10.VІ.1989.

Учора і сьогодні холодно, хмарно. Я бігаю до матері в лікарню – ношу їду. Вчора їй було легше, повечеряла. Возили на японський апарат «Луна». Підозріння різні, діагнозу точного нема. Хвороби материні пригнобили мене на два роки. Добре, що не згодився на операцію серцеву. Рік мати прожила, а могла й не перенести втручання ножа в організм.

 х х х

 Провели раду Товариства української мови імені Т. Шевченка. Я виголосив доповідь про стан з вивченням мови в дитячих садках, школах, профтехучилищах, технікумах, вузах. Дуже добре виступали члени ради. Шулепа зробив повідомлення з інших питань, прийняли звернення, різні ухвали. Йде великий наступ і на наше Товариство, і ми наступаємо. Це особливий момент в історії не тільки українського, але і всіх народів, що населяють СРСР і соціалістичну систему. Зараз особливо боремося за те, щоб у школі №23, яка здається під ключ цього року, не було російських класів, проти повернення області старої назви, за україномовний режим. Ми вже добилися немало, хоч Товариство діє недовго.

 х х х

 Сьогодні на раді Товариства виступила Маланій з Калуша, що в Долині й Калуші лисіють діти так же само, як і в Чернівцях. Сьогодні в «Прикарпатській правді» спростування, що причина інша, що нічого спільного з Чернівцями це не має. Я гадаю, що це чергова брехня. Ні словом не обмовилися про радіоактивне зараження, коли стався в Чорнобилі вибух, сильніший у 2,5 тисячі разів, ніж у Хіросімі. Чому ж тоді облисіли кури, зубри і дикі свині?

 х х х

 Закінчився з'їзд народних депутатів. Такого ще не було ніколи. Але Горбачову вдалося провести до влади далеко не прогресивних діячів. Не знаю, як далі ітимуть переміни, але тепер становище катастрофічне в економіці. Гадаю, що аж тепер підуть на реформу.

 х х х

 Олжас Сулейменов навів жахливі факти по Семипалатинській області, де атомний полігон. Виявляється, що там випробовували бомби в атмосфері, а тепер випробовують під землею. Налічується десь 2,5 тисячі вибухів. Виявляється, що рівень радіоактивного зараження дуже високий. Майже щороку в атмосферу виривається радіоактивний газ. Дітям з носів тече кров, бувають інші ознаки захворювань. Коли іноземці заміряли на Семипалатинській зоні рівень радіації, то жахнулися. Сулейменов спостеріг дивну закономірність. Бомбу творив геніальний Курчатов, а відповідав за неї кат Берія. Те, що Берія нечистий, то факт, але і Курчатова неможливо назвати святим. Опромінений Курчатов помер, а Берію розстріляли.

 х х х

 О 2-ій годині ночі спецмашина спецрозчином миє вулицю Шевченка, хоч удень падав дощ. Очевидно, що на Ровенській АЕС справді була аварія, або ж Чорнобиль дихає далі. Чому саме опівночі проводять дезактивацію? Кирилюкова жінка сказала, що померла мала дитина, але поставили діагноз, що гостре респіраторне захворювання. А дитину цю привезли з Прип'яті, лікували від опромінення.

 Що буде з нами? Чому саме Україна має витримати на собі ще одне жахливе випробування?

 12.VІ.1989.

Вчора брат Богдан з жінкою приїжджали, провідали маму в лікарні, а після того я їх запросив на виставку творів Опанаса Заливахи. Взяли й дітей. Був там і Заливаха-страждалець. Якийсь поляк хоче взяти його виставку до Варшави. Зрозуміло, що Заливаха – явище небуденне.

Йому – 65. Багато літ пішло на тюрми. Він довше сидів, ніж мешкав в Івано-Франківську. Приїхав сюди 1962-го, 1965-го вже сидів. Цікаво те, що чоловік Олександри Синиці арештовував його і садив до тюрми, а тепер Синиця приводила Петра Кравчука з Канади на цю виставку. Парність! Парність! Гарно написав про виставку старий Іванців Денис, художник. Ця виставка – друга. Перша була 1963-го року, але діяла тільки два тижні. Погромили її після пленуму з ідеологічних питань. Формалізм, абстракціонізм, націоналізм – ось якою була оцінка догматиків. Ця виставка в значній мірі й стала приводом до арешту Заливахи. Я вчора з ним познайомився, хоч на відстані ми були знайомі. Я навіть вів переговори зі Спілкою письменників, щоб там організувати виставку творів Заливахи, й Таран Анатолій дав згоду, а тим часом саме життя повернуло так, що Львів організував виставку. Прийшло визнання, партократичні окови впали. Жінка, що наглядає в музеї, розказувала мені, що перед відкриттям виставки приходили з КДБ, і розтлумачував мистецтвознавець їм, що є що на полотнах Заливахи. Коли вернувся з тюрми Опанас Заливаха,то без роботи ходив. Узяв його один начальник з торгівлі, але змушений був щоденно телефонувати в КДБ, коли художник приходив на роботу і коли ішов з праці. Його супроводжували тіні.

