1.І.1989.           

Зустріли Новий рік удома, хоч збиралися до Яремійчуків або до Фіголів, та в Тараса були свої плани – йти з ватагою хлопців у місто після зустрічі Нового року, тому й ми залишилися вдома. Повечеряли, подивилися телепередачу, пішли до ялинки. Велике оновлення душі народної: колядують, співають, але все роблять дві області: Львівська й Івано-Франківська, ще трохи Київ, а ось Тернопільщина, Волинь, Буковина, Закарпаття – сонні. Про інших й не питай.

         Був сильний вітер, пускали ракети, рвали якісь пакети, грала музика (війна за українізацію дає свої плоди). І вирішили здивувати вертепом Вова Нестеренко і Марина Златоус. Мене завжди коробить, коли дурниці різні викидає Стебельська (на цей раз ні з того, ні з сього Дворському Павлові дарувала на екрані писанку, хоч цей атрибут великодний), а тепер Нестеренко зробив чудо з вертепу. Жодної коляди, скакала коза й чорт, але не було ні ангела, ні царів, ні пастухів, ні жида.  Море людей розколисувало майдан то в бік ялинки, то навпаки, у бік фонтана. З динаміків лилися пісні, дехто танцював, злітали ракети, стояли гуртом і колядували релігійних колядок, кидали бенгальські вогні, смерділа сірка, хлопавки стріляли, били по шиях підлітків (якийсь з насолодою доганяв, бив по плечах і штовхав), пищали, що по ногах стають; вивели Данилюки свою доньку в кролячій шубці й Боднарчуки вийшли. Потім ми пішли в парк до ялинки, Шевченківська колядувала й співала, ходили переодягнені в масках і без…            Вітер і сонце. Безсоння.

                      ОРЕНДНИЙ ПІДРЯД

     Українцям дають в оренду землю, ферми, пасіки, а ось культуру українську взяли в оренду лихачови, токаренки, криштафовичі, жолтонозькі, нестеренки. Після виступу львівського вертепу зібрали екстрене засідання бюро обкому. Каже Арсенич, що й  Паньківа висварили за виставку різдвяних листівок США і Канади, які виставив Арсенич у театрі разом з роботами українських художників минулих часів. А у Львові начебто зняли першого секретаря міськкому, а ідеологічний бог, новий секретар, утік до Москви.

      По місту рознеслося, що коло педінституту відбувся мітинг, на якому закликали бити москалів. Я про ніякий мітинг не чув. Очевидно, що дискусію «Нужен ли Украине государственный язык» подають уже, як мітинг. І гомонять, що росіянам буде Карабах. Самі росіяни розпускають такі чутки. Я дуже боюсь, аби патріотизм не вилився у фанатизм. Є дуже багато дурнів, яких дуже легко скерувати, щоб пізніше піти в наступ на відродження. Тут, на Прикарпатті, аж скриплять гальма, так хочуть зупинити українізацію, та їм не вдається. Іде потужний наступ молодих сил, прокидаються ті, що спали. «Прикарпатська правда» нині надрукувала два мої вірші і серед них «Сталініста». Це нечуване. Очевидно, що втрата тиражу, 25000 менше передплатників примушує Громадського лавірувати. Жаль, що не можна газету взяти в орендний підряд.

 2. І.1989.             

Приморозило вночі. Учора дув сильний вітер і на вечір надув снігу. Обліпив дерева. В місті танув сніг, а в парку все біліло. Ми з жінкою пройшлися трохи й дивилися кіно. Я читаю «Мазепу» Володимира Сосюри і про «Мазепу». В 60-ті роки мені показував рукопис поеми Віктор Брезицький, казав, що якийсь його земляк узяв читати «Мазепу» з дарчим написом і подописував за Сосюру. Довелося Брезицькому відновлювати текст. Не думав я, що «Мазепу» надрукують у 80-ті роки. Виходить, що треба писати, а люди побачать і вирішать, що з тим робити.

