1.VI.1989.

Опівніч. Не спиться. Падає дощ. Я гадаю собі, що цей дощ дуже і дуже потрібний, бо зливи прибили землю, й вона зробилася, як панцир.

Казав Іван Малкович, що моя поетична книжка «Галич» зібрала шалений тираж – більше 23 тисячі примірників, але такий тираж не дадуть мені.

 х х х

 Продовжується з'їзд народних депутатів. Є дуже гострі виступи. Йде всенародний суд за вбивства в Тбілісі, викривають професійних убивць з 6-го полку 19-ої дивізії імені Дзержинського, зіштовхнулася керівна мафія зі слідчими Гдляном та Івановим, досі не призналися, хто дав команду вбивати в Тбілісі. Йде суд злочинів імперії, яка опинилася на краю катастрофи економічної, політичної, соціальної. Ніколи ще не кидали таких гірких слів правди у вічі бюрократично-злодійській мафії, ніколи ще стільки передових людей не проривалося в найвищий ешелон влади, ніколи ще не було такої війни. Я гадаю, що після цього з'їзду будуть дуже великі події в СРСР. Не може народ зупинитися на півдорозі.

 2.VІ.1989.

Читаю про з'їзд депутатів, де і я міг бути, і дивлюся з'їзд. Дуже гостро проходить боротьба. На Політбюро начебто на один рік дали строк Горбачову. Він відчуває змову проти себе, а тому хоче позбутися Лигачова. Історія зі слідчими Гдляном та Івановим з одного боку й Лигачовим з другого не така вже й невинна, як здається комусь. А тут ще і Єльцин пішов ва-банк проти Лигачова, який стоїть на сторожі номенклатурної еліти і її благ. Ситуація така, що Москва і Ленінград можуть повстати, якщо їх підтримає армія. Після того, що трапилось в Тбілісі, до КДБ, міліції, армії ненависть. До цього додалися події у Вірменії та Азербайджані, Якутії, Молдавії, Казахстані, Прибалтиці. Україна принишкла. Особливо команда Щербицького принишкла, який доживає віку свого й піде зганьблений. Я думаю, що затишшя це перед бурею. Процес українізації почався. Молодь набирається духу нового. Світ не може бути таким, яким він був до тепер. Економічна катастрофа, перед якою стоїть країна і вся соціалістична система, породить щось, безперечно.

 х х х

 Галина Турелик проявила себе ще раз як реакціонерка: вигнала з роботи Василя Ганущака, найкращого журналіста. Невже думає вона, що в цей час можна жити так, як при Брежнєві? Після пленуму обкому, на якому слухали газету, Галина вирішила позбутися Василя Ганущака. Скунць їй написав гострого листа.

 4.VІ.1989.

Учора, о 23 год.14 хв. на території Башкирії, коли розминалися поїзди Новосибірськ-Адлер і Адлер-Новосибірськ, стався вибух на газогоні (виявляється, сюди проходить газогін рідкого газу). Вибух був страшної сили. Повідомили, що жертви багаточисельні. Очевидно, що вибух розметав поїзди. Понеділок, 5 червня 1989 року, оголошено днем жалоби. Чому ж не оголошували день трауру, коли в Тбілісі рубали людей саперними лопатками і труїли газом? Я гадаю, що це може бути диверсія – помста за Тбілісі. Горбачов і Рижков вилетіли туди, між Уфу і Ошу, де це сталося. Комісію створили.

 х х х

Зарубіжне радіо передає, що понад 800 осіб загинуло. Багато дітей везли на кримське узбережжя на відпочинок і всі загинули. Горбачов узяв з собою Рижкова, Язова, Чазова і полетів на місце трагедії. Горбачов боїться перевороту військових.