 х х х

 І я під постійним наглядом. Інколи так розсерджусь, що підходжу не раз до «стовпчика» в кросівках (це їх так узувають, щоб швидко бігали) й запитую: «Як служиться?». Вчора пас мене недавній солдат з Коропця. Колись він їхав зі мною в купе одному зі Львова, а тепер – нюхач. Служба зовнішнього стеження. Як тільки хтось приходить до мене, чи приїжджає, вже нюхач у спортивному є, або машина під хату під'їжджає. Вчора їхав до Жовтня (Єзуполя) на великий вечір, який організував осередок Товариства української мови. Зробили платний вечір, аби кошти перерахувати на рахунок нашого Товариства. Я читав поезії, розповідав про діяльність нашого Товариства, потім був прекрасний концерт. Не сподівався, що так скоро повиучують вірші напам'ять з моєї добірки, яка у «Вітчизні». Люди мають великий нюх. Уже багато перестрівали мене й дякували за ці вірші. Довго чекали вони друку, багато вистраждав я за «Козака» («Не пийте, хлопці!»). Вчора зі сцени читали «Сагайдачного» і цей вірш, співали «Пісню про матір». А хлопчики слідкують.

 ЧЕШИБІСЬКИЙ ЕТЮД

 Костьол і кляштор. У кляшторі, що над Дровничем-потоком, який витікає з нашого лісу, тепер – лікарня, а по війні розміщувалося НКВД. У підвалах катували арештованих. В костьолі ХУІ століття тепер склад штабу цивільної оборони. Там начебто похований Потоцький, який помер у татарському полоні (його передав татарам Хмельницький). Розповідають, що підземні ходи прорито з костьолу й до палацу Дідушицького, де тепер санаторій для хворобливих дітей. …І ще коло костьолу і кляштора росте висока й крислата липа. Під ту липу привозили вбитих бандерівців і виставляли напоказ, аби люди серед трупів впізнавали своїх чи знайомих. Ніякого знаку, лиш липа. А коло палацу пана Дідушицького, де нині дитячий санаторій, що дихає викидами з ТОСу, пам'ятник, на якому написані імена тих, що загинули за встановлення радянської влади. Серед них є і Лука Паркулаб, брат Василя Паркулаба. Це місце, де жив пан, було колись замчиском з валами, млинівкою обводнене місце, з ровами, і льохи там збереглися, керамічна плитка.

 А за Бистрицею, де ліс Гнилий Кут, є ще Біла дорога. І розповідають, що зліва, де ота дорога, запалася церква. Очевидно, що й там було святилище дохристиянське. Треба на довше приїхати до Жовтня, все дослідити.

 х х х

 Я ніяк не міг збагнути, чому конференцію Товариства української мови вирішили проводити не в Долині, але у Вигоді. Я туди послав художника Миколу Яковину.

 І ось сьогодні дізнався, що в Долині відбувся грандіозний мітинг з демонстрацією. В Болехівському лісі була ракетний майданчик, де тримали стратегічні ракети в підземних колодязях. Згідно угод з Америкою по ОСО-2 ці ракети вивезли і додумалися, аби ці підземелля використати для захоронення радіоактивних відходів. Кажуть, що з Делятина возять чи хочуть возити ці відходи. Я гадаю, що задумали звозити з багатьох місць. Можливо, що такі ж самі радіоактивні відходи розсипали в Чернівцях. І ось люди вирішили провести мітинг коло пам'ятника Леніну. Їм не дозволили цього зробити. Заарештували Січку старого. Тоді син цього Січки очолив демонстрацію. Зібралися коло пам'ятника Тарасові Шевченкові. Жінки кричали, що хочуть народжувати здорових дітей. Власті начебто пообіцяли, що могильника не буде.

 Ось чому вчора пас мене хлопець з Коропця. Я ж член екологічної комісії. Мушу виходити на начальство, щоб могильник не робили.

 х х х

 Був я сьогодні в обкомі партії, в облвиконкомі, в облздороввідділі – збирав матеріал для статті. Діти справді лисіють, але облисіння не таке, як у Чернівцях. Є всі підстави думати, що це наслідки чорнобильської аварії. Долинські події трохи не такі, як оце я описав вище. Йде велика боротьба, щоб Гошівський греко-католицький монастир не був православним, де ігуменом зробили вже якогось росіянина. Тут сильний рух за відновлення уніатської церкви. В Москві безперервно голодують українці-галичани, щоб добитися дозволу на створення греко-католицького єпископату.

 Революційною Долина стала тому, що Любачівський, вихідець з Долини, став кардиналом при Войтилі – папі римському, бо ж мати його Емілія з Долинського повіту, нібито полька, як і Любачівського.

 Тільки сьогодні я збагнув, що вчора в Долині була репетиція перед подіями, які мають відбутися 18 червня в Івано-Франківську.

 До Долини їхав греко-католицький отець Гаврилів. Священика цього заарештували. Поприїжджали львів'яни. Вони й очолили колону. В руках мали палиці. Скоро ці палиці спрацювали, як автоматичні парасолі: натискують на кнопку,й вистрілює синьо-жовтий прапор. Пройшли повз пам'ятник Леніну, пам'ятник Шевченку і рушили до міліції визволяти Гавриліва й Січку старого. Гавриліва випустили, а про Січку говорили таке:

 - Називайте нас бюрократами, або не називайте, але Січки в нас нема. Він сидить в Івано-Франківську, засуджений судом на 10 діб, і ніхто не має права його звільнити.

 Тоді колона під національними прапорами рушила до церкви. Озброєні гумовими кийками й щитами міліціонери (кинули кадебістів і міліціонерів з Івано-Франківська) чекали напоготові. Запропонувати тут Гавриліву відправити молебень. Тим часом в квартирі блокували Січка Василя – сина. Три дні він не виходив з хати, щоб його не схопили й не заарештували. Коли колона рушила в місто, він вискочив через вікно і кинувся до демонстрантів. Тут уже охороняла його дружина охоронців. Січка (тепер його пишуть Січко) свого добився.

