01.VІІ.1989.              

Учора до Івано-Франківська приїхали зі Стрия Євген Долматовський, Юрій Кузнєцов, Юрій Дудін, Петро Кошель, Віталій Крикуненко (ці з Москви); Галина Булика і Казимир Комейша (з Білорусії); Улугбек Ісдавлетов, Рустам Джангуджин (казахи) і багато інших (з різних республік Союзу). Мав і я з ними їхати до Рівного і Луцька, але я не поїхав. У Львові не хотіли тримати таку велику кількість письменників і за 5 годин після приїзду відправили до Стрия. В Стрию Віктор Романюк організував великий вечір. Зустрічали письменників з синьо-жовтим прапором і вигуками «Слава Україні!».

Добрянський Павло з Громадським, обкомівцями і керівництвом Долини довго чекали письменників на межі  областей. Потім були виступи в Долині й обід. Рустем Джангуджин говорив про синьо-жовтий прапор і бажав йому майбутнього. Це сприймалося з великим ентузіазмом. Долина перелякана і без цього. Потім переїхали до Івано-Франківська. Розіслали письменників по заводах. На «Позитрон» секретар парткому не пустив Аманту Айспурієте з Латвії і ще когось. Казав, що завод режимний і може пустити тільки п’ятьох. Це велика брехня. Тепер кажуть, що мав тільки 5 сувенірів, а я думаю, що побоявся радикальних виступів.

Ввечері мені потелефонував Анатолій Перерва. Я взяв пляшку коньяку і пішов до готелю «Україна». Зустрів Павла Добрянського і завернув його, прийшов Крикуненко, Комейша, Кузнєцов, і ми випили по чарці. Павло причепився, аби я провів екскурсію по місту, музеях і щоб їхав з ними до Яремча. Довелося згодитися. Я розповідав про місто, про історію в музеї, повів на виставку Арсеничевої колекції, повів до художнього  музею на  виставку Опанаса Заливахи. Тут Аманда Айспурієте згадала, що Заливаха сидів разом з латиським письменником Зімонтом Скуєнікасом. Там Заливаха малював литовського письменника і частиночками той портрет виносили на волю і вже потім склеювали докупи. Цей портрет є в литовця.

Потім я почастував письменників кавою, познущався з Вацлава Петровая за його москвофільство.

Я повів розповідь про історію краю і аж до Яремчі з перервами розказував.

Нас зустріли на межі Надвірнянського району. В Надвірні розіслали нас по підприємствах і колгоспах, пообідали після виступів. Я поїхав на нафтопереробний завод.  Вів тут зустріч і наприкінці читав свої поезії. Хотів Перерві й Крикуненку показати Говерлу. Аманда Айспурієте почула. А з нею ще дехто захотіли їхати на Говерлу. Була вже 4-та година, хмарилося, і я знав, що раніше 2-ої години ночі не вернемось. Нас почали переконувати і керівники району не їхати.

І тут проявила свій норов Аманда. Вона випила чарку і почала казати:

• Ідіть ви всі до чорта! Я хочу на Говерлу.

Я став уникати  агресивної латишки. Латиші тепер дуже сконсолідувалися, і одна з них каже: «Якщо через п’ять років на території Латвії залишиться хоч один-єдиний росіянин, то я спалю себе!»

Я від Надвірної до Яремчого далі розказував про історію краю. В Яремчі влаштували нас на турбазі, гостям показали водоспад, і була вечеря в «Гуцульщині»-ресторані. Грав Орел зі своїм оркестром, співала Люба Орел. Микола Литвин-кобзар підготував мені сюрприз. Виявляється, що він узяв слова мої з журналу «Вітчизна» і написав пісню «Козак гуляє». І ось тепер, коли я з Долматовським говорив про різне, він приніс бандуру і заспівав «Козак гуляє». Пісню підхопили. Він виконав ще 2-3 пісні. А тоді на прохання Люби Орел кобзар ще раз співав мою пісню. Письменники підхопили. А потім я просив Любу, аби співала народні пісні.

