23 травня на могилі відомого українського письменника, лауреата Шевченківської премії Степана Пушика встановили  й освятили пам’ятник.

Монумент стоїть у рідному селі Вікторові.  Він символізує три віхи творчості відомого іванофранківця  – поезія, проза й фольклор.

Тут у місці вічного сну поета зібралися його соратники, колеги по перу, односельці  і друзі.

Письменник Ярослав Ткачівський прочитав над могилою вірш Степана Пушика, написаний у 1986 році:  

«…І вірю я, коли мене не стане,

Коли мене на цвинтар віднесуть,

Й похмурий день освітить цвіт каштанів,

Які мене, вкраїнця, пом’януть».

«Поет продовжує жити в своєму Слові. Стверджую так донині й надалі буду засвідчувати, що він живий, хоч і помічаю тужливу сльозу дружини письменника Ганни Миколаївни, котра щоденно оцифровує твори Степана Григоровича, добре знаю, як не вистачає батька синові Тарасу, бачу як бринять сльози в очах його доньки Лесі, що так схожа на маму Степана Григоровича Марію. Нині плаче ще одна жінка за Степаном Пушиком – Україна-ненька: ці травневі краплини дощу – то її сльози»,- зауважує пан Ткачівський.

Друзі поета вважають,  що цей пам’ятник – це лише часточка пошанівку, котрий письменник, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка заслужив своїм чином, заслужив життєвою й творчою місією, наділеною Всевишнім. «Це письменник, якого мало б увіковічнити рідне село, можливо, тут нарешті мали б назвати головну вулицю іменем поета… Та й Галич у боргу перед Пушиком, як і, зрештою, вся Україна, котру він оспівав», - зазначив Ярослав Ткачівський» .

24 Травня 2021 p.