 Щось подібне відбулося і в Калуші. Демонстрацію очолив другий син Січки. І ось 18 червня на зруйнованому цвинтарі в Івано-Франківську (в день Зелених свят) відбудеться панахида на зарівняних могилах січових стрільців. Правда, там лежали не тільки січові стрільці, але й польські легіонери. По області члени «Руху» розповсюдили листівки-агітки про цю панахиду. Сподівалися, що зі Львова приїде велика група священиків, членів Гельсінської спілки, з Товариства Лева, НРУ. Йде активна підготовка до Зелених свят і до цієї несанкціонованої панахиди, якої бояться в обкомі партії, як вогню. Безперечно, що будуть там прапори, тризуби, плакати, промови. З’їдеться багато людей з області й із сусідніх областей. Це мені розказали Новицький і Куравський. Я сьогодні з ними витримав війну за те, щоб школа №23 була повністю українською. Я навіть пригрозив, що місто вийде на демонстрацію. Новицький дуже щебетав, що приміщення Товариству мови виділено. Скаржився, що хтось з Івано-Франківська близько 23 години потелефонував у Міністерство внутрішніх справ до Москви, що Івано-Франківськ бурлить, скоро розгромлять обком, а ви чого спите там? Новицького підняли з ліжка: «Що там у вас? – Нічого… Трудящі відпочивають». Провокація була така…

 х х х

 У Києві зо два місяці тому відбулася конференція «Меморіалу». Збирали тоді ініціаторів, аби послати делегатів. Але після Києва ніхто й не думає, щоб створити організацію, яка б діяла. Одні бояться, іншим невигідно, а я вже сил не маю. А є про що говорити й писати.

 х х х

 В 1941-ому році в станіславській тюрмі було багато заарештованих. Тільки з Ямниці заарештували Василя Андрійовича Ребрика, Михайла Григоровича Шпільчака, Романа Миколайовича Якимечка, Богдана Дмитровича Дейчаківського, Володимира Семеновича Каравановича, Антона Станіславовича Войновського, Миколу Олексійовича Шпільчака, Пилипа Коваля. Усіх розстріляли, за винятком Б. Д. Дейчаківського, А.С. Войновського і П. Коваля. Їм вдалося вирватися з НКВС. В 1944-ому Дейчаківський і Войновський втекли за кордон, а Коваль пішов на фронт і не вернувся. Решта заарештовані постріляні, як вороги. На території тюрми були викопані глибочезні ями. В шестиметрову скидали розстріляних польських офіцерів, а в інші – стріляли українців. Деяких вивозили за місто, розстрілювали й ховали вище Загвіздя, в Дем’яновому Лазу.

 Коли до Станіслава ввійшли німці, повідкопували трупи. Почалося урочисте перезахоронення на цвинтарі по Радянській. З домовинами стояли від катедри, де була відправа, до цвинтаря. Домовини й домовини розстріляних. Поховали в братерській могилі, яку зарівняли, коли зносили цвинтар. Там, де була ця могила, з обох боків обставлена гробами убитих енкаведистів. Тепер сюди вулицю прокладають. Мабуть, що ніхто вже не встановить імен усіх розстріляних у 1939-41р.р., не кажучи вже про пізніші жертви. По війні лік вівся на тисячі й десятки тисяч.

 х х х

 Познайомився нині з Михайлом Миронюком, який досліджує назви сіл і міст. Він, бачу, живе небагато. Працює по архівах. Каже, що дістає пенсію – інвалід. Розказує, що в області виявив уже 25 сіл, які виселили в сталінські часи. Прикро, що не має чоловік вищої освіти, а йому вже 47 років. Тішиться тим, що Гордієнко наважився надрукувати його матеріал про те, як переселяли прикарпатців. Є люди на світі.

 х х х

 Телефонувала Дарія Ферлей з Коломиї. Каже, що оштрафували на 50 крб. членів Товариства «Поступ», які поклали квіти до пам’ятника Чайковському-письменнику і сказали там кілька слів. Це розцінили, як мітинг. «Поступ» не хотіли реєструвати, і вони влилися в «Рух». Тепер у Рогатині є «Дзвін», тут – «Рух», у Калуші Товариство мови назвали «Відродження» (осередок), і вони влилися в наше Товариство.

 Їздили члени Ради до Залукви на створення осередка. Раніше райком душив цей осередок. Вчителька, що деякий час була головою сільради (делегатка партконференції), написала навіть у КДБ на вчительку-ініціаторку. Тепер усе різко змінилося. Але на установчій конференції люди говорили, як знищено каплицю (ця жіночка доклала рук). Товариство створили в Залукві. Я захищаю коломиян.

 х х х

 Гомін про мітинг на цвинтарі, де були могили стрільців Галицької армії. Вчора телефонував зі Львова якийсь чоловік, чи то правда, що буде закладка меморіалу січовим стрільцям. Рознеслося по Україні. Обласне начальство перелякане. Гадаю, що в неділю великі сили кинуть в Івано-Франківськ. Можливо, що й корпус швидкого реагування буде. Правда, львівські проводирі теж готуються приїхати. Цікаво, що організатори мітингів і демонстрацій мають своєрідні загони самооборони. В Долині, в райкомі, Матвіїву з редакції «Прикарпатської правди» показували оригінальну зброю львівських «бойовиків». Між двома бетонованими стовпчиками є ланцюг, який демонстрант крутить у руці, щоб до нього з дубинкою не приступив міліціонер. Цей бетонний пропелер може й голову відсікти.

