Блоги на БРІЗ | Вікторія Біла http://www.briz.if.ua/blogs/32 Блогер Вікторія Біла http://www.briz.if.ua/logo.gif http://www.briz.if.ua/square_logo.png Uk (c) briz.if.ua Tue, 23 May 2017 00:41:19 +0300 CMS 1 Оповідання "Фото" (уривок) http://briz.if.ua/blogs/357.htm http://briz.if.ua/blogs/357.htm - Фрау, ви щось загубили,- почула Ганна позаду себе  старечий хриплий голос.

Вона різко зупинилась і обернулась. Маленький сірий папірець, на зворотному боці якого надруковане фото, лежав просто перед ногами продавця крамниці. Більше того, старий з довгою тонкою борідкою хотів його підняти і віддати жінці. Ганна миттю кинулась на землю і першою простягла тремтячу руку за пожовклою світлиною. Імітуючи неймовірно чарівну усмішку, вона швидким кроком зникла з крамниці, залишивши здивованого продавця солодощів.

 "Знав би цей старий цап, хто там на фото - позеленів би від обурення! Та навіщо це йому? Вже певно і сердечко трохи хворе... І хто його зна? - може б доніс її чоловікові. А Гюнтер Зільберштейн по голівці за це її не погладить. Це вже точно",- всміхнулась жінка.

Ганна озирнулась - нікого на вулиці не було. Тоді вона дістала з маленького редикюля фото, погладила таке дороге їй обличчя  долонькою, одягнутою у вишукану червону рукавичку, ніжно чмокнула, стерла слід від помади хустинкою і знову сховала назад - у потаємну кишеньку сумочки, розмірковуючи, як світлина могла випасти звідти.

Після цієї не дуже втішної пригоди у жінки страшенно розболілась голова, ще й нога замлоїла - далися взнаки новенькі чорні черевички, які одразу ж вирішили натерти ніжну жіночу ніжку. "Потрібно десь присісти",- подумала Ганна і озирнулась. Довкола не було жодної лавочки. Вірніша була одна, але на ній уже скупчився цілий ряд дітисьок, які гучно галасували, промовляючи якісь рахувалки. Таке сусідство жінці зовсім не підходило. Аж тут вона побачила гойдалку, яку дітки чомусь не чіпали. Жінка попрямувала просто до неї. Гойдалка прийняла жінку у свої обійми і ніжно колисалась, чи то від вітру, чи від легкого поруху правої ноги. Жінка заспокоїлась, голова чомусь одразу перестала боліти, а легке погойдування перенесло її у дитинство.  

У саду так добре! Зелене листя закриває маленьку Ганнусю від палючого сонячного проміння. Все довкола сповнене пахощами. Вони різні - пахощі трави, кори дерев, яблук, слив, деревного соку і ще там чогось. Все разом складає невимовну гармонію ароматів, яка п"янить, і манить до себе, яка дарує насолоду і  відновлює втрачені сили. Гойдалка з буку, що прив"язана мотузками до яблуневої гілки дбайливим татом, злітає  високо, ледь не дістає до найвищої гілляки. І не можливо зупинити цей вир емоцій, які перебувають в дитині. Та так було не довго. Це були останні мирні дні. А далі почалась війна.

Війна заставила Ганнусю одразу подорослішати. Саме усвідомлення, що сюди, у цей край, можуть прийти німці  викликало боязливе тремтіння у її тілі. Вона чимдуж намагалась зайняти себе роботою, щоб лиш не думати про можливе нашестя "коричневих жуків",- так їх про себе називала дівчинка. За цей час дівчина побачила стільки горя довкола.

Одне лишень тримало на цім світі - це очі Свирида. Надзвичайні глибокі зелені очі. Як два озера з зеленим мохом на дні. Коли дівчина перестрівала десь Свирида, то навіть не могла   підвести своїх блакитних, щоб заглянути у парубкові. Свирид то бачив і тішився, що Ганна також має почуття до нього. Але дівчина була дуже соромливою і щоразу втікала від юнака. Та одного вечора хлопець таки злапав Ганнусю, притис до сусідського дерев"яного паркана та ніжно поцілував у вуста. Такої насолоди у своєму житті дівчина не відчувала ніколи. Цей поцілунок був солодший за мед і навіть від цукрового лизуна, що тато з ярмарку привозив по святах. Ніщо не змогло зрівнятися з тим смаком Свиридових губ. З тих пір Ганнуся перестала утікати від Свирида, а навпаки: прагнула постояти з хлопцем ще трішки, ще хоч кілька хвилин. Отак би всю ніченьку була з ним!  

