Наша читачка, лікар Івано-Франківської міської лікарні Надія Наздрачова зайшла в університет, де навчався Герой Майдану Роман Гурик. Надія Миколаївна зізнається, що зайшла туди якось мимоволі "по дорозі з магазину до дому":
"...Просто мої брати були на Майдані також... Мене це дуже болить. Я ніколи в цьому вузі не вчилась. Я навіть ніколи там не була всередині .Я була там єдиний раз: на подвір'ї під час похорону Романа Гурика з квітами, мов студентка. Дотепер чую:"Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть ворогам! Україна понад усе! Відчувалось всюди - в повітрі, в розумі, в серці - ховають ГЕРОЯ! Його тіло востаннє занесли тоді попрощатись з Університетом. І ось сьогодні (14 березня - ред.),через 22 дні я зайшла на подвір'я, спитала в молодих мам, які були з дітками - як мені зайти всередину. Підказали. Це той самий вхід, через який заносили тіло Романа під час похорону. Бачу невеличкий стенд - на ньому портрет і дві листівки - одна про Романа від однокурсниці, друга - вірш "Мамо не плач".
А періодично бігають коридорами студенти....все, як колись. І я не знаю, чи це я не така якась? Чи це весь світ довкола не такий? Ніхто не те, що не спиняється...уваги не звертає... дівчата сміються, хлопці слідом біжуть... А ззаду стенда якісь реклами, оголошення...Біля нього величезне дзеркало. А з другого боку від дзеркала - другий щит з оголошенням про зміну керівництва вузу з 17.03.
Раптом забігла дівчина з довгими косами з хлопцем в чорних окулярах, які не знімав в приміщенні. Дівчина дала потримати йому проліски і сумку і довго чесала коси (в мене склалось враження, що вона їх не чесала 2 місяці). Весь цей час (хвилин 10) - вони так сміялись, тоді він щось їй казав - вона ще дужче регочеться...Не знаю, скільки це могло тривати... але мій терпець увірвався: "Вам не соромно тут сміятись?" Хлопець нахабно: "А що таке? Де хочемо, там і сміємось!" Я відповіла: "А ти обернись і подивись, чий портрет? Він же за вас загинув! Ви ж разом вчились! Як вам не соромно?" Полеміка тривала хвилин 10-15... за цей час повз проходили викладачі... ніхто навіть уваги не звертав. Я сказала дівчині: "Твої коси тебе не прикрасять ніколи - бо в тебе немає ні внутрішньої краси, ні співчуття до людей!" Вони пішли... і було чути, як на вулиці почали ще дужче сміятись... Наче причепилась якась собі. Тут зайшов, як виявилось, сторож і я сказала:"Добрий день. Я прошу вас, відставте цей стенд з Романом в інше місце, подалі від цього дзеркала, бо тут постійно сміються і воно якось негарно виглядає".
Він надто здивовано подивився, що я від нього хочу. Тоді я вперше використала імя сестри (для себе ніколи в неї нічого не просила): "Я сестра Лідії Анушкевичус і я вас прошу поставте портрет Романа в інше місце." Сторож відразу погодився, ще й питав поради, куди переставити, жалів мене, що я плачу... Я не знала, що я можу порадити, бо не вважала мати таке право, там можна стенд з викладачами заступити, там розклад занять. Сторож сам вибрав гарне місце.
Потім мені згадалась казка російська:"СВЕТ МОЙ ЗЕРКАЛЬЦЕ СКАЖИ, ДА ВСЮ ПРАВДУ РАСКАЖИ, КТО НА СВЕТЕ ВСЕХ МИЛЕЕ, ВСЕХ ПРЕКРАСНЕЙ, КРАСИВЕЕ?"
Я не могла йти до дому...Мені був такий жаль...В ніч перед похороном Романа мені снилось, що то лежить мертвий мій брат. Я одна з моєї роботи ходила на похорон. Бог дав мені зрозуміти - це міг бути мій брат. Подарувала мамі Романа хустинку з Мєджугор'я (Боснія) - де Матір Божа з'являється і дотепер. Сказала їй: "Це додасть вам сил" Вона відповіла:"Я покладу Роману, йому зараз важливіше" Ця мама молодша від мене на 4 роки...а таке горе. Вона не знала, хто я і, можливо, ми ніколи не побачимось більше... Я йшла вулицею: все, як колись... Тільки в якоїсь мами не стало сина!!! І чи то я не така, як всі? Чи то весь Світ, якийсь не такий?
Як в нас кажуть - а два кроки від Університету знаходиться церква, яку люди називають БІЛОЮ (Церква Різдва Христового). Хотіла зайти, але ще було зачинено. Бачу оголошення "Молитовна хода за МИР в Україні"- складено маршрут...повертають на могилу до Романа Гурика Героя України!!! Тільки чомусь не Героя в своєму Університеті?
І в мене в серці був такий біль і жаль і сльози...
А просто моїх п'ятеро братів були десь поруч на Майдані...
СЛАВА УКРАЇНІ ! ГЕРОЯМ СЛАВА!"
Надія Наздрачова