"Нарешті мушу сказати про те, що мучить мене вже кілька місяців поспіль, - написав український письменник Степан Процюк. - Не впевнений, що скажу про це перший. Відштовхнуся від недавньої статті Євгена Барана про Тараса Прохаська на «Буквоїді» і вчорашньої (29 січня 2016 р. - ред.) статті Юрія Андруховича (на сайті «Збруч») про цю статтю Євгена Барана. Знаю кожного із згаданих . Мова не про це. Статті - лише привід, детонатор.
Друзі і френди, причетні чи навколопричетні до літератури! Я, як і кожна людина, можу бути суб′єктивним, але…
Переконаний, що в сучасній українській літературі сформувався такий ПОТУЖНИЙ СВІТОГЛЯДНИЙ РОЗЛАМ, який вже неможливо ні заулюлюкати, ні засміяти, ні намагатися не помічати. Це навіть не розлам, а декілька розламів.
Вони виходять далеко за межі конфлікту між «грунтівцями» і «західниками», «грантоїдами» і «селянами», «рустикалами» і «ризомщиками». Це щось неймовірно тонке, яке опирається на кілька типів людської поведінки, заходячи в архетипні тупики, які у кожного –власні. Сподіваюся, що знайдуться люди, які зможуть це пояснити ліпше від мене.
І ще одне. У літературі, серед письменників, які витворили власні світи, підтверджені увагою їхніх читачів, вже нема ні патриціїв, ні плебеїв, ні прекрасних, ні поганих, ні міщан чи селян за походженням. У літературі нації, яка намагається вставати з колін, нема священних корів, як нема окремої правди Юрія Андруховича, Євгена Барана, Тараса Прохаська чи Степана Процюка. Хіба це не аксіоми, які мав би знати кожен ? Будь-чиї уявлення про власну значимість у таких вимірах є лише їхніми власними уявленнями, які не варто намагатися нав′язувати людям із іншими уявленнями про літературу та її специфіку.
Я не закликаю до примирення, як писав Шевченко, «обніміться, брати мої! Молю вас, благаю», бо я – не третейський суддя і такі заклики викликали би лише чергову порцію кпинів позаочі…
Вольному - воля. Але ясно і чітко відчуваю, як у такій літературі, із такими егоцентричними островами, які не бачать одні одного, які часто насміхаються і ненавидять навзаєм, так-от, відчуваю, як чимраз сильніше і загрозливіше навколо мене розріджується повітря моїх уявлень про елементарні норми людських стосунків( приклади наводити не буду, Бог з ним).
Швидко у такій літературі не буде чим дихати. І то не лише мені. А ми, українці, ще вперто хочемо Нобеля…