Після вечері Глущак запросив до себе, в номер. Він подарував мені журнал «Левеня», який вийшов у Львові. Але скоро в суперечці зчепилися Микола Лалакін і Рустем Джангуджин. Рустем говорив, що Росія – імперія, яка дивиться на Казахстан, як на колонію. Той сказав, що казахи живуть за рахунок інших народів. Рустем сказав, що не треба їм жити за рахунок інших, краще звільнитися від цього. Хай Росія дасть змогу казахам жити самим. Лалакін почав ображати, що той не знає два рази по два, скільки буде, а хоче державності. Це вже мене, Добрянського, Глущака образило, і ми вийшли з номера. Вийшов і Рустем. Це – кандидат філології, критик. Я пройнявся симпатією до нього.

  02.VІІ.1989.                  

Переночували в Яремчі на турбазі. Вранці поснідали, посідали в автобус наші гості й поїхали. Добрянський поїхав з ними до кордону з Буковиною, де письменників візьмуть під крило  чернівецькі власті й письменники. Латишка лишилася в Яремчі, аби побачити Говерлу. А ми поїхали до села Пнів, де відкривали пам’ятник Шевченкові. Приїхали сюди і земляки Шевченка, учасники художньої самодіяльності. Спочатку виступали в Івано-Франківську. Це було так доречно, хоч Безсмертний ще в суботу був переляканий, коли Микола Литвин співав, і всі ми співали, виголошували тости. А коли Орел заграв «Аркана», казах чи вірменин сказав: «Я хочу випити за «Аркан», який Україна накинула нам на наші серця!»

В селі Пнів зібралося багато людей. Приїхала і моя жінка з Лесею і Тарасом. Коли відкрили погруддя, то ми від Товариства мови поклали кошик квітів. Виступав Безсмертний, потім я виступав. Якась жінка мені до ніг поклала польові квіти, й люди вибухнули оваціями. Я ті квіти поклав до підніжжя пам’ятника. Гарно говорив учитель. «Слава Україні!» - кричав робітник і відповіли «Героям слава!» Правда, він дуже погані вірші читав. Виступала директор музею Шевченка з Кирилівки. Співали зведені хори  Надвірної і Шевченкового села. Концерт був під школою. Черкасці поспішали до Калуша на виступ. Ми з ними доїхали до Івано-Франківська. Їхали хлопці з «Руху», співали січові пісні. 

Не встиг приїхати до міста, як приїхали з Підпечар, аби я прибув на літературний вечір. На цей вечір прийшли хлопці з синьо-жовтими прапорами. Виявляється, що вони воювали в Афганістані. Людей було дуже багато, питання були дуже гострі. Мені дуже не хотілося, аби летіли голови в молодих хлопців, яких уже виключають із інститутів. Але рух іде, наростає. Співали прекрасні пісні, співали й мою «Пісню про матір».

Сил уже нема. Велика напруга, що серце не витримує.

 03.VІІ.1989.             

Телефонують з Києва, що вчора перед стадіоном у Києві був мітинг на підтримку народного руху. Виступали там Яворівський, Брюховецький. Носили на спинах плакати, аби Щербицький забирався геть; Кравчука, завідеологічним відділом ЦК КПУ, фотографували на тлі синьо-жовтих прапорів. Товариство наше приєднається до Руху.

В цій ситуації ми, письменники, не можемо бути поза народним рухом. Я назвав би це об’єднання фронтом. Тепер, коли членів Товариства більше 10-ти тисяч – ця армія стала реальною силою, яка увіллється в народний рух України.

                              Х                         х                      х

Розказують, що вчора хор з Шевченкового села приїхав до Калуша. Зустрічати його вийшло майже все місто. Коли почався концерт, то в залі почулися дивні звуки: чах! чах! чах!  Хористи поперелякувалися, бо раптом увесь зал розцвів синьо-жовтими прапорами, які повистрілювали з ручок, як з парасольок. Такого земляки Тарасові ще не бачили, тому й спочатку перелякалися. Дівчатка й хлопчики в національних строях носили їм квіти, кожну пісню стрічали оваціями, розпродали всі квитки на підтримку музею Кобзаря. Хтось кинув клич, і жителі Калуша ще скинули 700 крб. на музей.

Приїзд придніпрянців викликав нове піднесення за Дністром. Наше місто, як і Львів, дуже революційне.

                              Х                           х                       х

Тішуся, що виходить книжка Ольги Стрілець, до якої я доклав немало праці, як і до попередньої, що вийшла у «Веселці». «Обпалена троянда»… Чи добре я назвав її? Чи була б задоволена назвою Ольга? Якусь там копійчину дістане дочка її Лариса. Ще з півроку до виходу збірки Лариса написала мені великого листа, в якому описує свою важку долю. Не візьму я  в неї жодної копійки з гонорару, хоч і потратився на передруки. Хай витрачу своє, та в неї,одинокої жінки з дитиною, не візьму. 