Так і сталося. Вони лежали на сіні під відкритим зоряним небом і насолоджувались одне одним, ковтали одне одного, пили, їли, дихали... Довкола була тиша, лише коники ніжно сюркотіли, додаючи цьому моменту чарівності.

А вже потім було інше - мама з прутом та батько, який мовчав, - просто перестав говорити до своєї любої донечки. На вулицю Ганну більше не пускали. Але хіба їй потрібен батьківський дозвіл? Дівчина сама утікала через вікно у сінях. І ніяка в світі  сила не могла втримати Ганну вдома, коли за тином виднілась струнка постать Свирида.  Молоді люди ховались від батька Ганни у комишах, в кукурудзі, у старій закинутій хатині і насолоджувались одне одним, вдихали, відчували, жили  одне одним.

-          Я тебе украду і відвезу далеко звідси! - з запалом промовив Свирид.

-          Укради, бо мій батько ні мені, ні тобі життя не дасть,- навіть не думала суперечити Ганна.

-          Завтра увечері.  Будь готова. Пошлюбимось.  Отець Іван - мій боржник. Я колись його синові життя врятував. То він нас і повінчає.

У Ганни аж сльози на очах з"явились. "Невже завтра збудеться її мрія? Невже вони повінчаються  з Свиридом навік?" .

            Ганнуся не могла заснути аж до півнів. Так її бентежили  думки про завтрашній шлюб. Але ні татові, ані мамі вона і слова про це не сказала. Бо не пустили б: дівці щойно п"ятнадцять виповнилось! Куди їй заміж?!

І байдуже, що мама з татом сварили її, ледь не били.  Мама і за коси шарпнула. То нічого. Головне, що від завтра ми з Свиридком будемо разом.

Та серце тьохкало, відчуваючи недобре. І не даремно. На другий день дівчина, як все побігла до старої осілої верби. Та Свирида там не було. "Може де відійшов сигарет купити чи квітів їй",- мрійливо подумалось. Та і за півгодини і за годину хлопець так і не з"явився. 

А коли зовсім зневірена дівчина повернула до тої хати, де жив її коханий, то побачила його матір - геть у сльозах.

-          Що сталося,  пані Стефо? Чого ви плачите?

-          Та як тут не плакати? Забрали мого Свиридка до війська. Чи вздрю його ще? - не знаю.

-          Як до війська? Свирида до війська? Коли?- не йняла віри Ганна.

-          Та нині рано. Прийшов чоловік із бумагою  і дали на збори лишень півгодини.  

В голові дівчини наче щось луснуло, розірвалось навпіл від тих слів.

"Ось і по всьому!",- думала дівчина, обливаючись гіркими сльозами у комірчині, щоб ніхто з батьків того не бачив. А вже за два тижні настало нове лихо - німці увійшли в село.  

]]>
Sat, 15 Nov 2014 19:09:30 +0200
Лжегуманізм по-галицьки! http://briz.if.ua/blogs/347.htm http://briz.if.ua/blogs/347.htm Вчора довелося вперше за вересень поїхати у маршрутці. Маршрут №69. Коли дала водієві гроші, то він мені дав здачу без квитка. А я знаю, що з вересня всі водії "пижиків" мали б видавати квитки. Тож я квиток попросила. Водій перепитав тричі: "Білет?", а потім єхидно засміявся. Втім не це найгірше. Найгірше , це бабулька, яка ні з того ні з сього почала захищати водія: "Та звідки в них білети? Та хіба вони мають?".  На що я відповіла, що з вересня білети мають видаватись у кожному "пижику". Водій єхидно спитав: "Вам один, чи два?". "Звісно один, я ж заплатила за один".

Певно у цьому "пижику" всі повважали мене скандалісткою. Але ж це моє законне право отримати квиток за заплачені гроші. Втім відстоювання своїх законних прав у нас на Галичині чомусь завжди вважалось скандалом.     

Але я не про те. Водій - хамло, і це зрозуміло. Але найбільше з цієї історії мене здивувала все-таки бабулька.  Вона ж сама пенсіонерка і живе на мізерні гроші. В той же час захищає водія, який хоче заробити лівака, і ще й має людей за дурних.  