Щось страшне робиться в країні. Серед чиновників апатія, приховують мило, зубну пасту, продукти (на базарі м’ясо по 6 крб. за кг); розпускають різні плітки. Номенклатура боїться втратити привілеї, військові бояться скорочення, всі разом бояться, що викриють злодійство й махінації, корупцію. Кати-вбивці бояться, що їм доведеться відповідати за масовий терор проти свого населення. Водночас колоніальна система давно себе вижила. СРСР уже не може існувати у тій формі, в якій був впродовж 70 років. Вся соціалістична система здригається від вибухів. Якщо у Тбілісі загинуло десятки людей, то в Пекіні – сотні. Тут військовий стан. Узбекистан теж гомонить. Там запровадили комендантську годину. Польща шумить, Болгарія. Розкипівся казан соціалістичний, а яка каша звариться, то невідомо. Помер Аятолла Хомейні. Я гадаю, що в Ірані теж будуть переміни. Наші мусульмани моляться на аятолу. Араби можуть дарити по Ізраїлю. Гомонять довкола про кінець світу в 2000 році, про міченого Михайла (Горбачова), про різне. Щось робиться із сонячною системою і людьми. Роки активного сонця.

 5.VІ.1989.

Учора приїхав Петро Кравчук, президент українців Канади. Я з ним бачився ще в Києві, бо прибув на шевченківські свята, лишився на свято словесності ( виступали ми разом у Жовтневому палаці), а тепер мандрує по Львівщині, Івано-Франківщині (100-річчя української еміграції). Вчора зустрічала його Олександра Синиця, водила до художнього музею, де старий висварив екскурсовода, що не знає мови української; з Арсеничем домовився про спільну публікацію про Кирила Геника. Старому сподобалася виставка Панаса Заливахи, до якого нарешті приходить визнання. Сьогодні старий захотів погомоніти зі мною. Поселили його в 327-му номері, двері якого погано відчиняються, і 78-річний Петро Кравчук боїться згоріти. Я зустрів Мадригу, і той тут же пообіцяв поліпшити умови канадійцеві.

Ми від 8-ої ранку до 10-ої снідали в готельному кафе й балакали про різне. Мені особливо було цікаво слухати, як у квітні 1967 року президент Компартії Канади Тим (Тимофій) Бак (англієць), провінційний лідер Компартії (Манітоба) Бел (Вільям) Росс (єврей); Василь Гарасим, секретар крайового виконавчого комітету Товариства об'єднаних канадців, член ЦК Компартії; Юрій Соломон, провінційний секретар ТОУК (Альберт), Антін Білецький, голова крайового комітету робітничого запомогового Товариства, і Петро Кравчук (тоді секретар крайового ТОУК, тобто вів протоколи) їздили по Україні й приїхали в Івано-Франківськ.

То була інспекція про стан української мови. З ними їздив тодішній ідеолог України Андрій Данилович Скаба – великий реакціонер, хоч Маланчук був куди більший.Дискутували з керівництвом області, у тому числі з Кайканом, Погребняком. На день народження В.І.Леніна дві години розмовляли із Сусловим. «Мы наших украинцев не обижаем»,– сказав Суслов.

А пізніше визнали недійсною висновки комісії. Єврей Бел Росс підтримував домагання українців. Пізніше єврей Каштан, голова Компартії Канади, повів політику інакше. І аж тепер, через 22 роки, визнали, що рішення Пленуму Компартії Канади помилкове. На Кравчука дивилися криво ще й тому, що він виступив проти введення військ радянських до Чехословаччини.«Якщо комуністи воюватимуть з комуністами, то вже велика біда»,– сказав. Розказував Кравчук і про Ірчана та про Сембая, про себе. Він поїхав до Небилова, а завтра разом поїдемо до Снятина.

 х х х

Тепер щопонеділка збирається правління Товариства української мови. Засідаємо по 2-3 години. В суботу – рада Товариства української мови. Я, як голова, доповідач. Комісії, створені нами для перевірки, як ставляться до української мови, не пускали в школи, училища, садки. З «Карпатпресмашу» приходять до мене на скаргу, що приходили з КДБ і вимагали списки членів Товариства мови, та секретар парткому сказав, що не знає членів. До мене ще ніхто не приходив. Здається, що це місцеві діячі хочуть відзначитися. Списків я їм не дам і нічого говорити не буду. Це залякування. Деякі матеріали про переслідування ми все ж зібрали. Дамо бій україножерам.

 Кілька місяців забрала в мене праця в Товаристві. Сьогодні бігав до директора друкарні – бланки робимо. Завтра треба йти до голови міськвиконкому вибивати приміщення. Як дорого дається праця во ім’я завтрашнього. А з іншого боку. Що таке життя? Ось їхали два поїзди, і не залишилося від них нічого.… І не жили ще люди на білому світі.