                              Х                           х                       х

Розказують, що в Києві на зібранні  Руху був з’явився і чорно-червоний прапор УПА-ОУН, але організатори НРУ розпорядилися, щоб його прибрали. Виходить, що 18 червня 1989 року на колишньому цвинтарі в Івано-Франківську був цей прапор.

У кожній справі є свій авангард; своя «золота серединка», бо вона має схильність прибиватися до найреакційнішого, до чорного. Золото  дуже швидко перетворюється в попіл. Це помічено не мною. Це спостерігали наші предки, які натворили легенд про закляті скарби, про чортівський блуд і т. д.

                            Х                           х                       х

      Народи, як і люди мають свою молодість, свій зрілий вік, старість і, очевидно, долю. Одним народам припадає розквітнути на зорі свого становлення, іншим – на середньому віку, третім - у старості. Не всім народам, як і націям, судився довгий вік. На шляху розвитку стоять пороги. Для людей – це хвороби. Один перелізе через низький поріг, а через високий не перейде. Загине під цим порогом, а інший подолає і найвищі пороги. Так і з народами. Один народ немовби не відчуває перешкод на шляху, рухається, а інший гине, нема в нього імунітету, втрачено опірність організму.

                              Х                             х                         х

      Війна – негативна селекція. Народ, який постійно веде війни, не має майбутнього, бо у війнах гине цвіт, після якого залишається голе дерево, гола земля, порожня колиска. Найкращих, найздоровіших, найвродливіших їла війна. На Запорізькій Січі не можна було одружуватись. А якщо піти далі? Хто ті відчайдушні кімерійці? Князі повбивали себе, коли народ не підтримав їх. Які то мали бути прекрасні витязі! Скільки гідності мали! А скіфи – сколоти? Який то мав бути прекрасний матеріал для майбутніх поколінь, а вони 28 років волочилися по Азії, сягнули Африки, а їхні жінки спали з рабами сліпими й народжували синів і дочок з рабською кров’ю. Ці сини сліпих рабів утікали не від меча, а від нагайки утікали. А ще тоді братовбивство почалося. Досить було братові увірувати у грецького бога, як його вбито  братом. І таке братовбивство точилося через усю нашу історію.

                     Х                            х                          х 

      Страшні не ті, хто розуміє, а страшні ті, хто не хоче розуміти. Тепер осуджують січових стрільців, стрільців галицької армії, бандерівців, але чи можна з висоти іншого історичного коліна ставити це у вину людям, кості яких згнили уже в землі, і які для себе не здобули ніяких благ.

     Для вирішення будь-якої проблеми треба мудрих людей, а не таких, які не знають і знати не хочуть, і чути не хочуть, а вважають, що все знають… Не мудрствуй лукаво, тобто не сумнівайся, якщо ти чогось не знаєш. Душевна опора, може, важливіша, ніж фізична. Людина із зламаною душею – це моральний паралітик. Душа, дехто каже, це від матерії, яку поки що не можемо зафіксувати, тільки людина людину фіксує. Але чи матерія це? На світі майже все взаємодіє в парі, то й душа має бути щось інше.  

 06.VІІ.1989.                    

З сьогодні на завтра купальська ніч. Тішуся, що в багатьох населених пунктах області підхоплено мій заклик організувати святкування Купала. Звичаї не повинні вмерти. Звичаї не девальвуються. 

      Учора Добрянського провідав у лікарні. В нього аритмія серця. Каже, що відчув це в Коломиї, коли той підлий Лалакін з Володимира почав ганьбити музей Гуцульського мистецтва в Коломиї:

• Какие-то деревяшки, какие-то крестьі…

І тут з Добрянським стався приступ. Ми вчора гарно поговорили.

     Потім з дружиною і Мілею Добрянською пішли до гаражів. У Добрянських є ще стара картопля, і ми взяли у них цілу сумку.

                          Х                        х                        х

     Помер генеральний директор «Прикарпатлісу» Василь Федорович Верес, якого Скиба зробив героєм соцпраці, а Скибу Верес просунув до Москви. Не дотягнув Верес півроку до пенсії. Все мав чоловік. Зробив ліс Вереса героєм, кандидатом, але смерть хабаря не взяла.

