І стала “Йордань-вода” життєдайним причастям


Минулий, 2015 рік, ознаменувався для нашого міста й краю важливою літературною подією – в Івано-Франківському видавництві «Місто-НВ» побачила світ збірка поезій авторства талановитого нашого долинянина, відомого поета, письменника, журналіста й просвітянина Василя Олійника. Дуже промовистою й символічною є її назва – «Йордань –вода», котра спонукає розгорнути першу сторінку…

Змістовна й цікава передмова письменниці Марії Вайно «І день, і час у дзеркалі душі…» розповідає про творчу сутність нашого талановитого долинянина, його долю, життя, пошуки себе в літературі й поезії.

«Небо над віками» – назва першого розділу збірки. У ньому – поезії, котрі ще довго четвертуватимуть невмирущим болем й тугою всіх наших свідомих сучасників.

Адже є розуміння багатьох речей, котрі можемо вважати пророчим посланням Господа нашого Ісуса Христа, охрещеного в священних водах ріки Йордан. Так,у 2014 році, з 19 на 20 січня розпочато було на Майдані в Києві криваве Водохреще (Вогнехреще), де схрестили мечі добро і зло. А через рік сколихнула нас звістка про бої за оплот української землі – донецький аеропорт. І це не співпадіння днів і чисел, це замисел Бога показати злу, яке нині повсюдно намагається правити світом, що все ж добро переможе.

Біблійна ріка Йордан – то велич Бога і найбільша для людини Його таїна. А вкраїнський Майдан – Голгофа всього нинішнього українства. Прикро, що народ, який вже не вперше кладе на вівтар жертовності життя своїх кращих синів і дочок отримує замість втілення мрій і надій в більшій мірі полин розчарувань й гіркоту непоправних втрат.

Історію Майдану, втрачені життя наших воїнів на війні й горе матерів поет переживає, без перебільшення, серцем і душею.

Перший вірш розділу – «Відлуння Майдану», де «Супроти кривди, розпачу, олжі /Народна підійнялася лавина» (с.6)

Поет щиро вірить в те, що «завтра» буде осяяне правдою і добром. Поезію «Тобі – літати!» він присвятив пілоту української авіації Надії Савченко , яка водночас уособлює Україну «Тобі літати – високо і стрімко,/Вітчизни міць здіймати до небес» (с.9).

У поезії «Вітер» він озвучує своє життєве кредо: «І легко йду, і впевнено між люди, / Творю свій день, як молодості спів» 9 (с. 11), а натхненню сприяють цьому творчі мандрівки: «Ходжу між віками у Львові, і леви – Мої охоронці і поводирі» (с.12) та читання знакової для українства книги «Я руку кладу на «Кобзар», –Вкраїно, тобі присягаю:/ Як небу – відважний Ікар,/ Як полю – простий хлібодар» (с. 13)

Василь Олійник захоплюється рідним краєм, опоетизовує його. Леся Українка читає альманах «Перший вінок» і ніби опиняється «в Галичині, / Де думи і легенди, і пісні/ Такі святі, немов окраєць хліба», а Ясна Гора прочанам «Понад усі захмарні перевали / Очима сонця заглядає в душу» ( с. 15). Є в цьому розділі знакова для назви книги поезія «Йордань – вода», в якій автор подає неповторний образ «І моляться люди у білому храмі, / Хрещається світ, ніби створений тут же, / А сонце летить у сіяючій рамі», висловлює побажання «Хай будуть здорові і руки, і серце, / І батько, і мати, і вся Україна» (с.17). Зворушлива поезія «Мама моляться»: «Прислухаюсь до кожного Слова,/ Як в дитинстві, бувало, колись/Не змінилась молитва Ранкова / І її все благаючий зміст» (с. 18).

«Балада про корали», «Хутір Надія», «Дем’янів Лаз», «Жовтий князь», «Чорнобильська дума» цикл «Любинські вірші», – поезії, які змушують задуматись над смислом людського буття. Є тут і автобіографічні вірші «Спогад», де автор згадує, як радянська цензура «Мій вірш молотила, як сніп», бо «в нім синє злилося з жовтим» (с. 40) й «У редакції», де «давав рядки із дня у день, /Топтав квітки своїх пісень» ( с. 27), але можу підтвердити, що не весь розмай Василь Васильович витоптав, бо таки більшість їх увійшла до попередніх, досить містких збірок, якими «…в людські душі сіяв зерна, Які любов’ю освятив». (с. 41)

Прикладом кращого зразка адресної поезії-присвяти слугує в збірці вірш «Скульптор», присвячений знаному мистцю й художнику Богдану Фреїву: «І проступає з каменю людина,/ Маленька пташка, квітка, деревце/ І обпікають сонячні краплини, / Неначе іскри, майстрові лице» (c.32)

Продовжимо наше занурення в глибинні джерела поетичного натхнення Василя Олійника. Наступний розділ збірки « Під повіткою дині вагітні» присвячений предковічній людській праці, рідній домівці, спогадам дитинства і юності, де «Неначе майстер той годинниковий, / Перебираю шестерні подій» (с.48), «знов пеленить землю сніг» (с.46),де «Із землі до неба шумлять дерева, / Тримаючись за мрію – бути високими» (с.54) й «Стрімко пише/ Комусь літак свого листа/ На синім аркуші зеніту» (с.55), де стежки «З села в село, мов подавали руки, – Несли життя досвітні голоси» (с.59)

Протиріччя на життєвих дорогах, вибір людини і долі, прагнення й розуміння буття – такий лейтмотив розділу. Невипадково саме тут вміщено «Кардіовірш» пам’яті Мирослава Тарнавського, а ще – актуальна у всі часи «Балада про Марію –Магдалину».

