Блоги на БРІЗ | Гарматюк Володимир http://www.briz.if.ua/blogs/36 Блогер Гарматюк Володимир http://www.briz.if.ua/logo.gif http://www.briz.if.ua/square_logo.png Uk (c) briz.if.ua Sun, 23 Jul 2017 09:56:32 +0300 CMS 1 Жах!! В Європі перевізники їздять в білих сорочках і краватках... http://briz.if.ua/blogs/393.htm http://briz.if.ua/blogs/393.htm З наради з перевізниками: "в Європі вартість проїду дорівнює вартості палива.." Для тих (перевізників), хто не в курсі, або хто тримає франківців за лохів: в європейському австрійському місті Лінц (за територією і кількістю населення, а також адмінстатусом рівний Івано-Франківську) водії керують велиииикими автобусами. Автобуси помиті. Їздять за графіком. Мають електронні інформаційні табло. Водії (О ЖАХ!!!!) у БІЛИХ СОРОЧКАХ І КРАВАТКАХ, навіть влітку. А система маршрутів побудована таким чином, що з одним квитком можна їхати на різних видах транспорту: з автобуса, наприклад, пересісти до тролейбуса і навіть трамваю (відповідно до прокладеного маршруту). До речі, весь громадський транспорт у Лінці є МУНІЦИПАЛЬНИМ!!! Ну і я вже не згадую тут зарплати європейців.

]]>
Tue, 17 Mar 2015 21:18:44 +0200
Як іванофранківці платили за неіснуючий дитячий майданчик http://briz.if.ua/blogs/380.htm http://briz.if.ua/blogs/380.htm Усім мешканцям - інформація для роздумів. Під час зборів мешканців та комунальників у дворі будинку 75 на Хоткевича виявилась одна цікава річ. Обговорювали питання встановлення дитячого майданчика у дворі з одночасним демонтажем старого МАФу - сцени часів совдепу, яка вже доволі поруйнована.

Під час розмови представник Департаменту ЖКГ заявив, що мешканці не платять за утримання цієї споруди. Тоді я запитав представника ЄРЦ, чому вони нараховують плату за утримання дитячо-спортивного майданчика, якого у дворі нема. Це його здивувало. Він не знав (припускаю міг не знати), що такі нарахування є. На питання - чи ви бачите тут майданчик, він відповів, що не бачить. А потім додав, а може, він там, ззаду будинку? Ззаду будинку його також нема. Ну може, там у іншому... дворі? - намагався він ребілітуватися... До чого тут "в іншому дворі", - запитали люди. Чого ми маємо платити за те, що є в інших дворах, адже екс-директор ЄРЦ Вадим Войтик говорив про побудинкові тарифи?

Тоді представник ЄРЦ заявив, що так їм плани передали ЖЕО свого часу. На питання, чого ж вони не прийшли на місце під час прийому-передачі планів, не подивилися, що їм передано в натурі, він не відповів нічого. Багато хто з мешканців - не тільки того будинку, у дворі якого були збори, мають договори приєднання і не мають змоги вносити змін. Тому "листають" за те, чого нема. А ті, хто листати не хоче, мають справу з судом. До речі, колись, виправдовуючи відсутність договорів, Вадим Войтик писав у відповіді на мою статтю риторичне питання "пачка договорів чи прибраний під'їзд".. Я далекий від думки, що працівники ЄРЦ, які укладають і підписують договори, ще й прибирають під'їзди. Ну бо так логічно напрошується висновок... Словом, майданчика нема, а нарахування за дірку від бублика є. У інших мешканців цього міста так само? До речі, мешканці, які сплачували за "утримання майданчика" справедливо заявляють, що тепер під час спорудження справжнього, ЄРЦ мав би частково профінансувати ці роботи, оскільки гроші отримав авансом за те, чого не було. Гроші громади.

П.С. Представники Департаменту і ЄРЦ терпляче чекали, поки затихне суперечка між мешканцями (частина не хоче демонтажу сцени, побоюючись, що там запхають чергову бухаловку чи стоянку), а потім запропонували компромісний конструктивний варіант. Навіть обіцяли допомогти з написанням необхідних запитів. Що ж, побачимо, як воно буде далі.

(на фото з трьох сторін будинку - примарний дитячо-спортивний майданчик, за утримання якого ЄРЦ нараховує плату).

]]>
Sun, 01 Feb 2015 11:45:50 +0200
У маршрутці "Львів-Івано-Франківськ" грає російська попса http://briz.if.ua/blogs/341.htm http://briz.if.ua/blogs/341.htm

...Водій бусика "пеугєот" з львівськими номерами, молодий пацан, одразу ж на Львівському вокзалі врубав "на дорожку" флешку з російською попсою. Ані Лорак і Лєпс.. Полуголі тьоли, Звєрєв з трусами, Катап і Пастя... На моє: "а як щодо того, що одна сказала, що Майдан - це зло, а інший підтримав політику Путіна в Україні", ваділа відповів: "я просто музику слухаю".. "А вони "просто" хєрачать танками по наших містах", сказав я.. Решта 9 чи десять пасажирів тупо мовчали, типу: "не мішайте шоферу їхати, він на роботі". І так всю дорогу від Львова до Івано-Франківська. На тлі істерії про "ущємльонних в правах українських кацапів. Ось так мимоволі я підтримав сепаратизм, анексію Криму і агресію Росії проти України... Хоча, чому мимо.. Я ж міг вийти з автобуса і не поїхати.. Але конче треба було, бо дома чекали. Хоча, декого чекають більше за мене, бо не всім суджено повернутися. Звідти.. А декого вже ніколи не дочекаються... ага.. ще був український "флажок" на лобовому склі.. очевидно, як компенсація за незручності..

]]>
Fri, 29 Aug 2014 20:44:50 +0300
Шаріка або кохання січового стрільця.. http://briz.if.ua/blogs/301.htm http://briz.if.ua/blogs/301.htm Підлітками у школі ми ходили до басейну. То був початок кінця страни савєтав.. Однак, багато чого ще не можна було. Батьки пам'ятали тотальний контроль служб, точніше, однієї служби. Дідусі і бабусі, правда, за життя набоялися стільки, що вже їм не страшно було. То й учили онуків іншої історії. Альтернативної. Тепер знаємо - справжньої. В тому числі й пісень, котрих навчилися від своїх дідусів та бабусь. Або й батьків, котрі на собі відчули терор набагато страшніший, ніж недремне око кагебе. В ті часи дідусь навчив мене однієї пісні. Він казав, що співали її Українські Січові Стрільці. "Червону калину".. Когось із хлопців також навчили їхні родичі. І ми співали її довгою дорогою до басейну чи додому з басейну. Вечорами. Люди іноді озиралися на нас. Дивакувато. А на одному з урочистих патріотичних зібрань (у Коломийському народному домі), одним з організаторів якого був мій дідусь, Зіновій Карась, я разом з усіма співав "а ми тую червону калину підіймемо..." Не всі співали. Може, якась третина.. Стоячи.. Стояв і я.. Поряд був мій батько. Я вже того, не пригадую, але він розказував, як потягнув мене за руку, аби я сів. І як я висмикнув руку, продовжуючи співати. Щоразу на тих зібраннях ставало все більше людей, котрі стояли і співали. То був мій перший Гімн України. Наш перший Гімн. Бо "Ще не вмерла.." тоді ще не можна було співати... А вчора мене брутально накрило.. Івано-Франківський драмтеатр подарував цікаву постановку. "Шаріка або кохання січового стрільця". Коли я йшов на "Солодку Дарусю" чи "Націю", я був готовий. Хоча, до такого важко підготуватися. Принаймні читав твори, то знав, що буде важкий перегляд. До "Шаріки..." я був готовим інакше. Казали, що буде музика і легкі оперетково-кабаретові мотиви.. Приваблювала тема. Українські Січові Стрільці.. Ми більше знаємо про УПА і козаків. Тема УСС чомусь не така популяризована. Може тому, що минуло ось уже 100 років? І навіть мій дідусь, котрий бачив декого з них ще живими, уже не живе. Але ж козаки були ще давніше. Найбільше, що ми пам'ятаємо, це Герої Крут. 1918 рік. 1914-й більше асоціюється з Першою світовою, у якій билися австріяки, німці, москалі.. Про українців не згадуємо. Хіба що у складі цісарського війська. "Ми усусуси, йдемо битися з москалями..." - рапортує мадярській дівчині джура українського поручника Клим.. І зала вибухає оплесками і вигуками.. Іноді опускається біла завіса і на ній з'являється хроніка. Світлини. Кіно. Ось вони молоді, усміхнені, моляться, отримують зброю, йдуть маршем, стоять на чатах, а їх засипає снігом.. І пісні. "з огнем завзяття рушаймо, браття..." Поети, архітектори, медики, селяни, ремісники.. Цвіт нації.. І мова. Вишукана інтелігентна українська мова з легким інеєм характерної для того часу і місця галичанської вимови...  і "а ми нашу славну Україну..." червона калина.. Мій перший український Гімн. Потужний емоційний заряд, за який мушу подякувати акторам..  Засмучує одна річ.. Нічого не змінилося..  Шляг би трафив, нічого за сотню літ не змінилося..