 Галичина вступила в новий період революційного піднесення.

 15.VІ.1989.

18 червня – Зелена неділя. Кардинал Любачівський (уродженець Долини, єпископ філадельфійський) проголосив її днем Січових Стрільців. Гомонить місто. З цього приводу й готується панахида, яка дуже налякала не лише обласні власті. Посторонко Іван Григорович, перший обкому, ще сьогодні тікає у відпустку, хоч тільки що вернувся з Москви зі з'їзду депутатів. Уся відповідальність лягає на плечі Новицького Євгена Антоновича, другого секретаря. Переполох. Очікують приїзду 5000 «гостей» зі Львова та інших міст. Іде агітація, що в Івано-Франківську на зруйнованому цвинтарі відкривають меморіал січовим стрільцям. Завтра велика нарада з керівниками підприємств і секретарями парторганізацій, аби робітники не йшли на цю панахиду. Сьогодні вже були різні наради, бо з книготоргу начебто повинні піти 10 «свідомих та ідейних» - сказав директор і парторг, бо коло театру «будуть націоналісти мітингувати».

 В обкомі чи міськкомі показували фільм про події в Долині. Каже Громадський, що страшно дивитися. Гадаю, що не одному йому страшно. Січка молодший мав там мегафон, священик М. Гаврилів правив серед вулиці службу.

Інший священик Ярослав Лесів з групою богомольців у Москві. В газеті «Московские новости» є фотографія, як навколішки на вулиці Горького моляться наші жінки й чоловіки на чолі зі священиком, тримаючи в руках плакат, що греко-католицька церква українська добивається визнання. Гадаю, що подія, яка має відбутися 18 червня 1989 року, у Зелену неділю, в Івано-Франківську, теж направлена на відновлення греко-католицької церкви.

 На нараді (розказує Громадський) говорили, аби не допустити кровопролиття. На афішах, що оповіщали про цю подію, писали «дітей не брати». Ця деталь говорить про те, що може бути сутичка.

 Сьогодні до Спілки приходив з КДБ і випитував мене і Добрянського про те, чи письменники братимуть участь, бо по області пішло, що письменники виступатимуть. Ми з Павлом тим часом підготували виступ на господарський актив – треба відвоювати 23-ю школу, аби була українською, не допустити новий цемзавод, відстояти ще дещо… Гадаю, що виступати на цій панахиді ні мені, ні Павлові не треба. Попереду важливіші завдання.

Сьогодні приїжджали до мене з Калуського району. Оскільки Матвеєв став всесоюзним арбітром і з депутатської посади його відкликають, мені пропонують знову балотуватись по Калуському територіальному виборчому округу до Верховної Ради СРСР. Депутатський мандат потрібний не тільки мені. Гадаю, що депутатська посада в наш час важить набагато більше, ніж виступ на мітингу. Одне говорити на міському цвинтарі, інше – на весь світ. Можливо, що піду ще раз у бій. Люди наші стали розумніші. Світ змінюється дуже скоро. Навіть Петро Кравчук не може зрозуміти того, що робиться в нас, хоч приїхав з Канади. А робиться перебудова. Ціла скала обламалася, і утворилося багато джерел, показалися різні пласти різних епох – від мертвиці сталінської до глею брежнєвського, до чорнозему нинішнього й корисних копалин. Все показалося! А нам орати, сіяти… Починається велике.

 16.VІ.1989.

«Прикарпатська правда» видрукувала велику добірку листів проти діяльності В. Січка. Цей Січко з Долини, вийшов з Української Гельсінської Спілки, яку очолюють Горинь, Чорновіл і ще хтось там (Стасів-Калинець?) і створив свій Український християнсько-демократичний фронт. Він– лідер, збирав підписи– пише газета. Заодно надруковано коментар про події в Долині, інтерв’ю із Соколовим, заступником прокурора, який попереджує, що за мітинги й демонстрації – штрафи й ув'язнення. Зрозуміло, що це засторога перед недільною подією…

 х х х

 «Ч У М А»

 Виявляється, що ніякої чуми на Снятинській птахофабриці нема, що це тільки причина, аби обмежити в’їзд людей з інших областей на неділю. Тому й надрукували таке в газеті «Прикарпатська правда».

 Боже, Боже, яка дурна провінція і які дурні керівники! По всіх організаціях збори, аби люди не йшли на оту Панахиду, що буде на колишньому цвинтарі – це одна агітація; інша – аби давали опір тим, хто виступатиме. В усіх колективах іде така обробка робітників і службовців. Це плодить різні чутки. Одні кажуть, що буде відкриття меморіалу січовим стрільцям, а інші, що освятять синьо-жовтий прапор на могилах галицьких стрільців, які зарівняли із землею. Терміново розвішують оголошення, що в місті відбудеться легкоатлетичний крос (це аби перекрити вулиці міста), в парку оголошують свято туристів і альпіністів; попереджують, аби з дітьми не йшли на мітинг. Бачу, що з вулиць ретельно прибираються плити, каміння; стягаються війська (криті військові машини на вулицях), патрулювання. Бачу,що переполох у місті страшний. Бояться, що спалахне нова Фергана.

