Філолог за освітою, журналіст за фахом, письменник за покликом душі – івано-франківець Іван Ципердюк належить не до популярних чи плідних літераторів, а швидше до тих, чиєю творчістю захоплюються у вузьких колах поціновувачів та знавців. Він смакує слово, пише поезію в прозі, бачить велике у буденному, а ще – знає ціну дитячих мрій. Можливо, тому його 11-річний син Остап уже нині впевнено торує в житті свою, геть протилежну до татової, стежку. Без зайвої скромності, але й без пихи хлопець перераховує власні спортивні здобутки: 25 медалей, 10 кубків, участь у трьох міжнародних змаганнях із дзюдо. «До чого тут дитяча книжка?» – спитаєте ви. Про це БараБука й розпитувала Івана та Остапа Ципердюків.
– Пане Іване, як складалися Ваші стосунки з книжкою?
Іван Ципердюк: – Я виріс у час книги. Вона була для мене основним багатством. Щойно траплялася цікава книжка, я біг додому, розкладав на підлозі під столом свій матрац і читав. Мама працювала у шкільній бібліотеці, і я мав необмежений доступ до доволі великої кількості книжок, навіть до заповітної шафи з «Библиотекой зарубежной литературы». Попри це я збирав власну бібліотеку. Вставав о 3–4 ранку, щоб зайняти чергу та здати макулатуру. За 20 кг давали талончик на якусь книгу. Якщо я вже мав таку книгу, то обмінював її у товаришів на іншу. А ще збирав гроші, щоб купити книжку. Усе моє дитинство – це книжкова епопея.
– Пам’ятаєте книжку, з якої «все почалося»?
І. Ц.: – Чудово пам’ятаю. Її приніс батько, десь у 1-му чи 2-му класі. Він прийшов увечері додому весь засніжений, у довгому пальті, а з-за пазухи дістав «Пригоди Румцайса» Вацлава Чтвртека. Книжка страшенно сподобалася, я навіть обнюхував її. Вона коштувала 54 копійки і містила стільки ж історій про розбійника. Одну з них тато прочитав мені на сон. А коли я захотів далі, тато сказав: «Ну, то читай далі». Та книга є в мене досі. Хоч на книгу вона вже мало подібна, бо перейшла безліч дитячих рук.
« Добра книжка – це шалена гіркота, що вона закінчилася. Коли перегортаєш останню сторінку і розпачливо думаєш: “Невже все?”»
Батько не лише заохотив мене до книги, але й дуже багато розповідав. Лише тепер розумію, наскільки важко йому було після роботи (а він був директором школи) та перевірки зошитів увечері мені ще щось розповідати. Переважно то були історії про козаків. Може, тому улюбленою книжкою всього дитинства була «На уходах» Андрія Чайковського. Читав її разів зо п’ятдесят.
– Щоб заохотити сучасну дитину до читання, чи достатньо, аби книжка просто «жила» в родині?
І. Ц.: – Коли книгу будь-якої миті можна досягнути рукою, то рано чи пізно природна допитливість підштовхне дитину подивитися, а що в тій книзі є. Якщо батьки читають, дитина це бачить, і це вже багато. Іще важливо, щоб ми слухали, що дитина хоче нам розказати з книжки, яку прочитала. Але до всього, на мою думку, для заохочення дитячого читання мають бути величезні державні програми, це має бути основою державної політики. Це має відбуватися не лише в родині, але й у всіх сферах дитячого життя.
– Своїх дітей Вам вдалося зацікавити книжкою?
І. Ц.: – Мені б хотілося, щоб донька Оля, нині студентка 2 курсу соціології університету ім. Шевченка, читала більше. Дитиною вона читала багато, але потім коло її інтересів заполонив Інтернет, фільми. Хоча зацікавлення книгою не минуло, принаймні хіти вона читає. Урешті, до книжки в кожного своя дорога. Щодо Остапа, то він із п’яти років щодня займається дзюдо. І в нього дуже щільний графік: школа-тренування-уроки – тут годі шукати місця для читання. Це зовсім інший життєвий ритм. Він навіть у комп’ютері не сидить, бо не має на це часу. У нього є мрія, і він чітко знає, до чого йде. Тож я тішуся, коли він принаймні інколи в дорозі чи влітку бере до рук книжку.
– Остапе, якщо не таємниця, що це за мрія?
Остап Ципердюк: – У мене три великих мрії: стати олімпійським чемпіоном із дзюдо, потрапити на небо і щоб гарна сім’я була.
– Думаєш, книжки можуть якось допомогти здійснити Твої мрії?