]]>
Thu, 05 Jun 2014 16:15:15 +0300
Не варто колупатися в пупці… http://briz.if.ua/blogs/290.htm http://briz.if.ua/blogs/290.htm Я люблю речі на дотик. А ще на зовнішній вигляд. А якщо їх ще й можна почути.. 

Я розірвав хруску плівку. Відкрив конверт. Взяв обережно двома пальцями кружальце. Аби не пошкодити. А потім так само делікатно вклав його до щілини. Кружальце, звичайно.. Добре, диск.

А перед тим був целофан і конверт. Картонний конверт. Останнім часом їх стали робити саме в таких картонних конвертах. Тактильні відчуття багато важать. Запах типографської фарби. Свіжої. Ніщо не зрівняється з ним. Ну хіба що... Ні, про неї не буду. То дуже особисте.

Зрештою, останнє творіння Пупців також дуже особисте. Ні, я не помилився, не особливе. Хоча, особливе також, але в першу чергу дуже особисте. Як і будь-яке творіння свого автора. Для свого автора. Але ж він, автор, не тримає його в собі. Особисто для себе. Мусить віддати. Поділитися. Звільнити місце на нове. Інакше торба. Спертий токсикоз. Ні, не той. Просто токсикоз. Внутрішні тиски і кровотечі із застійними гематомами. Образно. Метафорично. Дехто  сприймає то надто близько до серця. Чи до голови. Тобто в голову. Як от, наприклад, дядько Курт. Але не в нашому випадку. Тут, швидше, все ж ближче до пупця. Тобто, до Пупців.

Так от особисте. Отже, запах і дотик. І візія. О, візія! Це якийсь Гоголь! Вибухова суміш Гоголя, класики українського ментального кінематографу у його кращий совдепівський період. Коли не завдяки, а наперекір. А ще мультиплікації і дідько знає якої вуличної культури графіті. Якісь.. ні, не американські.. навіть не європейські.. якісь латино-європейські квартали. В Південній Америці. Чи європейській Іспанії, наприклад. Ні, не тому, що з-під диска на тебе зиркає хамон. Такі собі татухи у повний зріст. Смачно. Хочеться їсти ті картинки очима. Зачіпатися за кожну закарлючку. За кожен виверт. Губитися в розбіжностях графіки. Власне, графіка. Літографії. Ось що воно мені нагадує. Олень, хамон, мольфар, вампір. Якась сучасна урбаністична демонологія. Не злосна. Позитивна. Драйвова. Як і музика.

Я маю їхній попередній диск. Із транзисторними лампами на обложці. Я чув їхню курвумаму. Босий Стас зі своїм замотаним ротом на відображенні. Оце якраз про тримання в собі. Але ж ми знаємо, воно не може втриматися. Тим більше з таким характерним вокалом, як у Стаса. Ну бо кожна група має чимось врізатися в пам"ять. Наприклад, першим сексом під верхнє сі від Helloween.. Чи шаленим дріфтом під рифований дісторшн від Pantera. Пупець хапає вокалом. Мене принаймні.

Новий кружечок драйвовий. Важкий і темний. Не такий, звичайно, як Morbid Angel, Cannibal Corpse чи улюблений Behemoth. Навіть не такий як Едгар Алан По. Такий як Гоголь. Може, трохи світліший.

Я хотів було домахатися до тексту в одному місці. Що поробиш - філолог.. Але вчасно схаменувся. Це ж Пупці. Це концептуальний стиль. Це стильна концепція. Словом, буде колупатися в Пупці! Пупець треба слухати..

Ото купив і слухаю. І всім раджу.

Тож давай, дабудай!   

]]>
Fri, 25 Apr 2014 20:54:09 +0300
Бабло перемогло... http://briz.if.ua/blogs/286.htm http://briz.if.ua/blogs/286.htm Давненько не бродив я вздовж Галицької. А це йду якось до колєги на Вежу, а на розі Галицької та посудної крамниці тихо. Мовчить переможний голос віруючого.. Прислухався, нє, таки не мовчить, але тихесенько так промовляє. Якраз за принципом: "хто має вуха, той почує". Натомість навпроти велика плазмова панелька на торговельному центрі. І звідтам верещить реклама.. Ото йду і думаю - нє, ну переможний голос вже надто голосно і переможно промовляв, дратувало. Навіть звернення, чув, якісь були.. Скрутили.. Тепер не дратує? А скрутили як? Власники плазми "пролистали" чи до переможного голосу громади таки хтось із чиновників дослухався? І що тепер робитимуть із переможним голосом Мамони? Скрутять хоч трохи, чи нехай волає во славу тільця золотого?

]]>
Mon, 14 Apr 2014 12:38:16 +0300
Я ...єю, дарагая рєдакция... (с) http://briz.if.ua/blogs/283.htm http://briz.if.ua/blogs/283.htm Проводжав до потяга російську журналістку Вікторію Івлєву, яка приїхала до України, аби на власні очі побачити, що у нас відбувається. Втомившись від пропаганди російських ЗМІ і фотошопних воєн у фейсбуці, пані Івлєва вирішила сама все побачити. Була в Донецьку, Запоріжжі, Києві, Львові, Полтаві.. Фотографує, спілкується з людьми, робить висновки. Писатиме після повернення репортаж. Каже, що воїн Шухевич для неї герой. До Бандери має багато питань. Вважає, що ми, напевно, також.. Каже, Росія перед Шухевичем в неоплатному боргу. Перед Романом в першу чергу. А особливо перед Юрієм, який 20 років за батька відмотав.. Напротивагу Росії, в Україні ніде не побачила ксенофобії, свастики, фашистів і нацистів. Хоч дуже намагалася побачити. Каже, дуже добре, що ми різні, головне, щоби ми у своїй країні були разом. Через призму мандрівки Україною інакше побачила Росію, власну країну, яка для неї все одно найкраща країна у світі (пані Івлєва організувала 15 березня 2014 року антивоєнну фотовиставку "Одна секунда войны" в рамках Маршу миру напередодні псевдорефернедуму в Криму). "Пробачте нас", і "є інакша Росія" - це, напевно, головні меседжі нам від тієї частини думаючих росіян, котрі не розуміють, навіщо нас рятувати.  Але я не від того ...., дорога редакціє!  Потяг Івано-Франківськ - Київ. 21:55. Куплений заздалегідь квиток до купейного вагона. Поспіх, нав'ючені багажем. Підбігаємо... Провідниця, огрядна пані, просвічує квиток з QR кодом якимсь електронним приладом. Забирає квиток, пропускає досередини. Заходимо до вагону. Плацкарт... Ну ок, хай буде, каже Вікторія. Просто, без істерик і невдоволення. Навіть жартує: "зато с людьми пообщаюсь". Але ж брали купейний.. Підходимо до місця. Зайнято. -Так, також це місце. -А ви де брали квиток? -А коли? Йдемо до провідниці. З торбами на плечах. Порпається у квитках, знаходить потрібний: - А це не ваш вагон! А чого ви в цей вагон зайшли? Ваш там далі... Зараз собі думаю - а на якого дідька ти там стоїш із хитрою елєктронікою? Але це зараз, а тоді - 5 хвилин до відправки.. Біжимо. На вході інша провідниця - паспорт.. - Странно, каже Вікторія, всю страну проехала, нигде не спрашивали, только на границе.. В одній руці вухо дорожньої торби, іншою шукає, знаходить. Простягає. - Відкрийте, ви що не бачите - у мене руки зайняті?! - каже провідниця, тримаючи в руці ліхтарик. Забираю у Вікторії другу її дорожню сумку (інша висить у мене на плечі).. - Добре, заходьте.. - Щаслівого путі, - кажу я! - Спасибо! Слава Украине! - усміхається вона... Таке от, дарагая рєдакция..

