«Три тижні підготовок на полігоні у селі Нові Петрівці – без вказівок, займались самі, – розповідає Антон, як готувався до АТО. – Одного хлопця виключили за імпульсивність, я пішов на його місце у другий взвод першої роти 2-го батальйону спецпризначення «Донбас», тоді це була в/ч 3027, 1-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії».

Отримали зброю, оформили документи й 1 липня відправились у зону АТО, пише Репортер.

Ізюм, Артемівськ. Поселились у гуртожитку педучилища. І в першу ж ніч бійців обстріляли з гранатометів – заїжджали сепаратисти, з сусідніх міст.

«Загинув наш боєць. Тоді ще російські військові були в тилах, – розповідає франківець. – Ми патрулювали місто, стояли на блок-постах. Вкінці липня першою ротою відправились у Попасну, правда, не повним складом. Третій взвод був «елітою» – мали спонсорів з Інтернету, їздили хіба по корупціонерах, але не на передову».

Попасна. Антон з побратимами заходив у кожний дім, аби сказати, що місто звільнене і люди можуть виходити з підвалів.

«Був випадок: стукаємо у двері, виходить чоловік. Побачив у нас зброю – втік у підвал і зачинився, – згадує Антон Боєв. – Вимагали відчинити – вийшла заплакана жінка. Каже, що чоловіка не віддасть. Пояснили, що ми – українська армія, місто звільнене і мирні мешканці можуть займатись господарством. Жінка кинулась на шию, плакала й дякувала. Раніше до мирних приходили сепаратисти й забирали на примусову працю чоловіків, погрожуючи їх рідним».

«Поранених було багато. Звісно медики були, але на війні лікує кожен, – говорить Антон Боєв. – Сепари стріляли переважно вночі, лиш у Попасній кілька разів наступали вдень. Ми мали все, дякуючи волонтерам. Сепаратисти не були краще забезпечені, а от російські війська – звісно».

Лисичанськ. Окраїни були звільнені, поступово бійці очищали місто.

«Як розповіли нам місцеві, на склозаводі базувались чеченці. Коли дізнались, що їдемо до них – втекли», – говорить Боєв. Тоді бійці «Донбасу» взяли склад батальйону «Привид» – техніку, зброю, продукти, російські паспорти і електронну базу сепаратистів з особистими даними.

У той час «Азов» працював по Маріуполю, міліціонери – в Луганську, а ще в Лисичанську, каже Антон, натрапили на слід реєстрових козаків.

Іловайськ. 19 серпня батальйони «Донбас», «Дніпро-1», «Херсон», «Харків» та військові ЗСУ поїхали зачищали місто.

«Смерті бували дурні. Якось наші набрались зайвого й заснули. Прийшли чеченці – повідрізали голови, – зітхає франківець. – А ще одного разу мирні у Попасній нам сказали, що по полю розкидане щось зелене і воно періодично вибухає. Ми кликали саперів, військових – відповіли, що то юрисдикція спецслужб. Ми спробували підірвати ці штуки з автомата, потім просто зібрали їх в купу. Вже коли виїжджали – все вибухнуло. Пощастило, що не раніше. То були залишки від касетних бомб».

Коли йшли на Іловайськ, розповідає доброволець «Донбасу», бійців було близько ста. До речі, були й земляки – Микола Стасюк та Михайло Бабчій із Калущини.

«Гради», міни, танки. Була дезінформація від командування. Від заступника комбата – позивний «Філін», але першочергово – від генералів, – каже Антон. – Наприклад, нам казали, що справа наші – а то були російські солдати».

Дали команду покинути Іловайськ. Та спочатку утримати перехрестя – хоча нагальної потреби в цьому не було, вважає Антон:

«Хіба для того, щоб ми просто залишились там. 22 серпня мали виходити, сказали утримувати позиції. 28-го наказали виїжджати, хоча вже 25 серпня ми зрозуміли, що в кільці. Нас залишилось близько 150 – неповні склади взводів. Командувач «Філін» сказав, що дали «зелений коридор» і нас пропустять. Саме цей командувач вів домовленості з росіянами, ми підозрюємо саме «Філіна» у тому, що він нас «злив». «Філін» наказав скласти зброю, обіцяв, що нас пропустять. Але ми розуміли, що так просто не виїдемо».

Росіяни почали класти міни, аби українці не проїхали. Наші продовжували рухатись у «зеленому» напрямку. Перший снаряд влучив у КамАЗ із пораненими. На машині був великий червоний хрест, його противник взяв собі за ціль, каже Боєв. Не зупинялись, незважаючи на обстріли з гранатометів, міни, танки. Роз’їхались по полю.

«Ми не знали, куди їдемо. Зайняли кругову оборону, там були лише російські війська – у кожній посадці по взводу, як мінімум. Ми перехопили шістьох росіян, які тікали із танка. Бої тривали близько трьох годин. Далі – тиша. Російські війська, які були біля нас, або відійшли, або загинули».

28 серпня.

«Ми з побратимом пішли у розвідку. Метрів за 200 за насипом стояв танк, із білим прапором, – пригадує Антон Боєв. – Махали нам руками, аби підходили – ми подумали, що то наші. П’ятеро солдат без нашивок сказали здаватись. Я крикнув побратиму «Лягай!», росіяни почали стріляти. Ми відповзли до дороги, у мене закінчили набої в автоматі. Друга поранили у кисть руки. Взяв у нього магазин, відстрілювався, змусив його встати й тікати. Викликали підмогу по рації, за нами росіяни не бігли. Бо приїхали на навчання, а не на війну. Ніхто не хотів помирати. Лише офіцери знали, куди їдуть і бойові дії починали саме вони. Пізніше з ним вели переговори, хоча я б говорити з ним не зміг – не так налаштований».

Базувались українці у п’яти особняках у селі Многопілля. До речі, тоді про 5 батальйон «Прикарпаття» тоді навіть не чули, каже Антон.

«Хорошим командиром був Тур, він загинув під Іловайськом. Якби ми тоді знали, що планує керівництво… А ми ж довіряли, бо в одному казані варились, – говорить франківець. – Лише близько 50-ти наших відстрілювали росіян. Решта відмовлялись тримати блок-пости через обстріли, ховались у підвалах, серед них і Парасюк із «Дніпра-1». Наш командир Яцик вийшов на зв’язок із російськими офіцерами по рації, потім вони зустрілись особисто. Ми віддали шістьох полонених росіянам. То були контрактники, вони навіть просили не віддавати їх Росії. А ще жалілись нам, що у них проблеми із радіозв’язком – тому бувало стріляли у своїх. Ми мали техніку, могли виїхати».

29-31 серпня. Розмови про так зване перемир’я, суть якого – відправити наших поранених та загиблих на безпечні території.

«Росіяни пропонували, аби наших забрав «Червоний хрест», ми відмовились. Хотіли лише, аби нас пропустили, – каже Антон Боєв. – Ми знищили свою зброю. Усіх, крім батальйону «Донбас» повели колоною. Нас залишили на полі, російські військові сприймали нас агресивно, як «Правий сектор». Ми робили хатинки від сонця, мали кийки, аби хоч перед смертю вдарити ворога. Бо розуміли, що нам кінець. Приїхали ДНРівці. Сказали, що не вбиватимуть, беруть у полон…»

Джерело: БЛІЦ