Під час розмови представник Департаменту ЖКГ заявив, що мешканці не платять за утримання цієї споруди. Тоді я запитав представника ЄРЦ, чому вони нараховують плату за утримання дитячо-спортивного майданчика, якого у дворі нема. Це його здивувало. Він не знав (припускаю міг не знати), що такі нарахування є. На питання - чи ви бачите тут майданчик, він відповів, що не бачить. А потім додав, а може, він там, ззаду будинку? Ззаду будинку його також нема. Ну може, там у іншому... дворі? - намагався він ребілітуватися... До чого тут "в іншому дворі", - запитали люди. Чого ми маємо платити за те, що є в інших дворах, адже екс-директор ЄРЦ Вадим Войтик говорив про побудинкові тарифи?

Тоді представник ЄРЦ заявив, що так їм плани передали ЖЕО свого часу. На питання, чого ж вони не прийшли на місце під час прийому-передачі планів, не подивилися, що їм передано в натурі, він не відповів нічого. Багато хто з мешканців - не тільки того будинку, у дворі якого були збори, мають договори приєднання і не мають змоги вносити змін. Тому "листають" за те, чого нема. А ті, хто листати не хоче, мають справу з судом. До речі, колись, виправдовуючи відсутність договорів, Вадим Войтик писав у відповіді на мою статтю риторичне питання "пачка договорів чи прибраний під'їзд".. Я далекий від думки, що працівники ЄРЦ, які укладають і підписують договори, ще й прибирають під'їзди. Ну бо так логічно напрошується висновок... Словом, майданчика нема, а нарахування за дірку від бублика є. У інших мешканців цього міста так само? До речі, мешканці, які сплачували за "утримання майданчика" справедливо заявляють, що тепер під час спорудження справжнього, ЄРЦ мав би частково профінансувати ці роботи, оскільки гроші отримав авансом за те, чого не було. Гроші громади.

П.С. Представники Департаменту і ЄРЦ терпляче чекали, поки затихне суперечка між мешканцями (частина не хоче демонтажу сцени, побоюючись, що там запхають чергову бухаловку чи стоянку), а потім запропонували компромісний конструктивний варіант. Навіть обіцяли допомогти з написанням необхідних запитів. Що ж, побачимо, як воно буде далі.

(на фото з трьох сторін будинку - примарний дитячо-спортивний майданчик, за утримання якого ЄРЦ нараховує плату).

...Водій бусика "пеугєот" з львівськими номерами, молодий пацан, одразу ж на Львівському вокзалі врубав "на дорожку" флешку з російською попсою. Ані Лорак і Лєпс.. Полуголі тьоли, Звєрєв з трусами, Катап і Пастя... На моє: "а як щодо того, що одна сказала, що Майдан - це зло, а інший підтримав політику Путіна в Україні", ваділа відповів: "я просто музику слухаю".. "А вони "просто" хєрачать танками по наших містах", сказав я.. Решта 9 чи десять пасажирів тупо мовчали, типу: "не мішайте шоферу їхати, він на роботі". І так всю дорогу від Львова до Івано-Франківська. На тлі істерії про "ущємльонних в правах українських кацапів. Ось так мимоволі я підтримав сепаратизм, анексію Криму і агресію Росії проти України... Хоча, чому мимо.. Я ж міг вийти з автобуса і не поїхати.. Але конче треба було, бо дома чекали. Хоча, декого чекають більше за мене, бо не всім суджено повернутися. Звідти.. А декого вже ніколи не дочекаються... ага.. ще був український "флажок" на лобовому склі.. очевидно, як компенсація за незручності..

Я розірвав хруску плівку. Відкрив конверт. Взяв обережно двома пальцями кружальце. Аби не пошкодити. А потім так само делікатно вклав його до щілини. Кружальце, звичайно.. Добре, диск.

А перед тим був целофан і конверт. Картонний конверт. Останнім часом їх стали робити саме в таких картонних конвертах. Тактильні відчуття багато важать. Запах типографської фарби. Свіжої. Ніщо не зрівняється з ним. Ну хіба що... Ні, про неї не буду. То дуже особисте.

