«Ми живемо в унікальний час, коли можемо щось змінювати»


Оператор Руслан Ганущак з Івано-Франківська — про «свою» війну, фільм «Два дні в Іловайську» і роботу репортера на передовій

Ви точно бачили сюжети Руслана Ганущака. Хоча б один. Разом зі «Spilno.TV» Руслан пройшов весь Майдан з камерою в руках. Це він записав останнє інтерв’ю Сергія Нігояна. Він також знімав розстріли активістів 20 лютого на Інститутській, відзняв снайперів...

А потім — одразу на війну. Разом із німецьким каналом ARD часто їздив на Донбас. Працював оператором у Донецьку, Слов’янську, Краматорську, Луганську. Бачив, як зароджується конфлікт, набирає обертів і переростає у війну. Спілкувався з українськими добровольцями і військовими. І, зрештою, зрозумів, що бути лише оператором  у ці непрості історичні часи для країни — замало, і записався в добровольці — в батальйон «Азов». Нині Руслан і воює, і знімає відео. Відзнятий матеріал розміщує на сайті «Азову», звідки відео часто беруть загальнонаціональні телеканали. А його 26-хвилинний фільм про трагедію в Іловайську бачили глядачі в Нью-Йорку, Варшаві і багатьох містах України. Нещодавно стрічку показали і в Києві. Зараз, розповідає Руслан, він назбирав достатньо матеріалу для наступного фільму — про Широкине.

Коли «День» додзвонився до Руслана, він саме лагодив техніку десь під Широкиним. Трохи здивувався дзвінку.

— Мені незручно, що з мене роблять якусь зірку, я нічого особливого не зробив. Я просто опинився в потрібний момент з потрібними людьми і з камерою в руках. Я відзняв і показав цей фільм про Іловайськ, тому що цього не показати неможливо. Про це треба говорити, кричати, нагадувати! Люди повинні знати своїх героїв і знати, хто такі добровольці, за що вони борються, які в них мотиви, і що це — війна...

ЦЕ ФОТО РОЗМІСТИВ У СЕБЕ У «ФЕЙСБУЦІ» СЕРГІЙ ЛОЙКО, ПІДПИСАВШИ: «В ОКОПІ ПІД РОСІЙСЬКИМ ВОГНЕМ РАЗОМ ІЗ РУСЛАНОМ ГАНУЩАКОМ» / ФОТО СЕРГІЯ ЛОЙКА

На вашу думку, люди усвідомлюють, що таке війна — ті, хто за сотні кілометрів від неї?.. Коли приїжджаєте у Київ або додому в Івано-Франківськ, бачите це розуміння війни?

— Є відчуття паралельних світів. Доки ти перебуваєш у зоні АТО, доки чуєш залпи гармат, вибухи мін, постріли, доки спілкуєшся з людьми, які мають до цього відношення, які бачать смерть, втрачають друзів, близьких, родичів, колег — це одна реальність. Коли ж ти їдеш навіть у сусіднє місто, де цього всього не чутно, — там вже зовсім інша атмосфера, люди відпочивають... Наприклад, Бердянськ. Якихось 90 кілометрів від лінії фронту, а там курорт, море, сезон, все нормально. Правда, місцеві жаліються, що туристів менше, ніж завжди. Раніше туди приїжджали люди з Луганська, Донецька, Росії. Зараз котеджі пустують... Але все рівно люди приїздять, відпочивають. Я не кажу, що це погано, не можна зациклюватися лише на війні. Але є таке відчуття, що когось війна наче не стосується. Трапляється, читаєш або чуєш, що «нехай вона собі десь там буде, це не моє», «коли вже це все закінчиться, набридло», «тільки б не стріляли, яка різниця яка буде влада»... Є різні люди. І різні реальності.

«ПРО ЦЕ ТРЕБА ГОВОРИТИ І ЦЕ ТРЕБА ПОКАЗУВАТИ»

Ви знімаєте відео на війні, показуєте його у мирних містах... Яким бачите результат своєї роботи?

— Це неповторне відчуття, коли ти бачиш результати своєї праці. Вперше я показав фільм «Два дні в Іловайську» в Нью-Йорку в Українському музеї на Манхеттені. Там зібралося до 20 осіб. Але я бачив, що люди плакали. Після фільму вони були приголомшені. Дякували, тиснули мені руку і казали: «Ми знали, що є війна в Україні, але ми не знали, що це ТАК — так серйозно, так боляче, так страшно».

Цей фільм допомагає людям відчути цю війну, цей біль, цю трагедію. Коли я показував фільм у рідному Івано-Франківську, мені вдалося залучити людей через «Фейсбук», запросити своїх друзів і знайомих. Зала у кінотеатрі була повністю забита. Люди навіть в проході стояли. Так само глядачі плескали, дякували. І було це розуміння і ця підтримка — що це правильний фільм і що його треба показувати. Кожного разу, коли я десь демонструю цей фільм, я отримую підтвердження, що про це треба говорити і це треба показувати.

