Не стали винятком і теперішні виборчі перегони, які ми можемо впевнено охрестити, як «military style».
Ще зовсім недавно, в період весняно-літніх місяців, у якості політичного тренду досить активно використовувався образ «борця та визволителя Майдану». Як наслідок, саме за таким принципом в подальшому і відбувалося формування нового Уряду та влади на місцях. Ефективність такого підходу від самого початку викликала дискусійні погляди серед громади. І як виявилось, на практиці, через відносно короткий проміжок часу, такий метод кадрового підбору став малоефективним. Вже вкотре було допущено помилки «Помаранчевої революції». Однак, жага до влади є більш важливішою чим доля України, професіоналізм, чи програмні засади розвитку держави. Якщо пригледітись уважно до політичних обіцянок будь-якого політика, чи політичної сили, Ви ніде не побачите і не почуєте чіткої програми дій по відновленню миру, збереження територіальної цілісності, чи стабілізації економіки. Максимально на що спромоглися наші політикани - це на одно або й два передвиборчих гасла, які не мають жодного відношення до того, що дані персоналії планують і будуть виробляти в Парламенті.
Український народ тримають за «відвертих лохів». Хоча це і образно, але ми самі допускаємо до того, щоб так з нами поводились. Ще на початку президентської виборчої компанії вже чітко було зрозуміло про неминучість проведення позачергових виборів до Парламенту. Питання лишень стояло у конкретній даті проведення голосування. Як наслідок, на тлі військових протистоянь та кровопролиття з числа десятків тисяч героїв, які ціною свого життя стали обороняти Україну, з’явилися одиничні «military» герої, які завчасно окупували шпальти новин та ефіри телепередач. В подальшому така тенденція почала набирати все нових та нових обертів і в якійсь мірі звелась ледь до неповного безумства, коли майбутні кандидати, шляхом створення псевдо фото, почали робити з себе «великих учасників АТО» і масово популяризуватися у соц.-мережах.
Уже сьогодні, більшість з них є топ-персонами виборчого списку якоїсь однієї з числа багатьох політичних партій або одним із фаворитів виборчих перегонів на одномандатних виборчих округах. Здавалося б ну що тут такого, адже нас і так 23 роки поспіль українські політики тримали за лохів. Але ні товариство. Коли вже мова зайшла про людські жертви та ціну життя тих людей, які воюють за Україну, ми не маємо права мовчки спостерігати за тим, як на фоні справжнього героїзму політтехнологи перетворюють передвиборчу боротьбу на клоунаду. Найбільший прояв цинізму відобразився в тому, як нещодавно, майже повною більшістю усіх учасників виборчих перегонів відбувався заклик до населення та волонтерів про надання невідкладної фінансової допомоги учасникам АТО. А вже сьогодні, ми стали очевидцями тих фактів, як вони тратять мільйони доларів тільки для того, щоб зберегти за собою «тепленькі» парламентські місця.
Переконаний, що кожен з Вас, досить часто задається запитанням: «Що дала нам «Революція гідності» і чи досягли ми основних цілей Майдану?». Прикро товариство, але все ще тільки починається. Методи і підходи за яким ми плануємо обрати новостворений Парламент прирікають його на недовговічність і низьку результативність. Серед числа усіх кандидатів, які зареєстровані у виборчих списках є чимала кількість пристосуванців, чи представників старого режиму. У більшості партійних структур оновилась лишень обгортка, а за своїм змістом і суттю вони залишились колишніми монополіями окремих олігархів і старих партійних політиків. Нові персони в ролі «military style» стануть нічим іншим, як маріонетками. В їхніх особистостях для нас безперспективно шукати в них нових реформаторів, законотворців, чи управлінців. Їхня сьогоднішня участь в долі країни є нічим іншим, як трендом, чи своєчасно спеченим «технологічним продуктом» для електорату. Прикро, але ні Майдан, ані події визвольної боротьби не народили Україні нових лідерів. Мабуть все дуже просто: все що відбувається розгортається за чиїмось дуже чітко спланованим сценарієм. Водночас, ніби проходять зміни, однак в паралелі нічого не відбувається нового: старі обличчя, перебрендовані партії і як завжди ганебно низький рівень життя.
Якщо говорити про виборчий процес в цілому, то нам ніколи не досягнути європейських стандартів. Там, на відміну від нас, вже давно обирають за принципом програми дій і люструють або відсторонюють від влади за тим же принципом, коли політична сила не виконує або порушує задекларовані програмні обіцянки. Наша ж виборча культура, скоріш за все, схожа на Голівуд: сьогодні ми голосуємо за «Мойсея», завтра за «Рембо», а після завтра за «Телепузиків». Може це висловлювання звучить дуже іронічно, але це факт.
В України абсолютно нема часу для зволікань. Нам потрібен чіткий шлях швидких та ефективних реформ, які свого часу відбулися в Польщі, Литві, Латвії та Естонії. Прикро, але у нас, кожен новий президент розтягує свій план реформ на той час, який один в один співпадає з часом його виборної каденції. Україна повинна розвиватися впевнено і поступово. Щороку ми повинні отримувати програму розвитку 2015, 2016…, а не відтягувати майбутнє в кошик дальніх перспектив під назвою «2020».
Нам також не варто забувати про фарисейство тих політиків, які потрапили до умовної категорії «Мир». Чому умовної? Мабуть того, що під змістом їхніх висловлювань про забезпечення миру в країні та відновлення економічної стабільності приховується справжня суть: капітуляція перед Росією, федералізація та пригальмовування євро інтеграційних процесів. Як це банально не звучить, але вплинути на те, чи буде, чи не буде мир в нашій країні, може тільки Путін. Світова спільнота вже давно дала нам зрозуміти, що їхні співпереживання не мають нічого спільного з нашою унітарністю. Отже, вирішення конфлікту можливе лишень в двох площинах: або в дипломатичній, або у військовій. Хоча, скоріш за все, на окуповані території чекає нас така ж участь, як Абхазію, а на Україну, загалом, федералізація під «соусом децентралізації».
