Війна за сході України кардинально змінила буття тисяч українців. Людям, котрі спостерігають за подіями на Донбасі з екранів телевізорів, складно уявити, як це є, коли в двері рідної оселі стукає війна. Часу для роздумів і на ретельні збори немає, потрібно якнайскоріше їхати зі своєю родиною у безпечну невідомість, подалі від страшних реалій та спустошення. Ті, що виїхали з Донбасу, шукають нову домівку по всій Україні. Багато таких родин пробують облаштовувати своє життя з чистого аркуша саме на Прикарпатті. Серед таких і родина Соколових з Луганська, вони вже понад рік живуть в Івано-Франківську і кажуть, що це місто їхньої мрії.
До і після
10 жовтня подружжя Сергія та Оксани Соколових разом з дітьми — четвертокласником Єгором та студенткою Олею відзначали незвичний ювілей — перший рік життя в Івано-Франківську. За цей час їм вдалося адаптуватися до нових умов і навіть знайти тут друзів.
До війни Сергій Соколов був завідувачем кафедри садово-паркового господарства і екології Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Нині цей вищий навчальний заклад змінив своє розташування, переїхав до Старобільська, тож Сергій Олександрович працює у виші на півставки, викладає дистанційно. Також він продовжує на Прикарпатті справу свого життя — вирощує чорниці, малину. «За 26 кілометрів від Івано-Франківська, в Рошневі Тисменицького району, ми купили хатку, — розповідає пан Сергій. — Хатка-мазанка, все було розбито, газ відключено, світло відрізано. Але слава Богу, ми вже все полагодили, нині там живуть батьки моєї дружини. Тут я познайомився з фахівцями з вирощування багатьох рослин, тож у Рошневі ми підготували землю та висадили посадковий матеріал. На Івано-Франківщині ми займаємося серйозною селекційною роботою, вирощуємо чорниці, малину, чорну та червону смородину, їстівну жимолость. У Луганську в мене було 78 сортів малини, тож мене називали малиновим магнатом».
Оксана Соколова працювала в Луганську головним бухгалтером, роботу за фахом знайшла й в Івано-Франківську. «Дуже важко було з роботою: зарплати тут набагато нижчі, багато людей працює неофіційно, я ніколи не працювала неофіційно. Головний бухгалтер у Луганську отримував 10-15 тисяч гривень на місяць, в Івано-Франківську — значно менше. Роботу шукала довго, бо не хотіла працювати будь-де», — розповідає жінка.
Родина Соколових зрозуміла, що час виїжджати з рідного Луганська, коли вже розпочалися реальні бойові дії. Залишатися вдома їм було не надто безпечно, адже пані Оксана була активною учасницею проукраїнських мітингів і за це стала ворогом «ЛНР». «Ми жили як всі нормальні люди, так само хочемо жити і тут», — каже пан Сергій.
Куди ведуть мрії?
Коли війна виганяє з рідного дому, немає часу роздумувати над тим, що з собою брати, неважливі речі одразу відпадають. «Що з собою взяли? Двох дітей і собаку! І фотографії. З усіх фотоальбомів повитягали фотокартки, взяли з собою. А ще — речі першої необхідності. Спочатку ми поселилися під Старобільськом, там живуть родичі моєї дружини. Але було дуже важко: в хаті ніхто не жив п’ять років, не було ні газу, ні світла. Крім того, звідти далеченько добиратися до роботи, 18 кілометрів, школа — також далеко. А от до військових дій, навпаки, — близько. Тож ми пожили там зо два місяці і вирішили, що треба шукати щось інше».