О. Ц.: – Мабуть. Щодо дзюдо – це особистий вид спорту, і ти маєш сам за себе відповідати. Якщо ти помилився, то це твоя помилка. Тому тут мало бути сильним, потрібно вміти розраховувати на крок вперед. А книжки вчать думати.
– А Ти любиш читати?
О. Ц.: – Як коли. Інколи ліпше побігати у футбол. Але, наприклад, якщо погана погода, то собі сідаєш і читаєш тихенько книжку. Мені подобається «Острів скарбів», «Робінзон Крузо», «Маленький принц». «Робінзон Крузо» класний, бо там описано різні навички виживання. Але найбільше – «Острів скарбів», бо там є інтрига і цікаві пригоди піратів.
Фото: discursus.com.ua
О. Ц.: – У моїй кімнаті десь біля сотні книг, а ще більше їх є у вітальні. Деякі книжки вибираю за обкладинкою та назвою. Той же «Острів скарбів» – це ж одразу ясно, що буде цікаво!
І. Ц.: – Я не обираю Остапові книги. Класика тому й залишається класикою, що вона вражає дітей і сьогодні. Влітку Остап читав «П’ятнадцятирічного капітана». Як на мене, для його віку це великий і нелегкий роман. Але він «продерся» і коли занурився у вир тих людських пристрастей, йому захотілося про це говорити. Ми були на відпочинку, йшли селом по молоко, і всю дорогу туди й назад він розповідав мені всі ті перипетії. Добра книжка дарує спілкування з дитиною. Переказати книжку, поділитися враженнями – це нормальне бажання, яке викликає класичний твір. Але я не уявляю, чи можна так детально переказувати Гарі Поттера, коли подій на одному квадратному сантиметрі тексту стільки, що їх запам’ятати неможливо.
– Ви не прихильник книжок про магію та чаклунство?
І. Ц.: – У Карпатах говорити про магію навіть комічно. Тут, навіть якщо ти не забобонний і нібито й не віриш у неї, все одно волієш про це не говорити. А щодо Гарі Поттера – то це потрібна література. Це дитячий екшн, який хочеться читати, особливо десь у дорозі. Ми маємо потребу його пережити. Навіть якщо ми не запам’ятаємо всіх подій, важливо, щоб відчуття були цікаві й гострі. Це розважальна література. Вона була, є і буде. Був Гарі Поттер, буде Грицько Потерчук. Право на життя має і класика, і популярна література.
– Деякі батьки обов’язково читають книжки, перш ніж вони потраплять до рук дитині. А дехто навіть складає «чорні списки». За ким право вибору?
І. Ц.: – Із книжками, як і з людьми, трапляється розчарування, любов, є други і недруги, і все це варто пережити. Не думаю, що ми можемо щось заборонити. Рано чи пізно воно все одно повернеться, але в іншому вигляді. Ліпше вкладати в дитину щось таке, аби в неї не виникало бажання йти туди, куди не треба. Дати дитині усвідомлення власної свободи та відповідальності. Ми не можемо прожити життя за тих, кого ми любимо.
– Якими мають бути герої українських дитячих книжок?
І. Ц.: – Зараз для мене героєм є мій тато. Прожити звичайне порядне життя – це героїзм, особливо в нашій країні. Але такі люди малопомітні. Діти бачать передусім тих, хто на видноті. Ці герої мали би бути трохи іншими, ніж вони є в суспільному житті, і трансформуватися в дитячі книги. Українські герої мають повне право на існування у дитячій літературі. Бо найважливішим у ній є наше коріння, наша дідизна і мамизна. Це основа основ, і від того ми беремо силу. Тоді до нас з повагою ставитиметься і друг, і ворог. Але ці герої мають втілювати в життя мрії. Чому таким привабливим є герой повісті «На уходах» Тарас Партиченко? Це людина, яка зробила себе сама, яка поставила собі за мету нездійсненне. Дитина має мріяти. Мріяти так, щоб нам, дорослим, ці мрії здавалися божевільними. Бо лише ті, хто може так мріяти, здатні втілювати свої неймовірні фантазії в життя. І дитяча література – це саме той ґрунт, на якому ті мрії мають виникати.
– Що для Вас «добра книжка»?
І. Ц.: – Це шалена гіркота, що вона закінчилася. Коли перегортаєш останню сторінку і розпачливо думаєш: «Невже все?»
О. Ц.: – Як «Тореадори з Васюківки»!
І. Ц.: – Так. А ще насолода від читання, яка тепер, на жаль, повертається дуже рідко.
– А погана?
І. Ц.: – Розчарування.
Розпитувала Ірина Гищук