20.VІ.1989.

«Прикарпатська правда» опублікували мою статтю «Дивлюсь я на назву…». Стаття має сильний резонанс. Вдалося казати те, чого не говорилося раніше, бо не можна було опублікувати.

 х х х

Великий гомін про події недільні в Івано-Франківську. Серед ночі начебто зарубіжні радіостанції передавали, що в демонстраціях і мітингах взяли участь 100000 людей. Гадаю, що цифра ця завищена.

Коли львів'яни верталися додому, то попросили іванофранківців, щоб провели їх до поїзда, бо не довіряли миролюбному настрою місцевих властей. Їх проводили вулицями. А потім на вокзальній площі гуляли хлопці з прапорами. До них підходили:

 - Що це в тебе таке?

 - Це грузинський національний прапор.

 - А в тебе?

 - Литовський національний прапор.

 - А в тебе?

 - Естонський.

Для когось це, може, малозначні деталі, а я вбачаю в цьому одну прикмету часу: всі нації СРСР хочуть правди. Рух національний глобальний. Начебто в Казахстані знову рух.

 х х х

Завгородній – козинський сотник, мав сильний бункер у селі Козині. НКВС мали свою «циганку» в селі, що доносила. В господаря Сови було весілля, чи гостина. Завгородній пив зі своїми хлопцями, а вартовий стояв. Опергрупа зняла вартового зі стійки й увірвалася до хати, де був Завгородній зі своїми. Не хотіли здаватися, не хотіли починати бій у хаті межи гостями.

 - Не хочеться гинути ні нам, ні вам! – сказав Завгородній.

 - То розійдемось.

 - А як? Ми почнемо виходити, а ви нас перестріляєте.

 - Давай так: один ваш виходить, а один наш. Тут є передні й задні двері… Виходимо узадгузь. Ми з тобою виходимо останні.

А надворі глибочезні сніги. Відчинили передні й задні двері… Виходили взадгузь енкаведисти й бандерівці, падали в сніг. А тоді шкварнули з автоматів. Почався гострий бій у глибоких снігах. Отак розійшлися… з боєм… То був 1946-й рік.

 х х х

 Коло Войнилова жили два брати. Один пішов в УПА (бандерівцем став), а другий пішов у міліцію. Той, що служив у міліції, щоб довести свою вірність режимові, вислідив, де ховається брат, убив його, відрубав голову, поклав у мішок і приніс до району.

 А дехто вражений жорстокостями Риму. Зблідне все і всі, коли висипати з мішка таємниць усе, що пережила моя Україна.

 х х х

Напередодні Зеленої Неділі у Грушці на високому дереві, на цвинтарі, хтось вивісив синьо-жовтий прапор. Ціле село виходить на могили померлих, і місцеві керівники не знали, що робити. Голова сільради говорив: «Я його там не вивішував і не полізу знімати!» Нарешті підмовили якогось, щоб той прапор зняв, а голова грушківської сільради Тлумацького району замкнув його до сейфа чи до шухляди.

 х х х

Уже в Івано-Франківську студенти носять синьо-жовті прапорці на комірах піджаків. І в той же час складають списки по інститутах і підприємствах тих, хто був на панахиді й мітингах.

 Сьогодні йде розбір за участю всього партапарату і верхівки. Переляк великий. Але навіть росіяни захоплюються витримкою, культурою і тактом організаторів. Герасим Павликов пережив переляк і каже: «А ти знаєш, якщо можна було сподіватися провокації, то з боку міліції та властей наших».

 Федорчук відважно ходив по цвинтарі й казав, що мітинг не санкціонований, платитимуть штраф у розмірі 300 крб. і оплатять вартість «витоптаної травички». Сказали, що заплатять.