 х х х

У нас в області нікудишня атмосфера. Апатія оповила районних керівників, які відчувають, що обласні керівники придурки, підлі, злодійкуваті й бездіяльні. Сподівалися, що Панченко буде мудріший за Посторонка, а він такий же. Чекає, як посісти крісло першого, або перемахнути в іншу область. Решта всі примітиви, нічого не хочуть, лишень нажитися на народному горбі.

 7.VІ.1989.

Вчора я їздив з Петром Кравчуком до Снятина, Русова і Торговиці. Синиця, яко кадебістське око, і секретар Товариства «Україна» (обласного), поїхала теж. Я дуже задоволений цим дводенним спілкуванням з 78-річним канадцем-українцем. Я йому, здається, теж сподобався, бо каже, аби я написав роман про еміграцію. Розповідав про Ярослава Барнича, композитора, який, виявляється, жив і в США, і в Канаді. Каже, що був невисокий і вуса маленькі носив. Кравчук з ним часто зустрічався, як і з Юрком Стефаником, прах якого в батькових ногах у Русові на горбі (два роки тому привезла той прах фон Драгомирецька, жінка Юркова). Ми виходили на цвинтар, в музеї були, і Тофанка запросила нас до хати, бо Кравчук добре знав її тата. Тофанка обцілувала старого, гостила нас. Кравчук дуже багато цікавого розказав про Ірчана. Обіцяв мені прислати археологію України Ярослава Пастернака. Коби прислав.

 Жаль, що позавчора Орнат з ним поїхав до Небилова. Я міг ще багато розпитати про різні події і різних людей.

 х х х

 Мало спав, бо о 4 год. 37 хв. прибув поїзд Львів-Чернівці, і ми з Тарасом пішли зустрічати Лесю, яка з однокласниками їздила до Москви. Верталися до Львова, а не до Івано-Франківська, у Львові пересадку робили. Гарні вчителі у Лесі, кращі, ніж у Тараса. Леся після мандрівки відсипається.

 х х х

 Канадський Петро Кравчук розказував, що Софронова, редактора «Огонька», зсунула з посади Горбачова Р.М. Начебто дала друкувати листи Гумильова і запитала, коли вийдуть. Софронов начебто сказав, що він – редактор, то в своєму журналі цього білогвардійця не надрукує. Вона поправила, що «в нашому журналі». І Софронову довелося піти, а Віталій Коротич вискочив на це місце.

 х х х

 Криваві події в Пекіні та в інших містах Китаю. Тут війна між студентами, які добиваються демократизації суспільства, армією і поліцією. Тут справжні бої, сотні вбитих. Друге Тбілісі. До 50-ти вбитих і у Ферганській долині. Тут б’ються узбеки з турками на національному ґрунті. Відродження націй. Я гадаю, що й українська нація вступила в першу стадію свого відродження. На Україні поки що тільки Львів та Київ почали будити народ. Зрозуміло, що дуже багато дикого, грубого, примітивного, але повінь саме такою буває. Ріка народного життя мусить очистити річище від сміття.

 х х х

 Матері стало погано. Приїхав Зенко, який з армії вернувся, і приніс цю сумну звістку. Я скочив до обласної лікарні. Про запас прихопив дефіцитні ліки, які дістали медики.

 Матері дуже й дуже погано. Блює, не їсть, скаржиться, що під грудьми ріже. Дуже жовте обличчя. Пішов дощ і нема доїзду. Домовилися з Воробійом за машину, але я побачив, що без лікарні не обійтись, попросив лікаря Шевчука, який постійно слідкує за здоров'ям матері,щоб викликав швидку допомогу. Машина приїхала скоро, заїхала на подвір'я, так що маму нести не довелося. Олеся зібрала маму, і ми рушили до Івано-Франківська. Тут і брат Богдан під'їхав. Гадав я маму везти до інфекційної лікарні, бо Шевчук поставив діагноз на жовтільницю (хворобу Боткіна), але той же Шевчук порадив спочатку їхати на станцію швидкої допомоги. Тут лікарі оглянули матір мою і направили до лікарні на Франка. Зі станції маму перевезли вже міською машиною швидкої. Знову слухали, робили аналізи і близько опівночі поклали до хірургічного відділення.