«Зелена проща» – промовиста назва третього розділу поетичної збірки, де в першому ж вірші поет зізнається: «…спішу до дібров задуманих,/ На природи зелену прощу» (с.64), «Вітаюсь з водою – за руку,В сонце – вдягаю душу» (с.67), а далі закликає: «Не себе бережи, а – людину, Найдорожче – Людину в Собі!» (с.65). Природа квітне своїм звичним життям, в якій село, подвір’я, де «Сива груша об небо сперлась, / Наслухає прогноз листком» (с.86), а ще – поле, косар, дощі,осінь, де «паморозь опалий лист гризе» (с.68) й «Березневі мотиви» із «зореквітними рушниками» й «В білій зливі проблиски/ Сонцем обціловані» (с.71). Ще автор запрошує нас повторити стежками рідного краю «Коломийське рандеву», а в поезії «У Бовкотах» захоплюється тим, що «Карпати дужі підставляють груди/ Дзвінкому сонцю, що летить у світ» (с. 83), сумує, щойно «прожито день без вірша, як без хліба» (с. 88), й голуб від жорстокості людської «каменем ставав» (с. 89), закликає світ огорнути любов’ю і добротою:«Ти його зрозумій і зігрій,/І наступним вручи поколінням» (с.84)

«Імена, імена../» – наступний, четвертий розділ збірки, присвячений вписаним в сторінки історії рідного краю людям: ватажку повстання визвольної війни 1648-1654 років Федору Сліпці, якому «кволі кроки рахує ціпок» (с.92) , активісту цієї війни, долинянину Івану Мазурику, який «міцно трима шабелину» (с. 93) , письменнику й просвітянину Івану Вагилевичу, який «У серці зважував дні та століття» (с.94), Героєві Крут Миколі Корпану з Тяпче: «…було важко тримати землі/ Бійця-українця на білій долоні» (с.95), а ще – поету Ярославу Дорошенку, бо «Долав круті життєві перевали, / Достойний син вкраїнської землі» ( с. 97), всесвітньовідомому тенору з Велдіжа Василю Тисяку що «Як Господа святого нагороду, – / Підносив аж до сонця дивоспів» (с.98), письменниці Наталії Кобринській, яка в журбі «цвіла, немов тернова ружа, / Перемігши одинокість, як журбу» (с.99), дисиденту Зеновію Красівському, бо – «Понад усі закони й заборони, / Відважне слово месника з Карпат» (с.102), громадському діячу Роману Скворію, котрий назавжди «…залишивсь людиною, поетом/ Мажорних, серцем писаних, октав» (с.103),своєму наставнику, поету світлої пам’яті Йосипу Попадюку, канадському письменнику українського походження Джордж у Ризі та іншим.

Віддавши достойну повагу й увагу світу, поет веде нас останнім, п’ятим розділом. Саме «Стрілах колій» привідкриває завісу своєї душі, той її закуток, де живуть найсокровенніші почуття. Найперше поет зізнається, що «страшно від каштанових пожеж/ Мені одному в цю холодну осінь» (с.106), а ще скупими рядками, в яких затаєно особистий всесвіт: «Марія. Мрія.Безнадія. Жаль», «… спогади горять/ На дні душі… Я не забув про неї» (с.107). згадує, що « … уже немає / Хати серед поля – тільки вітер» (с. 108), й «У цьому місті залишилась ти / На березі моєї безнадії» (с.109). А далі зізнається трепетно і щиро: «Як забуду тебе, то забуду весну. Ту, яка нас водила стежками», стверджує: «Пам’ятаю тебе… Ні, тебе я люблю./ Як не дивно – люблю тебе досі» (с.111), бо «Ти до мене близько так – / За горою літ» (с.112). Й коли «Осінь тепла, не лукаво/Поглядає вслід за мною» (с.114) згадує, що «В далечінь летіли стріли колій/ З тим, що я сказав і не сказав» (с.115). Завершує збірку «зимовий вірш», в якому поет з теплотою згадує, що «В твоїх очах було щось фантастичне: / І зорі, і сніги, і небеса», розмірковує, що коли «Зима неспішно зніме білу хустку/ І нам її уперше стане жаль» ( с.116).

… Так багато ще хотілось би сказати. І про автора , і про його поезії. Але «Йордань-вода» – то причастя до небагатослівності й внутрішнього чуття і відчуття кожного рядка. Тож нехай вона життєдайним джерелом пливе до уст й сердець прихильників високохудожнього поетичного слова, очищає наші думки й помисли, дарує силу й завзяття творити мир і добро на рідній землі!

Галина МАКСИМІВ

Переможець Міжнародного літературного конкурсу ім. І. Кириленка «Віршована мелодія»



25 Січня 2016 p.
©http://briz.if.ua/