 Цікаво, що перед неділею збирали наради, проводили інструктажі. В інститутах українців намагалися зайняти роботою, а росіян погнали на мітинг. Так з української філології педінституту не брали нікого, а з російської мови і літератури погнали. Федорчук їм і активістам радив:

 - Коли мітингуючі будуть кричати «Слава!», ви кричіть «Ганьба!» А коли кричатимуть вони «Ганьба!», то ви кричіть «Слава!»

 Панахида почалася раніше, як планували. Львівських священиків переарештували, прорвався лишень Гаврилів. Панахиду він розпочав раніше. Коли почався мітинг, начальник управління КДБ наказував розійтися. Врубали на цвинтарі народну музику й народні пісні. Почали говорити виступаючі.

 - Ганьба! Ганьба! – закричали.

 Але росіяни не вміють вимовляти «г», і виходило в Павликова «Ґаньба!»

 - Та не «ґаньба», а «ганьба!» - поправляв Федорчук Павликова.

 «Слава Україні!» - вигукнули. Тут група зриву мітингу хотіла кричати «Ганьба!», але схаменулися, що Україну ганьбити не можна. І в цей час через голосники Ніна Матвієнко заспівала пісню про Україну (розраховували українськими піснями заглушити голоси виступаючих), а тут таке співпало: «Слава Україні! Самостійність Україні!» Викриків «Ганьба!» не було…

 Тоді вигукнули: «Ганьба сталінсько-брежнєвській кліці!». Мали кричати за інструктажем «Слава!», але… Зірвалося…

 На приладобудівному заводі виготовляли контрлозунги: «Геть демагогію! За працю!» Ще всякі… З цього ж заводу Марко Путько тримав синьо-жовтий прапор. Прапорів було більше 20, лозунги.

 х х х

 У Китаї відбулося щось жахливе. Війська розстріляли повсталих студентів у Пекіні. Китайці голодували, а тепер наїлися і почали вимагати демократизації. Їх солдати розстрілювали. Це ще один крок до загибелі комуністичних ідеалів, а, може, й системи соціалістичної. Оці старі правителі тримаються зубами за владу і йдуть на все. Китайський Ден Сяо Пін, здається, наші Брежнєв, Андропов, Черненко, Щербицький, Хонекер, Чаушеску… Та невже народи не бачать, що потрібно обмежувати владу твердими законами, щоб змінювалися перші особи так, як американські президенти.

 х х х

 Сьогодні телефонували з прокуратури. Виявляється, що нашому зверненню дали хід тієї ж ночі. Воно з обкому пішло до міськкому, його зачитали перед активом, що науково-творча інтелігенція просить мати витримку, не чинити насильства, щоб не спровокувати лихо. Врахували і звернення Добрянського на зборах активу. І хоч дичіли вони, але заяву довелося вислухати, як і весь виступ. Сьогодні у «Прикарпатській правді» нема ні слова з того, що сказав Добрянський, але наприкінці звіту є один абзац: « Учасники зборів піддали критиці деякі твердження виступу П. К. Добрянського, як поспішні, не обґрунтовані». Все в іванофранківському дусі і варіанті. Але боятися Добрянському нічого. Все, що ми написали, прозвучало і пішло в народ. Люди почули, знають, рознеслося сказане, та, зрештою, на пропозиції треба реагувати.

 В нашому листі до обкому напередодні мітингу фігурувало те, як на мене були напади міліції, як Попова, викладача педінституту, посадили в день виборів, як Гладиша побили. Сьогодні телефонував Мартинюк з прокуратури, що той лист уже в прокуратурі. Розбираються.

 24.VІ.1989.

Крикуненко організував автопробіг по західних областях України і мене запрошував до Рівного на понеділок, але я відмовився їхати. Хоч варто би побувати в Рівному, Луцьку, Львові.

Моя і Добрянського жінки збираються на 4 дні до Угорщини. Тепер такі короткочасні поїздки, де поєднується культурологічна програма з придбанням барахла, стали популярними в нас.

