У більшості народів існує традиція йти за порадою до старійшин роду, особливо — в якихось переломних для нації моментах. Нині, коли на кону — найбільше багатство країни — земля, варто прислухатися до думки відомого господаря, успішного в недалекому минулому керівника першої на Івано-Франківщині агрофірми Василя Ткачука.
Його помешкання в селі Підгайчиках Коломийського району можна було би поставити в ряд із сучасними садибами можновладців щодо облаштування подвір’я (зрештою, кого цим нині здивуєш, знаючи розмахи будівництва шикарних вілл). Хто буває тут уперше, дивується – не надивується зі смаком підібраним декоративним деревам та кущам, які ефектно вписалися поруч із плодовими деревами та кущами (задум та неабияка праця самого Василя Михайловича, а згодом — і його невістки — ландшафтного дизайнера). Екзотичні рослини, які, проте, завойовують місце під сонцем вже й біля сільських хат, тут аж ніяк не витіснили малини, вишні, які в ті липневі дні вгиналися від плодів.
Акуратними алеями, дорогою смакуючи ще й смородиною та порічками, можна пройти до альтанки, спорудженої під кремезним дубом, округла крона якого створює такий бажаний спекотного дня затишок. А звідти попрошкувати до двох ставочків, облаштованих на місці природних джерелець. В одному плавають два красені-лебеді, інший повністю вкритий білим лататтям. Водойми з бордюрами із квітів та кущів подекуди обкладені каменем, десь — химерною цеглою, що створює відчуття старовини. Це відчуття посилюється від споглядання різноманітного реманенту, що гармонічно вписується в дизайн етносадиби, та художньої галереї просто неба. Вдало використаний місцевий рельєф: дорожки то вверх, то вниз. Попри огорожу — ряд низькорослих яблунь, які вже налилися сонечком. На противагу модним у наших краях кованим парканам господарку обрамлює звичайний живопліт. І вся ця краса розміщується на вісімнадцяти сотках, де, окрім того, є просторий будинок і господарські споруди.
Про все це багатство розповідаю не для того, щоб підкреслити рівень життя не зовсім простого селянина Підгайчиків. Але впевнена, що кожен, хто тут побував, узяв для себе корисну науку. Їдуть звідусіль до Василя Ткачука й «просто так», щоб помилуватися навколишньою красою, і зазнимкуватися на фоні якогось краєвиду, адже садиба відкрита для всіх охочих. А ще — щоб запозичити щось для облаштування власної садиби чи бодай куточка біля під’їзду. Ось навіть під яблунями колечком насаджені квіти, а опорою для піднавісу слугує стовбур старого дерева.
«Місцеві управління агропромислового розвитку мали би підказувати щодо цінової політики»
А ще цікаво було почути думку відомого аграрія про сучасні процеси в сільському господарстві. Хоч Василь Ткачук за станом здоров’я нині вже не займається активно господаркою, та в курсі подій і щодо перспектив зняття мораторію на продаж землі, і щодо засилля агрохолдингів. Розмова вилилася швидше в монолог про все наболіле. Приміром, не поспішати із продажем зерна нового врожаю, адже через засуху ціна на нього очікується високою, і наші селяни мали би заробити на цьому. Інша річ, що нестача обігових коштів зумовить багатьох таки реалізувати вирощене вже тепер. З цих причин можна одразу після збирання продавати насіння озимого ріпаку, на який уже встановилася ціна. Хто ж може притримати зерно, хай не поспішає. А загалом же, ціновою політикою мають займатися спеціалісти місцевих управлінь агропромислового розвитку. Щодня мати бюлетені, стежити за рухом зерна, цінами, давати рекомендації, а не збирати, наприклад, дані про те, хто скільки й чого посіяв.
«Жаль, що наші хлопці йдуть на це»
Усе частіше в селах правлять бал не місцеві господарі, а київські магнати. Жаль, що чимало керівників агроформувань ідуть на це, маючи певний зиск від суборенди земельних паїв. Тобто, відома практика, коли керівникам господарств, яким селяни віддали свої земельні паї під три відсотки, отримують від агрохолдингів удвічі більше. Пошушукалися десь там потайки… Отакий ґешефт… Люди й самі би обробляли свої гектари, та не мають доступу до дешевих кредитів, і державні програми, зазвичай, скеровані на підтримку великих сільгосппідприємств. Хлібороб не має техніки, то й не може конкурувати з магнатом. Тому й продають селяни свої майнові паї. «Мені прикро, — зауважив Василь Ткачук, — що обдурюють народ, обходять земельне законодавство. На жаль, на рівні держави так чітко відпрацьовані корупційні схеми щодо, приміром, захоплення землі, що зламати всю цю потужну машину вкрай важко. Та вже є випадки, коли власники майнових чи земельних часток розривали угоди оренди, а також через суд повертали собі віддане комусь за безцінь.
Треба, щоби громадськість ширше була інформована про оборудки із землею та майном, активно мали би долучалися сільські ради, а в угодах оренди має бути чітко обумовлено певна сума на підтримку місцевої інфраструктури. Інакше село зовсім загнеться».
Очоливши свого часу першу в районі агрофірму, Василь Ткачук зіткнувся зі всіма проблемами тогочасної системи щодо державного регулювання на селі. Попри це, вдалося тоді чимало. Найважливішими вважав питання збуту сільгосппродукції та технічне оснащення господарств: «Ми будували стайні і посилали своїх працівників навчатися до Америки. Мій правонаступник Петро Книшук, який опісля очолив успішне підприємство ТзОВ «Прут-Генетик», створену на відламках агрофірми, пройшов там добру професійну школу. Щоб добре газдувати, треба мати господарство різнопланове. Мабуть, нині так легше вижити, бо якогось року є урожай на одну культуру, другого — зародить щось інше. Звичайно, і сівозміна потрібна. Та все ж вважаю, що має бути певна спеціалізація кожного господарства, а не хапатися за горох з капустою».
Довідка.
Василь Михайлович Ткачук народився 1933 року в селі Королівці Коломийського району. Депутат ВР СРСР (1985-1991). Народний депутат України трьох скликань (1998-2002), депутат обласної ради (з 2002 р.). Пройшов трудовий шлях учня слюсаря, механіка, директора заводу, голови колгоспу, голови правління агрофірми «Прут», міністра сільського господарства (2002). Заслужений працівник сільського господарства України (1978). Герой соціалістичної праці (1982).