«Сарана», що проникає в душу


«Сарана», що проникає в душуТам, де суспільство хворе, хвороба вражає кожного його члена. В умовах загального божевілля на поступову втрату розуму приречений кожен. Там, де панує духовна руїна, «з’їсти» ближнього, щоб зберегти своє місце під сонцем, перетворюється на самоціль, на ідеологію, на чуму, яка, оселяючись у серці кожного члена хворого суспільства, неначе сарана, зжирає і нищить саме суспільство… Втім, навіть у цьому жахливому світі є місце для людяності…

До таких думок спонукає нова вистава Івано-Франківського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Івана Франка «Сарана», прем’єру якої в останній день зими представили на суд прискіпливої прикарпатської театральної публіки актори театру.

Виставу поставлено молодим перспективним івано-франківським режисером Орестом Пастухом за однойменною п’єсою молодої сербської авторки Біляни Срблянович. Поява її в репертуарі «франківців» саме в цей буремний період по-своєму символічна. Між сучасною Україною і республіками колишньої Югославії є чимало спільного: війна – те, що ми переживаємо сьогодні, вони там пережили у дев’яностих, - конфлікт поколінь, крах ідеалів та падіння авторитетів, зубожіння одних та збагачення інших, корупція, занепад духовності тощо – усе це сьогодні є актуальним, навіть гостро актуальним для українського суспільства. Зрештою, ментально герої такі ж як ми. Та й немає в цьому нічого дивного. Адже вони – також слов’яни, з таким же постсоціалістичним «багажем» і навіть імена їхні – Надія, Павло, Жанна, Максим, Міліслав, прізвища Ігнятович, Симич, Петрович звучать ну просто-таки по-українськи…

Одна з ключових тем вистави – тема самотності. Самотності, обтяженої тим, що герої у пошуках виходу абсолютно не помічають по-справжньому близьких людей, котрим вони є справді дорогі і котрі насправді зовсім поруч – варто лишень простягнути руку. І в цьому трагедія. Адже ці близькі люди не вічні. Вони також страждають від того, що ті, кому вони прагнуть допомогти, про них забули. Коли ж про них згадують як про найближчих, найдорожчих істот, часто-густо буває надто пізно…

Це тут практично у кожному образі. Це і Надія (актриса Світлана Дутка), яка у свої тридцять п’ять ніколи не була заміжньою, тому заміжжя перетворилося для неї у нав’язливу ідею, нездійсненну мрію. Вона – безнадійна стара діва, яку режисер змальовує в образі вічної нареченої – з усіма відповідними атрибутами: весільним платтям, букетом тощо. А насправді найближчою для неї людиною завжди була її старенька бабуся, проте усвідомлення цього приходить до жінки лише тоді, коли бабусю вже не повернеш. Це і Жанна (народна артистка України Жанна Добряк-Готвянська) – світська левиця, яка вічно шукає свого благородного кабальєро, страждає від того, що на якомусь етапі свого колись яскравого життя опинилася за бортом світських тусовок і навіть не помічає свою стареньку матір (заслужена артистка України Ганна Бабинська) з величезним чемоданом, у якої, крім доньки, нікого не залишилося і яка готова багато віддати заради донечки, але та лишень жене її від себе. Це і метр тележурналістики Макс (заслужений артист України Віктор Вітушинський), який, покинувши трьох дружин, що шукали в ньому лише шлях до вищого світу, а не прагнули побачити рідну душу, свою самотність намагається приховувати надмінною неуважністю до інших та показним піклуванням про власні здоров’я та зовнішній вигляд. Насправді ж він навіть не намагається помічати Надію, яка просто його обожнює, молиться на нього і лише йому відкриває своє найпотаємніше. Це і Павло Ігнятович (народний артист України Олександр Шиманський) – вічно «впливовий і поважний функціонер з вищого світу», а насправді звичайний психічно хворий, зациклений на грі в лото, який, прагнучи розірвати пута самотності, регулярно відвідує високі зібрання, тішиться, що його там сприймають за свого і отримує по-дитячому щире задоволення від того, що хтось у цьому світі, як, скажімо, старий професор Міліслав Симич (артист Станіслав Білий) ще вірить у його впливовість. Адже в цьому і є сутність влади – усвідомлювати, що хтось вірить у твою впливовість, сподівається на твою впливовість… І байдуже, що потім ця людина страждатиме через те, що його надіям не судилося збутися. При цьому старий Ігнятович уперто не помічає свого сина Мілана (артист України Андрій Кирильчук), для якого він завжди був найдорожчою людиною – дорожчою навіть за власних дружину та доньку. Мілан усе покинув – навіть роботу заради того, щоб якомога довше підтримувати у батькові та оточуючих його людях віру у те, що Павло Ігнятович – людина високої державної ваги, унікального розуму, широкої душі і безмежного серця.

Тісно переплітається з темою самотності тема власного місця під сонцем. Знайти своє місце, а головне – зберегти його не завжди вдається без проблем. Часто-густо головною перепоною на цьому шляху виявляються близькі люди: Фредді Йович (артист Володимир Тафійчук) завжди мріяв про те, щоб жити у своє задоволення – подорожувати світом, знайти близьку людину, владнати особисте життя. Втім, на шляху його стоїть перестарілий батько – вражений старечим слабоумством, не здатний дати собі раду в елементарних речах, він постійно потребує догляду. У відчаї Фредді наважується на найжахливіше, та, вочевидь, доглядати за батьком – це і є його справжня місія у цьому житті.