 х х х

 Серед росіян і тих, хто себе скомпрометував у повоєнні роки, ширяться найнеймовірніші чутки. Вже гомонять, що по лісах будують таємні схрони, де начебто складають зброю і продовольчі запаси.

 Сьогодні з рибалки йшов колишній опер по боротьбі з бандитизмом і говорив, що Січка з Долини обов'язково або в аварію потрапить, або з лікарні не вийде, або ще щось з ним станеться, що він вихованець Шептицького, був у лісі, двічі сидів, має в швейцарському банку капітал великий на рахунку. Хотів виїхати за кордон, але його не випускають за межі СРСР. Батьковим шляхом ідуть і сини.

 х х х

 ЗАВГОРОДНІЙ з Козини – сотник УПА. Мав до 30-ти років. Хата його батьків стояла на горі. Вбили його за Дністром, десь поблизу Водників. Ішла опергрупа і побачили на подвір'ю боївку Завгороднього. Дід пас корову і його запитали, хто то є на подвір'ї.

 - Там діти бавляться…

Але опер приклав до очей бінокль і побачив вартового у німецькому мундирі й сказав оточувати село. Зав'язався бій. Завгородній відступав з ручним кулеметом через городи. Але городи від городів були відділені колючими дротами з окопів періоду першої світової війни. Він зачепився за дріт і, коли падав, ручним кулеметом стукнув об землю, й кулемет вистрілив. У цій опергрупі був грузин-здоровило й, моментально зорієтувавшись, кинувся туди, і поки Завгородній випутувався з дроту, прикладом розчерепанив сотникові голову. Його скрутили, забинтували йому голову, поклали на віз.

 - Живого ви мене не довезете! – сказав і якось зірвав з голови пов'язку.

 Він помер на возі від втрати крові. До станції довезли вже мертвого. Що тільки не переживав мій край за свою історію!

 х х х

 Тепер багато суперечок про національну символіку. Синьо-жовтий прапор тлумачать, як єдність духу (небо, Бог) і матерії (земля, пшеничне поле); одночасно це й народження сонця (схід – синє) і його вмирання (захід – жовте). Тризуб – єдність світобудови (небо, земля, підземний світ). До козацького малинового прапора тепер ставляться інакше. Це він був спочатку, а потім став прапором Великої французької революції (цікаво, що Пилипа Орлика син став французьким генералом і графом). А потім червоний стяг прийшов до нас у революцію 1905 і 1917 років. І козацька республіка проголосила такі лозунги, як свобода, рівність, братерство; це ідеї Запорізької Січі пізніше вилилися в свободу слова, друку, совісті. На цьому світі ніщо не зникає і не виникає; воно у вічному русі, як матерія, так само й ідеї.

 х х х

 Яка то страшна сталінська доба!

1952-й рік. Із Львівського університету виключають Миколу Артемовича Ратушняка за те, що він сказав, що Христофор Колумб відкрив Америку. Треба було казати, що російські козаки відкрили. Треба було говорити, що Вольтову дугу відкрив Петров. І не зважали на те, що дуга Вольтова. Симптом Бромберга називали симптомом Бромберга-Щеткіна. І не було відкриття наукового, до якого б не долучили ім'я російського вченого чи лжеученого. А нині дивуються, де брався російський шовінізм?.. Де взявся націоналізм?..

 х х х

Увечері з Яремійчуком ходили-гуляли парком і зустріли одного міліцейського начальника. Він сказав, що готується якийсь суворий наказ про несанкціоновані мітинги і демонстрації. Виявляється, що вчора демонстрація була під обкомом і облвиконкомом, аби випустили з тюрми священика (то не Гаврилів сидить, а якийсь із Вовчинця), а завтра будуть демонстрації і зібрання в Галичі, Калуші й Коломиї. Знову начебто приїдуть львів'яни. Насторога у влади велика. Ми сиділи з Яремійчуком у дворі, а якийсь кущами ліз. Очевидно, що нюхач. Мене вже бісить, коли бачу оцих нероб, які заробляють копійки на учених і письменниках.