      У новорічну ніч у центрі міста попалили всіх Дідів Морозів, Снігурочок, звірів. Начебто в один момент усе спалахнуло й згоріло. Це якась зла сила організувала спалення, і міліція нічого не могла зробити. А що, коли це навмисне зроблено? Після маланкування і вертепу в театрі, після виступів на захист мови, дискусій, треба і  це списати на «местных бандеровцев» і організували цю диверсію, щоб насторожити Київ і Москву, посіяти страх серед місцевих інородців, що є сили, які діють. Я чомусь думаю, що навмисне спалили новорічну атрибутику на площі в центрі міста.

                           х            х           х

      Книжку пісень про кохання, яку я видав, продавали півдня; поетичну «Луни» - кілька днів, а де-не-де тиждень – два; а ось проза моя («Страж-гора») лежала майже три місяці, бо замовили дуже багато, та вже розпродали і її, нема вже книжки, розійшлася. Виходить, що можна і треба видавати книжки більшими тиражами, більше треба видавати.

                           х            х          х

     У Львові була організована виставка живопису опального художника Заливахи, який сидів у тюрмі. Кажуть, що успіх мала ця виставка великий. Хочуть організувати виставку й у нашому художньому музеї. Журнал «Україна» обіцяє надрукувати цілу вклейку його робіт. Я мав писати, та перебіг Яковина. Приходить визнання. Дай, Боже, щоб не повторився рік 1965-й. У СРСР може статися фашистський путч.

     Мій вірш «Сталініст» (заголовок зняли) має сильний резонанс. Гомонять про нього.

     Я зробив нині фотографії для паспорта. Остання вклейка. Далі вже старість. Далі змін не буде на обличчі. Чого я домігся в житті?  Став письменником. Я можу писати твори кращі й гірші, але вже ніхто не дорікне, що я не письменник.

    3.І.1989.            

  Передруковую працю про «Слово о полку…» («Криваве весілля на Каялі»).  Хочеться, щоб нарешті видали книжкою,  але коли О. Мишанич з іншими «знавцями»  побачить у видавничому плані мою працю, що виходить книжкою, то все зробить, щоб праця не вийшла, а Чапуги знову понаписують у ЦК, КДБ, який то націоналіст С.П.

Багато часу забирають дрібні й чужі справи. Завжди комусь щось або за когось мушу робити. Вчора ввечері з Добрянським писали доповідь. Я диктую, а він пише. Доводилося писати за нього всі листи, виступи, характеристики, редагувати колись і тепер, хоч з голови ради клубу творчої інтелігенції прогнали за статтю в «Україні».

     Сьогодні на фольклорне свято школярів  республіки з Києва до нас приїжджає  Микола Вінграновський. Запрошених  Бориса Олійника   та Юрія Мушкетика не буде. Начебто Дмитро Павличко і Вадим Скоморовський теж будуть. Кажуть, що один з організаторів свята, найбільший збирач і видавець фольклору на Івано-Франківщині Степан Пушик повинен  виступити на святі. Ми з Добрянським запланували провести збори письменницькі  14-го  січня (на Старий Новий рік), а тепер вони переносяться.

                      х           х              х

        Приїхав Микола Вінграновський. Зустрів. Поселив до готелю «Україна».  Провів з ним півдня. Розповідає про  перебування у США. Каже, що Коротич своєю книжкою «Лице ненависті» страшенно нашкодив Україні. Українці-«нейтрали» після виходу Коротичевої книжки не хочуть розмовляти з жодним українським письменником. Коротича в Америці  приймали на найвищому рівні, возили по всій Америці, посольство добирало матеріали для його «Ненависті», а він напаскудив.  Американці українського походження, що не належать до партій, –  «нейтрали».  Вони своєрідна еліта на еміграції, інтелектуали. Посольство шукало з ними  контактів, щоб Вінграновський зустрівся з ними.  Нарешті Миколу  допустили. Зустрілися на квартирі. Розмовляли. Якийсь Богдан Грицюк з Тернопільщини й Стахурський розповідали про підлість Коротича. Коли Вінграновський виходив з квартири, то Стахурський вийняв пістолет, покрутив ним і сказав:

     - Оце бачиш? Перша куля для Коротича. Коротич у США більше не з’явиться, мабуть.

