Мешканця села Копачинець Городенківського району Василя Николюка призвали до армії в 1987 році, під час навчання в Кременецькому сільськогосподарському технікумі. «Учебку» проходив у Петропавловськ-Камчатському. Звідти разом із десятками інших солдатів його перекинули потягом до Ташкента, до прикордонного Термеза. Неподалік, за потічком, уже Афганістан. Чутно було постріли, свистіли кулі. Й коли якось уночі із перевалочної бази в Чирчіку хлопців посадили в літаки, перше, що побачили в афганському аеропорту Шиндант, то були чорні «тюльпани». Так називали літаки, якими доправляли в Союз загиблих. Ось таке моторошне знайомство з окупованою землею… Солдатів пересадили в БТРи і розподілили по військових частинах. Батальйон забезпечував вихід радянських частин із Афганістану.
— Наше угрупування останнім вийшло на кордон, 15 лютого 1989 року, — розповідає Василь Николюк. — Із Кабула доправили до Кушки, вже на радянському боці. Розмістили в наметах, де не було навіть нар. Там пробули десять днів. А завершував я службу вже в Ленінграді. Там, до речі, зустрів командира розвідки свого афганського батальйону. У відпустку, на прохання моїх рідних, мене відпустили в травні. У райвійськкоматі організували якраз зустріч афганців із матерями. Не передати того відчуття, яке пережив при зустрічі з ненькою! Нині вона, на жаль, прикута до ліжка. Ті переживання даремно не минули. Після навчання в Києві, на економічному факультеті сільгоспакадемії, працював головним економістом агрофірми в Копачинцях. Одружився.
Давно виношував думку збудувати капличку на своєму подвір’ї. Адже я один із села служив у Афганістані. Мене обрали скарбником церкви. А коли вирішили споруджувати нову, то взявся з головою за цю справу. Майже всю роботу провадимо силами й коштом громади. Є порозуміння, а головне — відчуття того, що живеш недаремно. Адже що може бути ліпшим слідом людини на землі, як не церква? Я ж своїм служінням дякую Господу, що беріг мене на афганській землі й повернув неушкодженим на рідну землю.
Людмила СТРАЖНИК для БРІЗ