Деякий час тому на сайті «Буквоїд», який інколи нестерпно хочеться назвати гівноїдом, Євген Баран здійснив спробу нищівної атаки на Тараса Прохаська - пише Юрій Андрухович (на фото) у своїй авторській колонці на сайті Збруч. Я випадково натрапив на цю публікацію щойно днями. Сподіваюся втім, що моя реакція не виглядатиме цілком запізнілою.
Євгена Барана знають як «літературного критика і літературознавця». Так зокрема про нього свідчить українська «Вікіпедія», хоч я б на її місці з цим визначенням не квапився.
Свою маленьку переможну війну з Прохаськом Євген Баран розпочинає широким узагальненням: «Особливість літературного процесу, сиріч українського, полягає в тому, що тут вже давно ніхто не хоче чути навіть натяку на правду».
Початок доволі нещадний, особливо слово «сиріч», яке насправді мало б означати «тобто», а в цьому випадку не означає нічого, крім Баранового бажання писати якомога іронічніше. Бажання є, і це вже добре. Зрештою, доцентові української філології не обов’язково корпіти над кожним словом. Головне – суть.
Але суть вислизає, бо в наступному реченні читаємо: «Не те що правди у її найрізноманітніших виявах: від християнського фанатизму до геббелівської пропаганди, – а навіть подобизни правди». І біда тут не в тому, що доцент української філології не знає елементарних правил пунктуації, підтвердженнями чому рясно пересипаний увесь його памфлет. А також не в тому, що пропаганда в нього не «ґеббельсівська», а «геббелівська» (хоча згаданий всує персонаж в оригіналі пишеться не Hebbel, а Goebbels). Однак то вже швидше сфера відповідальності редакційних буквоїдів, які більш ніж очевидно не радять собі з власними обов’язками, тож буквоїдствувати доводиться тут і тепер мені.
Але біда поки що не в цьому.
Вона – в поверховості й одночасній претензійності вислову. Християнський фанатизм? «Геббелівська» пропаганда? До чого це? Що це за мірила для «найрізноманітніших виявів» правди, що за полюси її? Автор усе ще жартує? Можливо, в наступних реченнях він реабілітується якоюсь несподіванкою, дотепним парадоксом?
На жаль, у наступних реченнях Євген Баран передбачувано звертається до одного з лейтмотивів усього свого критичного доробку. Цей пункт, наскільки я можу судити, переслідує його завжди. «Одні літератори вийшли на зарубіжні стипендіальні фонди і вдало їх експлуатують», – пише Євген Баран і ставить кому. Але я пропоную на цьому місці призупинитися.
По-перше, варто подякувати авторові за те, що він уживає слово «експлуатують». Адже могло бути й «паразитують» – знаючи авторову схильність до правдорубства. Нещадність автора, отже, все-таки знає межі, й це не може не тішити. По-друге, звертає на себе увагу Баранова обізнаність у тому, що згадані ним, хоч поки що й не названі, літератори-запроданці експлуатують зарубіжні фонди не як-небудь, а вдало. Й тут, погодьмося, не лише прихований комплімент, але й, згідно із самим Бараном та якоюсь мірою Фройдом, натяк на. Наприклад, на заздрість, якщо вже уточнювати.
Читаємо далі після коми, на якій ми з вами щойно призупинялися: «…вдаючи із себе суспільних лібералів і лоялістів ріжного штибу сексменшин». Як усе-таки страшно пише ця людина! І як неохайно. Що мається на увазі під «суспільними лібералами»? Якими ще бувають ці ліберали? Несуспільними? Позасуспільними? Що ж до «ріжних штибів», то тут узагалі все тривожно. І добре, що Євген Баран хоча б у такий кострубатий спосіб сяк-так формулює свою пересторогу.
Прислівник «сяк-так» у контексті Баранових писань дуже важливий. Ніщо інше не характеризує цього «літературного критика і літературознавця» точніше й вичерпніше. Жодної аналітичної роботи над текстом, ані сліду великої та вдячної дослідницької праці. Жодної оригінальної концепції, жодної легкості в думках та інтелектуальної широти. Всі звинувачення, як і значно менш численні похвали, бездоказові й упереджені. Завжди лівою ногою, завжди біг пес через овес. Чому? А тому що.
От і цього разу – цілий каскад «а тому що». «НепрОстих» він називає «антироманом», і тут стає на мить цікаво, але примхливий Баран не вважає за потрібне опускатися до арґументації, тим більше розгорнутої, як того вимагала б настільки ризикована теза. Про якусь «пробу дитячої книги» (якої?) того ж Прохаська він пише, що її «проголосили шедевром світового значення» – і не завдає собі труду бодай чимось це проголошення підтвердити. На наших очах оприлюднюючи секрети ненависної Прохаськової успішності, що їх він, як йому здається, нарешті викрив, Євген Баран демонструє справжній апофеоз гороху з капустою: тут і «особливості родинної біографії», і «галицька говірка» (привіт «ріжним штибам»!), і «займенникові галицькі форми», і «показова простота», і – перехід у традиційне для Барана пліткування – «недбальство до зовнішнього вигляду» та «внутрішня сором’язливість, про яку постійно нагадується». А за все це «ходження по колу» – ще й «десяток несогірших фінансово європейських премій» (наболілий лейтмотив, куди ж без нього).
Ось такий, з дозволу сказати, аналіз. Цілком порожній, і дещо, хай пробачать мені феміністки, бабський. А ви взагалі чого хотіли від лауреата десятка «несогірших», хоч і неєвропейських літературних премій та заслуженого працівника культури України? Ясності й доказовості викладу? Відсутності упереджень та мозільної роботи над словом? Знання мов, розуміння метафор і прозрівання метаморфоз, вільного обертання і плавання в текстах та контекстах? Багато ж ви хотіли.
Є лише доволі невпорядкована голова, в якій ось уже більше двох десятиліть булькоче каша зі зле сформульованих претензій. «Квазіінтелектуальний квазісковородинець» Прохасько відчуває, мислить, говорить і пише на тих регістрах, дотягнутися до яких Баранові не дозволяє сама природа. Зате вона дає Баранові можливість публічно позлитися з цього приводу і вилити на люди добрячу порцію свого глухого й заздрісного невдоволення. Він живиться не текстами авторів, а чутками про них. Він ретранслює ці чутки у своїх писаннях, більше схожих на скарги. За великим рахунком в одному Прохаськовому мізинці літератури більше, ніж у всьому Баранові, і пробачити цього Прохаськові Баран не може. І коли він протиставляє Прохаськові покійного Олега Лишегу, то навіть не зауважує, що переступив межу неприйнятності.
Усе це не було б, можливо, варте навіть найменшої нашої з вами уваги, якби Євген Баран був простим собі дописувачем та літературним аматором з районного центру. Але він вважається одним із провідних критиків цієї країни. Наша, «сиріч українська», критика не в останню чергу йому завдячує тим, що є яка є: пласка, сварливо-вбога й безвідповідальна. Ще трохи – і при згадуванні про неї рука «по-геббелівськи» потягнеться до пістолета.
Юрій Андрухович, український письменник, м. Івано-Франківськ, сайт Збруч