                 х            х           х

       Ігор Новиченко, син Леоніда Новиченка, нашого критика,  працює у США  в посольстві чи в представництві ООН.  Дружина його – татарка. І він, і вона добре розмовляють українською мовою. Возив Ігор Вінграновського по Нью-Йорку. Завіз до повій. Якась італійка нав’язалася.  Розказує, що хотіла 25 доларів, та Микола сказав їй, що бідний руський. Вона начебто мовила: «Рашен». Так руських називають, і повернула Вінграновському 15 доларів. Новиченко мало не помер. Думаю, що Вінграновський випив й імпровізував.

                  х         х           х

     Вінграновський виступав з трибуни ООН. Перед ним слово мав білоруський поет Янка Купала. Він невисокий і поклали підставку.  Її не прибрали і Вінграновський стояв на трибуні, як велетень. Міністр закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе був задоволений його промовою. Відзначили дев’ятихвилинний Миколин виступ срібною нагородою.

   - Та ж вам би в опері співати! - сказав Шеварднадзе.- Що треба?

   - Хочу побачити Америку.

    І Шеварднадзе сказав зробити так, щоб Америку Вінграновський побачив.

               х            х           х

    Вінграновський поїхав на рибалку до села Миколи Жулинського (у Боримель Млинівського району). Жив у якоїсь Фросі Іванівни. Пішов до церкви. А там старенький священикі кілька жіночок та чоловіків на хорах підспівують йому. Миколаі собі піднявсяна церковні хори іпочав так підспівувати, що  священик заслухався, а бабки аж забулися. Пішов священик перепочити годинку. А з церковної двадцятки чоловік кличе за захрестію і вручає пакунок тонких і товстих свічок за те, що Вінграновський правив. Оберемок цілий.

       Другої неділі збирається  Вінграновський до Тавпижиск до церкви.

       -  Миколо, не йди, бо мене з партії виключать,- просить парторг.

       Не пішов. А свічки привіз до Києва. І ось наприкінці 1988-го року  був у Києві благодійний концерт «Роде наш красний». Приїхав вертеп Товариства Лева зі Львова. А свічок не мали. Вінграновський приніс 4 свічки для вертепу. І знадобилися на сцені концертного залу «Україна». Вертеп виступив – усі встали, Вінграновський вірш прочитав – усі встали теж. Приїхав єпископ з Вінничини, привіз капшук грошей. А вхідні квитки – 5 крб.

                       х          х          х

      У селі Холодна Балка Одеської області знімали «Думу про Британку». Церкви в Холодній Балці нема, а ось в сусіднім селі Нерубайське є. Вирішили приїхати вночі, коли паски святять, на всеночну. З газика вилізло 12 душ козаків: червоні кожухи, довге волосся, вусаті. Вінграновський найнижчий. Жінки подумали – новий священик приїхав з Одеси (там семінарія). Кинулися руку цілувати Миколі. 200 помольців. Стоять  і дивляться Олялін, Мірошниченко і інші.

      Вийшов старий священик, подивився, та нічого не сказав, продовжив службу. А біля церкви – клуб. І динамік горлає. Жодної душі нема, та кіномеханік виконує наказ: крутить антирелігійний фільм – проводить атеїстичну роботу. З динаміка проклинають попів, а піп відправляє всеночну. І 12 артистів з кіностудії в церкві. З ними Вінграновський – режисер і письменник.

   4.І.1989.              

Вранці запрошують до школи № 17 на зустріч, але хай ідуть туди Добрянський, Вінграновський і Дорошенко. Я писатиму. Вчора боліла голова і тільки до обіду працював, а  після обіду був з Вінграновським у майстерні Петра Рибчака, посиділи в кафе, по місту походили.