Взагалі мені здається що цю країну вбиває гуманізм, тобто квазігуманізм. Людей які крадуть, беруть хабарі, займаються корупцією захищають от-такі бабульки. Мовляв, "Та най си чоловік заробит, чого вчепиласі?"

Власне "бабулька" - поняття збірне і умовне. Точно так само поступають і молоді батьки, які вважають, що "бідні ті вчителі". А на запитання, чому бідні, у них зарплата побільше від моєї  і репетиторством займаються?! - відповідають: "А справитись з 25 неучами?". Вибачайте панове, але хто на що вчився.

 Я ще якось зрозумію, якщо хтось хоче віддячити вчителю, лікарю і т.д. за добру роботу, а не давати наперед, щоб лікарка бігала навколо тебе, як та курка над курчатком.

Звісно, можна стверджувати, що в лікарів такі мізерні зарплати! Тоді виникає запитання, а звідки  в лікарів такі розкішні автомобілі?

Так от, до чого я веду, для того, щоб у нашій державі встановився порядок, потрібно щоб кожен тихенько і якісно виконував свою роботу. Не зважаючи на зарплату, без жодних умов і т.д. просто якісно виконувати свою роботу. А порушників треба карати, а не захищати. А таких "бабульок" затикати.  І тоді в державі все буде добре.

]]>
Fri, 19 Sep 2014 08:16:00 +0300
Любов і псевдопатріотизм http://briz.if.ua/blogs/299.htm http://briz.if.ua/blogs/299.htm Страшно стало жити. І навіть не тому, що Путін наступив своїм триколірним чоботом на українську землю, а тому що люди змінились. І далеко не в найкращу сторону.  Українці стали черствими, холодними і кровожерливими.  Новини про людські смерті сприймають якось буденно, звично. Це вже зовсім не ті люди, які радіють життю. Навіть тут, на Західній Україні, коли реально війна ще не особливо відчутна. Мої знайомі, колеги всюди шукають ворогів. Навіть якщо їх - ворогів - немає, вони все одно знаходять когось, хто так, чи інакше підпадає під категорію "ворог". Чи то стрічку якусь вгледіли, чи то тих, хто вшановує ветеранів ВВвійни.  Люди, схаменіться: ці ветерани воювали за рідний край, за свою землю і вони таки здобули перемогу. Під якими прапорами чи від якої країни - це вже інша справа. У них не було вибору.

 А ви? Що ви робите?  Думаєте, що ворога можна "замочити" у ФБ? Та ні. Ви помиляєтесь. Ворог існує і існує реально. І від того , що ви Путіна будете обзивати шизофреником чи пророчити йому смерть від невідомих оракулів, створювати демотивари   типу "в Україні - красиві дівчата, а в Росії - одні алкоголіки"    - нічого не зміниться. Навпаки: ворог стає все сильнішим і загрозливішим. Не можна недооцінювати ворога.  Потрібно кинути  всі сили на боротьбу з ним. Розробляти стратегію інформаційної війни  та реального військового протистояння. У нас є шанс перемогти - наша армія зараз міцнішає.

Звісно є й такі, які заявляють, що вони не підуть воювати з "мєнтами та беркутами". Так от: ця відмазка й виїденого  яйця не варта.  Бо хто хоче, шукає способи, а хто не хоче - шукає відмазки.  Я не кажу вже про "тепленькі" місця в Раді Оборони, здобуті нашими "патріотами", щоб часом не мобілізували їх. То ваші лозунги "Умру за Україну!" виключно диванна промова?  

 Якщо кожен з нас буде просто любити Україну, дбати про рідний край, землю, свої місто, свою вулицю, своє подвір"я, то шансів перемогти буде у нас набагато більше.  Бо любов - це дуже сильна штука!

]]>
Thu, 15 May 2014 17:23:53 +0300
З чого ковбаса? http://briz.if.ua/blogs/186.htm http://briz.if.ua/blogs/186.htm Часто-густо ми не знаємо, які продукти купляємо у магазинах, з чого вони зроблені. Про те, чи є м'ясо в ковбасі можна лишень здогадуватись.  А наявність м"яса ( а не субпродуктів) у вареній ковбасі чи сардельках взагалі викликає сумнів. Втім, можна багато чого взнати, читаючи назви м"ясних продуктів, особливо, якщо ввімкнути трохи фантазії.  