Зрештою, останнє творіння Пупців також дуже особисте. Ні, я не помилився, не особливе. Хоча, особливе також, але в першу чергу дуже особисте. Як і будь-яке творіння свого автора. Для свого автора. Але ж він, автор, не тримає його в собі. Особисто для себе. Мусить віддати. Поділитися. Звільнити місце на нове. Інакше торба. Спертий токсикоз. Ні, не той. Просто токсикоз. Внутрішні тиски і кровотечі із застійними гематомами. Образно. Метафорично. Дехто  сприймає то надто близько до серця. Чи до голови. Тобто в голову. Як от, наприклад, дядько Курт. Але не в нашому випадку. Тут, швидше, все ж ближче до пупця. Тобто, до Пупців.

Так от особисте. Отже, запах і дотик. І візія. О, візія! Це якийсь Гоголь! Вибухова суміш Гоголя, класики українського ментального кінематографу у його кращий совдепівський період. Коли не завдяки, а наперекір. А ще мультиплікації і дідько знає якої вуличної культури графіті. Якісь.. ні, не американські.. навіть не європейські.. якісь латино-європейські квартали. В Південній Америці. Чи європейській Іспанії, наприклад. Ні, не тому, що з-під диска на тебе зиркає хамон. Такі собі татухи у повний зріст. Смачно. Хочеться їсти ті картинки очима. Зачіпатися за кожну закарлючку. За кожен виверт. Губитися в розбіжностях графіки. Власне, графіка. Літографії. Ось що воно мені нагадує. Олень, хамон, мольфар, вампір. Якась сучасна урбаністична демонологія. Не злосна. Позитивна. Драйвова. Як і музика.

Я маю їхній попередній диск. Із транзисторними лампами на обложці. Я чув їхню курвумаму. Босий Стас зі своїм замотаним ротом на відображенні. Оце якраз про тримання в собі. Але ж ми знаємо, воно не може втриматися. Тим більше з таким характерним вокалом, як у Стаса. Ну бо кожна група має чимось врізатися в пам"ять. Наприклад, першим сексом під верхнє сі від Helloween.. Чи шаленим дріфтом під рифований дісторшн від Pantera. Пупець хапає вокалом. Мене принаймні.

Новий кружечок драйвовий. Важкий і темний. Не такий, звичайно, як Morbid Angel, Cannibal Corpse чи улюблений Behemoth. Навіть не такий як Едгар Алан По. Такий як Гоголь. Може, трохи світліший.

Я хотів було домахатися до тексту в одному місці. Що поробиш - філолог.. Але вчасно схаменувся. Це ж Пупці. Це концептуальний стиль. Це стильна концепція. Словом, буде колупатися в Пупці! Пупець треба слухати..

Ото купив і слухаю. І всім раджу.

Тож давай, дабудай!   

http://www.svidomo.org/defend_article/17855  

Місцевість, як то кажуть, - кінець географії.

Далі - тільки море і скелі.

Двері зачинені, але не на ключ - на засувку. Рипучим звуком сповіщають про прихід чергового спраглого. 

Розмови? 

Хліба і видовищ?

Назустріч ніхто не виходить.

Ні тобі отців у розшитих парафіянками рясах, ні релігійних фанатиків, готових убити з Великої Любові до храму, ні бабульок-адепток, що торгують релігійною поліграфією та свічками з таким виразом обличчя, ніби їм вже гарантовано найбільшу в житті індульгенцію. 

Напрочуд спокійне і затишне місце.

Кілька непоказних ікон без дорогого оздоблення, лампадки зі свічками;стіл, застелений дешевою прозорою церетою. Збоку на стіні, майже при вході притулилася фотографія Паїсія Афонського, найбільш шанованого в Греції монаха. Кілька дерев'яних стільців попід стіною.

Все.

Тиша і спокій.

Тільки море за стінами розбивається об скелі. Навіть чайок не чути.

Благодатне місце - лише стати і молитися.

Навіть не молитися.

Тобто, не просити.

Просто розмовляти.

Говорити. Мовчати і говорити знову. Так, саме так, як у Грицька Чубая.

Усвідомлювати, що це все-таки діалог.

