Маркіяну Миколайовичу Паснаку 72 роки, а він і досі щодня продовжує важкий поєдинок з одним із найнебезпечніших захворювань в історії людства – туберкульозом. Чоловік працює лікарем-ординатором в обласному фтизіопульмонологічному центрі та опікується станом здоров’я людей, у яких діагностували мультирезистетну, тобто стійку до впливу декількох медичних препаратів, форму туберкульозу. Більшість його пацієнтів –представники соціально незахищених верств населення. Є серед них такі, що зловживають алкоголем, наркотиками, не мають власного помешкання і ніде не працюють. Для окремих з них лікарня стала єдиним прихистком, місцем, де можна отримати гарячу їжу, свіжу постіль, безкоштовні медикаменти.
«Мені було лише сім місяців, коли померла мама, – розповідає Маркіян Миколайович, шукаючи відповіді на запитання, чому своїм життєвим покликанням обрав допомогу таким хворим. – З часом розповіли, що причиною її смерті стала пневмонія. А трохи раніше пішла з життя сестра матері, у якої теж були хворі легені. Я довго не міг зрозуміти, чому так сталося. Можливо тому при розподілі у медичному інституті за спеціалізацію обрав фтизіатрію. І жодного разу про це не пожалкував».
Хворих на туберкульоз один із найстарших медиків Івано-Франківська лікує ось уже сорок чотири роки поспіль. Аби не наражатися на небезпеку зараження, використовує традиційні методи – респіратор, маску, лампу кварцування, а також дбає про імунітет, намагаючись збалансовано харчуватися та менше нервувати. Цьому навчає і своїх молодих колег, які, на думку Маркіяна Миколайовича, нині мають гідні умови праці. Адже фтизіопульмонологічний центр оснащений двома цифровими флюорографами та сучасною лабораторією, які дозволяють отримати результати досліджень у найкоротші терміни. «Але люди не хочуть обстежуватися і байдуже ставляться до свого здоров’я. Такий вже у нас, українців, менталітет», – констатує фтизіатр і висловлює власні рекомендації поліпшення ситуації: в Україні за прикладом європейських держав варто запровадити адміністративні стягнення за відмову від рентгенодіагностики та лікування при виявленні хвороби. Також, каже лікар, важливо створити стаціонарні відділення для хворих на туберкульоз закритого типу, як, до прикладу, в Чехії. Це значно зменшить рівень поширення захворюваності. А ось взагалі подолати туберкульоз можливо лише тоді, коли підвищиться рівень життя.
«Чому немає туберкульозу в Західній Європі? – запитує Маркіян Миколайович. – Найбільше хворих на цю недугу є в Африці, Росії, де туберкульоз ускладнюється ВІЛ-інфекцією, східних областях України. Самостійно боротися з туберкульозом медики не можуть. Тож завдання для усієї держави – покращити умови життя. Тоді зміниться і ментальність, і культура, і ставлення до здоров’я».
Сподіваємося, що саме так і станеться, а в Україні назавжди забудуть про туберкульоз, як свого часу про інші жахливі інфекції. Безумовно, що у цьому буде заслуга і нашого співрозмовника, який вже стільки років дарує хворим надію на одужання, добре слово й життєву енергію.