Насторожена тиша в один із літніх днів 2004 року не віщувала нічого доброго. І справді: за якусь хвилю із гуркотом на місто Городенку посунула чорна хмара. Ще мить, і важкі краплі дощу, несамовитий вітер, а за ним — і град позаганяли до хат усіх, хто лише міг заховатися. Великі льодові кулі кромсали сади й городи, від рослин, укритих білим тяжким покривалом, зосталися лише хрящики.
Коли ж буря вщухла, ми вийшли подивитися на заподіяну градом шкоду й обімліли: розбиті були майже всі шибки новозбудованого будинку. Стихія не пощадила й даху: горище зяяло великими й малими вибоїнами, через дірки в шиферному покритті було видно сонце, що крадькома показалося з-за хмар.
Та воно нам зовсім не гріло… Адже треба було негайно щось придумати, щоб якось затулити отвори. Звичайно, можна було розшити покриття й замінити новими плитами, але це було не лише затратно, але й клопітно. Тоді мій чоловік Мирослав, інженер за фахом, узявся склеювати частинки шиферу, що відпали, і приладнувати їх знову до даху.
Думалося, що то тимчасова справа, адже невдовзі влада виділила й нове скло на шибки, й листи шиферу (наближалися вибори Президента). Але шов видався міцним, витримавши сильну зливу, що пройшла через якийсь місяць.
З часом і призабулося, що дах у нас — латаний. Тим паче, що через колишні тріщини й вибоїни, акуратно зшиті клеєм ПВА, вода навіть і не сльозиться. Покрівля витримує сльотаві осені й сильні морози. Звичайно, з часом, можливо, й доведеться замінити шиферний дах, який має свій ресурс використання, на новий, сучасніший. Проте аж ніяк не через ті давні проблеми, які спричинив град.