 КАЛІЦТВО РОМАНА ГЛАДИША

 Один з найбільших крикунів «Руху» поїхав до Львова на координаційну раду НРУ, де його ввели до складу цього центру. Він кричав про це, пішов до Івана Слюсара в обком, доповів, хто він і що він є. І юриста-консультанта обласної санітарної станції забрали на 9 днів служити в Надвірнянському зразковому полку (ізолювали його). Там дали такого духа йому, що взяв лікарняне. І ось зо два дні тому вийшов Гладиш з дому до лікарні №1 (на Матейки) закривати лікарняний листок. За ним, мабуть, їхала машина, чи йшов координатор з КДБ, мабуть. Коли Роман Гладиш наближався до лікарні, на нього напали два «хулігани» в плащ-накидках. Вони були так замасковані (із закритими обличчями), аби ніхто не впізнав. Гладиша вдарили по голові, а коли він упав, то копали. Зламали йому руку, побили грудну клітку, ребра. Очевидно, що зроблено це навмисне (так місто гомонить), щоб залякати інших, і Гладиш не міг взяти участі в мітингу на цвинтарі в неділю. Це,що побили Гладиша Романа, матиме сильний резонанс між людьми і озлобить простолюд.

 х х х

 Після того, що сталося з Романом Гладишем, я повірив, що чутки небезпідставно поширювалися, що я в реанімації, що побитий, поламаний і т. д. У нас усього можна сподіватися й очікувати. Мене могли побити і навіть убити. Фашизм не умер, фашизм живучий. Готували людей.

 х х х

 По радіо передають теж, що 18 червня свято туриста в парку (атракціони, змагання пішоходів, виступи колективів художньої самодіяльності). Оголошують під бій барабанів. Про мітинг-панахиду ні слова не кажуть…

 Обіцяють дощ і зливу. А у горах мокрий сніг.

 х х х

 Я оце все фіксую в свій щоденник, а серце моє відчуває, що проллються ріки й моря крові. Фактично в кожній, навіть найменшій, республіці ніхто вже не хоче так жити, як жили дотепер. Народи інстинктивно відчули, що на краю загибелі, й прокинулися над кручею. Повиникали фронти народні, які стоятимуть на смерть. Якщо є фронт, то будуть бої, буде кров і буде відродження. Ніхто не хоче втрачати своє найбільше надбання, залишене предками, найбільший скарб – рідну мову, не хоче, щоб земля стала пустелею. Очевидно, що Радянський Союз уже не зможе існувати таким, яким він був дотепер. Колоніальні держави розпалися, і від цього ні французи, ні японці, ні англійці, ні німці, ні шведи біднішими не стали, нещасливішими теж не стали.

 х х х

 Коли вбито в народі духовність, тоді цвинтарі стають місцями танцювальних майданчиків, гульбищами. Приблизно такі слова мовив Достоєвський, і вони спливають на гадку, коли дивишся на знесений цвинтар у центрі міста, де має відбутися панахида, на зрив якої кинуто всі сили області. Сьогодні по радіо виступив голова міста Яковишин з осудом екстремістів, як висловився він, які розвішують листівки про те, що побито Романа Гладиша, а Гладиш, бачте, на нікого не скаржився, і він, Яковишин, нічого про цього члена «Руху» не знає.

 Очевидно, що напруга наростає, як і страх. Щойно на вулиці Шевченка підбирали й вантажили на машини кам’яні плити, зникли кам’яні урни – бояться, мабуть, щоб не кидали ними. Шатохін приніс листа-протест проти нападів на мене, на Попова, на Гладиша. Адресують першому секретареві Іванові Посторонкові, а той утік у відпустку. Мені здається, що історія з Гладишем вийде далеко за межі області. Вона обурить все населення. Гладиш, виявляється, втратив свідомість після удару, а тоді вже його добивали. І це в цивілізованому суспільстві, в правовій державі? Ні, мовчати не можна! Нині напали на Гладиша, а завтра нападуть на когось іншого.

 На кістках хочуть побудувати будинок чаю. На цвинтарі цьому. Й дорогу прокладають через цвинтар.

 х х х

 Старий Щербицький по телебаченню виступив і, стоячи однією ногою в могилі, дав інтерв’ю для телебачення українською мовою. Кректав, стогнав, читав з паперу, але мова була українська вперше за багато-багато літ (раніше хіба на з'їздах письменників виступав). Йде перебудова! Навіть трупа примусили ми рідну мову згадати.

 17.VІ.1989.

Зустрів у парку Адаменка, який повернувся з Угорщини. Нашим дурням-керівникам він запропонував розробки, як Дністер рятувати від загибелі, але нічого з того не вийшло, зате угорці схопилися. Він це робить безплатно, за те, що годують його і спить там. Угорщина – відкрита країна. Будь-хто може поїхати до Відня. Угорщина йде вперед.

 х х х

 Для «Прикарпатської правди» зробив велику статтю «Дивлюсь я на назву…» про перекручення назв міст і сіл, про перейменування. Ходив до редакції вичитувати, й в цей час забіг Йосип Дребот, теперішній секретар міськвиконкому.

Виявилося, що завтрашні події так налякали обласне й міське керівництво, що, крім «чуми курячої» в Снятині і свята туристів у парку, оголосили неділю днем чистоти навколишнього середовища, рух транспорту обмежений. Дребот приніс рішення міськвиконкому. Це таке смішне! Особливо, коли читаєш нинішню «Прикарпатську правду». В ній звернення до населення Яковишина, з яким він виступав по радіо.