]]>
Thu, 10 Apr 2014 19:27:29 +0300
Законтачення http://briz.if.ua/blogs/266.htm http://briz.if.ua/blogs/266.htm На тлі того, що маємо сьогодні в Україні, цей пост виглядатиме як офтоп.. Але ж всі говорять про те, що нам жити далі в цій державі. Про люстрацію, зміни, перезавантаження... Вчора мене нарешті вкурвило те, що лямпочки Ілліча, які горять на сходовій у моєму під'їзді, після ремонту ніхто не помив. Їх заляпали вапном і так вони й світили. Тьмяно. Бо заляпані. Обидві. Причому обидві одразу. Бо якийсь мудрагель так законтачив дроти, що викрутиш одну - друга гасне. Символічно. Як в нашій країні. Не можна вирвати одних політиків, без того, аби не вирвати інших. Навіть, якщо без інших, на перший погляд, не обійтися. А треба всього-на-всього переробити проводку. Викрутив я ті лампочки, помив від вапна і прочитав технічну інформацію. Потужність 100Вт. Дві по 100 - 200Вт. Щовечора, відколи стемніє, до ранку. Від 18-00 до 8-00. 10 годин. По 200Вт - 2 кВт. Щодня. Щотижня. Щомісяця. За місяць лише на одному квартирному майданчику нагорає на 21 гривню. На три квартири.  По 36 копійок за кіловат. Чому по 36? А не по 28, як для квартири. Бо РЕМ має угоду з підприємством ЄРЦ. А для підприємств тариф інший. То нічого, що цю плату збирають з фізичних осіб, квартири яких не є підприємствами. Така постанова КМ. По 36. Щодо лапмочки. Там би вистачило звичайної світлодіодної за 40 гривень потужністю 3,5 - 4 Вт. З горою. З терміном експлуатації на 50000 годин. І гарантією на 5 років. Три квартири можуть скинутися на таку лампочку. Легко. Але тоді який стосунок до цього може мати ЄРЦ? І тариф для підприємства також.. Почекати, поки хлопці знову привезуть до Франківська Монтян.. І спитати у неї, що вона думає про законтачену реформу ЖКГ...    

]]>
Wed, 26 Feb 2014 10:36:47 +0200
перехід http://briz.if.ua/blogs/213.htm http://briz.if.ua/blogs/213.htm ...люди казали, вмерла якась стара баба... вона лежала в домовині на вантажівці, котра гуркалася на вибоїнах сільської дороги.. домовину везли до церкви.. з позолотою на банях.. розбитою дорогою.. таке життя.. гроші на золочені церкви є.. а на ремонт дороги нема.. люди в селі знають, що роблять.. скільки там того життя.. дорога до церкви - для багатьох - це лише дорога до Бога.. а вона ніколи не буває рівною, чи не так..? це перше, що вразило і прийшло на думку.. а друге - село за 10 кілометрів вглиб від траси.. рідко коли яка автівка прогуркоче.. іноді рейсовий автобус.. іноді хліба до крамниці завезуть.. а тут нараз стільки машин.. і всі чемно чекають, доки жінка перейде дорогу.. до бога.. без пішохідних переходів.. і без постів ДПС..

]]>
Mon, 02 Sep 2013 12:48:06 +0300
Па-пара-пара... http://briz.if.ua/blogs/198.htm http://briz.if.ua/blogs/198.htm Колись я малим вивчав мову, читаючи назви крамниць мого міста. Ми ходили з батьками, я зупинявся біля кожної і - спочатку по буквах, згодом по складах - читав. Батькам не завжди вистачало на те часу, але вони терпляче чекали. Дитина ж пізнає прекрасне - вивчає мову. Шукає знайомі літери, як злісно пожартував би хтось сьогодні. Сьогодні злісно жартують ті, хто придумує назви своїх крамниць. Якщо діти й далі вивчають так мову, то мені шкода і тих дітей, і тих батьків. Бо моїм не було важко пояснити, що таке Електротехніка чи Каштан, Берізка або Черемшина. Аби пояснити дітям деякі сучасні назви, треба вдаватися до специфічних словників... Дуже специфічних. Або мати специфічний досвід. Фраєр - це жаргонне слово одеської говірки, основним значенням якого є людина, що не має жодного стосунку до блатного світу, "чужий" в кримінальному середовищі. Також цим словом в колах близьких до кримінального світу можуть означати (зневажливо) будь-яку модно одягнену людину, а також потенційну жертву злочину, недосвідчену, наївну людину. Поза блатним жаргоном, наприклад підприємці 90-х, могли назвати фраєром людину, що видає себе не за того, ким вона є. Також є український варіант - фраїр, що виникло, очевидно, під впливом німецької та ідиш і означеє "жених". Зустрічається в західноукраїнському діалекті української мови і в українських народних піснях. Фіфочка - (прост. зневажливе). Жінка, дівчина, яка звертає на себе увагу своєю зовнішністю, вбранням, поведінкою. Тлумачний словник Ожегова. С.І..... Ну і чьо на...?

http://www.svidomo.org/defend_article/17855  

]]>
Wed, 07 Aug 2013 10:51:41 +0300
Кіхнології.... http://briz.if.ua/blogs/197.htm http://briz.if.ua/blogs/197.htm Не відпускає подорож Європою. В голові не може ужитися бачене кілька днів там і бачене щодня тут. Що кому, а дідькові - про цвєчок. Особливо вразили дорожні знаки. Тим, що їх там багато. І якщо є один, наприклад, заборони, то обов'язково є інший - скасування заборони. А що вже казати про застереження через ремонти дороги. Їх видно. Вдень, бо яскраві і кольорові. Вночі - бо світяться флюорисцентними фарбами і миготлививими сигналами електроламп...  2 серпня їхав вулицею Ребета. Івано-Франківськ. Серед дороги розколеним вишкіром накривки розклався каналізаційний люк... В ньому балка дерев'яна і якийсь піддон. Схоже на те. Жодних знаків, визначених стандартами, правилами і тд. Ці фото зроблені 2 серпня. Підозрюю, так це місце виглядає вже довго. Сьогодні, 6 серпня, нічого не змінилося...  Скільки там ще залишилося днів до 24 серпня.?!!

]]>
Tue, 06 Aug 2013 20:45:17 +0300
Сеанс "проктології"... http://briz.if.ua/blogs/191.htm http://briz.if.ua/blogs/191.htm Складно було пояснити старшій грекині, що таке покращення. У сувенірній крамниці серед безлічі всілякого привабливого непотребу я розгледів футболку. На чорному тлі білими англійськими літерами було написано: Greek crisis: no job, no money, no problem. Я посміхнувся про себе. Не бачили Ви української, сказав я жінці-власниці крамниці, коли та спитала, що мене розвеселило.