Бо в таких місцях, напевно, і відбуваються Справжні Діалоги.

Про хліб і видовища тут вже й не згадуєш.

На масивній тумбі - свічки. Звичайні воскові свічки лежать оберемками, як скошене колосся, пов'язане у снопи. Вочевидь, їх буває там багато, бо ложа для них доволі глибокі. На той час, коли я туди увійшов, їх було помітно мало. На тумбі напис грецькою ΤΗΝ ΔΡΑΧΜΗΝ ΣΑΣ ΣΤΟ ΚΟΥΤΙ, з якого я розумію лише одне слово: ΔΡΑΧΜΗΝ. Завдяки Кирилові та Методію, а ще викладачам рідної альма-матер, я розрізняю літери. Здогадуюся, що йдеться про гроші. Згодом я дізнався, то щось на зразок "скринька для пожертв". Але то згодом, а тоді... Розмерзившись від надміру цінників, що пропонують туристові найширший діапазон цін, намагаюся знайти щось подібне до уже баченого на ринках грецьких туристичних містечок. Не знаходжу нічого. Навіть нічого, що б нагадувало цінники на свічковий товар у наших храмах. Вони також грецькі. Частково. Принаймні, ота частка "греко-"...

Запалюю свічку.

На власний розсуд вкидаю до шпарини якісь гроші. Не знаю, чи стільки, скільки написано на табличці.

Ще раз насолоджуюся неймовірним спокоєм і тишею, втягаю ніздрями запах воску, що розігрівся і стікає донизу.

Виходжу.

Замикаю за собою двері на засувку.

Хвилі розбиваються об скелі.

Довкола - ні душі.

Тішуся.

Тішуся з того, що так буде й наступного разу, коли сюди прийде черговий спраглий Розмови.

І їм також ніхто не заважатиме.

Як і нам... 

Кілька тижнів тому, коли пішов з сім'єю прогулятися до парку між Хоткевича і Молодіжною, звернув увагу на забиті слупики. Ще подумав собі: коли встигли? і що тут будуватимуть?

Наступного дня почув, що міський голова на апаратній нараді поставив питання про цю забудову. Заявивши, що йому не відомо, хто, чого і як. 

Днями зателефонувала до редакції жінка. Назвалася Юлією. І повідомила, що минулого (перед дзвінком) вечора у сквері відбулася штовханина. Діти, які лазили територією за слупками, були брутально облаяні охороною. А батькам заявили, що там тепер приватна територія. І запросила на акцію протесту, яку знімали два телеканали і висвітлювали журналісти місцевих інтернет-видань. Що цікаво, наразі є дві версії того, що там має постати. Одна більш реальна, хоча її заперечують юристи. А друга більш бажана. Але ми живемо в реальному світі. За першою версією, на тому місці має постати цілий єпархіальний комплекс. За іншою - облаштований дитячо-спортивний майданчик. Я глибоко віруюча людина, тому вірю в те, що там таки буде єпархіяльний комплекс. 

Чи Андрій Кузь, адвокат, що представляє інтереси УГКЦ в даній ситуації, осквернив уста свої облудою в коментарях журналістці ТРК 3-студія: "Стосовно будівництва, питання про це не йдеться, керівництвом Єпархіального управління було озвучено позицію, стосовно того, що тут буде проведено благоустрій, буде вивезено сміття, дане питання буде узгоджено з мешканцями про облаштування дитячого майданчика на даній території". Або, то отці духовні осквернили облудою заповіді Патрона? І адвокатові ложно свідчили, щоби він лож тую вселенськую пастві? Мені тут згадалося про анафему. Кілька років тому нам, працівникам 3-студії вже грозилися оголосити її колеги УГКЦ з братньої конфесії. Братньої, ну бо всі вони брати во Христі. І то брехня, що є міжконфесійна ворожнеча. Між ними немає. Бо одні справи чинять. Хіба за територію та майно сперечаються. Але й в тому вони однакові. Брати, тобто, рідні. Так що однією анафемою більше, однією менше - один шлях. Дорогою намірами благими мощеною.  

