Це було майже німе кіно. Тільки що не чорно-біле і без тапера збоку від екрана.
У даному випадку - зі сценою. Але була музика. Різна. Personal Jesus від Depeche Mode. І ще багато іншої музики, якої доти не чув. Їх всього троє на сцені. Він. Вона і ... Вона. Варто було б сказати Воно.. Тобто Життя, як у назві. Але Воно було навколо. І в середині. Кожного з них. І кожного з нас, глядачів. Розірвані стосунки. І розірвані діти. Яких потім можна склеїти докупи і з'єднати частинки скотчем. Але скотч все одно залишається видимим. Як рубець.. Так, це тільки папір, на людях таких рубців не видно. Але ж вони є? Вона закінчилася несподівано швидко. Дехто ділився враженнями - слів у тій безсловесній грі тіла, міміки, світла і тіні не бракувало. Нам дали оболонку змісту, яку кожен міг наповнити власними словами.
Володимир Гарматюк
фото автора