А у вас також криза? - здивувалась вона, - я маю знайомих, котрі мають родичів в Україні. І вони казали, що там ніхто не страйкує, а у нас страйкують посадовці і бюджетники... Я знову усміхнувся. Так, - погодився я, - у нас справді не страйкують ні посадовці, ні бюджетники. То чого ж ви говорите, що у вас криза, - знову запитала вона, - а якщо так, то чого ніхто не страйкує?    Я не знав, що їй відповісти. Ми спілкувалися англійською - в Греції саме вона є мовою міжнародного спілкування, хоча в школі нас вчили, що такою є зовсім інша мова, ближча до української... набагато ближча, ніж англійська. Тож поки я збирався з думками, перекладаючи їх на англійську, жінка захопила мене зненацька, видавши чергову фразу з дуже знайомим мені словом. Від моїх знайомих я чула, що у вас не говорять про кризу, у вас говорять про покращення. Оте "покращення" вона промовила дещо ламано моєю рідною. Говорять, - підтвердив я. І що воно таке, - знову запитала жінка. То вони так жартують, сумно пожартував я. Поясніть, - попросила вона. Не знаю, як це буде англійською, - сказав я їй, а собі подумав - чи мають англійці такий термін. А якщо мають, то чи вкладають вони в нього той зміст, який вкладаємо ми. Причому, різні змісти, залежно від того, хто говорить - чиновники чи народ. Хм.. Термін з двома різними змістами. Будь-хто зі здоровою логікою заплутається, не те що іноземці.    Помічниця жінки, молода дівчина, яка трохи володіла російською, запропонувала мені "скажитє па-рускі". Улучшеніє, - сказав я. Вони перезирнулися. Тут я згадав собі анекдот про іноземця, який, переступаючи з ноги на ногу, різними мовами намагався допитатися двох міліціянтів як знайти туалет. Як відомо, знання кількох мов не допомогло йому добитися бажаного. Я знітився, а тоді вдався до способу описового. Англійською я сказав - to try to do something better... much better than it was, even than it is. Разом з тим руками показав усім відомий знак "лапок". Oh, yeah, - розуміюче закивали вони головами, - black humor. А потім старша пані сказала - capitalism.. Ви маєте те, чого хотіли...    Взагалі то те, що маємо, - згадав я класичну цитату з другого українського президента і першого в історії новітньої України. Хоча, десь на рівні первинного походження прихованих змістів, її "те, що хотіли" нічим не відрізняється від нашого "те, що маємо". Цей посил, як тепер модно казати, меседж, так активно втоптували у суспільну свідомість, що вона вже й не мислить інакше. Не позиціонує себе без усвідомлення невідворотної неспроможності. І ту неспроможність, здається, і було закладено в тій фразі. Як самовизнання, як самовирок.    На що ж ви нарікаєте, - перервала мої роздуми жінка. Ну от, наприклад, дороги, - отямився я. Я їду вашими дорогами і плачу, - вдався я до чергового сумного жарту. Вам подобаються ці дороги? Оте "ці" прозвучало якось зневажливо, що я мало не образився за всіх греків і їхніх богів разом з ними. Ви не бачили доріг, - вела далі вона. От поїдьте в Дубаї... Мейбі, самдей, - посміхнувся я... Там сім рядів у один бік, сім в інший і ще по два на роз'їзди та розв'язки... Порівняла оливку зі сливкою, - подумав я, - кальмара з равликом, морського диявола (то їхній рибний делікатес) із франківським релігійним фанатиком, табуретку з кипарисом. А сам сказав, - шановна пані, та будь-яка ваша сільська дорога, якою я мав нагоду їхати, в рази краща за будь-яку в центрі мого міста, не кажучи вже про околиці. Здається, цим я її добив.    Ми побажали одне одному хорошого дня. Я придбав кілька дрібничок на подарунки, вона згорнула мої гроші до скарбнички, - можливо на чергову поїздку в Дубаї, - а я пішов собі далі, дорогою думаючи: якщо вони можуть отак продавати свою кризу, бодай на футболках, то нема в них ніякої кризи.    Наступного дня по ТБ в новинах сповістили про затримку вильотів з грецьких аеропортів через страйк транспортників...   Повернення до української дійсності почалося ще вдосвіта на українському кордоні. Щонайменше п'ятеро працівників української митниці (це тільки ті, кого було видно) обслуговували автівку із !!! трьома пасажирами. (Варто сказати, що на кожному з двох іноземних кордонів, які ми перетнули доти, було тільки по одному-двоє - як де - з кожного боку). Спочатку на в'їзді один в зеленому камуфляжі виписав тальончик, в якому вказав кількість пасажирів і номер авто - без того талончика, пояснили мені, ви не пройдете. Виявляється, він важливіший за паспорти, страхівки, зелені карти і путівки з візами разом взятими. За кілька метрів від постерунку інший працівник в чорному камуфляжі перевірив наявність талончика, виписаного першим. І все. Подивився і віддав. Далі - паспортний контроль. Третій митник. Причому, він тільки забрав паспорти і відніс їх комусь в будці. Отже, уже чотири. Після того, як нам повернули паспорти, підійшов п'ятий. Він знову взяв паспорти і техпаспорт авто, а ще талончик від першого.    А далі була дивна процедура. Він попросив відкрити багажник, і сфотографував його вміст разом з номером авто. На жодному кордоні такого не було. На ЖОДНОМУ!!! Ба більше, на жодному навіть не просили вийти з машини і тим паче відкривати багажник. Лише на в'їзді до Греції митник з ввічливою усмішкою запитав, чи green card (страхівка на авто) is OK. Я спитав, чи мушу я показати, на що почув - oh, no, have a nice ride!     А тут... Куди й поділося моє обурення з того приводу, що іноземні кордони ми, українці, долали трохи довше, ніж мешканці ЄС. Бо вони лише показували з вікна права чи паспорт і їхали далі, а ми стояли в очікуванні на перевірку в базі даних і на штампи про в'їзд-виїзд. Бо вони білі, а ми чорні, - іронізував я. А які ж ми тоді у своїй країні? І не тільки ми, бо фотографували багажники всіх авто. Іноземних також.    Ця фотосесія насправді, окрім того, що принизлива, ще й неймовірно затягує процес перетину кордону. Уявіть собі втомлених дорогою туристів - жінок, дітей, водіїв, яким найбільше, чого хочеться, - повернутися додому, прийняти душ і залягти спати - а їм  доводиться очікувати в черзі на ту фотосесію. І що ж такого державі може бути цікавого в брудних трусах і шкарпетках, ліфчиках і капцях, капелюхах і прокладках, які є чи не в кожного, хто збирається в кількатижневу подорож? Чи це така помста-розвага митників, попри яких щодня проїздять тисячі туристів, а вони змушені коптитися на сонці у своїх будках? Чи це така розвага від нудьги у парламентарів, адже є на те якісь регуляторні папери? Чи то вони так складають списки того, що ще можна обкласти ввізним митом? Труси, ласти, шкарпетки? І хто зна, що ще незабаром забагнеться їм фотографувати? Тому добре мийте задниці перед мандрівкою - раптом вони захочуть знати, що ви їли напередодні.   Нарешті, після сеансу проктологічного огляду мого авто, мені повернули документи. На виїзді шостий митник у зеленому камуфляжі забрав талончик і побажав щасливої дороги. Це такий бонус за наші податки, за які ми утримуємо цих чиновників і службовців, які чомусь не страйкують, чим неймовірно дивують іноземців.    Дома наступного дня я переглянув заголовки останніх українських новин. Антиміліцейські бунти (невже заворушення??), міністри поїхали відпочивати (також люди), одні депутати застукали інших за розпиванням бухла у стінах Парламенту, країні бракує тюремників, на мера Львова двічі за день напали, дефолт буде вкінці року, дефолту не буде (дефолт переноситься??), з першого числа мають вступити в дію нові правила оцінки майна (читай - подорожчати), тому оцінене і оплачене раніше скасовується, столиця не увійшла до переліку інвестиційно привабливих міст... Все як завжди...   А ще дорогою на роботу мене радісними вишкірами беззубих ротів зустріли - ШЛЯГ БИ ЇХ НАРЕШТІ ТРАФИВ (і чиновників також) - ями на рідних дорогах. Вони не тільки не зменшилися, вони подобрішали, ще більше розсілися, животи їхні округлилися і поглибилися. Водії з напруженими обличчями об'їздили їх або змушені були їхати ними. Страйки, висаджування квітів... Де воно все?  І я подумав, - а може, й справді то криза у греків, а в нас все гаразд і буде ще краще і веселіше? І ми даремно нарікаємо і наговорюємо на себе іноземцям... І мені стало соромно...            ]]>
Fri, 26 Jul 2013 11:04:16 +0300
ΤΗΝ ΔΡΑΧΜΗΝ ΣΑΣ ΣΤΟ ΚΟΥΤΙ http://briz.if.ua/blogs/187.htm http://briz.if.ua/blogs/187.htm Невеличка церковця, ба, навіть каплиця за якихось десять метрів від моря на одному із грецьких півостровів.

