11.VІІ.1989.           

Приїхали з Київського телебачення знімати отой телефільм, про який домовлялися зі мною ще торік, а я все відкладав. Завтра приступаємо до зйомок в Галичі, а післязавтра їдемо в гори.

Всі четверо ходили до театру дивитися «Отелло» Шекспіра у постановці Львівського театру імені Марії Заньковецької. Був з Максимчуком Святославом. Хоче звання. Клопотатиму, аби йому дали заслуженого артиста. Отелло-Стригун мені не сподобався. Козак добре грав. На жінку і дітей вистава справила велике враження.

12.VІІ.1989.                

Немилосердна спека. Тереня Масенка дочка, жінка Андрія Німенка, зять Ганни Чубач і ще четверо з телебачення та я поїхали на Крилос, в Шевченкове, до Межигірців, Галича. Знімали оту телепередачу, яка мені не принесе ніякої насолоди. Коли повернулися, то обідали всі у нас вдома. Сестра Олеся з дітьми своїми була у нас.

     Зустрів Грабовецького. Він страшенно нарікає на свого сина, що той поклав 6 двійок випускникам-заочникам. Посварились на цьому.    

13.VІІ.1989.               

Допоміг дістати хлопцям до Києва на літак квитки. Поїхали через Надвірну під Говерлу. Я гадав там побути на «Заросляку» з жінкою і дітьми, але дощі нас вигнали з гір. Там дещо зняли і поїхали в Криворівню – знову знімали. Верталися додому через Косів, Коломию. Леся і Тарас привезли багато вражень, а я – розчарування. Щось мені не сподобалися оті зйомки. Хотів у Буркуті залишитися відпочити із сімейством своїм, але там, здається лісництво горіло, то не було б де зупинитись, почалися дощі, і ми повернулися.

  14.VІІ.1989.                     

Цілу ніч падав дощ, а вранці лив, як з відра. Дощу дуже треба, але почалися жнива, і все може згноїти.

        Був у редакції «Прикарпатської правди». На неділю готують добірку моїх віршів з фотографією. Дай, Боже, аби дали її. Журналісти жартують, що дають двох Степанів. Нарис Шафети про Бандеру і мою добірку…

        Розказують журналісти, що показували радіозавод Володимиру Щербицькому. Жінки одягли білосніжні халати.

• Чем торгуете, девушки? – запитав старий.

       Привезли його до колгоспу. Жінки почали кричати, що цукру нема.

        - А самогон робите?

        - Та трапляється.

        - Ось бачите, ми боремось проти самогоноваріння, а ви самогон п’єте, а потім дурні діти народжуються.                               

      15.VIІ.1989.                          

Пізно ввечері поїхали в аеропорт мої телевізійники – я їх провів. Жінка з Лесею поїхали до села, а ми Тарасом в місті. Працюю. Але найкраще йде праця, коли ти наодинці з папером.

      Учора потелефонувала сестра Романа Гнатишина і сказала, що в Харкові загинув її брат, що працював у журналі «Ранок». Навесні він приїжджав до Івано-франківська, замовив мені статтю. Познайомились ми з ним, коли він ще у «Прикарпатській правді» працював. Довелось йому звідси утікати до Харкова, там одружився, має двоє дітей. Начебто кінь убив його, чи з коня падав. Молодий чоловік, 42 роки. Яка безглузда смерть.

 16.VІІ.1989.               

Випогодилося. Земля напилася дощу – це добре. Я не виспався, бо за стіною було весілля, грала музика.

Вийшла «Прикарпатська правда», де є ціла сторінка моїх віршів (так ще ця газета мої поезії не давала). 10 віршів у «Вітчизні», 10 віршів у газеті – це вже книжечка. Я задоволений. У цій же газеті надруковано початок повісті про лідера ОУН Степана Бандеру, про його оточення і родину. Я вчора сів у редакції і перечитав усю повість, бо деяких деталей я просто не знав. Перечитав матеріали про звірства НКВС між 1939-м і 1941-м роками. Андрухів – молодець. Люди бояться ще, але не всі. Матеріали поки що забороняють друкувати (створили комісію на чолі з Капітанчуком), але рушилося. Для багатьох катів нині Бандера не такий страшний, як їхні злочини перед народом. Упустити цю нагоду не можна. Треба надрукувати про все, що творилося, хоч і минуло майже півстоліття. Богдан Михайлюк, може, би і не дав мені читати, але я приніс пляшку коньяку, і серце зм’якло. Три камери в тюрмі були до стелі завалені трупами. Розстрілювали коло Павелчого в лісі. Трактор там працював, аби не було чути пострілів і криків – там дуб росте, де в ямах розстріляні…

  19.VІІ.1989.                  

Була зустріч чи нарада з керівництвом області. Я зрозумів, що усіх чиновників найбільше лякають вибори. Буде обов’язково альтернативна кандидатура до місцевих органів, почнеться чистка апарату, який фактично паралізований подіями як у столиці, так і на місцях. Учора телефонував Осадчук (їде Мороз, просив для неї замовити готель) і сказав, що верхівці тепер не до Руху. Застрайкував Кузбас, його підтримали робітники Донбасу. Оцей робітничий виступ – це вже не інтелігенція, яку можна шельмувати щербицьким і кравчукам. Країну роздирають національні протиріччя. Кавказ охоплений громадянською війною. Вірмени воюють з азербайджанцями, а абхазці з грузинами – це завжди події йдуть у парі. Після Казахстану мав бути Узбекистан.

   20.VІІ.1989.                     

Хмариться; у горах то дощ, то сонце. Бачив райдугу під горою, що лежала на лісах, а я стояв на горі Кринті, й хмари огортали мене, поливаючи дощем, а сонце і вітер висушували.

     Дався я на підмову Пудлові і Ромасеві (керівникам радіо) й поїхав з ними у Верховинський район. Доїхали до Замагори, там пересіли на вантажну машину і під дощем їхали аж до того місця, де вбили Заведію-Небесійчука і його побратимів повбивали на Пантелеймона 9 серпня 1951 року. Звідси йшли на полонину Кринту пішки, бо слизько було, й голова колгоспу Шекеряк боявся, аби машина не перекинулась. На полонині ватаг Костюк розказував, як знайшов убитого Небесійчука.

     Були з нами жіночий ансамбль будівельників і бандуристки. Виступали перед літувальниками (день радіо на полонині), пообідали там і зійшли та з’їхали вже під сонцем – випогодилося. Краса гір стоїть ув очах моїх.

      Поверталися із Замагори через Красноїлля, бо я ніколи ще не бачив того місця, де сходяться ці села, хоч у Головах та Красноїллі був не раз. Та й взагалі, Гуцульщину я знаю досконало і тепер можу сказати, що нема такого села, в якому б я не побував.

      Через Ясенів і Криворівню вернулися до Верховини, бо з нами їхав Ватаманюк – редактор, фотокор Манойлюк і ще якийсь з райкому – треба було їх там лишити. Ми верталися знову горами через Ворохту.