Свято-Успенська Святогірська Лавра височіє над річкою Сіверський Донець. Збудована святиня на крейдяній горі, всередині якої є чимало печер, виритих монахами. Саме ці ходи і є першим давнім монастирем.
У духовний центр Донецької області наша делегація з п’ятнадцяти прикарпатців потрапляє в останній день поїздки на схід, яка відбулась у рамках проєкту «Зміцнюємо громади, об’єднуючи Україну».
Білосніжну гору та шпилі Лаври бачимо ще здалеку. Монастир знаходиться на правому березі річки, тому доводиться перетинати її через міст. Це найбільш зручний шлях до підніжжя скелі, де є вхід у комплекс.
Біля самих воріт стоять два охоронці. Від них залежить, чи переступимо ми поріг святині. Правила тут прості: жінка має бути у довгій спідниці та хустці, а чоловік - у штанях. Плечі варто прикрити. Компромісів нема. Хто забув хустку або ж не знав про вимоги, може придбати все необхідне у невеличкій крамничці перед воротами.
Наша делегація успішно проходить перевірку на дотримання дрес-коду і ми нарешті заходимо на територію чоловічого монастиря. Попереду простора площа. Нею прогулюємось і шукаємо провідника. Першими прихожан і туристів зустрічають, як не дивно, коти, а не монахи. Пізніше дізнаємось, що тут їх живе більше шістдесяти.
Нарешті підходить отець Прокопій. Спершу він веде нас до храму, де знаходяться мощі десятьох священників та преподобного Іоанна Святогірського. Тут достатньо світла, щоб трохи роздивитись церкву. Всюди пахне ладаном. У церковній крамниці троє прихожан купують свічки, біля мощів моляться декілька жінок та старенький монах, а туристи оглядають оздобу стін та стародавні ікони.
Ми тут довго не затримуємось і йдемо на вулицю до входу у печери, де на нас чекає кремезний гід. Він попереджає, що треба мати з собою свічки, бо це єдине джерело світла у тунелях. Хто не придбав у храмі, купляє за вхідними дверима у печері. Робимо це поспіхом, бо далі двері закриваються і настає темрява. Кожен намагається швидко підпалити свій ґніт і рухатись вперед. Тут досить холодно, трохи вогко і взагалі не чути звуків зовнішнього світу. Проходи вузькі, тому йдемо по одному. Гід попереджає, що до стін краще не притулятись, забруднимось. Як-не-як ці печери видовбані у крейдовій скелі. Стеля, стіни і підлога - все біле, ніби недавно хтось вапном побілив.
“Довжина цих тунелів 930 метрів. У XVII столітті монастир мав тільки один рівень і наземних будівель взагалі небуло, але з часом тунелі стали довшими і з’явився другий поверх. У той час потрапити сюди можна було лише знизу через таємні проходи або спуститись зі скелі”, - розповідає гід.
Ми йдемо більше п’ятнадцяти хвилин. Спершу стежка веде вгору, потім шлях стає рівнішим, далі знов піднімаємось вгору. Дихання починає збиватись. Допомагають зупинки, які робить гід, щоб перехреститись і запалити свічку біля кожної ікони. Вони тут майже на кожному повороті.
Нарешті доходимо до старої каплиці. Її витесали у візантійському стилі. Зупиняємось, щоб роздивитись місце, але це не надто вдається через брак світла. Гід за цей час розказує про минуле святині.
Ми виходимо звідти і йдемо до печерного храму. Дорогою дізнаємось про гробниці, які є у скелі. У них поховані перші ченці монастиря.
Екскурсія печерами для нас завершується церквою святого Миколая. Це місце монахи вважають священним. За історією, тут з’явилась чудотворна ікона Святителя.
Після сорокахвилинної темряви нарешті бачимо денне світло і вирушаємо до оглядової площі. Звідти відкривається неймовірний краєвид на Святогірськ. На сусідній горі ще й досі стоїть величезний більшовик Артем, який був одним із тих, хто свого часу закрив монастир.
Ця зупинка теж триває недовго. Ми рухаємось далі, щоб побачити дерев’яний Скит Всіх Святих. За словами гіда, туди пускають тільки двічі на рік. Там живе дванадцять монахів і їх статут досить суворий. Їхнє життя схоже на затвірництво.
Йти до Скиту потрібно близько десяти хвилин. Після холодних печер дорога стає легкою і приємною. За цей час нам розповідають, що у розпорядженні лаври знаходиться чималий шматок поля, де монахи самі вирощують овочі та зернові. Також є своя пасіка. Продуктів вистачає, аби прогодувати жителів святині та паломників, які тут зазвичай зупиняються на декілька днів.
“У нас також є свій зоопарк, де живуть папуги, павичі, голуби, качки, лінивці, носуха. Доглядають за тваринами монахи. Вони їх дуже люблять”.
Нарешті стежка виводить нас з лісу у поле, де стоїть величний дерев’яний Скит, вздовж обгороджений високим парканом. Він геть відрізняється від тих споруд, які ми бачили при вході. Тут все зроблено з дерева.
Хтось приклав чимало зусиль, щоб облагородити подвір’я: всюди розлогі кущі калини, чимало квітів та ідеально рівна трава. Монахів ніде не видно. Ми прогулюємось територією, але так нікого і не зустрічаємо. Заходимо у давній храм, але і там порожньо. Монахи тут все ж є. Вони у окремих будиночках. Туристів наполегливо просять до них не підходити.
Саме у цьому місці тиші наша мандрівка Лаврою закінчується. Покидаємо святиню не печерами, а дорогою, яка пролягає через ліс.
Чи варто сюди їхати? Вирішувати виключно вам. Для декого монастир став місцем сили, когось вразила архітектура комплексу, а хтось просто любить тут гуляти. У будь-якому разі пускають усіх, хто готовий дотримуватись декількох правил Лаври.
Проєкт «Зміцнюємо громади, об’єднуючи Україну» організовує Івано-Франківська обласна організація «Молода Просвіта» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).