Місцевість, як то кажуть, - кінець географії.

Далі - тільки море і скелі.

 

Двері зачинені, але не на ключ - на засувку. Рипучим звуком сповіщають про прихід чергового спраглого. 

Розмови? 

Хліба і видовищ?

Назустріч ніхто не виходить.

Ні тобі отців у розшитих парафіянками рясах, ні релігійних фанатиків, готових убити з Великої Любові до храму, ні бабульок-адепток, що торгують релігійною поліграфією та свічками з таким виразом обличчя, ніби їм вже гарантовано найбільшу в житті індульгенцію. 

Напрочуд спокійне і затишне місце.

Кілька непоказних ікон без дорогого оздоблення, лампадки зі свічками;стіл, застелений дешевою прозорою церетою. Збоку на стіні, майже при вході притулилася фотографія Паїсія Афонського, найбільш шанованого в Греції монаха. Кілька дерев'яних стільців попід стіною.

Все.

Тиша і спокій.

Тільки море за стінами розбивається об скелі. Навіть чайок не чути.

Благодатне місце - лише стати і молитися.

Навіть не молитися.

Тобто, не просити.

Просто розмовляти.

Говорити. Мовчати і говорити знову. Так, саме так, як у Грицька Чубая.

Усвідомлювати, що це все-таки діалог.

Бо в таких місцях, напевно, і відбуваються Справжні Діалоги.

Про хліб і видовища тут вже й не згадуєш.

На масивній тумбі - свічки. Звичайні воскові свічки лежать оберемками, як скошене колосся, пов'язане у снопи. Вочевидь, їх буває там багато, бо ложа для них доволі глибокі. На той час, коли я туди увійшов, їх було помітно мало. На тумбі напис грецькою ΤΗΝ ΔΡΑΧΜΗΝ ΣΑΣ ΣΤΟ ΚΟΥΤΙ, з якого я розумію лише одне слово: ΔΡΑΧΜΗΝ. Завдяки Кирилові та Методію, а ще викладачам рідної альма-матер, я розрізняю літери. Здогадуюся, що йдеться про гроші. Згодом я дізнався, то щось на зразок "скринька для пожертв". Але то згодом, а тоді... Розмерзившись від надміру цінників, що пропонують туристові найширший діапазон цін, намагаюся знайти щось подібне до уже баченого на ринках грецьких туристичних містечок. Не знаходжу нічого. Навіть нічого, що б нагадувало цінники на свічковий товар у наших храмах. Вони також грецькі. Частково. Принаймні, ота частка "греко-"...

Запалюю свічку.

На власний розсуд вкидаю до шпарини якісь гроші. Не знаю, чи стільки, скільки написано на табличці.

Ще раз насолоджуюся неймовірним спокоєм і тишею, втягаю ніздрями запах воску, що розігрівся і стікає донизу.

Виходжу.

Замикаю за собою двері на засувку.

Хвилі розбиваються об скелі.

Довкола - ні душі.

Тішуся.

Тішуся з того, що так буде й наступного разу, коли сюди прийде черговий спраглий Розмови.

І їм також ніхто не заважатиме.

Як і нам... 

]]>
Mon, 22 Jul 2013 11:30:06 +0300
Пріідітє ко мнѢ всі... http://briz.if.ua/blogs/182.htm http://briz.if.ua/blogs/182.htm Wed, 17 Jul 2013 13:41:14 +0300 αναθημα http://briz.if.ua/blogs/168.htm http://briz.if.ua/blogs/168.htm Мушу вдатися до корекції. Бо поза емоційними означеннями загубилася суть того, що хотів сказати. Для початку - перепрошую мирян, чиї почуття образили мої вислови. А також - отців, котрі не займаються описаними мною непотребствами. Ну бо не всі п'ють і курять. Але Бог мені суддя. Як, зрештою, і всім нам. 

Кілька тижнів тому, коли пішов з сім'єю прогулятися до парку між Хоткевича і Молодіжною, звернув увагу на забиті слупики. Ще подумав собі: коли встигли? і що тут будуватимуть?

Наступного дня почув, що міський голова на апаратній нараді поставив питання про цю забудову. Заявивши, що йому не відомо, хто, чого і як. 

Днями зателефонувала до редакції жінка. Назвалася Юлією. І повідомила, що минулого (перед дзвінком) вечора у сквері відбулася штовханина. Діти, які лазили територією за слупками, були брутально облаяні охороною. А батькам заявили, що там тепер приватна територія. І запросила на акцію протесту, яку знімали два телеканали і висвітлювали журналісти місцевих інтернет-видань. Що цікаво, наразі є дві версії того, що там має постати. Одна більш реальна, хоча її заперечують юристи. А друга більш бажана. Але ми живемо в реальному світі. За першою версією, на тому місці має постати цілий єпархіальний комплекс. За іншою - облаштований дитячо-спортивний майданчик. Я глибоко віруюча людина, тому вірю в те, що там таки буде єпархіяльний комплекс. 

Чи Андрій Кузь, адвокат, що представляє інтереси УГКЦ в даній ситуації, осквернив уста свої облудою в коментарях журналістці ТРК 3-студія: "Стосовно будівництва, питання про це не йдеться, керівництвом Єпархіального управління було озвучено позицію, стосовно того, що тут буде проведено благоустрій, буде вивезено сміття, дане питання буде узгоджено з мешканцями про облаштування дитячого майданчика на даній території". Або, то отці духовні осквернили облудою заповіді Патрона? І адвокатові ложно свідчили, щоби він лож тую вселенськую пастві? Мені тут згадалося про анафему. Кілька років тому нам, працівникам 3-студії вже грозилися оголосити її колеги УГКЦ з братньої конфесії. Братньої, ну бо всі вони брати во Христі. І то брехня, що є міжконфесійна ворожнеча. Між ними немає. Бо одні справи чинять. Хіба за територію та майно сперечаються. Але й в тому вони однакові. Брати, тобто, рідні. Так що однією анафемою більше, однією менше - один шлях. Дорогою намірами благими мощеною.  

(фото звідси: www.blitz.if.ua

дякуємо колегам)

Ще цікаво. На фото видно, що споруда з її доріжками плавно переходить в парк. Тобто, весь парк буде "приватною територією"? Зрештою, побачимо. Може й справді сміття вивезуть і дітям майданчик спорудять.. Тоді попрошу вибачення знову. Публічно. Вже за сумніви написані вище.  

]]>
Thu, 20 Jun 2013 10:25:40 +0300
Сучасна історія http://briz.if.ua/blogs/163.htm http://briz.if.ua/blogs/163.htm Читаю на Фіртці: "ВЛАДА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ЗАБОРОНИЛА РЕКОНСТРУКЦІЮ ПАМ'ЯТНИКИ АРХІТЕКТУРИ НА ВІЧЕВОМУ МАЙДАНІ". Там же вміщено фотки. Замість дверей і вікон - діри. Інформація датована 31 травня цього року. Учора ввечері (1 червня) гуляли містом із сім'єю. Там уже встановлено пластикові двері та віконні конструкції.   Тобто, заборона - це фікція. І приписи - теж. І переймання тим, як виглядає місто - лажа. Я заберу свої слова назад, якщо ВЛАДА не просто ЗАБОРОНИТЬ гнівним помахом пальця, а ЗОБОВ'ЯЖЕ ДЕМОНТУВАТИ встановлений пластик і ВІДНОВИТИ попередній вигляд. Тоді влада доведе, що вона для людей, а не для бабла. На жаль. Проте, я чомусь переконаний, що забирати своїх слів назад мені не доведеться.   Можливо (це припущення) уже паралельно із забороною і призупиненням виробляється дозвіл на "реконструкцію". Так зване узаконення самовільних втручань. У нас навіть на банерах на стометрівці рекламується така послуга...   А потім ми станемо свідками чергової великої наради про те, як нам привабити туристів до міста. Та не треба його розвалювати, то й привабляться самі. Іншим розкажуть. А поки що тим нечисленним групкам туристів, які ще забредають до Івано-Франківська, показують залишки історичних споруд. Вони фотографують їх і фотографують себе на їхньому тлі. Цікавим доповненням тих оглядин могли б стати інформаційні таблички (за кошти реконструкторів) із зазначенням дат незаконних реконструкцій (знищень) та прізвищами причетних до цього людей. Адже це сучасна історія нашого міста.   Фото станом на 22:30, 1 червня: ]]> Sun, 02 Jun 2013 11:50:07 +0300 Захлиніться у власному лайні! І втопіть в ньому ближнього свого! http://briz.if.ua/blogs/161.htm http://briz.if.ua/blogs/161.htm Ось таке лежить на Хоткевича неподалік від центру "Мрія", що так гарно його розмалювали, аби око тішилося.