Як ми розуміємо, "Свинні" сердельки роблять зі свині,  а "Курячу" ковбасу - з курки. За такою аналогією  сардельки "Шкільні" повинні бути зроблені зі школярів. J, сардельки "Дитячі" - з дітей,  ковбаса "Студентська" - зі студентів, "Гуцульська" - з гуцулів, "Мисливські ковбаски" - з мисливців, ковбаса "Докторська" - з лікарів, "Любительська" - з любителів ( от тільки чого? - Невідомо).

За  тією ж аналогією, "Ліверну" ковбасу роблять з ліверок ( спеціально їх для цього вирощують). Про ковбасу "Собача радість"- взагалі страшно навіть думати.  Для "Довбушівської" ковбаси мабуть сам Довбуш не пошкодував власного життя. Проте, особливо гріє душу і насищає шлунок  західного українця  ковбаса "Московська", - так і уявляються у ковбасі залишки представникків сусідського народу, тобто віп-категорії - "масквічєй".

]]>
Sat, 20 Jul 2013 01:44:35 +0300
Побутове чаклунство, або Як перетворити запіканку на пельмені http://briz.if.ua/blogs/172.htm http://briz.if.ua/blogs/172.htm Ви коли-небудь чаклували? Створювали дива? Змінювали реальність? От я, наприклад, ні. Аж до того дня. Втім, не можна казати, що це робила виключно я. До того перетворення потрошки доклався кожен з моєї родини. Не меншу роль зіграла і мікрохвильова пічка... але про все по порядку.

Це сталось кілька днів назад. Вранці чоловік поспішав на роботу, тому овочеву запіканку (вибачте за пікантні харчові подробиці) я вирішила розігріти в мікрохвильовці. Оскільки це диво техніки у мене стоїть зверху на холодильнику, то щоб засунути тарілку з їжею довелось стати навшпиньки. Ввімкнула нагрівання  на звичну хвилину часу. А далі заплакала моя манюня. Я взяла дитинку на руки, тому витягнути запіканку попросила чоловіка. Він дістав тарілку з мікрохвильовки і довго на неї дивився. Я також поглянула і побачила там....пельмені!!!

 Кілька секунд ми дивились на тарілку із пельменями і одне на одного. Першим порушив мовчанку чоловік:

-          Я думав, то запіканка!

-          Так... то і була запіканка!

-           А звідки взялись пельмені?

-          Не знаю. А ти точно дістав з мікрохвильовки?

-          Так.

Мені нічого не залишалось, як стати на  табуретку і оглянути мікрохвильовку. Так і є! у дальньому кутку пічки причаїлась загублена запіканка. А пельмені... про їх виникнення у мікрохвильовці я дізналась пізніше. За день до тієї події моя старша донечка розігрівала собі пельмені у мікрохвильовці і ... забула про них. Коли тарілку з запіканкою засунули в мікрохвильовку, то вона посунула тарілку з пельменями назад. Пічка розкрутила страви. запіканка вийшла позаду, а пельмені  - попереду. Тому чоловік і витягнув звідти пельмені. Ось таке чаклунство за допомогою звичайної побутової техніки. 

]]>
Fri, 28 Jun 2013 00:27:29 +0300
Туреччина. Записки туриста http://briz.if.ua/blogs/131.htm http://briz.if.ua/blogs/131.htm  

Потепліло. І українці потроху починають думати, де б то змінити забарвлення шкіри на більш шоколадний та вимочити своє тіло у величезному соленому басейні. Найбільш популярними серед українців є курорти Тунісу, Єгипту та Туреччини. Проте, найкращим сервіс вважають, все-таки, у Туреччині, та і ціни на відпочинкові тури у цій країні досить  доступні.

Муніципалітет Туреччини

Перше, що вражає у Туреччині - це інфраструктура. Гладенькі ідеальні дороги були не лише поблизу аеропорту міста Анталія, а й у досить глухих селищах. Обабіч доріг на зеленій підстриженій траві ростуть пальми, квітучі кущі і дерева. Всюди, чи то місто, чи село доріжки заасфальтовані, чи викладені плиткою, багато лавок і урн для сміття, на кожній з яких пише, що вона є власністю муніципалітету цього міста. Кількість громадських туалетів у селищах та містах також вражає, і всюди можна побачити характерний знак "WC", який допоможе знайти таку потрібну, іноді, вбиральню. До речі на багатьох урнах, окрім турецької, є написи також польською і російськими мовами. Але про надписи пізніше. Звичайно ж, вирощувати чудернацькі пальми та величезні агави туркам дозволяє клімат, проте без системи поливу на газонах не росла б, навіть, зелена трава. Дивним було також побачити будинок цього самого аланійського  belediye - тобто муніципалітету. Невеличка двоповерхова будівля більше схожа була на заміський будинок пересічного турка, ніж на місце роботи міської ради. Одразу ж пригадались розміри івано-франківського міськвиконкому і стало чомусь сумно.