(фото звідси: www.blitz.if.ua

дякуємо колегам)

Ще цікаво. На фото видно, що споруда з її доріжками плавно переходить в парк. Тобто, весь парк буде "приватною територією"? Зрештою, побачимо. Може й справді сміття вивезуть і дітям майданчик спорудять.. Тоді попрошу вибачення знову. Публічно. Вже за сумніви написані вище.  

Зрозуміло, як сказала би Віра з Пасічної, то самі ж мешканці там того й накидали. Напевно, в надії на те, що якийсь заблукалий сміттєвоз зупиниться там, і сміттярі позакидають той непотріб до загальної купи. Чи якась сумлінна прибиральниця, ангажована ЄРЦ, віднесе його до контейнерів. Вони недалечко там. Якихось 150 - 200 метрів. Бо їй вдосвіта робити нічого. То нехай носить за рагулями, котрим руки не з того місця виросли..

Ніхто нікого за тоту руку не зловив. На жаль. Отак і лежить уже понад місяць. І поступово росте купка. Попри саму дорогу, біля тротуару. Поряд - бігборд. Там іноді комерційну рекламу про сонячні курорти ліплять, іноді мобільні оператори неймовірні вігОди обіцяють, а буває, і політичні партії запевняють, що покращать та не здригнуться...

І прибрати б не завадило. Тільки от хто мав би? Чия територія? ДРЕУ чи ЄРЦ? Бо якщо це прибудинкова, то ЄРЦ. Але то в угоді має бути прописано. Бо вони ж вказують в платіжках "утримання прибудинкової території". Але зараз, в даному випадку мова не про те.

А про те, що, зрештою, не варто прибирати. Так цим рагулям і треба. Хай задихнуться у своєму лайні!! Тільки от разом з ними захлинуться й інші..

Інша купа - позаду "Мрії". Під стінкою трансформаторної станції. 

Хочу зазначити!  Жодних претензій до "Мрії"! Її тут згадано як контрастний орієнтир. Краси і мерзоти..

Пишу їм у рядку зворотнього зв'язку. Мовляв, доброго дня, дорога редакціє. Чи не були б ви такі ласкаві сказати, де можна змінити мову сторінки, бо чай нє в Рассєї живьом...

Сьогодні зранку від них прийшла відповідь: "Доброго дня. Нажаль, сайт "Кенгуру" зроблений лише російською мовою". І нижче посилання на адресу: "www.Kenguru.in.ua - детский супержурнальчик".

Що цікаво, журнал має сторінку в соцмережі вконтактє. Там вказано його місце розташування: Львов, Украина. І хто після цього фашист, права язичниє ущємляющій??!!

Але тонка моя лірична натура не визнає таких брутальних слів... Читаю на Фіртці, що комунальники взялися за вулицю Угорницьку, яка з "танкодрому" нарешті має шанс перетворитинся на нормальну вулицю. 

Тішуся за багатостраждальних мешканців Угорницької.

І тішу себе надією (ну бо чим би дитя не тішилося...), що буде і на моїй вулиці свято.

Минулої осені ями навпроти автобусної зупинки на початку вулиці Хоткевича просто засипали асфальтом і приплескали його шуфлями. Тепер на тому місці знову ями. Водії змушені об'їжджати їх по "кишенях" автобусних зупинок. А якщо там стоять автобуси, то так і стрибають ямами.

Єдиний позитив від такої їзди - якщо вранці спішиш на роботу, то миттєво прокидаєшся і мобілізуєшся.. Ось як сьогодні виглядають перших 50 метрів вулиці Хоткевича. Від повороту з Івасюка... І вона така вся, аж до з'єднання з вулицею Миру...

До речі, кілька років тому вулицю повністю зрізали фрезою і заклали асфальтом...

(в окопі)

(водії об'їздять ями автобусними зупинками)

(янасеред.. ині дороги)

(документальне підтвердження для можливого позову)

(вулиця Хоткевича готова приймати якесь "трофі")

далі буде...

Мудрі книжки пишуть, що кошеня не варто вчити ходити у лоток, тикаючи мордою в калабаню чи купу, які воно наробило. Це брутально і ображає гідність тварини. Так, не варто дивуватися. У тварин також є гідність. Це не стьоб і не прикол. Тільки багато хто цього не сприймає з огляду на власну тупість чи зарозумілість або лише через те, що звик вважати себе гомо сапіенсом. Вінцем природи. Чи творіння. 