Зрозуміло, як сказала би Віра з Пасічної, то самі ж мешканці там того й накидали. Напевно, в надії на те, що якийсь заблукалий сміттєвоз зупиниться там, і сміттярі позакидають той непотріб до загальної купи. Чи якась сумлінна прибиральниця, ангажована ЄРЦ, віднесе його до контейнерів. Вони недалечко там. Якихось 150 - 200 метрів. Бо їй вдосвіта робити нічого. То нехай носить за рагулями, котрим руки не з того місця виросли..

Ніхто нікого за тоту руку не зловив. На жаль. Отак і лежить уже понад місяць. І поступово росте купка. Попри саму дорогу, біля тротуару. Поряд - бігборд. Там іноді комерційну рекламу про сонячні курорти ліплять, іноді мобільні оператори неймовірні вігОди обіцяють, а буває, і політичні партії запевняють, що покращать та не здригнуться...

І прибрати б не завадило. Тільки от хто мав би? Чия територія? ДРЕУ чи ЄРЦ? Бо якщо це прибудинкова, то ЄРЦ. Але то в угоді має бути прописано. Бо вони ж вказують в платіжках "утримання прибудинкової території". Але зараз, в даному випадку мова не про те.

А про те, що, зрештою, не варто прибирати. Так цим рагулям і треба. Хай задихнуться у своєму лайні!! Тільки от разом з ними захлинуться й інші..

Інша купа - позаду "Мрії". Під стінкою трансформаторної станції. 

Хочу зазначити!  Жодних претензій до "Мрії"! Її тут згадано як контрастний орієнтир. Краси і мерзоти..

]]>
Thu, 30 May 2013 19:00:47 +0300
Кілька слів пра ущємлєніє прав русскаізичьнага насєлєнія від западнаукраінскага фашиста... http://briz.if.ua/blogs/158.htm http://briz.if.ua/blogs/158.htm Днями дитина попросила знайти їй в інтернеті сторінку дитячого журналу "Кенгуру". Ми виписали їй друковане видання, але вона хотіла ще якихось завдань. Відкривається сторінка, що має адресу з доменом UA (kenguru.in.ua). Вся сторінка російською мовою. Пошуки кнопки для переходу на українськомовний варіант результату не дали. Вказано лише індекс на передплату українськомовного друкованого видання. Думаю, може, вечір, втомився я, не бачу вже ніц. Та й старий став.

Пишу їм у рядку зворотнього зв'язку. Мовляв, доброго дня, дорога редакціє. Чи не були б ви такі ласкаві сказати, де можна змінити мову сторінки, бо чай нє в Рассєї живьом...

Сьогодні зранку від них прийшла відповідь: "Доброго дня. Нажаль, сайт "Кенгуру" зроблений лише російською мовою". І нижче посилання на адресу: "www.Kenguru.in.ua - детский супержурнальчик".

Що цікаво, журнал має сторінку в соцмережі вконтактє. Там вказано його місце розташування: Львов, Украина. І хто після цього фашист, права язичниє ущємляющій??!!

]]>
Thu, 23 May 2013 09:49:40 +0300
"Па ваєннай грузінскай дарогє пильний абоз х...т" http://briz.if.ua/blogs/154.htm http://briz.if.ua/blogs/154.htm Ці слова з пісеньки Олександра Лаертського, який не вибирає слів для означення неозначуваного, щоразу приходять на думку, коли рухаюся двічі на день - на роботу і з роботи - вулицею Хоткевича. 

Але тонка моя лірична натура не визнає таких брутальних слів... Читаю на Фіртці, що комунальники взялися за вулицю Угорницьку, яка з "танкодрому" нарешті має шанс перетворитинся на нормальну вулицю. 

Тішуся за багатостраждальних мешканців Угорницької.

І тішу себе надією (ну бо чим би дитя не тішилося...), що буде і на моїй вулиці свято.

Минулої осені ями навпроти автобусної зупинки на початку вулиці Хоткевича просто засипали асфальтом і приплескали його шуфлями. Тепер на тому місці знову ями. Водії змушені об'їжджати їх по "кишенях" автобусних зупинок. А якщо там стоять автобуси, то так і стрибають ямами.

Єдиний позитив від такої їзди - якщо вранці спішиш на роботу, то миттєво прокидаєшся і мобілізуєшся.. Ось як сьогодні виглядають перших 50 метрів вулиці Хоткевича. Від повороту з Івасюка... І вона така вся, аж до з'єднання з вулицею Миру...

До речі, кілька років тому вулицю повністю зрізали фрезою і заклали асфальтом...

 

(в окопі)

(водії об'їздять ями автобусними зупинками)

(янасеред.. ині дороги)

(документальне підтвердження для можливого позову)

(вулиця Хоткевича готова приймати якесь "трофі")

далі буде...

]]>
Fri, 17 May 2013 10:53:25 +0300
Знову про бидло... http://briz.if.ua/blogs/147.htm http://briz.if.ua/blogs/147.htm  

Мудрі книжки пишуть, що кошеня не варто вчити ходити у лоток, тикаючи мордою в калабаню чи купу, які воно наробило. Це брутально і ображає гідність тварини. Так, не варто дивуватися. У тварин також є гідність. Це не стьоб і не прикол. Тільки багато хто цього не сприймає з огляду на власну тупість чи зарозумілість або лише через те, що звик вважати себе гомо сапіенсом. Вінцем природи. Чи творіння. 

Фахівці, що навчають людей поводитися з тваринами, (так, є і такі, не дивуйтеся, о найрозумніші представники вищого виду), рекомендують скеровувати інстинкти тварин у потрібному сапіенсам напрямкові. На те вони і є вінцями. І, здавалося б, мали б успішно використовувати дані їм тисячолітньою еволюцією навички, уміння і здатності. 

Тобто, накладання купи чи розливання калабані "під себе" у тварин є цілком природнім процесом. До слова, на перших порах свого розвитку людина також цілком на інстинктивному рівні "ходить під себе". Згадайте дитячі плачі, які шляхом умовиводів незмінно приведуть вас до одного з можливих причинно-наслідкових зв'язків - голод, біль, вологість під задницею. Проте, людина в процесі розвитку все ж навчається контролювати свої інстинкти або принаймні ліквідовувати їхні наслідки. Правда, не всі, що свідчить про деяку помилковість твердження щодо вінценосності окремих представників людської раси. І в даному випадку часто оте вінець творіння, тобто кінець, вершина, тотожне "після мене хоч потоп". 

Навіть згадане уже кошеня все ж, знову ж таки інстинктивно, виростаючи, намагається запорпати сліди своєї життєдіяльності. І робить це доволі наполегливо, старанно винюхуючи місце...

Не знаю, чи багато тварин роблять так само, як коти, але точно знаю, що цього не роблять коні, корови, свині, тобто тварини, яких у нас зазвичай називають бидлом.

Бидлу - на жаль, невідомому авторові цих рядків і цих фото - присвячується...

