Маленькій Катерині було років п’ять, коли їх з матір’ю вивезли до Німеччини на примусові роботи. То був 1942 рік. Пам’ятає небагато, навіть назву міста не пригадує, але дещо все-таки закарбувалося у пам’яті жінки. Про німецькі цукерки, працю, яка нищила людину та чутки, що завадили створити сім’ю – історія життя остарбайтерки Катерини Корфіль.
У Німеччині мама Катерини працювала на полі. На роботу йшла, коли донька ще спала, а приходила пізно ввечері. Жили у гуртожитку, по декілька сімей у кімнаті. З дітей, крім Каті, нікого не було. Дівчинка гралася на подвір’ї. Одна. Єдиною її подругою була сусідка-німкеня. Бачились через паркан. Німкеня працювала у себе на городі. Розмовляла з дівчинкою німецькою, але та нічого не розуміла. Пригощала Катю печивом, цукерками.
.jpg)
«Цукерки були у формі олівців, великі, пахучі, – згадує жінка, – я подякувати не вміла, не знала, як німецькою «дякую» буде».
Окрім розмов з німкенею, яких не розуміла, ще однією розвагою для дитини було ходіння по воду на водокачку. Погано ставлення німців не пригадує.
Коли у 1945 році повернулися додому, вже про роки у Німеччині й не згадували.
«Не було коли й про що говорити, – каже Катерина Корфіль, – бо далі треба було працювати. Колгосп – знову ярмо на шию, праця забирала весь час і нищила людину».
Свого тата жінка не знає. Ніколи не бачила навіть на фотографії.
«Мама не розповідала, сказала – «помер» та я й більше нічого не питала», – каже пані Катерина.
Зараз Катерині Корфіль – 82. Мешкає у селі Голинь Калуського району Івано-Франківської області. Доля так склалася, що жінка залишилася зовсім одна. Сімейне життя не склалося. Причиною тому, як вважає жінка, стала її хвороба ще у молоді роки. У 17 років дівчина була паралізована. Через протяги на роботі. Працювала у цеху на лісокомбінаті. Чотири місяці дівчина була нерухома. Не ходила, не говорила.
«У нас в селі так казали: «Вже, як була слаба, то здорова вже не буде. Тому й хлопці цуралися», – зітхає пані Катерина.
Однак дівчина одужала. Влаштувалася на роботу у школі прибирати. Потім поїхала у Сибір. Там працювала на току. Про її хворобу й туди чутки дійшли.
Мама померла, коли жінці було 46. З тих пір пані Катерина живе сама.
«В мене нікого немає. Ні однієї душі, – розповідає жінка, – мені люди кажуть: «Добре тобі, чоловік не п’є, дітей годувати не треба». А я кожну хвилинку заповнити якоюсь роботою, аби не відчувати ту самотність так різко».
Франківський Карітас допомагає пані Катерині в рамках проекту «Покращення якості життя людей похилого віку-жертв тоталітарних режимів шляхом створення умов для залучення їх до активної участі у суспільному житті та організація надання волонтерської підтримки для маломобільних та немобільних представників основної цільової групи».