Європа переживає сьогодні чергове Велике переселення народів, - стверджує журналіст, письменник-публіцист, член спілки письменників Німеччини Віктор Тимченко, який на минулому тижні презентував в Івано-Франківську свою нову книгу «Час націоналізму. Стратегія виживання в глобалізованому світі».
Віктор Тимченко – українець, уродженець Харківщини, який вже 25 років мешкає з родиною у Німеччині. Разом з тим, йому не байдужа доля України. Випускник факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Шевченка, він поєднує журналістську діяльність з написанням книг з актуальних проблем політики і суспільства. Є у його творчому доробку книги про Володимира Путіна, про Михайла Горбачова тощо і ось цього разу він замахнувся на таку досить складну і контроверсійну тему, як націоналізм.
«Я сам родом з Харківщини, - говорить пан Тимченко, - у мене немає там рідні, яка б потерпіла за якісь націоналістичні переконання, у мене немає такого дотику до цієї тематики, як у багатьох прикарпатських родин. І я взагалі дивуюся, як я за це взявся».
Зі слів журналіста, він часто і багато подорожує Європою – громадянство Німеччини дає йому право робити це без зайвих перешкод. І от, подорожуючи, він звернув увагу на те, що у деяких країнах Старого Світу він зустрічав дуже мало, власне, французів, голландців тощо і все більше людей, які особисто у нього аж ніяк не асоціюються з образом представників старої доброї Європи. «Серед тих людей, які жили на цій території, - говорить автор книги, - стає все більше людей з Півдня: з Африки, Азії, Латинської Америки. І я подумав: добре, ми зараз приймаємо цих людей, але ніхто не сказав: а скільки? Нації, які довго живуть у Європі, вимирають. А натомість демографічний вибух стався на Півдні. І зараз ми є свідками Великого переселення народів з Півдня».
Зі слів пана Тимченка, на користь його умовиводів свідчить наука демографія. Зокрема, у своїй роботі він керувався демографічними даними, опублікованими на офіційному сайті Центрального розвідувального управління США. Там, зокрема, подано список з 224 країн світу за показником приросту населення. Очолюють цей список такі країни, як: Нігер, Уганда, Сектор Газа, Ефіопія, Замбія, Малі, Конго, Сомалі, Сенегал тощо. «Коли ми говоримо про приріст населення, - зазначає письменник, - маємо на увазі співвідношення народжуваність – смертність. Все це країни, з високим рівнем смертності. Але народжуваність у них настільки висока, що вони на першому місті з приросту населення». Натомість, починаючи з номера 201, подано країни з від’ємним приростом населення. Серед них: Швеція, Польща, Бельгія, Португалія, Греція, Литва, Румунія, Італія, Угорщина, Іспанія, Білорусь, Сербія тощо. Під номером 222 у списку зазначено Російську Федерацію, під №223 – Україну і останньою, 224-ю, стоїть Гаїті – єдина у списку країн з від’ємним приростом населення неєвропейська країна і то лише тому, що смертність там воістину жахлива.
Як видно, демографічний вибух стався саме в тих країнах, де рівень життя населення є найнижчим. Голод, хвороби тощо спонукають людей з цих країн шукати кращої долі там, де рівень життя є вищим. «Спробуйте себе поставити на місце родини десь у Сенегалі, - говорить публіцист, - Пошуки кращої долі – це нормальне прагнення людини». Відтак, сучасне Велике переселення народів – це, на думку автора книги, об’єктивна реальність і її слід сприймати як таку.
