- Добре, давай "Казку про щастя".

- Мам, а що таке щастя?                                                                                                                     

Ні, я не хочу сказати, що я не мала відповіді на його запитання. Будучи мамою допитливої малечі я завжди готова до таких безпосередніх дитячих запитань, як: "Чому дерева колишуться" і "Звідки в зебри полоски". Я могла б відповісти йому, що щастя-це коли все добре, нікого нічого не болить і коли люди радіють (по суті, так воно і є). Могла б сказати : "Дізнаємось, коли прочитаємо". Але в той день мені самій захотілось уявити щастя по дитячому, і зрозуміти, яке воно -  безумовне, безкомпромісне, не вписане в розміри, не втиснуте у формат, не зацьковане заздрощами і не підгризене сумлінням.

Заради цікавості, запитала у Гугла.

Вікіпедія: "Ща́стя - стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення та безмежної радості. Те, що викликає відчуття найвищого задоволення життям, дає радість людині. Стан чи якість бути щасливим; насолоджувальний досвід чи емоція, що породжується від володіння добром чи задоволення бажань; втіха, приємність; Стан щастя можна вивчати за допомогою доступних методів медичного обстеження. Так було встановлено, що за стан щастя відповідає активність кори лівої передлобної частки головного мозку. Також йдеться про "гормони щастя" - т. зв. ендорфіни."

           Там були  ще  сотні думок, і визначень.  Стільки, скільки щасливих людей.   Ми всі стаємо щасливими багатократно, хтось рідше, хтось частіше. Ми стаємо щасливі-і одразу забуваємо про це, знову набуваємо стану "очікування щастя". Наші дії роблять це очікування активним. І щастя приходить. Рано чи пізно.

 Але є одна проста вправа, яка допомогає відчувати себе щасливим щодня.

 Треба лише подивитись навколо і побачити безмежний світ, наповнений кольорами та явищами, очі та посмішки близьких  людей, весну, що от-от увірветься у наше життя,- а потім закрити очі. І побачити темряву.

Треба прислухатись до звичних звуків, що  оточують-шурхіт листків у копіювальному апараті, дзвінок домофона, сміх улюбленої дитини, крики ластівок на світанку, - а потім закрити вуха. І почути тишу.

Спробувати  уявити, що  руки  не слухають, а ноги не танцюють.

 А слова, що так хочеться промовити, застрягають у горлі. 

Це неймовірно, але це і є щастя-робити звичні речі, бачити та чути світ, до якого ми так звикли, та який так звик до нас.

Це не означає, що люди, які не можуть бачити, чути, говорити, ходити чи танцювати - не щасливі. Але якими щасливими можемо бути ми, коли зрозуміємо, що причин для щастя маємо набагато більше. Одного разу я спілкувалась із молодою жінкою на інвалідному візку. У неї є сім"я, маленький син. Вона реалізувала себе в спорті. (Ірина- майстер спорту міжнародного класу з стрільби з лука). Коли запитала її, в чому твоя особлива потреба- вона відповіла: "У мене є все, що мені треба. Я абсолютна щаслива."

В кожного свій шлях до щастя, та своє власне відчуття його.

Скажіть своїм коханим, про те як ви їх любите, скажіть батькам, що сумуєте без них, похваліть дитину за зліпленого з пластиліну сніговика, навіть якщо сніговик більше схожий на мамонта , подаруйте самотній людині посмішку, засмученій-привід для радості, а колезі по роботі-нову чашку для кави.

 Посадіть дерево, якщо зможете. Не зможете-посадіть квітку. Робіть щасливими людей навколо вас так, як вмієте.

В той день я відповіла сину на його запитання. Ми відклали книжку, і я розповідала йому про те, як звичні речі роблять нас щасливими . І ще  сказала, що щастя для мене -це він. І він заснув,  з усвідомленням безмежної важливості для своєї мами.

Заснув із розумінням, що він- і є Щастя. 

Знати (майже) напам"ять назви перших 60 доісторичних ящурів із книжки, ніяковіючи під сердите "ну-мааам-як-називається-оцей-динозаврик", істерично намагаючись згадати назву. Здогадатись, що відповідь неправильна: "ні, мам, це не тиранозавр (єдиний кого вдалось запам"ятати мамі), це насправді паразауролоф".

Пишатись тим, що все ж вдалось запам"ятати , чим відрізняється Донателло від Мікеланджело, не перестаючи захоплюватись іменами черепашок, які названі на честь відомих митців епохи Відродження. В магазині іграшок одразу впевнено вирушати до полиць ЛЕГО, вишукуючи трансформерів , які на перший погляд ну нічим не відрізняються. Але ж я знаю, що це не так! (я навіть знаю, де "злий" а де "добрий"!)

"Не любити" рожевий. Просто заради солідарності. Насправді, робити вигляд, що рожевий не подобається.

Вчитись грати в шахи. Вірніше, навчитись правильно розкладати їх на дошці. З тріском програти, здивовано дивитись то на дошку, то на усміхнену мордашку, що, посміхаючись на всі свої двадцять молочних зубів, переможно констатує: "Мат!". Розуміти, що це татова школа.

Піддаватись, перевтілюватись, фантазувати, урочисто вигукувати "та-дам", добудувавши будинок із кубиків. Купувати штани і сорочки, що виглядають майже як дорослі, але такого маленького розміру. Зранку винувато дивитись на сусідку, що живе поверхом нижче (тому що напередодні були лицарські бої). Все ж привітатись. (відповіла, хуух)

Захоплюватись, як вправно ВОНИ паркують веломобільчики, заїжджаючи заднім ходом на паркінг. Знайти в ліжку (власному ліжку!) іграшкового павука. Зеленого, такого що світиться. І не здивуватись. Знати, що це ВОНИ його туди підклали.

Посміхнутись, сховати павука (а що-хай тепер шукають) і мати ще один привід впевнитись, що бути мамою двох синів- це круто. Тому що хлопці-це хлопці. І з ними по-хлопчачому весело) Далі буде..) 

Але, забуваючи про чужинність цього "дому -на одну ніч- чи-трохи-більше", стерильність поверхонь, що мають бути стерильними, накрахмалену хрусткість постелі- чим дорожче- тим хрусткіше, все ж є в запаху готелів незрозумілий шарм-вишуканої одноразовості, що майже схожа на неповторність, проте надто стерильна, універсальна та хрустка.

Запах готелів - це запах подорожей, дороги, нових вражень. Це те, що ми згадуємо, як дежавю, коли відчиняємо двері номера, і те, що одразу вивітрюється, як тільки ми переступаємо поріг свого дому. Ми намагаємось позбутись цього запаху в рідних стінах, та дуже хочемо згадати його, коли засиділись вдома. Запах готелів залишається з нами назавжди,- на фото з поїздок, у сувенірних магнітиках на холодильнику, в наших спогадах.

І як би ми не намагались його випрати, вивітрити, вигнати- він ненав'язливо пов'язує нас з тими далекими місцями, які ми відкриваємо вперше. Ні, йому ніколи не перемогти запах рідного дому, ніколи не стати близьким, ніколи не перетворитись на мрію- та його сила в іншому- він завжди там, де подорожі, відкриття, та такий необхідний в далеких ( і не дуже) поїздках- "дім -на одну ніч- чи -трохи -більше". Люблю запах готелів. Універсальний, стерильний, та хрусткий.