«НАСТУПНИЙ ФІЛЬМ — ПРО ШИРОКИНЕ»

— Ви знімаєте в зоні АТО. Як працюєте? Все показуєте чи дещо лишаєте за кадром?

— Звісно, це воєнний час, і ти не можеш повною мірою показувати все, як хочеш і як собі плануєш. Це, по-перше, пов’язано з якимись військовими таємницями. Дехто з бійців просить не показувати їхніх облич, тому що в них родичі залишаються в Луганську чи Донецьку, щоб не наражати їх на небезпеку. Є люди з Росії, які воюють на нашій стороні і теж просять їх не показувати. Є багато умовностей, які треба враховувати. Ось є хороший матеріал, але його сьогодні не можна показати, а згодом — цілком. Так само було з цим фільмом про Іловайськ: я не міг показати його до тих пір, доки не вийшли на волю усі полонені, взяті у цьому котлі. Я боявся, що хтось попав у кадр із тих людей, які могли бути в полоні. Це могло б нашкодити їм.

Коли ви знімаєте, то на що орієнтуєтесь: це, передусім, бойові дії, людські історії? Що для вас найважливіше?

— Я не просто вільний художник чи сам собі режисер, який що хоче, те і знімає. Я, насамперед, виконую роботу, я є військовим репортером і роблю якісь оперативні новини — для нашого сайта, для телевізійних сюжетів. Але попри все це у мене назбирується багато цікавого, унікального матеріалу. Ось я вже, наприклад, збираюся зробити свій наступний фільм — про Широкине. Особисто мене цікавить людський фактор, чому ці люди тут, чому вони залишили свої домівки, своїх рідних, жінок, дітей. Залишили свій бізнес, навчання. Більше половини людей в нашому полку — з вищою освітою. Начебто нічого особливого — люди як люди. Але коли починаєш з ними говорити, слово за слово, ти розумієш — перед тобою великі постаті. Не може попасти проста людина в добровільний загін випадково. Ці всі люди — надзвичайно цікаві. Я розмовляю з ними, записую інтерв’ю. І хочу, щоб люди знали про них більше.

Кажуть, що Україна програє інформаційну війну. Це правда. Помітно, як наш ворог працює на випередження. А ми не можемо не те, що використовувати якісь трюки, ми не встигаємо казати просту правду. Нам не треба використовувати якісь спецтехнології, щоб довести свою правоту, нам треба просто говорити побільше про себе, про тих людей, які воюють, розказувати їхні життєві історії — хто вони, за що воюють, чому пішли на війну... А загалом варто починати з того, що треба знати історію. Треба розуміти, чому і як воювали наші предки і за що. Тоді й сьогоднішня ситуація буде зрозумілішою.

«НАВІТЬ ЯКЩО ТОБІ СТРАШНО — ОЧІ ЗАПЛЮЩУЙ, А КАМЕРА НЕХАЙ ПРАЦЮЄ»

Розкажіть про ваш фільм «Два дні в Іловайську». Іловайськ був вашим першим бойовим завданням. Як відбулася ця зустріч — з війною?

— Уночі оголосили тривогу, і ми виїхали. Я не знав, куди ми їдемо, на скільки часу, чому. Я ще тоді був за кермом автомобіля, вперше в житті їхав у складі військової колони, навчився пересуватися і тримати дистанцію, їхати без світла. Всьому доводилося вчитися на ходу. Потім я вже зрозумів, що ми їдемо в Іловайськ. Дорогою нам довелося двічі міняти маршрут. Наша колона потрапляла в засідку. Виїхали о першій ночі, але лише після обіду приїхали на місце, — дуже довго їхали до Іловайська, хоча звичайною дорогою якихось дві години їзди.

Чому фільм називається «Два дні в Іловайську»? Тому що, по суті, я там був два дні. У перший день я в Іловайськ не попав, зупинився на такому останньому рубежі, де було більш-менш безпечно. Я просто не знав, куди треба рухатися, нам сказали чекати там. Я не став просто чекати, а почав знімати, почав шукати цікавих людей, знайшов медиків і записав їх. Записав водія броньовика «Пряник» з позивним «Злий», артилеристів. Вирішив зняти захід сонця, доки знімав, наш батальйон поїхав, а я лишився. Мені довелося добиратися до місця ночівлі з іншим батальйоном. Другого дня я вирішив разом з іншими їхати на бойове завдання, на бій. Але чомусь мені знову не знайшлося місця в машинах з нашими бійцями, тож довелося попутками добиратися до Іловайська. Спочатку їхав вантажівкою з хлопцями із ЗСУ, ця вантажівка перевозила снаряди для танків. Потім мене підібрав батальйон «Шахтарськ». А потім я знайшов своїх, і вже їх не залишав.