Згадується в статті Роман Гладиш, якого побили, але тепер він – герой на день. Я вчора й позавчора диктував виступ Павлові Добрянському, з яким він сьогодні має виступити за всяку ціну на активі області, і в ньому є цілий абзац на захист Гладиша; інший – на захист оштрафованих у Коломиї, що квіти клали на могилу Чайківського й виступали, на захист членів Товариства і школи №23, щоб стала українською…

 Коли я вертався додому, то зустрів Іроденка, який мене просив не йти завтра на цвинтар (так багато кажуть мені), бо міліції й КДБ видана вогнепальна зброя, включаючи автомати. По телефону говорили зі Щербицьким, і той дав команду: «Зробити все, щоб не допустити Фергану й Карабах!» Він фактично дав «добро» на зброю. Думаю, що цим можуть скористатися. Іроденкові сказали машиною не виїжджати до Надвірної, бо палитимуть приватні машини. Виходить, що можна сподіватися всього.

 х х х

 Щойно повернувся Добрянський з активу. Виступив! Каже, що навалилися на нього Полонін, богородчанський перший секретар Йосип Комісарук, чернятинський голова колгоспу. Викрикували. Полонін кричав, що він – росіянин, і де його дитина має йти вчитися (дивний аргумент, коли Україна русифікована). Богородчанський Комісарук Йосип кричав, що в Богородчанах треба вивчати російську, а не українську. Така була реакція за школу №23 і за те,що в Богородчанах, Верховині, Городенці забороняють створювати осередки Товариства мови, не пустили в російські школи членів Ради.

 Начальник управління внутрішніх справ дав пояснення, що Гладиш, справді побитий, але… не знають, хто бив. Добре, що Добрянський це сказав з трибуни. Підтвердили, що дали згоду на будівництво нового цемзаводу в Дубівцях на 500000 тонн цементу в рік. Голова чернятинського колгоспу кричав, що нема з чого гробівця зробити. Виходить, що цемент потрібний на гробівці…, бо ж вкоротить нам віку і хімія, і цемент, і все на світі. Підписали, виходить, Бойчук і Посторонко (підлі-препідлі)… Буде завод… Таємно підписали, а нам брехали…

 Оце здичіння, яке було після виступу Добрянського, пов’язане із завтрашніми подіями. Павло назвав і тих, що переслідують членів Товариства, яких поштрафували за квіти на могилу Чайківського покладені… Сказав… І честь йому за це! Хай киплять! Хай дичіють! І за сміттєзвалище в Ценжеві сказав. Якщо йти за логікою чинодралів (це найбільше озлобило), то нам усім треба лягати в могилу.

 Пишу якось так нечітко, бо дуже розхвильований.

 х х х

 Кажуть, що до Івано-Франківська прибули три батальйони військ швидкого реагування, яким дана вказівка стріляти, якщо хтось зачепить солдата (навмисна провокація не виключена); що прибули зі Львова кадебісти; що мобілізували транспорт автопідприємств; що мали бити вікна в обкомі й облвиконкомі; що відбудеться посвята тризуба й синьо-жовтого прапора; що озброєні міліція, КДБ і всі. Виступ Добрянського, зрозуміло, теж підлив оливи у вогонь. Чиновництво боїться народу, а розмовляти при допомозі сили і зброї з душею людини – це дурна затія. Можна вбити тіло, а душа випурхне й полетить. Тільки тепер мені зрозуміло, чому винищують старі могили, цвинтар. Це ж коріння наше – могили предків. Нищення могил, знесення цвинтарів – це підрубування коріння нації.

 Невже в Івано-Франківську може дійти до комендантської години?

 х х х

 По скриньках поштових розкидали листівку-заклик, аби раз у місяць, починаючи з 18 червня, не ходив ніякий транспорт «День охорони навколишнього середовища» - отак назвали заклик, аби ніхто не в’їхав у місто у зв’язку з Панахидою і мітингом. Гадаю, що затримають рух поїздів. Петра Арсенича назначили черговим у краєзнавчому музеї. Не знаю, чи така вказівка була, чи сам він захотів. Знають, що у Львові продано до Івано-Франківська 700 квитків. Поїзд…

 Надвечір'я. Ішов я до матері в лікарню. Посторонко, виявляється, втік у відпустку. Це мені Новицький сказав, якого я зустрів на вулиці Івана Франка. Виступом Добрянського не задоволені. Але я в розмові продублював усе, що Павло сказав з трибуни. І запитав, чи не нагадує це чорні часи? Був при мені Вірста з радіозаводу. Він, виявляється, їздив з колегами до Берестечка. І там зустрічали із синьо-жовтими прапорами, і наші привезли прапор. З Волині збираються на цю Панахиду. В місті є автобус із Литви. Мабуть, що приїхали спеціально. Лікарня гуде. По заводах збори, аби не йти на «зборище екстремістів, хуліганських елементів і націоналістів» - тепер таке формулювання. Навіть для медиків зробили робочий день.

 х х х

 Посилене патрулювання. Якась насторога у центрі міста. Хмарилося цілий день,а під вечір сонце пригріло, душно стало. Прийшов я додому. А четверо хлопців п'яних ідуть спотикаючись і співають:

 Там, під Львівським замком,

 Сухий дуб стоїть…

 Співають, ідучи вулицею Шевченка, попри опорний пункт ідуть. І раптом машина міліцейська з витверезника «Алло! Ми шукаємо таланти!» - мчить. Не видно мені, чи забрали. Пісня була заборонена, а в останні роки набула поширення.