На вибір Івано-Франківська як перспективної домівки вплинуло чимало причин. Одна з них чи не найголовніша — донька Соколових Ольга закінчує магістратуру у Варшаві. Тому вибирали місто, яке було б розташоване ближче до Польщі. «Моя дружина їхала на машині з дітьми та собакою, приїхала на блокпост у Сватове. А перед блокпостом потрібно виключати фари. Оксана, звичайно, це зробила, але у неї виключилися і підфарники, й вона з переляку ввімкнула фари, хлопці почали стріляти. Всі дуже перелякалися, діти сказали мені: «Тату, ми більше не повернемося в цю зону, треба щось змінювати». Так і вирішили. Великі міста нам не підійшли, бо у нас на них не було грошей. А Івано-Франківськ завжди вважали сімейним, невеличким і добрим містом, яке ми й шукали. Тож вибрали його. Крім того, був ще один цікавий випадок. У мене теща — діабетик, то я їхав до неї зі Старобільська в Луганськ, віз ліки, коли проїжджав через блокпост, військові запитали мене, куди їду, хто за професією. Я їм кажу: так і так, невідомо чи повернуся, за професією — плодівник. А мені один із них каже: «Я з Івано-Франківська, приїжджайте туди, там багато садівників».
«Влітку 2014-го ми мандрували Україною. івано-Франківськ був останнім містом, куди ми приїхали. Пригадую, ми гуляли, так красиво було, і я кажу чоловікові: «Якщо я могла б обирати, де хотіла б жити, то це був би івано-Франківськ — дуже затишне місто, як казкове. Тоді це ніхто серйозно не сприйняв, зрозуміло, адже нам уже далеко за сорок, страшно було все залишити і приїхати невідомо куди. Ми лише посміялися. А от коли вже приїхали сюди, у чоловіка почалася невеличка депресія. Я сказала йому: «Вважай, що ми знову починаємо все спочатку, як у молодості: спимо на підлозі, економимоѕ».
Пані Оксана зізнається, що завжди хотіла жити в Західній Україні. «Я з української родини, — розповідає жінка, — у мене і діди, і прадіди — українці. Один мій прадід — поляк, може, ця кров мене сюди тягнула, не знаю. З того моменту, як Україна стала незалежною, не сприймала Луганська. і тепер, коли моя дочка Оля приїжджає з навчання в Польщі, то каже: «Мамо, твоя мрія здійснилася». Воно так і є, єдине мені не подобається — спосіб, в який моє життя змінилося».
У Луганську в Соколових залишився просторий будинок, який продали за безцінь. «У нас був дуже гарний дім, з прекрасним ремонтом, — розповідає чоловік. — У ньому виросли двоє наших дітейѕ Ми продали його за стільки, скільки нам запропонували, щоб вистачило розрахуватися з боргами». «Ми продали своє майно за безцінь, але це дурниці. Заробимо, аби Бог здоров’я дав, — доповнює розповідь чоловіка Оксана Соколова. — Ця війна змусила мене переоцінити своє життя. В Луганську у мене залишився будинок, в кухні був іспанський кахельѕ Нині я зрозуміла, що ми не туди вкладали гроші, не треба було відкладати на потім мандрівки по всьому світу. Тому ми з чоловіком вирішили, що з цього моменту будемо трохи по-іншому ставитися і до покупок, і до всього іншого. Все, що заробляємо, витрачатимемо на освіту дітей та мандри».
Уроки адаптації
Почати все спочатку — це сказати чи написати просто, а от взяти і зробити складніше, але можливо. Якщо не занепадати духом, не опускати руки та вірити в краще. На початках було надзвичайно складно, пані Оксана наголошує, що її родині вдалося облаштуватися в місті за допомогою добрих людей. «Нас дуже підтримали батьки одногрупниці нашої дочки Христини Федірко — ігор та Марина. Вони допомогли облаштуватися, зняти квартиру, кілька днів ми жили у них. Звичайно, дуже багато допоміг «Карітас», та й грошова допомога від держави хоч невелика, але не зайва. Ми в неділю приїхали, а в понеділок вже пішли з сином до школи записуватися. У нас тут поруч ЗШ №18. Нас блискавично прийняли і директор, і соціальний педагог, і класний керівник. Одразу видали книжки. Сину дуже подобається в школі, у нього вже тут багато друзів. Чоловік також миттєво «обріс» друзями. Наші діти швидко адаптувалися і розмовляють уже з прикарпатським акцентом. От заходжу я на кухню, а син питає мене: «Тобі стане?» «Що стане?» — кажу йому. А він мені: «Ну хватит тебе, мама, или нет?».