Фахівці, що навчають людей поводитися з тваринами, (так, є і такі, не дивуйтеся, о найрозумніші представники вищого виду), рекомендують скеровувати інстинкти тварин у потрібному сапіенсам напрямкові. На те вони і є вінцями. І, здавалося б, мали б успішно використовувати дані їм тисячолітньою еволюцією навички, уміння і здатності. 

Тобто, накладання купи чи розливання калабані "під себе" у тварин є цілком природнім процесом. До слова, на перших порах свого розвитку людина також цілком на інстинктивному рівні "ходить під себе". Згадайте дитячі плачі, які шляхом умовиводів незмінно приведуть вас до одного з можливих причинно-наслідкових зв'язків - голод, біль, вологість під задницею. Проте, людина в процесі розвитку все ж навчається контролювати свої інстинкти або принаймні ліквідовувати їхні наслідки. Правда, не всі, що свідчить про деяку помилковість твердження щодо вінценосності окремих представників людської раси. І в даному випадку часто оте вінець творіння, тобто кінець, вершина, тотожне "після мене хоч потоп". 

Навіть згадане уже кошеня все ж, знову ж таки інстинктивно, виростаючи, намагається запорпати сліди своєї життєдіяльності. І робить це доволі наполегливо, старанно винюхуючи місце...

Не знаю, чи багато тварин роблять так само, як коти, але точно знаю, що цього не роблять коні, корови, свині, тобто тварини, яких у нас зазвичай називають бидлом.

Бидлу - на жаль, невідомому авторові цих рядків і цих фото - присвячується...

(фото зроблено у скверику на вулиці Молодіжній)

P.S. Особливе пояснення для "Валі з Пасічної", авторки коментарів до попереднього блогу. Це ми з пацанами і тьолками жерли там пірожено і залишили такий срач в кремово-галяретковому екстазі, я би навіть сказав, оргазмі, та ще й пофоткали, аби поділитися з Вами!

Ось таке нещодавно вичитав на одній зі сторінок однієї із соціальних мереж. Не буду казати, хто написав. Бо суть не в тому, хто, а суть в тому, що... Я категорично ставлюся до злочинів комуністичного режиму проти мого народу. І минулих, і сучасних. Мене дратує постійне їхнє штрикання тим, що за комуністичної радянської власті ми отримали "бєзплатнає абразаваніє" і дешеву "калбасу". Мене бісить захоплення, з яким сучасні політики і вже навіть шмаркаті адепти пускають слину за тим, що Сталін вєлікій стратєг. Мене шляк трафляє від стратегів сучасних, яким "шотатампадєбільнамунапісалі" про складання списків тих, кого не варто пускати в ЄС. 

Але... Попри все те... 

Крайні прояви завжди загрозливі тим, що далі вже нікуди, бо це край. Тому вважаю за потрібне висловитися з того приводу. Бо маю, воечвидь, право, як внук "окупанта". Отже,  23 лютого не відзначаю. Але не з причин, описаних вище. Не служив в армії Радянського Союзу, тобто в Радянській, як правонаступниці Червоної Армії. Відповідно, не вважаю, що маю "лице" відзначати день її народження. Тим більше, що він притягнутий за вуха. Тим, у кого закоротка пам'ять, раджу перечитати історію дати 23 лютого 1918 року, а саме про "доблесну" капітуляцію радянської Росії перед кайзерівською Німеччиною.

Зрештою, не служив я і в українській армії. Тому не маю лиця відзначати і адаптований українським політикумом "дєнь защітніка атєчєства". Однак, потенційним захисником себе вважаю, і у випадку загрози, вочевидь, матиму обов'язок мати лице. А наразі приймаю традиційні вітання з нагоди дня української армії.