 х х х

Якщо в армії можна командувати, якщо на підприємстві можна писати накази, то в літературі й мистецтві цього не сміє ніхто робити, бо ж нема сили такої, яка б примусила серце любити. Тут діють закони любові. Терпіння й страждання – ось що таке творчість.

 х х х

 Я гадаю, що вибори до місцевих рад повинні вичистити авгієві стайні, бо ніякої перебудови не буде.

 18.VІ.1989.

Зелена Неділя. Трійця, кажуть. Цілу ніч випускники шкіл співали, цілу ніч їздили міліцейські машини й машини КДБ, було чути сирени. Я не спав, бо співали, думав.

 Підлітки по 14-15 років учора говорили в автобусі:

• Завтра ми йдемо здобувати тюрму.

 Мене лякає, що хтось може спровокувати малих на цей безглуздий вчинок. Ввечері пізно прийшли до мене Шатохін, Попов і ще якийсь чоловік, щоб я підписав звернення до властей проти застосування сили сьогодні. Підписало нас того листа зо два десятки осіб, і викладачі педінституту понесли до обкому партії черговому. Сьогодні з десятої ранку пролітають над містом вертольоти. Гомонять, що до Івано-Франківська завезено 1500 дубинок і куленепробивних щитів.

 Учора ввечері батько вів малого сина, і було цікаво слухати їх діалог. Коли син малий сміявся, як будуть бити міліцію, і сміявся, коли батько казав, що будуть стріляти в тих, хто битиме. Я слухав розмову, стоячи на балконі, бо тоді якраз погасло світло, й вулиця Шевченка стала темною, як тунель, лишень міліцейська рація десь потріскувала. Не спалося. Горлиці гудуть, горобці цвірінькають, машини гудуть… День іде!

 х х х

 Небезпідставно підлітки говорили про штурм тюрми. Сьогодні відбулася Панахида за січовими стрільцями, яка переросла в мітинг на колишньому кладовищі, за готелем «Україна» й театром імені Івана Франка. Зібралося тут 50-60 тисяч людей.

Ніякі сили не могли зупинити людського моря. Було багато синьо-жовтих прапорів, чорних з червоним (казали – естонських), литовських національних і грузинських, здається.

Приїхали львів’яни і з інших областей.

Коли відбувалася Панахида, ніхто не заважав, лишень кадебіст зламав синьо-жовтий прапор і терновий вінок, але прапорів було багато і плакатів: «Щербицький – русифікатор!», «Слава Україні!». Коли почали виступати організатори Панахиди й мітингу, через гучномовці ввімкнули народну музику, коломийки, аби заглушити слова. Федорчук старався. Євген Антонович Новицький, другий обкому, ходив по сквері вперед і назад. Були напоготові кийки, щити, пластикові кулі, сльозогінні гази (так інформували мене знайомі міліціонери з раціями, коли я підійшов до них). Після цього мітингу колона під національними прапорами, з тризубом ринула в бік залізничного вокзалу, і тут теж закликали народ діяти. «Під лежачий камінь вода не тече»,- говорили. Тоді колона пішла в бік парку, і під тюрмою вимагали звільнення молодого Січки. Січку заарештували за демонстрацію, мітинг у неділю (сина), який відбувся в Долині. Відбулася демонстрація й мітинг і в Калуші, начебто другий Січка організував. Учора випустили старого Січку, який сидів у Товмачику, здається, чи тут. Я гадаю, що тримали його в Івано-Франківську, але демонстрантам казали, що в Коломиї, Товмачику. Не знаю, що відповіли демонстрантам тюремні власті. Кажуть, що й до парку пішли. Збиралися на Гуцульщину, в Коломию і Калуш збиралися, але о 20-55 год. київським поїздом їдуть основні організатори до Львова.

 Не знаю, чи був знову побитий Роман Гладиш. Його обіцяли взяти з лікарні й принести на цвинтар (тепер сквер). Очевидно, що не дозволили. Йде компрометація «Руху». Хтось розкидав листівки: «Вбий росіянина!» Я гадаю, що це робота органів держбезпеки, ідеологів, або якихось дурнів, аби вбити клин між представниками різних національностей, скомпрометувати неформальне об’єднання. Не виключено, що це робота якогось дурня.

Вчора Мар’ян Чучук і Роман Гладиш йшли Шевченківською і верталися. Можливо, що їх викликали в КДБ перед сьогоднішніми подіями, які сколихнули не тільки Івано-Франківськ, але й область нашу й сусідні.

 Закінчилось все без дубинок і кровопролиття. Але такі події можуть довести до військового перевороту. Такі реакціонери, як генерали Родіонов, колишній сусід мій Громов (недаремне його після Афганістану зробили командувачем Київського округу) можуть піти на все. Я не вірю цим піночетам.

 Наближається вечір, але міліція і всі військові сили в бойовій готовності, бо очікують, що слідом за цим дійством буде нове. Та, зрештою, так і буває на цьому світі (все в парі) – історія повторюється двічі. Революційні події наростатимуть. Очевидно, що після Івано-Франківська буде щось у Тернополі, а тоді охопить усі області аж до Києва, якщо процес відродження нації не потоплять у крові й не згноять у тюрмах. Відродження набрало таких обертів, що його вже не зупинити. Поїзд котиться.