 8.VІ.1989.

Не виспався. Тепер уже все заступила хвороба матері. Мати нічого не хоче їсти. Я силоміць примусив проковтнути 12 ложок рисової каші. Більше нічого не їсть. Лякає, що обличчя матері стало нібито моложаве, десь зникли зморшки, але мама дуже й дуже схудла. Якісь незрозумілі перетворення проходять у організмі на сімдесятому році життя. Сил майже нема в матері. Капають у вени, дають уколи.

 х х х

 Вибив приміщення для Товариства української мови. Яковишин, голова міста, не хотів прийняти Шулепу, а Костючик і Криштафович обіцяли, та нічого не давали. Я зустрівся з Федорчуком, переговорив з Яковишиним, і вчора обидва доповіли, що приміщення виділено. І голова міста, і перший секретар телефонували, бо їх налякав, що під час виборчої кампанії члени Товариства будуть агітувати проти них. Бояться нас, бо це велика сила.

 х х х

 Триває з’їзд народних депутатів. Учора делегація Литви покинула з’їзд, коли хотіли прийняти закон про комісію нагляду за виконанням конституції.

 Велика війна в Узбекистані (Фергана), де узбеки ріжуть турків, а турки – узбеків, і тут уже є табір біженців, як у Палестині. Ця різня перейшла на міліцію і урядовців. Запроваджено військовий стан.

 Нема спокою в Карабаху. На з’їзді казахи сказали, що сапери лопатки пустили в хід в Алма-Аті, приховавши справжнє число жертв під час грудневих подій. Я переконаний, що всі ці події не можуть не змінити наше життя.

 9.VІ.1989.

Написав доповідь на завтрашню раду Товариства української мови. Пішов у місто – зустрів Кулика з Черкас. Розказує, як після виступу на з'їзді художників у Києві (рік 1963) через годину його квартира в Івано-Франківську була вже під наглядом, а згодом і обшукали. У 1973-ому його навіть прикрили діячі з КДБ – слідство вели.

 х х х

 Панас Заливаха – це великий художник. Про це засвідчує його виставка, яка діє в художньому музеї.

 Іван Русинко, директор українського музею у Свиднику, надіслав мені ще один науковий збірник.

 х х х

 Як багато українців сиділо по тюрмах у брежнєвські часи! Павелецький Богдан Ребрик, який нині лікує свої очі десь в Італії чи в іншій країні, сидів аж двічі. Озарко, який тепер на арматурному заводі працює, теж сидів у Сокирянах на Буковині два роки. Івана Дутчака з Коломийського району заарештували за те, що говорив щось, три доби потримали під арештом, і він зізнався, що читав працю Івана Дзюби, що Тарас Салига давав йому. Тоді й Салигу викликали в прокуратуру. Між Салигою і Дутчаком дружба перервалася назавжди. Дутчака через короткий час оперували (відкрилася виразка), потім удруге оперували, і він після операції помер. Дуже молодим помер, за 40 років було, або й не було ще. Він, здається, зі Слобідки Лісної був. Я гадаю, що він жив би, якби не це терзання органів КДБ.

 Засудили Тараса Мельничука в той час. Заарештували Володимира Іванишина, випустили, а потім привезли тіло, бо кинули в Одесі чи Тернополі під трамвай чи під поїзд. Судили Долішнього з газового господарства за те, що читав Дзюбу. Судили Стрільціва – вчителя за анекдоти. Судили Гука за пам'ятник Шевченкові (з Іваниківки). Судили Ірину Сеник, поетесу й санітарку. Багатьох повиключали з інститутів. Багатьох шельмували. Брежнєвська доба була така ж, як і сталінська, хіба що не розстрілювали, зате вкорочували віку інакшими способами.

 Андропов – це той же Ієгуда Ягода, той же Єжов, той же Берія. Якщо жінка Щолокова – міністра внутрішніх справ справді прострілила йому нирку, то колись їй покладуть пам'ятник. Андропов міг згноїти нас по тюрмах. Практикували тоді таємні вбивства.

Архів