      І почули страшну новину. Не хулігани, а міліція чи кадебісти попалили снігурку, Діда Мороза, звірів та всі інші прикраси біля ялинки в центрі міста. Я справді чув там їдкий запах, а дехто потрапив до реанімації. Робилося це навмисне, щоб на «бандеровцев», як нас називають, кинути тінь, бо ж неважко було оббризкати спеціальним розчином, щоб не горіло, та не зробили цього. З одного боку кинуто тінь на місцеве населення, а з другого боку – зіпсувати свято місцевому населенню й скомпрометувати перебудову… Можливо, зроблено це, щоб біля ялинки не збиралися школярі з усіх областей, не слухали коляд і самі не вчилися, щоб на Різдвяні святаялинка не гуртувала іванофранківців і гостей.

        Вчора я  слухав виступ Івана Драча в передачі «Від першої особи».Добре. Ми, письменники, активно  взялися за перебудову.

                       х        х        х

     Думав, що попрацюю над книжкою, та довелося йти виступали перед учителями шкіл області. І не шкодую. Була сильна зустріч. Відкрив літературне дійство Павло Добрянський, читав свої поезії і говорив прозою Микола Вінграновський, виступили зі своїми віршами Ярослав Дорошенко і Ярослав Ярош. Кажуть, що я добре виступаю і читаю поезії, тому мені завжди надають слово на завершення таких ось зустрічей. Коли я закінчив свій виступ,  всі педагоги ринули до нас за автографами й погомоніти.  Деякі дами з Інституту вдосконалення вчителів, яким довірено дбати про політичну «цноту» всіх, хто виступає перед учителями,  хижо дивилися на нас. Звіріють, що ми нічого й нікого не боїмося, що боремось за правдиву історію, українське слово, за очищення суспільства.

      І звіріє начальство. 13січня  в міському  будинку культури №1 мала відбутися  Маланка, та  учора раптом  познімали афіші. Знімала завідуюча міським відділом культури Ганна Карась за чиїмсь повелінням  зверху. Спочатку заборонили безплатну «Маланку”. Думали, щоквитки не купуватимуть. Та люди розкупили квитки на 500 крб. (по 3 крб.за місце платили).  Нічого начальству не залишалося зробити, як  заборонити Маланку. Очевидно, що пам’ятали, як 1970 року, коли художніми керівниками Гуцульського ансамблю  пісні і танцю стали Богдан Дерев’янко та Іван Легкий, я створив сценічну композицію «Пори року». Це були коляди, щедрівки, гаївки, купальські пісні й ігрища, весілля. Тоді я вперше вивів на професійну сцену Маланку, Козу… О, як сильно сприймали глядачі нову програму колективу, з яким я працюю від 1967 року, коли заспівали «гуцули» мою і Білашеву пісню «Треба йти до осені», а згодом багато пісень, картин, сюїт моїх звучало й звучить. Коли ансамбль приїхав до Львова, то у філармонії довелося виконувати по два рази. Зала аплодувала й вигукувала. А наступного дня сам начальник  управління культури вилучив з програми і Коляду, і Маланку, і Козу, і Щедрівки…

      Тоді довелося піти з редакції газети. Не так давно вигнали з посади голови ради клубу творчої інтелігенції. Тепер, кажуть, що вигнали з посади асистента  медінституту за те, що став головою неформального науково-культурного товариства, Маркіяна Чучука.  Буду  боротися за нього, щоб поновили на роботі. Але народ прокидається. Реакція божеволіє. Ненавидять Горбачова.  Начебто 31 грудня, о 19 годині, вертеп і колядники з Надвірної колядували, яких  хотіли колядок. Це налякало партноменклатуру. Їх земляк з Надвірної (інструктор міськкому) записував, скільки разів згадали Ісуса. Очевидно, що спалення дідів морозів і іншої атрибутики  на площі біля ялинки пов’язане з цим. А нині республіканське фольклорне свято і  терміново дещо оновлювали.

