші:

Яка вже я там поетеса!
Талант?.. То від неба й землі.
…Як милиці “кину” й протези —
Ви пам’ятник здвиньте в селі…

Я вже не нагадуватиму про драматичну долю Орисі Яхневич, яка з малих літ бореться з важкою недугою. Зрештою, а чому б не нагадати. Людина має здатність забуватися, думаючи, що її здоров’я і успіх — це само собою зрозуміле, тоді вона й веде себе як “временщик” (у житті, у слові, у поведінці, вчинках etc.), забуваючи, що все в ній визначене і дароване, все записано у книгу життя… Головне ж, не розгубити, не пропустити, не збайдужіти, не розучитися любити:

Не шукаю доріг, рівних плаїв, стежок
До людських добрих, ніжних сердець.
По тернистих кущах, по ярах, рівчаках…
Я іду! Я біжу — навпростець!..
Зустрічайте мене! Я бджолою лечу!..
Все, що маю, віддам до краплини.
Меду з серця свого наточу —
Щоб солодкі були наші днини!..
Гей, радійте мені! Я — це вісник тепла.
В моїм серці — любові по вінця.
Бо для вас, для людей я жила,
Добра фея з гірської провінції.
(“До людей”)

Багато віршів Орисі Яхневич сповнені молитвами, власне, вони і є поетичною молитвою... Мене захоплюють ці книжки життєстверджувальним пафосом і любов’ю. Власне, тими рисами, які сьогодні чомусь приховуються людьми (я не вірю, що вони позбавлені цих відчуттів). Так, ніби не мода на любов. Саме такі книги і повертають людину до справжнього у ній — до душі, яка, можливо, інколи дрімає, але ніколи не погодиться з думкою, що їй немає місця у світі людей. І це найважливіший висновок, з яким щедро ділиться і не боїться його повторювати “добра фея з гірської провінції”, поетеса високого духу і люблячої душі Орися Яхневич.

Євген Баран. Голова ОО СПУ.

• Ситуація на фронті, підготовка до саміту НАТО й реальні кроки України до членства в Альянсі – Президент зустрівся з Єнсом Столтенбергом 29 квітня 2024 року - 15:32
• Можливості, які можуть зацікавити ветеранів, ветеранок та членів їхніх родин
• В Івано-Франківську відбулася зустріч з членами сімей загиблих ветеранів війни
• Світлана Онищук взяла участь у презентації нової національної економічної платформи «Зроблено в Україні»
• Світлана Онищук: У єдності – наша сила!
• Спрощено процедуру призначення пільг на ЖКП для ветеранів та членів їх сімей

Коментарів ще не додавалось!

РОЗСИЛКА НОВИН