Так вже склалося, що велику частину свого життя, а саме етап свого формування і становлення, ми віддаємо школі. До освітнього закладу ми приходимо маленькими дітками, а полишаємо поріг школи уже майже дорослими і майже сформованими особистостями. Саме у школі ми зустрічаємося із першим психологічним тиском на нашу індивідуалістичну свідомість. Перше приниження, перша несправедливість… Тобто якими ми є сьогодні, у більшій мірі, маємо завдячувати саме «застінкам» нашої рідної школи. З тим місцем, де ми стикаємося із складеною віковою системою, яка покликана лише на одне, перетворення індивідуальності на сіру колективну масу.

Уже чверть століття ми живемо у Незалежній державі. За цей час освітній простір України мав пройти шлях докорінного системного реформування, який повинен був кристалізувати майбутнє покоління українців, як індивідуально сильну європейську націю. Що ж з відбулося з освітою, особливо дошкільною і середньою, насправді? А насправді був змінений лише косметичний декор.

Раніше, у імперській радянській школі, діти одягали піонерські галстуки, ходили строєм, співали патріотичних пісень. На сьогодні дітей у школі заставили скинути колишні атрибути імперії, одягли всіх у вишиванки і примушують далі ходити строєм і співати інші патріотичні пісні. Що системно змінилося у виховані? Нічого! Наша освіта продовжує ламати індивідуальність дитину, примушуючи її коритися стадному принципу.

На сьогодні відомо, що дев’яносто відсотків випускників наших ЗОШ, не здатні приймати самостійні рішення. Вони не зможуть працювати на менеджерських позиціях. У більшості виникають проблеми із самореалізацією. Ось яку «важливу» суспільну роль на сьогодні відіграє школа.

А хіба може бути по іншому? Адже на менеджерському, управлінському рівні освітніми закладами, сидять люди минулого століття, які виховані колишньою імперською, партійною системою. Більшість із таких управлінців, це люди які ніколи не будуть мислити відповідно до змін, які сьогодні диктує час. Тому що це буде злам їхнього уявлення про світ. А у цей час, до школи приходять дітки двадцять першого століття. Дітки схильні до високого рівня комунікації, інформатизації, які вже мислять зовсім іншими категоріями. Тобто це покоління, яке зовсім не вписується у життєвий світогляд більшості сучасних директорів шкіл.

І яка доля чекає таку дитину? Нехай це запитання залишається риторичним. Мені хотілося б поміркувати про майбутній вихід із ситуації, що склалася. Яким має бути директор школи майбутнього? Адже зрозуміло, що системи не зламаєш в один день і ще не одне дитяче життя буде деформоване…

Вже сьогодні слід починати реформувати системні підходи фундаментальних основ організації освітнього процесу. Окрім того важливою ланкою є підготовка ланки управлінських кадрів. Тобто вирощення плеяди тих нових директорів шкіл, які будуть дивитися на освітній процес і бачити у ньому індивідуально сильну дитину, а не сіру масу виконавців. Адже час диктуватиме системні зміни і ми нікуди від цього не дінемося.

Позитивним моментом є те, що у нашому Прикарпатському національному університеті є глибинне розуміння даної проблеми. Більше того, на певному рівні цю проблему, у супереч системі починають вирішувати. Так у рамках Інституту післядипломної освіти відкрито магістерську програму підготовки освітніх кадрів за напрямком: «Управління навчальним закладом». Тобто Прикарпатський університет декларує готовність розпочати підготовку директорів шкіл майбутнього. Тих хто, своїми інноваціями, буде докорінно змінювати нашу освіту, особливо її середню ланку. Навчить творчо мислити і креативно підходити до вирішення будь-яких проблем, пов’язаних із становленням і розбудовою нашого суспільства.

Вже дуже скоро ми побачимо перших випускників-магістрів, які творитимуть новий освітній простір нашого краю. Але це лише перший крок у майбутніх великих перетвореннях у освіті…