Мова не важлива

Можливо, славнозвісна східна гостинність, а можливо і розуміння, що туристичний бізнес - це значний прибуток для держави, робить перебування туристів у сонячній Туреччині максимально комфортним. Через велику кількість відпочивальників з Росії, України та інших країн СНД російська мова в Туреччині стала ледь не другою державною. Адже російською з вами спілкуватиметься не лише обслуговуючий персонал у готелях, а  й  продавці на базарах та в магазинах і навіть пересічне турецьке населення. Трохи менше турків спілкується й англійською. Варто зазначити, що багато місцевих мешканців розпочали вчити польську мову через значний  наплив польських туристів та українську. Надзвичайно приємно почути від офіціантів ресторану "смачного" чи торговців "добрий вечір". В той самий  час вживання іноземцями  турецьких слів, як наприклад "teşekkьr ederim"(дякую) чи "merhaba" (здрастуйте), приємно дивує місцеве населення, піднімаючи їх  національний дух і гордість за свою державу. В такі моменти і так хороший сервіс стає ще кращим, а ціни на базарах суттєво знижують.

Торгівля

Турецькі магазини - це місце, де особливо дивуються бухгалтери та працівники податкової інспекції. Оскільки ціни в магазинах у кращому випадку написані кульковою ручкою на клаптику паперу. Проте, вказана вартість товарів не є сталою, а може суттєво знижуватись в залежності від того, як турист вміє торгуватись. А торгуватись тут - ледь не національний вид спорту. Ціну на товар можуть збити до третини від початкової. А продавці настільки вміють провадити торгівлю, що можуть переконати клієнтів купити річ, яка їм зовсім не потрібна. Майже кожен торговець називає клієнта другом, чи навіть братом, і пропонує скуштувати товар, якщо це фрукти, овочі чи солодощі, або ж подарувати невеличкий сувенір. Варто сказати, що на базарах Туреччини продається товар виключно турецького виробництва, якість якого досить висока.

 

Валюта

Приємним для туристів є і той факт, що валюту не обов"язково обмінювати на місцеву - турецьку ліру, розрахунок і у магазинах, і на ринку ведеться трьома валютами - євро, американськими доларами та турецькими лірами. Навіть ціну говорять у тій валюті, в якій вигідніше покупцям. На деяких магазинах можна побачити напис російською мовою "принимаем русские рубли".

Можна зустріти й інші написи, на кшталт "чай, лукум" чи не зовсім правильні "мы стОраемся для вас".

Сільське господарство

Ледве не половину площі Анталії займають зовсім не готелі, хоч їх також дуже багато, а теплиці. Здавалося б, для чого у сонячній теплій країні теплиці, якщо все і так чудово росте. Та місцеві мешканці дуже просто відповідають на таке запитання: взимку  в Туреччині близько +15 градусів за Цельсієм, а їсти свіжі овочі хочеться цілий рік. Тому в теплицях росте все - від помідорів до рису, від баклажанів до перцю тощо.

Турецька кухня переважно складається з різноманітних овочевих страв, рагу, курятини, кебабу та салатів. Всі страви легкі, ледь солені, проте досить гострі. Причому для їх приготування використовують велику номенклатуру спецій.

Видатні місця

Турки дуже бережно відносяться до своїх пам"яток, а їх в Туреччині чимало: амфітеатри, палаци - споруди віком у дві тисячі років, унікальні печери з сталактитами і сталагмітами, чудернацький витвір природи Памуккале, який вважають восьмим чудом світу, і багато іншого. Всі споруди і старовинні реліквії знаходяться у чудовому стані. По мірі потреби їх ремонтують чи реставрують, всюди є урни й лавки. В той же час, щоб уникнути руйнування споруд, з Туреччини заборонено вивозити через кордон навіть маленький камінець.

Лагідне тепле море, гаряче сонце, соковиті фрукти й овочі, східна гостинність, - ось така вона сонячна Туреччина.  

]]>
Tue, 02 Apr 2013 20:21:49 +0300
Грошей не беру: робочий день закінчився! http://briz.if.ua/blogs/120.htm http://briz.if.ua/blogs/120.htm  

Два дні назад сталася цікава пригода. Звичайно, всі знають про чоловіка - героя "сотки". Його ще інколи називають "Пане, чуєш! Дай пару копійок". Невідомо чому, але йому багато хто кидає гроші. У кожного своя мета: звичка, традиція чи ще щось.