                           Х                          х                       х

    Тішуся тим, що Василя Мороза Громадський взяв до редакції «Прикарпатської правди». Я цього хлопця опікую вже 6-7 років, допоміг йому вступити до педінституту, послав на нараду молодих письменників, друкував. Сподіваюся, що з нього щось вийде. Веду переговори з видавництвом, аби видали його поетичну книжку.

                           Х                          х                      х

    Полегшало на душі. Маму виписали з лікарні, і Богдан повіз її до села. Я обдарував лікарів і медсестер. А тоді разом з жінкою пішли на Бистрицю, де я вперше поплавав. І стало мені легко і гарно. Гірська вода має в собі силу велику. Після того пішли на свято купальське до парку. Так багато людей не було тут ще ніколи. Хлопці дівчат кидали  у воду, дівчата сушилися коло ватри. Дуже тепла ніч. Ігрища. Завтра Купала на Бистриці Золотій, а післязавтра в Галичі на Дністрі. А по всій області купальські свята цієї ночі. Не знаю, як колись оцінять мою діяльність на посаді голови Товариства української мови, але оце, що цілу ніч місто співає, вся область співає, це заслуга моя і моїх колег.

                             Х                       х                    х

     У Львові вийшов перший номер газети «Віче». Продають всюди, по поїздах. Є тут про те, що побили Романа Гладиша, і різна інформація.

     Тепер я здогадуюсь, чому у нас шумлять, що мене і мого сина заарештовано. Виявляється, що 18.VІ.89 р. частина демонстрантів з лозунгами і плакатами з цвинтаря пішла під тюрму «визволяти» Січка Василя, якого закрили на 15 діб за організацію демонстрації в Долині 11 червня. Підійшли тисячі під тюрму. Міліція стала зі щитами і кийками в три шеренги вздовж стіни. Демонстранти почали вимагати, аби випустили Січку.

Кричали Полоніну, завідувачу адмінвідділом обкому, який там був:

• Бюрократи! Ганьба вам! Випустіть Січка! Чому ви Пушика не пропустили в депутати, а Сидорчучку?

     Полоніна не слухали, бо вже тисячоголосо кричали: «Пушика! Пушика! Випустіть Пушика!»

      Сидів Січка, але люди не знали, хто такий Січка і за що сидить, а ось Пушик – знаний письменник, та ще міг стати депутатом. Одним словом, юрба «визволяла» Пушика. А через день-два вже область гомоніла, що посадили Пушика і його сина, хоч сидів Січка і його син Василь…  

   09.VІІ.1989.                 

 Назріває велике лихо на землі, і головними злочинцями будуть технократи. Як можна було підписувати угоду на будівництво в Калуші хімічних підприємств на 200 млн. крб.? Лисіють діти, отруєна земля й Дністер. Яремійчук вернувся з поїздок по Сибірах. Підбиваю його на створення «Зеленого світу» в Івано-Франківську. Треба щось робити з навколишнім середовищем.    

    10.УІІ.1989.                     

До обіду працював. Тоді пішов по журнал «Соціалістична культура» № 7, в якому надруковано мій матеріал про квартет «Легінь» і кольорова фотографія на обкладинці журналу.

     В редакції мені сказали, що мене розшукують з обкому, і я пішов туди. Виявляється, в обкомі зібралися прокурор області Андріуца, начальник управління внутрішніх справ Паньков, секретар обкому Полонін, Куравський, Трофанова і ще інші чиновники. Виявляється, що то реакція на той лист, з яким ми звернулися до обкому про переслідування інтелігенції і про витримку під час мітингу. З великої групи авторів цього листа були тільки Арсенич, Головатий, Ханегар і я. Зате розмова вийшла гостра. Я виклав усе, що накипіло на душі. І за Добрянського вступився, і за коломийських оштрафованих, і за членів Товариства, і за Гладиша, і за Чучука, і за себе.

Дещо цікаве я почув і від чиновників. Виявляється, що після мітингу до магазину грамплатівок зайшла пара немолодих людей, питали чи є українські пісні. Вони запитали, чому вона не розмовляє українською, і чоловік цей довго не дискутував, а вдарив її чимось твердим по обличчю. Тепер міліція шукає тих, хто побив. Правда, хто побив Гладиша, міліція чомусь не шукає. Головний поліцай області запевняв, що вони не організовували напад на Гладиша.