Суть Конвенції полягає в тому, що один із батьків (або будь-яка інша особа, якій належить право піклування про дитину) не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини та, зокрема, вивозити її в іншу державу.
За період застосування Конвенції Міністерством юстиції опрацьовано 223 заяви, з яких 69 направлено до іноземних центральних органів (54 заяви – про повернення дитини в Україну і 15 – про забезпечення права доступу до дитини, яка постійно проживає за кордоном). Найбільшу кількість таких заяв було спрямовано до Італії, США, Німеччини, Туреччини, Ізраїлю, Росії, Бельгії та Іспанії.
При цьому Мін’юстом було отримано 154 заяви від іноземних центральних органів (126 заяв про повернення дитини до постійного місця проживання дитини та 28 – про забезпечення права доступу до дитини, яка постійно проживає в Україні). Найбільше таких заяв надійшло з Італії, Німеччини, США, Нідерландів, Греції, Ізраїлю, Польщі, Кіпру, Чехії, Великобританії, Франції.
Довідково:
Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей розроблена в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права та схвалена 25 жовтня 1980 року з метою запровадження міжнародно-правового механізму мирного та впорядкованого повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують.
Конвенція застосовується між Україною та 63 державами-учасницями цієї Конвенції, серед яких: Марокко, Албанія, Вірменія, Сан-Марино, Сейшельські острови, Андорра, Сінгапур, Габон, Російська Федерація, Латвія, Чеська Республіка, Румунія, Болгарія, Люксембург, Словаччина, Греція, Панама, Кіпр, Нідерланди, Гондурас, Ізраїль, Уругвай, Угорщина, Еквадор, Італія, Перу, Польща, Естонія, Чилі, Сербія, Мексика, Франція, Аргентина, Фінляндія, Португалія, Колумбія, Монако, Бельгія, Бразилія, Нова Зеландія, Багами, США, Швеція, Хорватія, ФРН, Ірландія, Іспанія, Боснія та Герцеговина, Туреччина, Чорногорія, Китай, Словенія, Венесуела, Грузія, колишня югославська Республіка Македонія, Литва, Мальта, Ісландія, Швейцарія, Австралія, Норвегія, інші.