 х х х

 Виявляється, що коли у нас був отой мітинг і демонстрації, то виходили на Київ і Москву. З Медведєвим радилися, що робити, і той сказав не чинити насильств, дотримуватися етики й дисципліни.

Ходять чутки, що саперні лопатки і гази мали бути у Львові, але тбіліські події випередили цей акт, і Львів не постраждав.

 25.VІ.1989.

Не поїхав до Рівного, не поїхав до Кіцманя на конкурс «Червона рута» і на весілля до Воробія не поїхав – працюю. Так можна проїздити й просвистати все життя, а мені вже 46-й. Дуже багато часу в мене вкрали друзі, армія, бідування-сирітство, тяжка брежнєвська доба, поневіряння, журналістика. Був час такий, який легше було перебути в тюрмі, ніж на волі.

 х х х

 Я сьогодні носив матері вечерю до лікарні і йшов через центр міста. А там, виявляється, Галина Турелик зі своїми агітує за тираж газети «Комсомольський прапор» з нагоди Дня молоді. Щось там промовляли, а потім концерт вперемішку з «афганцями» був. Галина вела програму, Фіголь її чатував, і Нелька Стефурак зі своїм Шевчуком були там, та повтікали, коли я підійшов до молодих журналістів. Соромно обидвом, що порозпускали про мене різні плітки й чутки.

 х х х

 Сьогодні в лікарні почув, що серед ночі привезли пораненого кулею чоловіка, а другий пробитий викруткою. Ці люди начебто брали участь у мітингах і демонстраціях. А,може, десь прапор вивішували? Виходить, що в нас є жертви. Начебто вчора була демонстрація під обкомом, і сьогодні багато жінок сиділо посеред міста, коло пошти, і начебто в Косові, Коломиї, Галичі й Калуші сьогодні мали відбутися мітинги й демонстрації.

Якийсь шофер розповідав, що тиждень тому в місто транспорт не пускали, а випустили автобус з міста об 11 годині. Через Галич їхав поїзд на Івано-Франківськ, і з вікон розвівалися синьо-жовті прапори, які виставили львів'яни.

Греко-католицьких священиків начебто поарештували. Міліція і КДБ пасли ще одного в Івано-Франківську, щоб заарештувати й не допустити до людей на цвинтар. Але він у спортивній формі вискочив на город, городом кинувся в іншу вулицю, де чекала вже машина. Він забіг у ту машину, переодягнувся в свою реверенду і приїхав на цвинтар. А міліціонери й кадебісти чекали на нього коло хати, в якій він мешкає.

 Росіяни страшенно перелякані тим, що відбувається на Україні. І не тільки росіяни.

 х х х

 В «Известиях» є стаття про Узинські події на Мангишлаку (рік тому цю область злили з Гур'євською). Виявляється, що серед багатьох вимог казахи хочуть перейменувати місто Шевченко в Актау (здається, що це Білий Лебідь). Казахи виганяють з міста вірменів та інших кавказців. Алмаатинські події мають продовження. Якщо додати сюди Фергану, Ашхабат, Тбілісі, Карабах, Молдавію, Білорусію, прибалтійські республіки й події в самій Росії, то все це говорить про те, що пленум з національного питання повинен бути не таким, як попередні пленуми. Я гадаю, що Росія змушена і на Україні трохи попустити віжки, щоб не стався великої сили вибух. Шароварний патріотизм для властей не страшний. Зроблять дещо.

 А тим часом молодь набирає в свої легені озону. На мою думку, Хрущов з більшим тріском ламав культ Сталіна, але тепер пішли перетворення глибше. Нині національне питання гостре, як бритва, і гласність нині більша, ніж тоді. Правда, ламка бюрократичного апарату відбувається кількома заходами, а нині цей апарат практично ще не ламаний.

 27.VІ.1989.