(фото зроблено у скверику на вулиці Молодіжній)

P.S. Особливе пояснення для "Валі з Пасічної", авторки коментарів до попереднього блогу. Це ми з пацанами і тьолками жерли там пірожено і залишили такий срач в кремово-галяретковому екстазі, я би навіть сказав, оргазмі, та ще й пофоткали, аби поділитися з Вами!

]]>
Sat, 04 May 2013 00:16:52 +0300
Апелювання до пам'яті, або "крамольні" думки окупантового онука напередодні... http://briz.if.ua/blogs/144.htm http://briz.if.ua/blogs/144.htm "Червона армія -- це армія, яка відбирала в 1933 останній кусок хліба в матері, дитини та старця. Це армія, котра мільйонами вивозила українців в Сибір чи садили в тюрму тільки за любов до свого, до рідного. Тому який _нормальний_ українець буде святкувати такі свята, як 23 лютого та 9 травня?..."

Ось таке нещодавно вичитав на одній зі сторінок однієї із соціальних мереж. Не буду казати, хто написав. Бо суть не в тому, хто, а суть в тому, що... Я категорично ставлюся до злочинів комуністичного режиму проти мого народу. І минулих, і сучасних. Мене дратує постійне їхнє штрикання тим, що за комуністичної радянської власті ми отримали "бєзплатнає абразаваніє" і дешеву "калбасу". Мене бісить захоплення, з яким сучасні політики і вже навіть шмаркаті адепти пускають слину за тим, що Сталін вєлікій стратєг. Мене шляк трафляє від стратегів сучасних, яким "шотатампадєбільнамунапісалі" про складання списків тих, кого не варто пускати в ЄС. 

Але... Попри все те... 

Крайні прояви завжди загрозливі тим, що далі вже нікуди, бо це край. Тому вважаю за потрібне висловитися з того приводу. Бо маю, воечвидь, право, як внук "окупанта". Отже,  23 лютого не відзначаю. Але не з причин, описаних вище. Не служив в армії Радянського Союзу, тобто в Радянській, як правонаступниці Червоної Армії. Відповідно, не вважаю, що маю "лице" відзначати день її народження. Тим більше, що він притягнутий за вуха. Тим, у кого закоротка пам'ять, раджу перечитати історію дати 23 лютого 1918 року, а саме про "доблесну" капітуляцію радянської Росії перед кайзерівською Німеччиною.

Зрештою, не служив я і в українській армії. Тому не маю лиця відзначати і адаптований українським політикумом "дєнь защітніка атєчєства". Однак, потенційним захисником себе вважаю, і у випадку загрози, вочевидь, матиму обов'язок мати лице. А наразі приймаю традиційні вітання з нагоди дня української армії.

Той пост у соцмережах мене неприємно вразив. Автор часом нічого не плутає? Саме армія? Не війська НКВД, МГБ, ЧК? Саме Армія?    А як же тоді бути з моїм дідом?! Котрий простим рядовим солдатом пройшов всю війну - спочатку артилеристом, а потім, після поранення, зв'язківцем. Під Сталінградом, до речі, служив. Зв'язок налагоджував. Там було таке озеро-болото Сиваш. Неглибоке. Можна було вбрід перейти. Але то в мирний час все так просто. Так от, дном того озера прокладали дроти для зв'язку. От дід і був одним із тих, хто через Сиваш із котушкою на плечах і рушницею в руках ходив убрід. Не просто ходив, не рибу лапав, не лєчєбниє грязі приймав. А дроти тягав. ПІД ОБСТРІЛОМ. Тим, хто переходив 12 разів, Героя Радянського Союзу давали. Це історичний факт. Просто мало кому вдавалося стільки разів. Дід перейшов 9 разів. Так, мій дід, червоноармієць, рядовий Гарматюк Василь Юрієвич. Хто має можливість, нехай перевіряє. А додому дід повернувся з війни аж у 46 році. В родині довго не знали, думали, все. Чогось їх тримали біля Румунії, здається. Вагонами-вантажівками-чумайданами трофеїв з війни не привіз, по розпотрошеній Європі не мародерствував.  Повернувся, спромігся виховати двох дітей - мого тата і тітку. Сам із Дебеславець, Івано-Франківської області. Вєртухаєм на зоні для тих, хто з-під обстрілу не вибрався і в кращому випадку в полон потрапив, не був. В заградотрядах в спину людям не цілився. Нікого нікуди не вивозив, "хліба в матері, дитини та старця" не забирав, в тюрму не садовив. Хоч і був рядовим комуністом. Але на мерседесах не катався. Навіть жигуля чи запорожця задрипаного за все життя не отримав як інвалід війни. Мав осколок в тілі. Так і помер з ним у віці 62-років у далекому нині 85-му. Якби рушили той осколок, то вмер би раніше. Так зі своїм другом-ворогом під серцем до кінця днів і прашагал. Спочатку полЄвропи, а потім другу половину життя. По вОйні пахав у Коломийській друкарні. Свинцем просякнутий був від фарби типографської. Свинець його здоров'я і підірвав остаточно. На війні не зловив, то в мирний час отримав дозу сповна.

Мав, правда, один гріх перед партією і своїм народом. Коли його, як рядового комуніста послали в гірське село контролювати збір урожаю, дід відмовився від положеної всім работнікам ідєалагічєскага фронта табельної зброї, заявивши, що йде до людей говорити, а не стріляти. Як сказали йому потім, через багато років місцеві жителі, того й залишився живий. Майже щодня під прицілом ходив. І якби був при карабіні, ходив би не довго... І якщо вже на те пішло, то саме йому пасувало би виходити на вулицю зі стрічками чорно-жовтого кольору і говорити про подвиги. Але він про подвиги не говорив. Я жодного разу не чув від діда про його бойові подвиги. Я, десятирічна радянська дитина, котра виростала на історіях про Валю Котика і Зою Космодем'янську. І батько мій від свого батька про подвиги не чув. Один єдиний раз дід сказав йому, що пережите ним було жахом. І більше він до того повертатися не хоче. Це вже батько розказував через багато років. А йому - мама, дідова дружина.

Натомість я добре пам'ятаю, як "вєтєрани" у школі розповідали нам про доблесть і "лічниє баєвиє подвігі". Тоді я ще не розумів, що то спеціально підготовлені в "асобих атдєлах" "ідєалагічєскіє работнікі". Зараз переважно вони на парадах "рісуюцца". Бо справжні фронтовики або в окопах полишалися, або від ран, хвороб і психічних зрушень давно відлетіли до Вирію.

Тому варто зважено підходити  до цих моментів. 

Не знаю, тільки як мені тепер із цим жити. Бо не вважаю себе "несправжнім українцем"...

До речі, в Івано-Франківську 9 травня визнано Днем жалоби за загиблими у Другій світовій війні. То ж помоліться за них мовчки.

]]>
Fri, 26 Apr 2013 10:28:38 +0300
Рагулі фореве!! http://briz.if.ua/blogs/141.htm http://briz.if.ua/blogs/141.htm  