Я просто працював, навіть якось підсвідомо, знімав усе. В операторів є таке правило: головне, не виключати камери. Навіть якщо тобі страшно, очі заплющуй, а камера нехай працює...

І там я вже побачив, як заносили пораненого «Аксьона»... «Хома» зразу загинув. Цей фільм, власне, присвячено цим двом героям. Ці хлопці — одні з перших втрат батальйону «Азов» взагалі у цій війні. Це молоді хлопці — 18 і 20 років. Я записав потім дуже багато інтерв’ю, які не увійшли до фільму. Побратими з Волині, друзі «Хоми», розповідали, як вони закінчили курс молодого бійця і якось розмовляли на тему «Що було б, якби...» І от змоделювали таку ситуацію: припустимо, в бою прилітає ворожа граната, що б ти зробив? І «Хома» без вагань каже: «Я одразу ж кинуся на цю гранату і закрию собою побратимів, щоб ніхто не постраждав». І так сталося насправді...

«ЦЕЙ ФІЛЬМ — МАЛЕНЬКИЙ ФРАГМЕНТ ТОЇ ВЕЛИКОЇ ТРАГЕДІЇ»

Як ви відчуваєте Іловайську трагедію рік по тому?

— Я не можу судити про всю цю ситуацію і стверджувати чи аналізувати щось. Це є маленький фрагмент тої великої трагедії, де загинуло багато сотень людей... Я кажу лише про дві втрачені долі. На щастя, нашому командуванню вдалося швидко прийняти правильне рішення і вирватися звідти з такими малими втратами. Інші батальйони постраждали набагато більше. Цей фільм — маленький штрих, маленький фрагмент тої великої біди. Але він якийсь живий, справжній, там все так, як було: без якогось особливого монтажу, вирізав «шум» і лишив саму суть. Без авторського тексту, без дикторської начитки — там все і так зрозуміло.

«ТРЕБА ЩОСЬ РОБИТИ, ЩОСЬ ЗМІНЮВАТИ В ЦЬОМУ ЖИТТІ»

— Коли вам стало недостатньо просто їздити на схід знімати і ви вирішили піти у добровольці?

— Я просто така людина, що не можу стояти осторонь. Я був активним учасником революції 2004 року, я пройшов із камерою весь Майдан 2014 року. Їздив на схід, бачив і знімав, як формувалися так звані ЛНР і ДНР. Знімав, як зароджувався перший добровольчий тоді ще загін «Донбас». Я просто зрозумів, що не зможу сидіти вдома.

Набагато легше брати в цьому участь, ніж просто спостерігати, страждати, охати і ахати. Треба щось робити, щось змінювати в цьому житті. Зрештою, як тебе дитина запитає: «Тату, а де ти був, коли в Україні була визвольна війна?» Що ти будеш дитині говорити?

Для мене особисто не так важливий кінцевий результат, я знаю, що Україна буде вільна і незалежна, і правда буде на нашому боці, але може пройти багато часу, і я не знаю, чи побачу це. Для мене важливий сам процес. За ці місяці, за цей рік я познайомився з великою кількістю цікавих людей. Я багато чого зрозумів у цьому житті. Навчився багато чому. Це і є життя. Ми живемо в унікальний час, коли можемо щось змінювати. Якщо кожен українець почне щось робити, а не лише сидіти у «Фейсбуці», в Україні будуть зміни. В чому велика біда України? За сотні років у нас виховали психологію раба. Мовляв, для чого нам щось вирішувати, за щось брати на себе відповідальність — онде є політики, за яких ми голосували, нехай у них голова сохне. А це неправильно. Доки ми не зрозуміємо, що це наша країна, що це наше життя, ніхто нам не принесе на тарілочці свободу і незалежність. За певних обставин нам дісталася незалежність, але це не означає, що вона нам просто так подарована, бо ми такі хороші. Зараз триває боротьба, і ми життями і кров’ю відвойовуємо нашу незалежність. І те, що ми відвоюємо — те і буде нашим.

Майже десять років я працював на регіональному телебаченні в Івано-Франківську. Потім більше року працював на центральних телеканалах у Києві. А згодом почав працювати фрілансером. Співпрацював з Ігорем Захаренком з «Феєрії мандрів» на «5-му каналі». Ми їздили, знімали туристичні програми. На Майдані я зустрів друзів, і вони мені запропонували роботу з німецьким каналом ARD. Це — велика справа, щоб за кордоном так само знали правду і бачили, що відбувається в Україні. Це надзвичайно важливо. Я певен, що нашій команді вдалося створити правильне бачення ситуації в нашій країні для німецьких глядачів. Зараз по своїй службі мені доводиться спілкуватися майже кожного дня з іноземними журналістами. З різних видань, з різних телеканалів, з різних країн. Намагаємося їм максимально показати, пояснити, дати максимальні можливості поспілкувалися з бійцями, з командуванням, на власні очі побачити, що відбувається.

Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»



31 Липня 2015 p.
©http://briz.if.ua/