На Івано-Франківщину також переїхали батьки пані Оксани, вони поселилися в Рошневі на Тисмениччині. «Мої батьки виїхали з Луганська наприкінці вересня, ми домовлялися з ними, що як тільки облаштуємося, заберемо їх. У селі, де тепер вони живуть, дуже привітні й щирі люди, які співпереживають, допомагають. Пам’ятаю, як тільки ми приїхали в село, всі збіглися до нас, тягнули все, що могли: хто картоплю, хто буряки, хто закрутки».
Пан Сергій зауважує, що великий удар адаптації до нових умов ліг на плечі його дружини, адже побут і харчування родини — її сфера. «На початках ми знімали однокімнатну квартиру, там жили цілу зиму до весни я, дружина, син, собака Лара, сестра моєї дружини Аня, її дворічний син Максимко, теща і тесть», — розповідає чоловік. «Було важко, але я нікому не показувала свого відчаю, налаштовувалася на позитив, — констатує Оксана Соколова. — Думаю, за кілька років ми вже більше будемо мати, аніж тепер».
«Тепер ми вже іванофранківці», — впевнено каже жінка. Пані Оксана зазначає, що за рік життя в столиці Прикарпаття не розчарувалася, а навпаки, ще більше захопилася Івано-Франківськом, особливо компактністю і затишністю міста та розміреним способом життя в ньому, як на курорті. «Ми часто ходимо до театру, в кіно, дітвору постійно кудись запрошують. Ми задоволені, нікуди вже не будемо їхати звідси. Тепер будемо жити тут. Життя на цьому не закінчується. В нашій країні дуже часто люди прив’язуються до своїх хат. За кордоном такого немає: знайшли кращу роботу — переїхали в інше місто, знайшли ще кращу — ще в інше», — підсумовує моя співрозмовниця.
Індикатор людяності
«Війна — це дуже добрий індикатор для визначення людяності. Одразу все відкрилося, оголилося, хто є хто: хто — друг, а хто — ворог, — зауважує пані Оксана. — Дуже вдячна своїм батькам за те, що в нашій родині не було розбрату, ми одне в одного не стріляли, у нас всі під одні синьо-жовті прапори стали і стояли під ними завжди. Вдома ми дуже часто розмовляли українською. Доживши до 45 років, розумієш, що не з тими дружив. Натомість знайшли багато нових друзів, знайомих, просто незнайомі люди допомагали нам і допомагають досі.
Іноді я чую і серед своїх знайомих, що людей, які залишилися жити на Донбасі, потрібно кинути напризволяще. і у мене, і у моїх батьків дуже багато там залишилося знайомих з чіткою проукраїнською позицією. У людей по-різному складається життя, не у всіх є можливість виїхати, адже ніхто їх ніде не чекає. Добре, що у нас так склалося, ми взяли й поїхали. А скільки людей повертаються назад, бо не знаходять себе в іншому місті... От у моєї мами є подруга, їй 72 роки, дитина — інвалід, чоловік — інвалід, і більше нікого на білому світі. Ну куди вона поїде?! А от моя подружка ірина іванівна з Донецька все там продала, переїхала сюди і також усіх сюди перетягнула, щоправда, тут у неї брат чоловіка живе».
Новий рік, Різдво — дивовижна пора, в цей період, кажуть, здійснюються навіть найнеймовірніші бажання. В родини Соколових, як і в усіх українців, єдине прагнення — щоби якнайшвидше закінчилася війнаѕ Сподіваємося, що в 2016-му ці мрії нарешті перестануть бути мріями.