      Кажуть, що на Коломийщині хотіли показати Маланку, але там перелякалися. Секретар парторганізації телефонував  до райкому, а його лякали;

      - Не можна… Он львів’яни, що зробили: вночі, коли спала цензура, самі проникли на телестудію і показали вертеп з колядами. За це хтось відповість.

       Отакі-то ідеологи в нас. По райкомах і селах працюють, але не знають, що ефір захопити в нас серед ночі неможливо. Трансляцію вечора «Роде наш красний» сприймають як самозахоплення телестудії. Ого-го-го!

   Ми з Добрянським порадилися, аби віндо обкому телефонував.  Там усі розгублені, але «нє пущать!» нині не діє. Спочатку заборонили колядування, тепер – дозволили начебто.

  Я сьогодні дав гостре інтерв’ю для республіканського радіо про фольклор і про те, що робиться навколо нього в Україні. Начебто в п’ятницю обіцяють передати.

                      х          х         х

     «Прикарпатська правда» втратила 25000 передплатників,

«Комсомольський прапор» - 14000. Боягузство народ бачить. Та чи зрозуміють обласні керівники та редактори, що далі так жити не можна?

     А ось «Літературна Україна» має більше, як 100000 передплатників. Ніколи ще наша (письменницька)  газета не виходила таким великим тиражем. Ні, не вмерла нація наша, лиш тільки заснула вона твердим сном.

                      х         х        х

      Від 1934 до 1941 року  було розстріляно 19 млн. 850 тис. радянських громадян. Сюди не входить число померлих від голоду 1933 року і полеглих на війні. Нині вже вголос говорять, що не 20 млн. убито під час Вітчизняної війни, а значно більше. А геноцид проти українського народу розпочався до 1933 року. Мільйони людських життів забрала перша світова війна, потім революція і громадянська, голод 1921 року й нищення почалося, коли вбито композитора Леонтовича, художника  Мурашка, поета Чумака…

       Виявляється, що Тичина був під арештом, і його врятував Елан Блакитний. Рильського теж вели під пістолетом через Київ до підвалу в теперішньому Жовтневому палаці. Сидів Сосюра. Сидів Вишня. А де розстріляні Микола Куліш, Мирослав Ірчан і тисячі інших?

                       х            х          х

        Роман Кухарук повернувся з армії і прислав мені свої вірші. Буде з нього  поет, якщо його не вб’ють охоронці політичної цнотливості. Романа я колись похвалив у журналі. Він вступив до Київського університету, забрали до війська. Повернувся. Пише. Надрукувався у «Вітрилах». Йому 21 рік.  Хоче в «Жовтні» виступити, та ці вірші не надрукують. Боюсь тільки, аби зазнайство або горілка не спалили хлопця. Все залежить, як варитиме казанок, коли поновиться в університеті.  Підтримую буковинця.

                        х         х             х

       Розказував залуківський чоловік, що служив у Красноярську. Закінчував там інститут і працював. Одружився з Марією Янкіною, дід якої переселений з Чернігівщини. Пішов на базар, а там українки качки продають. Розмовляють, нібито в нас.

     - Звідки ви?

     - З Урбейського району.

Розговорилися. Виявилося, що після громадянської війни в Харкові організували курси червоних старшин, де навчали української мови. Генерал Єфремов, що похований в Красноярську, командував у тій офіцерській школі. Пізніше стали переводити в Красноярськ.

     - Поїдемо, але з усіма.

     Коли переїхали, то стали вимагати української школи.

• Відкривайте! Але де візьмете вчителів?
• Приїдуть з України.

Організували школу. А через рік чи більше українізація закінчилася. «Сметанку» (все, що краще) перегнали на Зелений Клин, а обслугу розселили по селах Білі Ур’я і Чорні Ур’я Урбейського району Красноярського краю. В цих селах усе по-українськи, і качок вирощують, возять звідси качки продавати.

      6.І.1989.       