Той пост у соцмережах мене неприємно вразив. Автор часом нічого не плутає? Саме армія? Не війська НКВД, МГБ, ЧК? Саме Армія?    А як же тоді бути з моїм дідом?! Котрий простим рядовим солдатом пройшов всю війну - спочатку артилеристом, а потім, після поранення, зв'язківцем. Під Сталінградом, до речі, служив. Зв'язок налагоджував. Там було таке озеро-болото Сиваш. Неглибоке. Можна було вбрід перейти. Але то в мирний час все так просто. Так от, дном того озера прокладали дроти для зв'язку. От дід і був одним із тих, хто через Сиваш із котушкою на плечах і рушницею в руках ходив убрід. Не просто ходив, не рибу лапав, не лєчєбниє грязі приймав. А дроти тягав. ПІД ОБСТРІЛОМ. Тим, хто переходив 12 разів, Героя Радянського Союзу давали. Це історичний факт. Просто мало кому вдавалося стільки разів. Дід перейшов 9 разів. Так, мій дід, червоноармієць, рядовий Гарматюк Василь Юрієвич. Хто має можливість, нехай перевіряє. А додому дід повернувся з війни аж у 46 році. В родині довго не знали, думали, все. Чогось їх тримали біля Румунії, здається. Вагонами-вантажівками-чумайданами трофеїв з війни не привіз, по розпотрошеній Європі не мародерствував.  Повернувся, спромігся виховати двох дітей - мого тата і тітку. Сам із Дебеславець, Івано-Франківської області. Вєртухаєм на зоні для тих, хто з-під обстрілу не вибрався і в кращому випадку в полон потрапив, не був. В заградотрядах в спину людям не цілився. Нікого нікуди не вивозив, "хліба в матері, дитини та старця" не забирав, в тюрму не садовив. Хоч і був рядовим комуністом. Але на мерседесах не катався. Навіть жигуля чи запорожця задрипаного за все життя не отримав як інвалід війни. Мав осколок в тілі. Так і помер з ним у віці 62-років у далекому нині 85-му. Якби рушили той осколок, то вмер би раніше. Так зі своїм другом-ворогом під серцем до кінця днів і прашагал. Спочатку полЄвропи, а потім другу половину життя. По вОйні пахав у Коломийській друкарні. Свинцем просякнутий був від фарби типографської. Свинець його здоров'я і підірвав остаточно. На війні не зловив, то в мирний час отримав дозу сповна.

Мав, правда, один гріх перед партією і своїм народом. Коли його, як рядового комуніста послали в гірське село контролювати збір урожаю, дід відмовився від положеної всім работнікам ідєалагічєскага фронта табельної зброї, заявивши, що йде до людей говорити, а не стріляти. Як сказали йому потім, через багато років місцеві жителі, того й залишився живий. Майже щодня під прицілом ходив. І якби був при карабіні, ходив би не довго... І якщо вже на те пішло, то саме йому пасувало би виходити на вулицю зі стрічками чорно-жовтого кольору і говорити про подвиги. Але він про подвиги не говорив. Я жодного разу не чув від діда про його бойові подвиги. Я, десятирічна радянська дитина, котра виростала на історіях про Валю Котика і Зою Космодем'янську. І батько мій від свого батька про подвиги не чув. Один єдиний раз дід сказав йому, що пережите ним було жахом. І більше він до того повертатися не хоче. Це вже батько розказував через багато років. А йому - мама, дідова дружина.

Натомість я добре пам'ятаю, як "вєтєрани" у школі розповідали нам про доблесть і "лічниє баєвиє подвігі". Тоді я ще не розумів, що то спеціально підготовлені в "асобих атдєлах" "ідєалагічєскіє работнікі". Зараз переважно вони на парадах "рісуюцца". Бо справжні фронтовики або в окопах полишалися, або від ран, хвороб і психічних зрушень давно відлетіли до Вирію.

Тому варто зважено підходити  до цих моментів. 

Не знаю, тільки як мені тепер із цим жити. Бо не вважаю себе "несправжнім українцем"...

До речі, в Івано-Франківську 9 травня визнано Днем жалоби за загиблими у Другій світовій війні. То ж помоліться за них мовчки.

Шановні чиновники і підрядники!! Якщо там приб'є штукатуркою когось із дітей, батьків чи працівників центру, чи потрібні їм до дідька ТАКІ МРІЇ????!!!!