Інше питання: наскільки впливає зміна національного складу на збереження самобутності європейських націй і наскільки бажають мігранти інтегруватися у свої нові народи. Пан Тимченко ділить усі нації на етнічні і політичні. Типовим прикладом останньої є американська нація. Сформована з представників різних етносів і рас, вона тим не менш залишається єдиною, тому що свого часу усі її представники колись домовились – уклали такий собі політичний союз. Тому, коли сьогодні перед керівництвом США стоїть виклик дати чи не дати громадянство 8 мільйонам мексиканців, приток навіть такої значної кількості інородців суттєво не вплине на сутність американської нації, оскільки американці, не залежно від зміни процентної частки тієї чи іншої етнічної чи расової групи, так і залишаться американцями. Зовсім інша ситуації у Європі, представленій переважно націями етнічними. «Якщо зникне якась європейська нація, - зазначає пан Тимченко, - то іншої такої не буде – її більше ніде брати». До того ж вже сьогодні іммігранти з Півдня і Сходу демонструють абсолютне небажання інтегруватись у європейське суспільство. Так, дослідження проведені в одній із шкіл Берліна показали, що 10% першокласників абсолютно не розмовляють німецької мовою. Ще 50% - німецькою розмовляють погано. І це при тому, що оті першокласники представляють вже четверте покоління турків-іммігрантів.
Отже процес переселення з Півдня до Європи – об’єктивний і невідворотний. В цій ситуації перед керівництвом європейських держав та елітою європейських націй відкриваються два варіанти дій: прийняти все, як є, і спокійно спостерігати смерть своєї нації або ж виробити протиотруту. Пошуком останньої і займаються сьогодні європейські націоналісти.
Тут варто зазначити, що поняття «націоналізм» В.Тимченко трактує дещо не так, як його звикли розуміти деякі українські політики, які вважають себе націоналістами.
В розумінні автора «Часу націоналізму» націоналіст – це людина, яка любить свою країну, свій народ, його культуру, історію; людина, яка любить свою домівку, своє село і робить все, від нього залежне, щоб усе це зберегти і примножити. При цьому письменник називає підлою грою намагання деяких політиків поставити на одну дошку з націоналізмом такі поняття, як «фашизм», «шовінізм», «расизм» і «ксенофобія». Більше того, на його думку, «націоналісти»-бешкетники лише шкодять справі істинного націоналізму. Для ілюстрації автор навів приклад каменя, кинутого такими «націоналістами» у вікно гуртожитку, де проживають іноземні студенти, Адже, по-перше, відновлення зіпсутого вікна відбуватиметься за кошти місцевих платників податків; по-друге, подібні акції спричиняють неабиякий резонанс у ЗМІ, який, зазвичай, обертається проти самих націоналістів, а по-третє, винні у засиллі мігрантів не іноземні студенти, а ті, хто створює міграційне законодавство.
Власне, державна політика, спрямована на вироблення ефективних законодавчих механізмів захисту націй від вимирання, на думку пана Тимченка, і є справжнім націоналізмом. І саме на це повинні бути спрямовані зусилля політиків, які вважають себе націоналістами.
Чимало уваги приділено у книзі також проблемі глобалізації. Насправді, зі слів В.Тимченка, глобалізаційні процеси не розпочалися у минулому столітті. Своїм корінням вони сягають вглиб історії – аж у XVстоліття, коли європейські країни розпочали колонізацію інших континентів. Причому колонізація ця робилася варварськими методами, супроводжувалася безжальним винищенням населення колонізованих земель. Тож те, що відбувається сьогодні, є по суті лише реакцією на те, що відбувалося сотні років, починаючи з XVстоліття, а Європа ще повинна бути вдячною африканцям та азіатам за те, що вони борються за своє місце під європейським сонцем не тими методами, якими це робили предки сучасних європейців у Африці чи Америці.
Досить неоднозначне ставлення автора і до Європейського Союзу. Наполягаючи на тому, що як людина, яка чверть століття не живе в Україні, він не має права повчати українців, що їм краще обирати: Європейський Союз чи Митний, письменник, тим не менш, зауважує, що будь-який вибір має бути усвідомлений. Сьогодні ж українцям пропонують обирати між двома союзами, немов між двома фруктами, загорнутими у газету, не дозволяючи за ту газету зазирнути. І якщо приблизну уяву, що таке Митний союз, українці можуть собі скласти, згадуючи Союз Радянський, то уяви про Європейський Союз українцям сформувати немає звідки. Тож як людина, яка сьогодні мешкає у Євросоюзі, В.Тимченко вважає своїм обов’язком поінформувати своїх колишніх співвітчизників про те, чим отой Євросоюз є сьогодні насправді.