 На цих мітингах було дуже багато дітвори, юнацтва, молодих людей. Син Степана Гусака, студент Львівської політехніки, приїхав з Моршина. Тато замкнув у особняку на другому поверсі. Не пускав. Зв’язав простині, спустився, приїхав до Івано-Франківська як член Товариства Лева. Працівники партійні зайняли готель «Україна» й спостерігали з вікон за всім, що робилося в сквері. Боягузи. Я думаю, що тут були не тільки партійні працівники, але й штаб «приборкання» був тут же. Величезні затрати на автотранспорт, на кінофототелеплівку (все ж фіксували), аби розправитися пізніше. Голова міста Яковишин пробував звернутися через мегафон, що мітинг не санкціонований, але підлітки зі школи-інтернату, начебто перерізали дроти, чи то ораторам львівським перерізали. Коли виступав Яковишин, стояв суцільний свист, не дали йому виголосити промову. Це перелякало й обурило власті, що владу не визнає народ. У інших країнах подають у відставку. В нас почнеться поповнення досьє, виклики і т. д., коли опізнаватимуть тих, хто був на мітингу і демонстрації. Тепер кадебісти матимуть роботу на деякий час і менше нюхатимуть за мною і моїми друзями. Нас тепер дуже багато. За 50 років Радянської влади (а цього року 50-річчя) не було ще такої події в Івано-Франківську. Вона примусить переоцінити багатьох своє ставлення до місцевого населення. Ми не раби!!!

 х х х

 Сьогодні я мав довгу розмову з ректором педінституту Кононенком, щоб школа № 23 була таки українською. Говорив, що йде збір підписів, що будуть демонстрації, що Добрянський вчора на активі вимагав, щоб школа ця була українською. Слухав, але нічого не обіцяв.

 х х х

 В І Т Р Я К

 Я нічого не бачив такого веселого й радісного, як вітряк, що махає крильми й меле пшеницю. Я нічого не бачив такого сумного, як вітряк у музеї під Києвом, що забув свою роботу й призначення. Він нагадав мені поета й художника, якому заборонили писати й малювати. Поетові заборонили за його вдачу бунтарську і волелюбну. А ти, вітряку, не вписався в нашу ентеерівську добу.

 19.VІ.1989

Місто, як вулик. Виявляється, що чорно-червоно-білий прапор – це австрійський. Оскільки січові стрільці воювали на боці Австро-Угорщини, то й винесли той прапор. Був і січовий, малиновий. Січовики воювали під козацьким малиновим прапором…

 Пішло по області, що нашого Тараса заарештували. Плутають Січку з Пушиком. Забавляються нами.

 Йде бурхливе обговорення вчорашньої події.

 Якийсь майор міліції в автобусі повертався з Рогатина й говорив: «А що такого в синьо-жовтому прапорі? Синє небо й жовта пшениця!» У цьому ж автобусі їхав рибалити Іроденко… Оскільки він колишній райкомівець і кадебіст, здається, то й напав на майора за такі розмови. Сьогодні грозився добитися, щоб майора вигнали зі служби. Я Іроденка переконував, аби не псував чоловікові кар’єру.

 Коли мітингували перед вокзалом у сквері, там людей було більше, ніж на кладовищі й перед тюрмою. Фактично зібралися пасажири із автовокзалу й залізничного вокзалу. Там хтось з «Руху» чи львів’янин читав мій вірш з «Вітчизни» «Присвята собі».

 Стрийський поїзд не впустили на станцію. Пасажири з Угринова йшли до міста пішки. Зробили навмисне так, щоб пасажири не встигли на мітинг.

 Високе начальство через біноклі спостерігало з готелю «Україна» за кладовищем.

 Федорчук зібрав активістів і проінструктував, аби на виступи неформалів і членів Гельсінської спілки кричали: «Ганьба!», а своїм: «Слава!». Те ж саме робили львів’яни й наші активісти. Вийшов базар. Бо одні кричали «Ганьба!», а другі – «Слава!». І скоро злилися ці вигуки; ніхто вже не міг розібрати, кому ганьба, а кому слава. Хіба що Щербицького ганьбили. На полотні було написано «Щербіцкій за русифікацію!» В російській транскрипції та на російський лад написали.

 Росіянин, учень профтехучилища, хвалився із захопленням:

 - Мама! Да мы им, сволочам, дали. Знамена пронесли, говорили. А они с дубинками, с оружием. Мы им кричали! Свистели! А потом пошли под тюрьму. А из тюрьмы кричали нам: «Мы с вами, братцы!»

 - Но ты понимаешь, кого ты поддерживал? Они же шли под националистической символикой.

 - А мне то что? Да мы этим мильтонам! Да мы этим чинушам! Да мы!

 Обіцяють рухівці, що тепер кожного тижня відбуватимуться мітинги.

 х х х

 Сьогодні на аматурному заводі Товариство української мови (осередок) організувало літературний вечір. Я виступав майже дві години. Величезна зацікавленість. Дуже гарно вітали мене. Багато запитань.

 х х х

 Провів засідання правління Товариства. Були коломийці. Я їм розказав про виступ Добрянського на обласному активі на захист оштрафованих за Чайківського. Поїхали задоволені.

 х х х

 Виступ Добрянського дав уже добрий наслідок. У Богородчанах створюють Товариство української мови. Хоч і казився Комісарук, але нікуди не дівся. В середу створюють осередок. Треба гавкати. Під лежачий камінь вода не тече.

Архів