Святий вечір. Свято фольклорне триває. Вміє Івано-Франківщина організувати. Добрянський вчора ходив до обкому й домігся, що буде Маланка в будинку культури. Опиралися, мололи, що знову «екстремізм» і релігійність. Він сказав, що про Маланку говоритиме Пушик, і все буде добре. Я вчора висміяв Криштафовича і Яковишина (мера і зама міста). Сказав обом:

     - А за що вас поважати? Наближається 500 років повстання Івана Мухи. Де вулиця? Вулиця Козланюка без будинку жодного. Де вулиця Ярославни, Височана? Павлик Морозов і досі на ляльковому театрі.

   А заступниці голови облвиконкому Лихачовій уже доповіли все в найменших деталях, як Добрянський виступав у школі № 17, як сипав Пітікіній і Лихачовій. Скаржився Арсенич, що Вахнован з управління культури зняла виставку листівок Кульчицької та Гебус -Боронецької, не дозволила дітям показувати в театрі.

   7.І.1989.         

Вінграновський Микола їздив учора на вечерю до Рівні чи то до Ріпного і повернувся аж сьогодні. Задоволений колядою.

                    КОЛЯДУВАННЯ ВІНГРАНОВСЬКОГО

      Хоч і почалася горбачовська перебудова, але було невідомо, чим вона завершиться.Завідувачем відділу агітації і пропаганди Івано-Франківського обкому компартії був мій ровесник Зіновій Куравський. Він закінчив Івано-Франківський педінститут, працював  першим секретарем.  Зіновій Куравський боявся якоїсь провокації, бо після нашого виступу перед учителями  деякі педагоги й керівники підняли великий хай, що зібралися в школі №17 націоналісти і т.д. Куравський розумів, що коли донесеться до Києва, то можуть і його посунути за нас, і він вирішив, що буде найкраще, коли Микола Вінграновський поїде в бойківське село Ріпне на Святий вечір. Він викликав до обкому різьбяра Петра Рипчака, сказав, що виділяє рафік, але нехай він бере дружину Богданку, сина й поета Миколу Вінграновського і везе в гірське село Ріпне до тещі - матері  своєї бойкині-дружини. Вінграновський хоче подивитися, як у нас святкують.

     Петро зрадів, бо  добратися з Івано-Франківська на Рожнятівщину нелегко. На святу вечерю до Ріпного їхали через Калуш, Рожнятів і Перегінськ. Темніло. На цвинтарях усіх населених пунктів на засніжених могилах горіли свічки, і Миколу це дуже вразило, бо на Миколаївщині й Київщині він такого не бачив. 

     Петрова теща Марія Гошко дуже зраділа. Вона ставила на стіл кутю та інші страви. В куті стояв Дідух, на столі була отава, накрита обрусом, горіла свічка, стояли хліби-колядники. Матері допомагала дочка Богдана.

     Вінграновський був вражений побаченим. Смакувало 12 страв Святого вечора. Він одразу скомпанувався з братом Богдани Зіновієм Рошком. Він точив долота на буровій. Недавно одружився, народилася в нього дочка Мар’яна,якійминув рочок. Вона не давала заснути Миколі, бо плакала вночі. А Микола наслухався бойківських коляд, серед яких була і Марка Боєслава «Настав Святий вечір в сорок сьомім році, сумна наша Україна, плач на кожнім кроці». Співали тихо. Вінграновський слухав.

    Уночі він ходив по свіжому сніжку й бачив слід чи птахи, чи звірка. Не спав і Зіновій Рошко. Обидва ходили по дворі до опівночі. А другої днини Вінграновський написав вірш.

    До Івано-Франківська поверталися з Ріпного через Чорний ліс і Богордчани. Вийшли поблизу села Красне, ходили по лісі. Ніхто не знав, що там, де закінчується цей ліс, де роздоріжжя на Солотвин, що називався Краснопіль, є старий розбитий бункер, у якому 22 лютого 1952 року застрелився Марко Боєслав, коли енкаведисти виявили бункер. Це він створив коляду «Настав Святий вечір». І таку ж саму смерть прийняли його побратими й секретарка.

    Вінграновський з Рипчаками повернувся до Івано-Франківська.

    Отаким були Святий вечір і Різдво для степовика.