Сонячні дні настали нарешті. Вчора я впорядкував книжку вибраних поезій для «Дніпра».

Підготував добірку віршів своїх для «Прикарпатської правди», провів правління Товариства української мови, оглянув Арсеничеву виставку різних матеріалів, яка відкриється в музеї сьогодні. Зустрів Фіголя Михайла, Фічору з ленінградським професором Беловим, і ми, розмовляючи з ним, пішли до Гуменного в майстерню, де був і Василь Корпанюк; потім зайшов до Добрянського, з яким вечеряли й розмовляли до опівночі. Вдень, правда, Юзва з Дорошенком заходили до Спілки. Дорошенко нібито схвильований тією війною, яку ведуть проти мене Стефурачка й Шевчук, утягуючи в орбіту Слоньовську, Турелик. Рознюхали, що Добрянський хоче йти на пенсію і рвуться до влади. Одні, місячи мене в бруді, Дорошенко співчуваючи.

Спочатку Андруховича вони виставляють уперед, а я оце читаю другу збірку «Середмістя» і стає мені сумно, бо не бачу я нічого великого у тому віршуванні. Так можна заримувати геть усе. Зрозуміло, що Андрухович розумний, і я сподіваюся, аби саме такі хлопці брали Спілку в свої руки, але на сьогодні то дуже ризиковано Андруховича рекомендувати керівником Спілки. Він іде на вищі літературні курси. Гадаю, що там він зрозуміє немало. Прикро, що юний поет сприймає мене за свого ворога. Ворог йому Стефурачка, яка відчуває свою бездарність.

 х х х

 А тим часом, поки проти мене ведеться війна, я кинув клич, аби збирали підписи проти затоплення козацьких могил у Берестечку, заодно збирають підписи за державність нашої мови, частину передали нині до Києва. Борис Олійник став заступником Голови Ради національностей Верховної Ради СРСР. Це немала подія. Гадаю, що тут він користі принесе більше, ніж у Народному русі, який поки що дитя мертвонароджене. Білоруси поїхали до Литви у Вільнюс і там створили Народний Фронт Білорусії. Очевидно, що Україні теж потрібен саме фронт.

 А російська «Память» організовує «поход» під Полтаву на честь 280-річчя битви зі шведами. Фонд культури обмундирував у тодішні строї, а на козацьку одежу «не вистачило» грошей. Шовінізм діє. Мабуть, невипадково журнал «Україна» надрукував прекрасну розповідь про Івана Мазепу та його вірші, де пісня є «Ой горе тій чайці». Невже і на цей раз українці будуть спокійно дивитися на цю виставу?

 28.VІ.1989.

Почалася розправа над студентами. Тим, хто був на цвинтарі на мітингу чи якось інакше висловив свій патріотизм, на сесії ставлять незадовільні оцінки, щоб виключити з інститутів.

 х х х

 Львів'ян, які їхали до Коломиї організовувати подібний мітинг, до міста не допустили. Ходять чутки, що поїзд зупинили в полі, міліція перепинила машини і т. д.

 х х х

 Потелефонував секретар міськкому Федорчук. Боротьба за школу №23, гадаю, завершиться успішно. Мої листи начальство дістало, «дотримуються думки», щоб школа була українською. Добре, що Борис Олійник став великим начальником. Я тепер ним лякаю міське і обласне начальство – діє ефективно. Каже Федорчук, що дістає анонімки: «Якщо зробите школу російською, буде вам новий Карабах!» Очевидно, що хтось із робітників написав, бо підписано «жителі міста». Моє головування в Товаристві забирає весь вільний час і взагалі весь час.

 х х х

 Греко-католики, які проводять у Москві демонстрацію, телефонували до Раїси Максимівни Горбачової у Фонд культури, аби дозволили їм мати на Західній Україні свою церкву, і вона їм пообіцяла. Громницький приїхав з Москви, здається, і обурювався:

 - Да кто она такая? Церковь разрешает!

