Про байдужість міської влади говорили вже неодноразово. Складається враження, що до «вершини верховенства» області прийшли абсолютно не ті люди. Власні амбіції стоять вище доброту регіону, а смачні передвиборчі обіцянки не знаходять реального втілення в діях.
Нам ще далеко до омріяного оновлення, бо ж Революція Гідності, яку активно пропагували і прикарпатці, не знайшла місця в свідомості вищого керівництва…
Про свою біду та абсолютне мовчання з боку влади розповіла «Франківчанам» 22-річна жителька центру Прикарпаття, студентка київського інституту кіно і телебачення Н.С., в сім’ї якої проблеми з житлом. Далі – текст Н.С.:
«Я, Н.С. - студентка (інвалід дитинства 17.06.1992 р.н.), мама, двоє молодших братиків, один із них школяр (23.09.2005 р.н.), інший – немовля (06.10.2013 р.н.), та вітчим, який змушений більше часу проводити на заробітках, живемо в малосімейному гуртожитку соціального призначення, площею 11,8 квадратних метрів.
7 років безрезультатної писанини ні до чого не призвили. Квартиру за вищевказаною адресою надав мер В. Анушкевичус для тимчасового проживання, без права приватизації. Слід нагадати, що на ремонт та облаштування цього помешкання, було потрачено особисті кошти в розмірі 7 тисяч доларів (чеки додаються). Було звернення до депутатів ВР: В. Кириленка, О. Сича, Б. Гдичинського, пана Шлемка, О. Шевченка, та до міськвиконкому Т. Курилів, пана Фітеля, О. Гуменного, В. Анушкевичуса (включаючи багатьох його помічників), а також було багато усних прохань до можновладців, але відповідь у всіх одна, як під копірку. В черзі на квартиру стоїмо за номером 2747, очевидно потрібно кілька життів прожити, аби отримати довгоочікуване помешкання. Також звертались в Фонд доступного житла, але там також відмовлено, у зв’язку з тим, що дорослі не мають постійної державної роботи. Кілька місяців тому лікарі поставили мамі страшний діагноз. До тих пір поки не вилікувалась змушена була спати на підлозі, щоб не мати контакту з дітьми.
Ситуація надскладна, напривеликий жаль самотужки справитись не реально, адже міська влада є байдужою до жителів міста»
Спілкуючись з юристами, одностайної відповіді щодо виходу з даної ситуації немає: може допомогти лиш сила депутатського мандату, бо ж Феміда безсильна в даному випадку.
Чому ж мовчить влада Прикарпаття? Чому, маючи величезні статки та можливості, жодного слова не було сказано, аби допомогти? Бо коли справа доходить до електоральної гонки, нізвідки беруться ресурси для концертів, реклами та піару…
Влада мусить мати співчуття… це єдине, що залишає нас людьми у морально бідний час…
Микола Кучернюк – громадський діяч та головний редактор Інтернет-ресурсу «Франківчани» так прокоментував дану ситуацію: «Байдужість влади шокує. Більшість політиків та чиновників забувають, що вони обрані для того, щоб служити народу. Уникнення вирішення даного питання є нічим іншим, як злочином. Прикро, але для влади нашого міста і держави зокрема, людське життя нічого не варте. Через бездіяльність влади, чиновникіа та депутатів більшість людей, таких як наша дописувачка, залишаються один на один з проблемою і просто приреченні на нелюдські умови виживання… Звертаюсь до громадськості з проханням допомогти сім’ї, яка перебуває у надзвичайно складних умовах, в вирішенні даного питання."
Н.С. Про життя (Власний твір):
Життя триває, хай там як…
У лоні матері вона
Біди іще не знала,
Та світ побачивши
Вона її пізнала…
Серпень… Синє небо вкрилося похмурими, сірими хмарами, вітер розгулявся не на жарт, все це віщувало прихід осені. Плаче небо, яблунька на подвір’ї гіллячко до нас нахиля, наче промовляє: бідна родина, бо хворе дитя…
Склонилось дівча, маленьке, кволеньке, як покинуте кошеня, прихистку по санаторіях шука.
Ну ось, почалось… Невже це правда, а не жахливий сон, прокинувшись в холодному поту, подумало дівча: «Невже ось тут, в бетонних мурах, як у казармі, проходитиме дитинство моє ?». Ці думки не давали спокою дівчинці, а їй лишень п’ять…
В палаті, хоча діти називали казематами, було усіх шістдесят… Ліжко до ліжка, і здавалось, ─ безкінечний ланцюг. Зранку до вечора одне і теж: гімнастика, процедури, масаж; Боже, як тяжко, і так років ще п’ять...
Подальше життя було, наче пекло на землі. Дівчинка була талановитою, вона жевріла бажанням вчитись. Та важко було кожного дня відвідувати школу, і в черговий раз слухати образи на свою адресу. Дальше так не могло тривати, ноги підкошувались, руки опускались. І ось перед нею вибір постав: або легко вмерти, або вперто боротися за життя.
На волосинці висіло життя, але вмирати не хотіло дівча. Скитаючись по лікарнях, санаторіях, втратила надію сім’я. Без операції не обійтись ─ дорога одна… Опинившись в лікарні, у матері з-під ніг рухнула земля, почувши вирок «п’ятдесят на п’ятдесят». Тремтяча рука підписала папірця: «Чи виживе, чи помре її дитя, назад вороття нема…?». Операція була не одна, їх було п’ять, а потім реабілітація складна. Та, щоб до свідомості повернулось дитя, через реанімацію вона пройшла. Біла палата ─ велика, сумна. Штабелями борці за життя лежали, немов бездиханні тіла. «Стогін, крики, зойки… Господи, чи в пеклі я ?» ─ питало дівча.
Прикуте до ліжка, самотнє дівча плакало, тужило, до школи їй хотілось, вчитись, бешкетувати, як уся дітвора. Але хвороба страшна в тенета свої взяла.
У серці щось щемить, душа болить
Болить душа, а очі плачуть,
Плачуть очі, та недарма ─
У сім’ї житла нема.
Ні, я не хочу…
Не хочу я так!
Я вірю весна прийде,
Розтане сніг.
Первоцвіт весняний ляже до ніг,
Сонечко серце зігріє моє,
Дякую Богові, що віру дає!