                        х          х          х

  До обіду, як і вчора, записував передачі для республіканського радіо. Були в мене Майя Андріївна Гончарова-Міщенко й Світлана Чутова-Власенко. Наговорив їм багато різного, записали вірші. Сполудня почався наш виступ у педінституті. Функціонери робили все, щоб не організувати Шевченківського вечора, та їм не вдалося пригасити ініціативу нашу. І ось розпочали ми вечір. Приїхав Всеволод Нестайко, повернувся Микола Вінграновський, прийшов Павло Добрянський. Затримувалося телебачення, і чекав у готелі Микола Вінграновський. Поїхали по нього до готелю. Відкрив ректор вечір, і згасло світло. «Згорів цілий трасформатор». Не пробку вибило, не виключило, а трансформатор згорів. Я зрозумів так, що вчинили це навмисне, щоб вечір не відбувся. Кинули чутку, що діти потомилися. Та в напівтемному залі зринула пісня. То під бандуру співала наша Галина Іллєва, літстудійка. Співала народні пісні. Співали ті, що в залі були. Я її запросив на сцену й співала зі сцени. І всі співали «Реве та стогне», «Думи мої, думи мої». І тоді побачили, що не розійдуться люди, почали тягнути якесь аварійне світло. І ми почали свій виступ. Сильно говорив Микола Вінграновський і вірші читав, після нього говорив я і читав вірші, композитор Шаповаленко, Павло Добрянський говорив, Нестайко. Нам слали записки. Я дістав багато записок від дітей і учителів з різних областей. І довелося «Сталініста» прочитати, коли запитали, хто герой нашого часу. Я сказав, що лицемір – герой нашого часу, і вибухнули овації. І про предків Шевченка питали. І про творчість, і про різні політичні події. Запитали й про товариство «Лева». Я зачепив і Рух. І розповів, як Чучука звільнили з роботи, і як Маланку забороняли. Зал вибухнув оваціями за виступ мій.

      Божеволіють різні Пітікіни і Посторонкова жінка (секретаря обкому). Після нашого виступу на курсах телефонували в ЦК, пересварилися. Страшенно киплять на організаторів зустрічі. Зрозуміло, що проковтнути не змогли, коли я в присутності Посторонкової жінки сказав, що Посторонко потішає нас новими хімічними заводами й торбами целофановими, які робитимуть у Калуші, бо «інакше продовольчу програму нам не виконати». Я зіронізував, що нас і без целофанових торбів пустили з торбами. І за мову сильно сказали ми. Я переконаний, що наші реакціонери все зробили, аби наш виступ не записало телебачення.   

      8.І.1989.           

Виступ мій у педінституті перед учасниками фольклорного фестивалю справив велике враження. Телефонував Нестеренко: «Аби Пушик нічого не написав, то би залишився одною геніальною фразою «Герой нашого часу – лицемір!» Сподобалося людям. Правда, ці ж самі люди розп’яли б тебе, якби їм звелів це зробити якийсь сталін чи нерон. Чи народиться той, хто до кінця збагне природу людини?

                     х        х        х

      Не встигло розвиднитись, як приїхав Коваль Ігор з Крилоса, а з ним ще якийсь чоловік. Пробивають газ для села. Я повинен знайти якогось Іваночка, той Іваночко з Ямниці, але начальником по постачанню в Уренгої (в Сибіру); йому відвантажать 250 тис. штук цегли, а він дасть 300 тонн труб, якими потече до Крилоса газ.Я повинен знайти цього Іваночка і з Ковалем та ще з одним чоловіком, що приїхав своєю машиною, іти пити, щоб ті труби вибити. Люди втратили всяку делікатність. Я не можу відмовити, а вони наполягають, і йде день за днем, лиш блискають.

                           х              х            х

   Вертеп ходив сьогодні по місту. Арсенич організував, чи хтось з його знайомих. Я чекав-чекав, а потім пішов пройтися до парку. Здається, що після війни вертеп отак жодного року не ходив центром міста.

Архів