Сьогодні в телефонній розмові з Федорчуком Ярославом теж прорвало першого секретаря міськкому:

 - Це, що Раїса вмішується в державні справи, – погано для країни.

Виходить, що партійно-господарський апарат уже пройшов відповідну обробку, якщо по телефону перший секретар міста осуджує діяльність Горбачової.

 Щодо греко-католицької церкви, то від оцього розколу між нею і православною церквою український народ не виграє нічого. Рим не визнає греко-католицької церкви, а єдина автокефальна церква – то вже інша річ. Грузини, вірмени мають свої автокефальні церкви, а українських автокефальних усього 16 чи 18 церков, але їх буде тисячі. Правда, згодом католики з православними можуть утворити автокефальність. У боротьбі за українізацію греко-католики позитивну роль відіграватимуть, впливатимуть і на православних. Кажуть, що Ростислав Братунь голодує в Москві разом з жінками й попами. Оцей Ростислав – особа дивна. Колись він був референтом ОУН, потім крайній сталініст у своїй творчості, згодом на Іваничука організовував пасквілі, звинувачуючи його в націоналізмі, за Івасюка Володимира зняли з голови Спілки, а тепер пробився в депутати на спинах Товариства Лева та інших неформалів. Я не зміг би отак жити, отак вертітися, як Ростик. Біда, що в літературі слід його малопомітний.

 х х х

 Іде викладач з педінституту Сілецький:

 - Як ваш усусус?

Він бачив Тараса у військовому обладунку і назвав українським січовим стрільцем. Усусуси шмаркаті.

 х х х

 До Товариства мови я залучив тисячі членів. З Михайлом Степановичем Овчаром з Єзуполя ми познайомилися в Шешорах в профілакторії. Працює в Івано-Франківському відділі Укрзахідінтері. Підійшов до мене, і я сказав: «Створюйте осередок Товариства української мови». І він створив, приніс документи. Інколи досить було переговорити на вулиці, і все горіло.

 Х х х

У різні організації Спілки художників розіслав умови ІІІ туру конкурсу на пам’ятник Іванові Франкові. Бачу, що чиновники роблять усе, аби конкурс зірвати. Через Арсенича до Києва передав підписи прикарпатців за те, щоб українська мова була державною. Десятки тисяч підписів зібрало Товариство мови. Тепер починаємо кампанію проти затоплення козацьких могил у Берестечку атомною електростанцією.

 Х х х

 Я втомився вже воювати. Підлі і фальшиві дружки тільки й думають про те, аби урвати ласий шмат, але ніхто не підставить свою голову, ніхто не відстоюватиме принципову позицію. Добре, що хоч Добрянський є однодумцем, і з моїми ідеями та думками відчайдушно йде на трибуну, говорить. Багато робить Арсенич у Товаристві мови.

 30.VІ.1989.

Не виспався, бо опівночі після чотириденної поїздки до Угорщини вернулися моя дружина, її племінниця, Добрянського жінка. Купила магнітофон, дітям якогось барахла, подивилася, як люди живуть у Європі.

 Зустрів ректора Кононенка. Сказав, що школа № 23 буде українською. Виходить, що наша боротьба недаремна. Як би то вже там не було, але мене начальство обласне й міське не ігнорує, до листів і усних слів дослухаються. Найбільше вплинула погроза, що 12000 членів Товариства української мови вийдуть на мітинг, якщо школу зроблять російсько-українською.

 По республіканському радіо почали читати мій роман «Галицька брама». Артист Козак читав сторінки з роману, а я слухав і терпло тіло, бо дуже перекручував слова, наголоси. Треба сидіти поруч і поправляти.

 Х х х

 Подарував мені Довган свою першу збірку. Прочитав і її, і Андруховичеву. Андрухович, безперечно, і сильніший, і мудріший, і цікавіший, але теперішнім хлопцям бракує поетичного кисню. Розважливі мудрагелі без вогню.

Архів