Я вирішив знову попіаритись. Всенародна слава після того, як я облив брудом клуб дитячого дозвілля, не давала мені спокою і спонукала шукати гімна на сметані. Звичайно, з фотофіксацією. Ну, а щоби не було звинувачень в тому, що фотографії зроблені не там, і не тоді, доводиться тепер на пошуки тягати із собою апарат.   Так от. Сьогодні пішов з донькою до скверика, що між Молодіжною і Парковою. Не так давно там облаштували дитячий майданчик. Дерев'яна споруда для гімнастичних занять була обгороджена парканом і обладнана лавочками. Приходять батьки з дітьми на майданчик, пускають свої чада бавитися, а самі сідають на лавочки, ляси точать. Однак не довго тішилися.    Є в кожному суспільстві така категорія його членів... (так, саме членів, саме в тому первородному значенні того слова), котрі вважають своєю місією коригування суспільних цінностей відповідно до своїх світоглядних позицій. Рагулі називаються. Або бики. Або бидло. Називайте, як хочете, від того суть їхньої діяльності не змінюється.    Словом, не мають вже батьки де сидіти, поки граються їхні чада. Лавочки, а разом з тим і фрагменти паркана зникли. Залишилися тільки сліди, які свідчать про те, як саме вони зникли. Вирвані, виламані, вивернуті "з м'ясом". Бо нащо вони там? Кому вони на дідька потрібні? Мами мусять діти пильнували, би котресь собі голову не вломило на тій гімнастичній споруді. А не язики розминати. А дошки  можна пустити на "кастрік". Побавити тьолок бухлом і шашликами. Чи влаштувати конкурс "роби-як-я-роби-краще-за-мене". Сила є, розуму не треба. Неписана істина у всій своїй красі.    Підозрюю, що ті ж самі члени, ця привілейована каста нашого суспільства, ці бики, це рагульне кодло, сидячи за черговим "стапаріком" "вадяри", смачно дожовуючи "троха жостке" від диму з профарбованого дерева м'ясо, криють матом "срану" владу, яка, вочевидь, своєю сраністю і спонукала їх поламати дитячий майданчик.    А може, то можновладці, знудившись у високих провітрених кондиціонерами кабінетах, надивившись на доглянутих секретарок, втомившись від дорогих костюмів, ходять містами, вивертають з корінням лавки на дитячих майданчиках, обсцикають під'їзди, ригають на тротуарах попід нічними клубами, розкидають гандони попід будинками, кидають в пісочниці шприци, врубають "на повну" музику в спальних районах і клаксонами викликають тьолок на нічні бляндеву?!..    Забув сказати - рагулям читати цей текст категорично заборонено. Через загрозу переформатування їхньої психіки.    ]]>
Sat, 20 Apr 2013 22:57:46 +0300
Мрії осипаються http://briz.if.ua/blogs/134.htm http://briz.if.ua/blogs/134.htm Точніше, мрія. З великої літери і в лапках. Забирав учора ввечері доньку з гуртка у центрі дитячого дозвілля "Мрія", що на Хоткевича. Тільки ми вийшли на вулицю, ще не встигли двері замкнути, як позаду щось дуже гулко лупнуло. Так, наче щось розірвалося. Щось металеве. Поряд було ще кілька дітей і викладач центру. Ми стали роздивлятися в пошуку імовірної причини. В голові крутилося питання, як у відомого радянського мультиплікаційного героя: "што ета так громка бумкнула".. Шляхом виключень і умовиводів, приходимо до висновку, що такий звук міг дати металевий дашок над входом до муніципального центру дозвілля. Причому, не сам, а від удару об нього якогось важкого предмета. Ну а в Івано-Франківську, як ви знаєте, від "важкого предмета" не те що діти можуть почати заїкатися, дорослі дядьки свідомість втрачають. На землі поряд із входом, метри за два від місця, де ми стояли, лежав шматок штукатурки. Брусок сантиметрів з 30 у довжину і зо 5 товщиною. Синьою фарбою покритий. Я підвів очі догори і побачив такого ж розміру вищерблене місце на карнизі під дахом "Мрії". Причому, місце дуже пасувало до того брусочка на землі... Кілька років тому центр "Мрія" урочисто відкрили для відвідувачів. Оновлений. Точніше, зовні гарно розмальований героями казок. Щоби тішило око. От я тепер собі думаю..

Шановні чиновники і підрядники!! Якщо там приб'є штукатуркою когось із дітей, батьків чи працівників центру, чи потрібні їм до дідька ТАКІ МРІЇ????!!!!

]]>
Thu, 04 Apr 2013 10:13:15 +0300
Заболоття чи заболоття..? http://briz.if.ua/blogs/123.htm http://briz.if.ua/blogs/123.htm Те, що Франик виріс на Заболотті (чи заболотті), відомо багатьом. Тільки от біда, він не виріс із нього остаточно. Заболоття подекуди аж булькає з нього. Ні, тут не йтиме мова про комунальні проблеми, як, може, хтось уже встиг подумати. Йдеться про інше болото... Минулого тижня в Івано-Франківську відбулася презентація книжок Степана Процюка "Бийся головою до стіни" та "Чорне яблуко". В новинах на ТРК "3 Студія" вийшов про це сюжет. Один із моментів сюжету, який мене заскочив, окрім заяви автора про те, що два видавництва відмовилися друкувати його "достоєвщину", був коментар критика Євгена Барана, колеги і друга Степана Процюка, про те, що його "дратує проза Процюка", про позерство, ходульність, театральність... Які спонукають його, Євгена Барана, бути справжнім. Як читача. Саме цей фрагмент - і з погляду цікавості новин, "смаженого", якщо завгодно, факту, за якими так "люблять ганятися журналісти", як часто нам доводиться чути, і з погляду власне меседжевості - ми, як редакція, і вирішили залишити в матеріалі саме цей коментар. Ймовірно, розумний глядач, мав би почути в тому, як тепер модно говорити, меседж, відчитати посил. Лірично відступивши від неліричного виступу, хочу сказати таке. Процюкову трилогію про українських письменників я почав із "Троянди ритуального болю". Про Стефаника. В процесі читання зловив себе на думці, що для кращого розуміння твору мушу відновити набуті в школі та університеті знання з біографії Стефаника та перечитати бодай основні, хрестоматійні твори. Хоча, напевно, варто вдатися і до "нехрестоматійних". Тому що це не чтиво. Не "нажопна" література, яка поміщається в задній кишені штанів для того, аби була... хотів сказати під руками, але попереднє визначення заходить в конфлікт із тим бажанням... скажімо, напохваті, коли нудишся тривалими переїздами в потягу чи метро. Це не попсовий фон, який бумкає на задньому плані, як тло. Це гардкор. Я не про порно, я про музику. Це геві-метал з його складними увертюрами, технічними гітарними партіями і широким вокальним діапазоном та прихованими змістами текстів. Підозрюю, що читання романів "Чорне яблуко" і "Маски опадають повільно" варто буде провадити, обклавшись додатковою літературою. І це нормально. Коли читач думає, а не тупо поглинає жуйку. Ще мій, покійний тепер, викладач Юнус Ібрагім-огли Султан-бек (совєтизовано Юрій Ібрагімович Султанов) говорив нам, зеленим жовторотикам, про те, що не варто сприймати художні тексти дослівно. Так (дослівно) їх читають лише "наївні" читачі. "Я" автора і "я" ліричного героя - це дві різні літери :). Як казав кролик із відомого мультфільму: "Я бивают разниє!!" Євген Баран, продовжуючи цю тезу, сказав те, що сказав. І сказав цілком нормально. І не варто, як кажуть у нас, "шукати на гімні сметани". Він говорив для розумних сапіенсів. Шкода, що в Івано-Франківському довколалітературному "болітці" (як означив його сам Степан Процюк після виходу матеріалу журналістці, котра його робила), кумкають такі жаби, яким треба буквально розжовувати, що саме мав на увазі Євген Баран. Таких не шкода. Шкода тих, кого вони навчатимуть літератури, якщо такі серед них є. Не варто виправдовуватися, пане Баран. Так само, як не вважаю, що редакція помилилася. Ця ситуація тільки засвідчила, що людям ще рости і рости до того, що їм намагаються сказати. Знявши пінку з какао, якою іноді затягає гарячий напій, і виплюнувши її гидливо, вони не розсмакували самого напою. Колись Мілланд Петроцца, лідер гурту KREATOR, відповів фанам на закиди у зраді музичній стилістиці групи: "якщо фани хочуть, аби всі треш-метал команди звучали однаково, це їхнє право, і ми його поважаємо. Натомість наше право обрати собі іншу аудиторію. І сподіваємося, що його також поважатимуть". А ще я собі чомусь згадав про Гессе... Проте, підозрюю, тут хоч бийся головою до стіни.. Кожен мусить з"їсти своє чорне яблуко. Ось такий, може, дещо емоційний захист Барана, Процюка, (до речі, моїх викладачів літератури), і журналістів "3 студії".. І ще! Це не піар книжок Степана Процюка. За всі його книжки я заплатив власні гроші..))

]]>
Mon, 25 Mar 2013 14:12:02 +0200