У свою чергу старий професор Міліслав Симич прагне вирватись із свого комуністичного минулого і обійняти омріяну посаду у одному з елітних вишів. Щоправда обраний ним для цього шлях пошуку покровителів та шантажу себе не виправдовує: той, на кого він покладав головні свої надії, водить його за ніс та просто сміється з нього, і хто зна, чи й сам не замовив словечко проти нього. Міліслав – забутий усіма самотній кар’єрист. Колись він був комуністом (тоді усі були комуністами), коли бути у партії стало невигідно, він вийшов з її лав, але виявилось, що цього замало. Адже комусь повезло більше і цього когось вигнали з партії, а отже цей хтось був «поганим комуністом» і відповідно зараз має переваги перед іншими «колишніми».

Для Мілана Ігнятовича місце під сонцем – це бути біля батька: хвалити його перед іншими, переконувати усіх та й самого батька, що останній – велика людина, бо ж батько не вічний. Це для нього свого роду спокута тяжких гріхів молодості. Найбільша перепона для нього – це… його власна родина: дружина Дада (артистка Вікторія Юрців), яку цікавлять лише гроші та слава (а може це лише показне?) та донька Алегра (артистка Любов Турчиняк), яка, будучи розбещеною потаканнями рідного діда, чхати хотіла на усіх оточуючих.

Ідею місця під сонцем, як найсокровеннішого скарбу кожного героя вистави режисер символічно зобразив у вигляді… стільців, що їх кожен персонаж постійно тягає з собою. Такий стілець є у кожного героя і кожен з них прагне за будь-що його зберегти при собі, а пані Петрович – старенька мати Жанни – навіть у власному величезному чемодані, де зберігає усе своє добро. Є він і у людини-овоча пана Йовича (народний артист України Юрій Суржа) – батька Фредді і Дади. Знаковою у даному контексті є сцена, коли Фредді, вивізши батька у незнайому місцевість і тим самим прирікши на загибель, забирає у нього стілець…

Взаємовідносини між героями вистави мало чим відрізняються від стосунків павуків у банці. Причини – різні: конфлікт поколінь, криза середнього віку (значній частині героїв – по 35 – 36 років) тощо. Поступово по мірі перегляду стає зрозуміло, що усі вони, крім хіба що Міліслава Симича, якого авторка п’єси визначила, як «ніхто і ніщо, ніхто нікому», пов’язані одне з одним родинними узами, хоча зусиллями режисера і акторів на якомусь етапі у глядачів створюється враження, що у виставі йдеться про одну велику божевільню, а усі персонажі – це лише пацієнти у ній. Власне, постановку виконано у гротескному стилі – такий собі шарж на звичайне людське суспільство, у якому крізь шори фарсу кожен побачить звичні для нього життєві ситуації.

На окрему увагу заслуговує сценографія вистави. З першого погляду на сцену створюється враження такої собі руїни. Можливо, це герої вистави настільки захопилися поїданням одне одного, що й не помітили, як, неначе сарана, зруйнували усе, що з такими зусиллями будувалося довгі роки тоді, коли світ іще не збожеволів… А може це наслідки минулої братовбивчої війни, на якій поламав собі життя Мілан і не тільки він. Війни, завдані якою рани – фізичні і душевні – ще довго будуть кровоточити. Принаймні дивлячись виставу, мимоволі згадуєш те, що твориться сьогодні на Південному Сході України і якими черствими стали люди за місяці нашої власної руїни…

І все ж вистава дає надію. Надію на те, що людяність насправді не вмерла – тяжкі випробування, буденні турботи та обізленість усіх на всіх її лише приспали, але не вбили. Тому і піклується Жанна про травмовану мати, а Фредді повертається за залишеним ним же десь на трасі батьком, а Надія, покинувши все і навіть Макса повертається до найріднішої у світі бабусі (на жаль, тієї вже немає в живих). А Мілан, поховавши батька, зі слізьми на очах, як найдорожчий скарб, приймає від Міліслава нібито передані Павлом (насправді ж куплені самим професором, бо що таке кинуте кимось криве слово та образа у порівнянні із звичайними людськими відносинами?) квитки лото… А ще кожен з героїв вистави десь у глибині душі мріє про щось таке по-дитячому гарне і яскраве – щось таке, що не можна виразити словами. У виставі оце щось зображає мім з яскравими кольоровими повітряними кульками. Обличчя міма не видно та й сам він з’являється ніби у тумані – такий близький і в той же час такий недосяжний… Що це? Теплі спогади дитинства чи мрія про щасливе майбуття – вирішувати глядачеві.

Загалом вистава є цікавою, хоча й важкою морально. Варто відзначити: не всі глядачі досиділи до фіналу. З тих же, хто добув до кінця, багато хто не міг стримати сльозу.

Не обійшлося і без своєї ложки дьогтю. Пригадується, прем’єри попередніх років рідко коли обходились без присутніх у глядацькій залі представників обласної та міської влади, а на поклон акторам завжди дарували великі кошики квітів від обласних очільників. Цієї ж прем’єрної суботи ані керівників краю, ані квітів не було. Більше того, керівників обласного управління культури, ба навіть дирекції театру ні у глядацькій залі, ані за кулісами у день першого прем’єрного показу вистави не бачили. Поговорюють, того дня велика делегація від області виїхала до Львова, де у тамтешньому театрі імені Марії Заньковецької демонстрували власну прем’єру. Так це чи ні – стверджувати не будемо. В будь-якому разі прем’єра вистави Обласного академічного музично-драматичного театру – це вагомий здобуток наших з вами земляків, а разом з ними – і усіх мешканців області, на чиї податки функціонує театр і вся галузь культури. Тож проігнорувати цей здобуток – напевно, не дуже правильний крок очільників області…

Гнат Шумлянський



5 Березня 2015 p.
©http://briz.if.ua/