— У Верховинському районі розшукала трьох жінок, які пам'ятали Голодомор. Здивувало, що дуже агресивно мене сприйняли. Репетували: не треба нічого згадувати! Нащо ворушити минуле — щоб новий Голод почався? — каже 62-річна Ганна Шекеряк, керівник Івано-Франківського обласного відділу пошуково-видавничого агентства "Книга пам'яті".
2008-го агентство видало книжку "Моєї пам'яті печаль". До неї увійшли понад 130 спогадів жертв Голодомору, що зібрали на Прикарпатті. Частину допомагали записувати учні шкіл.
— На Прикарпаття свідки Голодомору переїхали як інтелігенція, яка мала насаджувати ідеали комунізму в регіоні. У Верховинський район направили лікарів, у Долинський — вчителів. Досі ці люди відчувають страх та обов'язок перед тією владою. Бояться розповідати, як нищила їх.
Що приховують свідки Голодомору?
— Хто винен у трагедії, для багатьох людей — табу. Розказують, що сталося з їхніми сім'ями, як умирали діти, батьки. А причиною голоду називають несприятливу погоду, що завадила доброму врожаю. У Франківську спілкувалася з чоловіком, він родом із Черкащини. До нас приїхав як інструктор обкому партії. Петро Петрович спочатку не знав, що збираю матеріал для книжки, розповідав багато. У його сім'ї було восьмеро дітей. Шестеро померли під час Голодомору. Померли бабця з дідом. Говорив, що їхня сусідка мала п'ятьох дітей. Двох найбільш опухлих убила і зварила, щоб прогодувати решту трьох. Бо вони мали більші шанси вижити. Як жінку заарештували, кричала на все село: робіть зі мною що хочете! Добре, що я трьом своїм дітям вижити дала. Петро Петрович розказував, як помагав вивозити трупи померлих на скотарський цвинтар, бо на людському вже місця не було. Та коли сказала, що запишу його свідчення для книги, одразу запротестував. Мовляв: нема чого на Комуністичну партію спихати трагедію. Вона сталася через засуху.
Багато людей навіть згадувати бояться про Голодомор. Бабуся мого зятя жила в Полтавській області. Вона ніколи не говорила вголос слова "голод". Їхня родина вижила, бо батько був начальником відділу освіти, а мати — із заможної сім'ї. Щоб прогодувати чотирьох дітей, міняли речі, прикраси — на жменю борошна, гороху, квасолі.
Чому Голодомор не визнають геноцидом?
— Ті, хто бачив смерть безневинних, спостерігали впродовж багатьох років, як Комуністична партія все замовчує. А її ще й возвеличують, ставлять пам'ятники вождям. І люди вжилися в це. На жаль, у перші роки незалежності до теми Голодомору ставилися поверхово. Тільки в останнє десятиліття нею зацікавилися ширше.
Які свідчення найбільше вразили?
— Свідкам Голодомору, з якими спілкувалася, 1932–1933-го було від року до 10. Одна жінка розказувала, як вона, 4-річна, рятувала свою матір. Та вже не вставала з ліжка, опухла. В хату періодично приходили активісти. Вишкрібали все їстівне. Дитина вкрала у сусідів п'ять горошин, що відкладали на насіння. Заховала собі в кишеньку сорочки. Потім пішла до сусідки, попросила зварити з них зупку. Завдяки їй мати вижила.
Багато людей після Голодомору перестали вірити в Бога. У церкву не йшли, дітей так привчали. Жінки з Верховинського району зі злістю відповідали мені: а хіба Бог є? Хіба він дивився на нас тоді, як помирали? Бог би такого не допустив.
Галичани намагалися передавати допомогу голодним людям. Сплавляли плоти з зерном по Дністру. Але коли ті допливали до Збруча, радянські солдати розстрілювали їх. Зерно висипалося у воду.
Одна жінка розказала історію свого вуйка. Він був головою сільради у Вінницькій області в селі Бабинці. З початком голоду кожен день ходив по хатах. Забирав трупи і людей, які не дожили б до ранку. Щоб голодні родичі їх не з'їли. Якщо були такі факти, під суд віддавали всю сім'ю.
У людей забирали все, змушували йти до колгоспу. Тільки там давали вижити. У величезному казані варили похльобку, і так підтримували життя. Зупу варили з чого було — реміня, трави. Все кидали в казан для навару.