Надумали і ми з чоловіком кинути дядькові кілька гривень.  Це було у вівторок близько 18.00 години. Та поки шукали дрібні гроші , дядько уже пішов з робочого місця. Догнали ми його аж біля "Ватсонса". І коли протягнули йому гроші, то дядько сказав, що грошей не візьме. "Дасте мені коли буду на своєму місці",- серйозно заявив "феномен" Франківська.

Здивуванню нашому не було меж: у дядька закінчився робочий день і грошей він не бере. 

]]>
Thu, 21 Mar 2013 23:41:52 +0200
Я люблю Україну? http://briz.if.ua/blogs/107.htm http://briz.if.ua/blogs/107.htm  

"Я люблю Україну!", - як часто ми чули такий вираз від наших політиків, можновладців та і простих звичайних людей.

А у чому вимірюється ця любов до нашої Батьківщини? У страшенній любові до сала, до анекдотів про те, як дід-гуцул відстрілює жидів та москалів? У любові до української горілки чи у кількості вишиванок у шафі кожного? Оце і є любов до України?

А якщо поглянути з іншого боку:  "Я люблю Україну", - каже хлопець, кидаючи у кущі пусту пляшку з-під Кока-коли. "Я люблю Україну", - говорить дорожній ремонтник, неякісно заасфальтовуючи яму, бо гроші пішли до нього у кишеню. "Я люблю Україну", - переконує заправник,  розбавляючи бензин на заправці. "Я люблю Україну", - стверджує підприємець -харчовик, який у продукти додає стільки всіляких емульгаторів, ароматизаторів, згущувачів та покращувачів смаку, що щур би уже давно відкинувся. "Ми любимо Україну", - хором кричать продавці супермаркета, переклеюючи дату на упаковках продуктів. І столяр, диван виробництва якого розвалиться на десятий раз розкладання. І будівельник, який будує будинок на кілька поверхів вище запроектованого. І чоботар, що шиє взуття, яке розлізеться за кілька днів. І багато-багато  таких людей. І що саме цікаве,  всі вони люблять Україну та називають себе патріотами.

Ми ж така  хліборобська нація!  Наш чорнозем найродючіший, наша земля - найбагатша корисними копалинами, і пісні - наймелодійніші! Ми пишаємося своєю землею, своєю історією! Пишаємось? Так, і справді пишаємось. Оце і є вся Любов?

 Нагадує відомий демотиватор із майже золотими словами: " Я - українець! Я не хочу працювати! Я хочу пишатися!"

 У нас вже майже не залишилось якісних товарів. Все, що ми виробляємо не лише неякісне, але й уже небезпечне для здоров"я і життя. То  це така любов до України?

 Втім, необов"язково працювати погано, адже можна і зовсім не працювати, а рубати капусту просто так. Он наші нардепи чудово отримують свої зарплати за те, що  зривають засідання сесії Верховної Ради. І все знаходять для цього причини. Бо ж кричати протестувати і битися - легше, ніж працювати.

 А ще ми любимо жалітися і плакатись. Давайте поплачемось на нашу економіку, може МВФ дасть нам черговий кредит? Давайте поплачемось, адже Україна постійно була під чиїмось гнітом, на нас постійно нападали татаро-монголи, і совіти, і поляки і купу інших. А ще у нас був голодомор. Ну визнайте, ну будь ласка, ну прошу вас. Давайте поплачемось на нашу економіку, що у нашій державі страшно жити, що немає впевненості у завтрашньому дні.

 Давайте будемо плакати, щоб нас пожаліли. Але тих, яких жаліють, ніхто не вважатиме сильними. Ми постійно говоримо: "Ідемо в Європу". Але ж ми уже в Європі. Нікуди не потрібно йти, потрібно просто змінитись, щоб нас сприймали серйозно. Бо нас ідентифікують з народом, який постійно топчеться по граблях, а не як сильну націю.

 

 А що таке любов до своєї держави? Це коли кожен робить свою роботу - добре, чесно і якісно. Це коли кожен турбується про іншого,  а не радіє, що у сусіда здохла корова.

 Оце і є любов до України, любов до ближнього і любов до себе!

]]>
Mon, 04 Mar 2013 13:06:27 +0200