Двадцять четвертого лютого - День святого мученика Власа (День Власа, Влас, Улас).
Християнська церква в цей день відзначає день пам’яті великомученика Власа, єпископа Севастійського, що жив у IV столітті. У часи цькування християн він жив на горі Аргеос і за свого життя відзначився великим благочестям. Житіє святих розповідає, що до нього приходили звірі й прилітали птахи з усієї околиці, і Власій наглядав за ними: кого годував, кого лікував і давав прихисток. Також Власій опікувався бідними людьми. На доказ такої опіки розповідається, як святий Влас повернув бідній вдові останнього вепра, якого вкрав вовк.
День пам’яті християнського святого Власія у давній Русі злився із культом бога Велеса (Волоса, Власа), який теж був покровителем домашніх тварин і лісових звірів. Співзвучність імен та їх призначення на землі й на небесах сприяли тому, що древні слов’яни ще довгі часи поклонялися рівнозначно і святому Власу, і богу Велесу. Дуалізм вірувань був і є тією визначальною рисою українців, що вирізняє нас серед інших народів Землі.
Кажуть, що Влас у цей день пильно наглядає за тваринами, а тому чоловіки нагадували своїм жінкам:
— Дивіться, молодиці, щоб завтра принесли раненько водиці з криниці!
Цією водою наповнювали пляшечки, клали туди шматочок воску зі страсної свічки і ставили на покуть, де вона мала перебувати три дні. В цей час Улас начебто освячував її. Потім частину води виливали в криницю, а рештою скроплювали тварин.
Ті господарі, в яких є чимало худоби, в цей день замовляють молитву, після чого з іконою і святою водою йдуть до корівника, щоб благословити тварин. Також худобу обкурюють ладаном та свяченим зіллям, щоб захистити від хвороб, пошестей і нечистої сили. Під час молебні освячують і свічку, якою лікують горло.
У деяких місцевостях перед молебнем приносять до церкви свіже коров’яче масло і ставлять перед образом святого Власія. Таке масло називається «волоським» чи «Власієвим». Селяни вірять, що така пожертва святому сприятиме тому, що корови даватимуть жирне молоко впродовж усього сезону. Все це відгомін давніх жертвоприношень богу Велесу.
На Херсонщині в цей день відзначали так званий «Бабський празник». Жінки не працювали, хіба микали три мички клоччя — «щоб ними підкурювати корову й теля». Під обід молодиці йшли до шинку і пили горілку - «замочували корови, щоб були лагідними». Потім, повернувшись додому, днищами* били своїх чоловіків, "щоб вони були ласкавими до дружин» та «щоб воли слухалися господаря».
До речі, на Київщині, Чернігівщині й Полтавщині селяни не запрягали волів щоп'ятниці в лютому — «бо хто їх запрягатиме в лютневу п'ятницю, то в того вони або подохнуть, або ж руки повідсихають у хазяїна». Господині не пряли і не шили сорочки у кожну п'ятницю лютого - "щоб коноплі родили".
На Покутті донині печуть печиво, котре посвячують під час служби Божої на честь святого Власія. Таке печиво згодовують худобі під час кроплення свяченою водою, а декілька штук залишають і зберігають за Божницею чи образами. Коли худоба хворіє або тяжко розроджується, таке печиво розкришують, змішують із свяченою водою і дають випити немічній тварині. Кажуть, що після такого лікування тварина завжди видужує чи успішно розроджується.
Після Власа здебільшого вже наступав піст, а отже, й закінчувалися весілля. З цього приводу казали: «Оля-ся на заміж не ласся».
Вважається, що «Власові морози» — останні потуги зимових холодів.
Як перший раз на весні виганяли худобу в поле пастися, то служили молебень не тільки святому Юрієві, але й святому Власові.
Прислів'я та приказки:
Святий Влас збиває ріг з зими.
Проллє Влас масельце на дороги — пора зимі налягти на ноги.
Пролив Улас олії (води) на дороги — пора зимі збирати ноги.
Із Власового дня санний шлях закінчується, а корова боки гріє.
Пройде святий Влас — пильнуй всякий сказ (починали готуватись до весняно-польових робіт, вносили добрива на лани «по мерзлому льоду»).
У святого Власія — борода у масельці.
Прийшов Влас — з печі злазь.
Народні прикмети:
Якщо цього дня відлига, то морозів більше не буде.